Глава 2

біжницької політики часів панування буржуазії та поміщиків стало злидарство, моральний занепад людей, розквіт спекуляції, насильства, жорстокості, сваволі. З урахуванням провини у цьому нетрудових експлуататорських класів, Директорією їх було позбавлено права голосу. Передбачалися також заходи щодо відновлення духовності, моральності, правопорядку.

Серед інших шляхів розвитку кримінологічних поглядів і уяв­лень про природу злочинів, слід відмітити появу у другій поло­вині XIX ст. антропологічного напряму. Його поява пов'язується з дослідами, що проводив в'язничний лікар-психіатр Чезаре Ломброзо, який працював у м. Турині (Італія). Через походжен­ня від Ломброзо цей напрям отримав ще одну назву — ломб­розіанство. На підставі використання у дослідженні засуджених антропологічних, психологічних і психіатричних методів Ломброзо у першій із своїх книг («Преступньїй человек», 1876) доводив, що злочинність притаманна людям за всіх часів. Серед них є природжені злочинці. Вони відрізняються певними антро­пологічними фізичними і психічними ознаками, у тому числі ти­повими для них, які негативно впливають на їхній культурний та моральний розвиток. Звідси було зроблено висновок, що пробле­ма протидії злочинності — це запровадження заходів безпеки від злочинців шляхом винищення одних, тривалої, навіть на все життя, ізоляції других, лікування третіх. Зміст антропологічного напряму кримінального права та кримінології тут зазначається схематично. Про нього докладніше йтиметься у главі про злочинність. Береться до уваги й те, що в Україні цей напрям не отримав масового поширення. Проте це не означає, що серед українських кримінологів та фахівців інших наукових галузей тоді і пізніше не було і нині немає прихильників погляду про участь, і навіть визначальну, у детермінації злочинів індивідуаль­них властивостей людини, які мають біологічне, в тому числі психофізіологічне, а можливо, і генетичне походження. Про це йтиметься у наступних главах Курсу.

Отже, українська кримінологічна думка з моменту її виникнен­ня і до початку XX ст. включно розвивалася у загальному руслі світових цивілізаційних, світоглядних, суспільствознавчих і без­посередньо науково-кримінологічних процесів. Українська

50

Історія розвитку кримінологічної науки в Україні

кримінологічна думка, в тому числі її наукова частина, була пред­ставлена у різних напрямах розвитку цих процесів із переважним орієнтуванням на соціологічний напрям.

£ 2. Стан кримінологічних досліджень в Україні у радянський період

Передусім слід відзначити, що за часів існування Радянського Союзу в різні періоди ставлення пануючої компартійної влади до кримінологічної науки, а звідси й умови та можливості її розвитку, у тому числі в Україні, були неоднаковими. За цими ознаками слід виокремити 3 різні періоди: 1) відразу після Жовтневої революції 1917 р. до початку 30-х років; 2) від початку 30-х років, що знаме-нувалися загальним посиленням сталінського диктату і тоталітар­них методів керівництва, до «хрущовської відлиги» на початку 60-х років; 3) від першої половини 60-х років до розпаду Радянсь-кого Союзу на початку 90-х років.

Перший період (1917-1930), який досить детально описаний в українській кримінологічній літературі, мав кілька, на наш погляд, принципових відмінностей від двох інших. Одна з них полягала у тому, що з перших місяців існування радянської влади, у тому числі в Україні, вживалися заходи щодо налагодження та збору даних кримінальної статистики. Далі формувалася єдина держав­на система кримінальної статистики та її аналізу. Статистичні дані регулярно публікувалися у відкритих виданнях, статистичних збірниках. Таким чином створювалася система інформаційного за­безпечення кримінологічного аналізу злочинності, відкритого об­говорення його результатів, їхнього порівняння в регіональному вимірі та з іншими країнами.

Наступною відмінністю цього періоду стало організаційне за­безпечення аналітично-кримінологічної діяльності. Спочатку аналітичні підрозділи було створено у Нарком'юсті, Всеросійській надзвичайній комісії (ВНК), Наркоматі внутрішніх справ, у тому числі в його підрозділі, що опікувався виправно-трудовими уста­новами, а також у Наркоматі освіти. В органах державної статис­тики було введено нову галузь — моральна статистика та утворені відповідні відділи. Декретом Раднаркому (тодішній Уряд) від 30.05.1919 р. у центрі та на місцях створювалися комісії у справах неповнолітніх, які не лише розглядали справи про злочини осіб у віці до 17 років, але й вели облік та аналіз правопорушень осіб цієї вікової категорії, вживали запобіжно-виховні заходи.

