Глава 8

конодавства, інколи не узгодженого між собою, та відомчих право­вих актів. Важливі положення щодо ролі і значення запобіжної діяльності, її змісту, відповідності принципам справедливості, гу­манності, законності, що містяться у багатьох міжнародних право­вих актах, до яких приєдналася Україна, фактично не стали змістом її національного законодавства, в основному невідомі суб'єктам запобіжної діяльності, нерідко їх не дотримуються. Це стосується низки положень Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Кодек­су поведінки службових осіб по підтриманню правопорядку, Керівних принципів у галузі запобігання злочинності та кримі­нального правосуддя тощо.

Основою правової системи з усіх питань правового регулюван­ня є Конституція. У Конституції України, на жаль, немає норм, які б прямо визначали обов'язки держави та ЇЇ органів щодо запобіган­ня злочинності. Проте міститься ряд статей, аналіз яких дає змогу визначити ставлення Конституції до цієї державної і, загалом, суспільної діяльності, конституційні основи її здійснення.

Перш за все, у ст. 1 Конституції Україна проголошується пра­вовою державою. До основних характеристик правової держави належить забезпечення сталого правопорядку, яке досягається значною мірою завдяки підвищенню правової культури, ціле­спрямованої діяльності щодо запобігання правопорушенням. Запобігання злочинності, таким чином, — невід'ємна функція правової держави, а упорядкування правовими нормами вико­нання цієї функції — важлива умова формування правової дер­жави. Низка статей Конституції визначає обов'язки держави, здійснення яких може бути повним і комплексним лише у разі проведення діяльності щодо запобігання злочинності. Це сто­сується обов'язків держави щодо утвердження і забезпечення прав і свобод людини (ст. 3), захисту прав усіх суб'єктів права власності (статті 13, 41), особливої охорони землі як основного національного багатства та гарантуванню права власності на зем­лю (ст. 14), захисту життя людини (ст. 27), її свободи та особис­тої недоторканності (ст. 29), недоторканності житла (ст. ЗО), таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), забезпечення права на безпечне для жит-

336

Теорія запобігання злочинності

тя і здоров'я довкілля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50).

Слід відзначити, що передбачені у Розділі II Конституції України права і свободи людини і громадянина, у тому числі вільність і рівність усіх людей у своїй гідності та правах (ст. 21), право кожної людини на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), на недоторканність житла (ст. ЗО), на невтручання в її особисте жит­тя, недопущення без згоди особи збирання, зберігання, викорис­тання та поширення конфіденційної інформації про неї (ст. 32), стали трактуватися деякими службовими особами, окремими на­родними депутатами, а також державними наглядовими органами як такі, що виключають можливість вести діяльність стосовно індивідуального запобігання правопорушенням, у тому числі зло­чинам, унеможливлюють законодавче визначення обов'язку її проведення. Це питання потребує більш детального аналізу.

По-перше, слід звернути увагу на те, що у низці статей Розділу II Конституції України передбачено виключення та засте­реження щодо здійснення зазначених у них прав. Ці виключення обумовлюються необхідністю запобігання злочинові, його перепи­нення (у редакції ст. 29. — Авт.), врятування життя людей чи майна (ст. ЗО) або в інших виняткових випадках, передбачених Конституцією чи законом. Таким чином, інтереси запобігання або припинення злочину та деякі інші суспільні інтереси, передбачені Конституцією або законом, визначені Конституцією України як підстава для незастосування, можливо тимчасового, у повному обсязі гарантованих Конституцією прав і свобод людини і грома­дянина. Інтереси запобігання злочину визначені як достатня підстава для зазначеного виключення із загального консти­туційного гарантування вказаних прав і свобод.

По-друге, ст. 23 Конституції України визначає принциповий критерій можливого обмеження права людини на вільний розвиток. Останній, як слід розуміти, включає право на свободу, особисту, житлову, інформаційну недоторканність, невтручання в особисте і сімейне життя. Таким критерієм, згідно зі ст. 23, є дотримання прав і свобод інших людей. Тобто право на вільний розвиток особи­стості гарантується, якщо при цьому «не порушуються права і сво-

337