Глава 6

горією, що змінюється у межах певного соціального типу спрямо­ваності. Так, криміногенна мотивація у будь-яких ЇЇ різновидах, як правило, є похідною від суспільне небезпечного типу особистості антисустльної спрямованості та дуже рідко, як виняток, може ма­ти місце за асоціального чи антисоціального типів останньої. Нага­даємо, що за двох останніх антисуспільне ставлення не обов'яз­ково проявляється у діяльнісній формі, а за ЇЇ наявності по більшості не зачіпає основи життєдіяльності суспільства. Посягання на останні є ознакою набуття спрямованістю суспільне небезпечного типу. Зміна типів спрямованості не залежить від мотивів діянь. Тому диференціація особи за мотивами діянь є її класифікацією, а не типологізацією.

Класифікація практично може проводитися за будь-якою озна­кою злочину, механізму або особи його вчинення. Так, злочинці можуть класифікуватися за будь-якою демографічною ознакою (стать, вік), ознакою їх формування, соціального розвитку (освіта, спеціальність, зайнятість працею, іншими справами), соціального статусу, ролі (рід занять, сімейний стан, житлові умови, належ­ність до соціальних груп), за безпосередніми ознаками спрямова­ності (потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, діяльнісні прояви). Підставою класифікації осіб, які вчинили злочини, можуть бути психофізіологічні особливості, показники фізичного або психіч­ного здоров'я, переважання індивідуальних психологічних рис (характеру, елементів вольової та емоційної сфер). Безперечно, класифікацію особи злочинця можна проводити за будь-якою кримінально-правовою ознакою, у тому числі за об'єктом та спосо­бом посягання, мотивом вчинення тощо. За кожною з названих ознак, що є підставою класифікації, осіб, які вчинили злочини, можна розподілити на відповідні групи (класи).

Класифікація злочинців допомагає дослідити їх відмінності, що дуже часто пов'язані із вчинюваними ними злочинами. Тому кла­сифікаційний поділ злочинців та основні відмінності виділених у такий спосіб їх груп доцільніше розглядати разом із криміно­логічною інформацією щодо окремих видів (категорій) злочинів та осіб, які їх вчиняють. Такий підхід реалізується у Книзі 2 Курсу.

Тут же доцільно більш предметне та конструктивно розглянути типологію особи злочинця, взявши до уваги попередні методо-

266

Теорія особи злочинця

логічні положення щодо типологізації, відображення нею відмін­ностей у типовому та ЇЇ особливе місце серед диференціацій, що іменуються класифікацією.

Слід відмітити, що проблема типології злочинців з'явилася у кримінології дуже давно, очевидно з тих пір, коли виникла потре­ба розмежувати їх за домінуванням чинників, що детермінують вчинення злочинів, обумовлюють їх тяжкість, повторюваність, суспільну шкоду, а звідси й — за заходами соціального захисту, які слід застосовувати до злочинців. Ці питання постали задовго до того, як у філософії та соціології (стосовно соціальних об'єктів пізнання) отримали розроблення та визначення категорії типово­го, типу, типологізації. Та й після цього знадобився певний час, щоб згадані категорії у їх філософському визначенні стали надбан­ням кримінологів. Здається для деяких з останніх потреба у цьому залишається актуальною і до сьогодні, про що свідчить вільне (насамперед від філософських методологічних настанов) пово­дження з термінами «тип», «типологія» та похідними від них.

Методологічно обґрунтований підхід у кримінології радянсько­го періоду до зазначених категорій фактично почався з публікації у 1974 р. монографії К. Є. Ігошева «Типология личности преступ-ника й мотивация преступного поведения»¹. Розгляд типологічно­го підходу у філософсько-метологічному контексті саме цим авто­ром очевидно був пов'язаний з тим, що його базовою освітою та першою науковою спеціальністю (за кандидатською дисертацією) була філософія. Вже за 10 років автори фундаментального «Курса советской криминологии» констатували традицію, згідно з якою в основу кримінологічної типології особи закладалися три групи оз­нак, що відображують: а) ступінь криміногенного викривлення особистісних характеристик; б) характер такого викривлення; в) соціальну генезу становлення особи на злочинному шляху². Тут же робився висновок щодо практичної неможливості створення певної «універсальної» типології, придатної на всі випадки життя, що обумовлювалося «крайньою різноманітністю можливих типо-

¹ Игошев К. Е. Типология личіюсти прсступпика й мотивация ІІрестутшого повсдспия. — Горький, 1974.

² Курс советской криминологии. Предмет. Методология. Прсступность й се причини. Пре- ступник. - М., 1985. - С. 294.

267