Потреба більш глибокого дослідження проблем злочинності, ЇЇ детермінації та запобігання була реалізована шляхом створення спеціальних наукових кримінологічних установ. Спроба створи­ти таку установу було ще весною 1921 р., коли Нарком'юст УРСР розробив проект декрету Раднаркому щодо утворення Інституту кримінальної антропології і психології. У проекті передбачалося, що Інститут створюється з метою боротьби зі злочинністю, зокре­ма для всебічного вивчення питань, пов'язаних з її виникненням, а також для розроблення профілактичних заходів стосовно мораль­ного оздоровлення злочинних елементів та запобігання можли­вості проявам злочинності загалом. У структурі Інституту перед­бачалися теоретичний і профілактичний відділи, а у складі першо­го — три секції: соціологічна, антропологічна, психологічна і дві підсекції щодо дитячої злочинності і проституції. Проте з невідо­мих причин Інститут не був створений. Дослідники, які вивчали це питання (Ф. Г. Тарасенко, 1967; А. М. Чепульченко, 1973; О. В. Філонов), не змогли знайти пояснення цьому факту в архівних матеріалах.

Натомість в Україні, як і в Росії, для вивчення злочинності, що розросталася, почали створювати відомчі та позавідомчі криміно­логічні установи. Однією з перших було створено у 1924 р. юридичну клініку при юридичному факультеті Київського інсти­туту народного господарства, яка головною метою мала залучення студентів до соціологічного вивчення злочинності та ознайомлен­ня їх з методикою розслідування. Незважаючи на відсутність асиг­нувань та штатних посад, у клітці, особливо у 1926-1928 рр., під керівництвом професорів І. А. Малиновського, М. А. Чельцова-Бебутова (завідувач клінікою), за участю асистента, а пізніше відо­мого професора С. І. Тихенка, було проведено ряд досліджень що­до вивчення злочинця та злочинності, особливостей професійних злочинців, застосування асоціативного методу тощо.

Водночас у 1924 р. в Одесі, з ініціативи працівників виправно-трудової інспекції губвиконкому та вчених юридичного факульте­ту Одеського Інституту народного господарства був створений

52

Історія розвитку кримінологічної науки в Україні

Всеукраїнський кабінет із вивчення особи злочинця і злочинності. Кабінет перебував у віданні НКВС УРСР, його очолювала профе­сор юридичного факультету Є. П. Френкель, активну участь у роботі комітету брали Е. Я. Неміровський, майбутній професор М. Д. Шаргородський, а також М. І. Воєвода, А. М. Халецький. Головною метою цього закладу було сприяння виправно-трудовим установам у правильному застосуванні методів виправно-трудово­го впливу, а також вивчення злочинності. В роботі Кабінету широко використовувалися соціологічні методи: анкетування засуджених, вивчення вироків, інших матеріалів ДОПРу (рос. — Дома принудительньїх работ), повторне обстеження після засто­сування виправно-виховних заходів. Зміст анкетних та інших матеріалів свідчить про те, що Кабінет в оцінці природи злочин­ності стояв на позиціях її соціальної детермінації, разом із тим враховував і біологічну складову точку зору (Е. Я. Неміровський, 1925; Є. П. Френкель, 1928 та ін.).

Одеський кабінет з 1927 р. діяв як Всеукраїнська установа. Його діяльність підтримувалася НКВС, іншими установами. Було визнано доцільним створити подібні кабінети в інших містах України. У 1928 р. їх створено в Києві та Харкові, планувалося та­кож у Полтаві, Житомирі, Вінниці. У ряді міст (Дніпропетровськ, Чернігів, Суми, Ахтирка) за ініціативи Кабінету діяли його «лан­ки» з вивчення особи злочинця.

У центрі уваги зазначених кримінологічних установ на той час стояли три основні проблеми: причини вчинення злочинів; роль і місце серед них особи злочинця, його індивідуальних, в тому числі біологічних властивостей; опрацювання з урахуванням резуль­татів розробки названих проблем стратегій та практичних реко­мендацій щодо перевиховання та ресоціалізації засуджених.

Третьою характерною ознакою розвитку кримінологічних досліджень в Україні цього періоду (до початку 30-х років) був широкий спектр їхнього проведення, що відображав різноманіття наукових гіпотез та можливість їхньої вільної, неупередженої перевірки.

Вільність та неупередженість тематики досліджень забезпечу­валися насамперед постановкою відповідних завдань перед назва­ними установами та визначенням згідно з цим структури цих уста-

53