Глава 4 ; :.

Теорія злочинності

£ 1. Природа, сутність та поняття злочинності

Злочинність, її сутність та природа належать до предмета науки кримінології, становлять один з основних його елементів. Теорія злочинності займає центральне місце у кримінологічній науці. Вона містить теоретичні та методологічні положення щодо науко­вого розуміння природи, сутності, поняття злочинності, форм її проявів, основних кримінологічних характеристик, показників останніх, методологічних засад їх вимірювання тощо. З теорією зло­чинності пов'язані та значною мірою є похідними від неї криміно­логічні теорії: причин та загалом детермінації злочинності, особи злочинця, запобігання злочинним проявам, а також інші питання, що становлять теоретичну частину науки кримінології.

До злочинності як суспільного феномену з давніх-давен, ще до виникнення та формування кримінології як науки, звертали увагу багато мислителів: філософів та психологів, теологів та етно­графів, біологів і медиків. На сьогодні немає жодної науки соціаль­но-гуманітарного або навіть біолого-природничого напряму, яка б не торкалася феномену злочинності, намагаючись розкрити його природу та зробити «свій внесок» у її пояснення. І це не дивно — проблема злочинності завжди перебувала у центрі уваги суспільства. За опитуваннями громадської думки не лише в Україні, а й у інших країнах, у тому числі високорозвинутих, про­блеми злочинності, її обмеження, контролю над нею давно вже посіли провідне місце серед проблем, які найбільше турбують суспільство, пропускаючи поперед себе хіба що проблеми забезпе­чення економічного розвитку та матеріального достатку. Проте

122

Теорія злочинності

вже давно доведено, що ці проблеми та злочинність, принаймні значна її частина, мають двосторонній обумовлюючий зв'язок.

Центральним або, говорячи мовою теорії систем, системоутво­рюючим елементом проблеми злочинності є питання про її приро­ду. З його розв'язанням пов'язане розуміння її сутності, зако­номірностей, шляхів та засобів протидії. З перших висловлювань щодо злочинності, які належали античним філософам Аристотелю та Платону, і фактично до наших днів панує єдина думка стосовно того, що злочинність існує у суспільстві і, перш за все, є суспіль­ним феноменом. Багато дослідників злочинності у різні часи пов'язували її із соціальною недосконалістю суспільства, яке не за­безпечує вирішення його соціальних проблем, у тому числі фор­мування потрібної суспільної спрямованості та етичної поведінки громадян, насамперед молодого покоління. Тим самим вчиненню злочинів давно надавалася соціальна ознака.

Поряд із вивченням соціальної організації та її зв'язку з форму­ванням особи увага видатних гуманістів так званої класичної тра­диції у XVIII ст. (Томас Гоббс, Ієремія Бентам, Чезаре Беккаріа, Джон Локк та ін.) була звернена на концепцію людської природи та її поведінки, а частина з них до того сповідувала ідею природно­го права. З цього безпосередньо виводилася і концепція злочину. «Природа розпорядилася так, що людством керують два найвищі господарі — страждання та насолода» — писав у 1789 р. Ієремія Бентам. Отже, злочин — це простий вчинок, спрямований на задо­волення якогось із цих устремлінь. На підставі такого розуміння природи злочину робилися висновки: людина завжди поводиться раціонально, може вільно обрати свій шлях, нехай навіть незакон­ний та визнаний злочинним. Зрештою, всі люди, у тому числі і ті, які вчиняють злочини, насамперед дбають про власні інтереси й від природи не схильні підпорядковувати їх інтересам інших¹. Зрозуміло, який «рецепт» щодо протидії злочинам звідси випливав: людину треба в інтересах суспільства, якщо вона з ними не рахується, примусити через покарання обмежити свою волю щодо вчинення злочинів.

¹ Готтфредсон М., Терші Т. Загальна теорія злочину / Пер. з англ. — X., 2000. — С. 26.

123