Глава 8

зазначає, що термін «протидія» в етимологічному смислі тлумачиться як дія, що чинить супротив (рос. — наперекор) іншій дії або явищу¹, а кримінологічний аспект протидії створює діяльність «з виявлення причин та умов злочинності, їх усунення, послаблення або нейтралізації»². Очевидно, такі дії щодо чинників злочинності, як їх виявлення, послаблення, нейтралізація тощо, навряд чи етимологічне адекватно відповідають сутності поняття «супротив». Отже, термін «протидія» може бути використаний для відтворення загального впливу на злочинність, але він лише однобічно («супротив») відображає останній та не містить одно­значного відображення поняття запобігання злочинності, тобто не може вживатися як такий, що за сутністю тотожний поняттю «запобігання», навіть коли він вживається у широкому значенні.

Тепер коротке визначення запобігання злочинності можна по­повнити соціальним функціональним змістом. Насамперед зазна­чимо, що запобігання злочинності у широкому функціональному значенні є різновидом суспільної діяльності для раціональної організації і регуляції суспільних відносин з метою недопущення вчинення злочинів. Історичне коріння такої суспільної діяльності заглиблюється до стародавніх часів. Із появою кримінально-пра­вової заборони певних дій та злочинів і порушень цієї заборони поставали питання не лише про покарання за ці порушення, але й про недопущення їх. Окремі думки такого змісту знаходимо у стародавніх мислителів Платона, Аристотеля, інших. Ідея запобі­гання злочинності отримала чіткий вираз у просвітителів XVIII ст. Монтеск'є у знаменитому трактаті «Про дух законів» відзначав: «Вмілий законодавець не стільки турбується про пока­рання за ці порушення, скільки про запобігання злочинам. Він прагне не стільки карати, скільки поліпшувати нрави». Ці думки розвивали Беккаріа, Вольтер, Радищев. Останній, зокрема, вказу­вав, що серед засобів верховної влади, якими вона підтримує діян­ня громадян у межах закону, слід виділити три: ті, що забороня­ють, заохочують, запобігають.

Положення про можливості і роль запобігання злочинності у напрямах протидії їй було сприйнято марксистською соціологією та з відродженням у Радянському Союзі у 60-ті роки кримінології отримало теоретичне кримінологічне розроблення, а згодом і практичне втілення.

Запобігання злочинності як різновид суспільної діяльності на­лежить до таких важливих напрямів останньої, як соціальний кон­троль та соціальна профілактика. При цьому остання розуміється як цілеспрямована діяльність щодо запобігання порушенням будь-яких суспільних норм, усунення причин, що породжують ці порушення¹. Залежно від виду норм, запобігання порушенням яких здійснює соціальна профілактика, у ній можна виділити сані­тарну, технічну (запобігання санітарним, технічним порушенням), моральну (запобігання аморальним вчинкам), правову (запобіган­ня правопорушенням), а в правовій — запобігання адміністратив­ним, цивільним, трудовим правопорушенням, злочинам.

На рівні ще більш високого узагальнення та абстракції суспіль­ної організації у вигляді соціальної системи в цілому, що має пев­ну досконалість, яку порушують злочинність і будь-яка інша дест-руктивність, запобігання цим порушенням, їх профілактика має розглядатися як частина збереження досконалості та стабільності цієї системи, а недосконалість запобіжної діяльності, зниження її ефективності «певною мірою примітивізує суспільство в цілому,., через що система починає деградувати, і, якщо не вжити необ­хідних заходів, вона взагалі може соціальне зруйнуватися»².

Запобігання злочинам як різновид соціально-профілактичної діяльності має свій специфічний предмет та свою конкретну мету. Предмет становить діяльність щодо перешкоджання дії де­термінантів злочинності, передусім її причин та сприяючих умов, з метою обмеження, нейтралізації, а за можливістю — й усунення їх дії. Цим визначається функціональна спільність та змістовний зв'язок усіх елементів запобіжної діяльності: її сфер, предмета, цілей, суб'єктів, об'єктів та ін.

У літературі пропонувалося розрізняти статичний бік запо­бігання злочинності, який утворює система різноманітних заходів, спрямованих на усунення, послаблення або нейтралізацію дії

Игошев К. Е., Шмаров Й. В. Социальнмс аспсктьі предупрсждспия престугпюсти. — М;, 1980. - С. 20-31. ² Мельник П., Ківенко Е., Лановенко І. Зазнач, праця. — С. 10. ,, ...і

323

Глава 8 й =

криміногенних чинників, та динамічний бік, що розглядає цей феномен як вид соціальної діяльності, спрямований фактично у тому самому напрямі¹. На наш погляд, це — штучне розмежування, оскільки будь-які заходи мають сенс лише тоді, коли перетворю­ються на реальність, що дає можливість їх оцінювати, розрізняти, визначати результативність тощо, тобто лише через їх застосуван­ня у реальній діяльності. Інша річ, що в процесі цього застосову­ються заходи, опрацьовані та системно визначені на стадії, що передує безпосередньо запобіжній діяльності.

Особливе значення для визначення предмета і об'єктів запобі­гання злочинності має їхній зв'язок («принцип відповідності») з детермінантами останньої. Отже, до запобігання злочинності може належати лише така діяльність, що здійснюється стосовно обмеження дії причин і умов, а також інших детермінантів цього прояву людської антисуспільної активності.

Запобігання злочинності — це різновид суспільної соціально-профілактичної діяльності, функціональний зміст та мета якої полягає у перешкоджанні дії детермінантів злочинності та й проявів, передусім причин і умов останніх через обмеження, нейтралізацію, а за можливістю — усунення їхньої дії.

Визначення поняття «запобігання злочинності» є першим кро­ком у створенні теорії цієї спеціальної соціально-профілактичної діяльності. У літературі піднімалося питання про співвідношення цієї теорії з теорією кримінології взагалі, пропонувалося розв'язати його через визначення співвідношення предметів цієї діяльності і кримінологічної науки та висловлювалася думка, що запобігання злочинності як окрема наукова дисципліна спирається на теоре­тичні положення кримінології, широко ними користується, але не зводиться тільки до них, бо має більш прикладний характер². З приводу наведених міркувань потрібно зауважити наступне.

По-перше, очевидно, ні в кого з фахівців у галузі науки кримі­нології не викликає сумніву приналежність до її предмета діяль­ності щодо запобігання злочинності. Вона є не лише складовою предмета кримінології, а разом із злочинністю та її причинно-

¹ Давидепко Л. М., Бандурка А. А. Зазнач, праця. — С. 95-97.

² Курс кримінології. Загальна частина / За заг. рсд. О. М. Джужи. — С. 138.

324

Теорія запобігання злочинності

обумовлюючим комплексом становить його центральну частину, визначає генеральне завдання цієї науки щодо забезпечення ви­рішення проблем, які охоплюються ЇЇ предметом. Інша річ, що кожний елемент наукового знання, представлений у теорії кримі­нології як її предмет, має свій безпосередній предмет у вигляді відповідних соціальних відносин, у тому числі соціальної практи­ки, наукове вирішення проблем яких, їхнє теоретичне обґрунту­вання становить його предметне завдання. Теоретичні засади тако­го предмета, наразі теорія запобігання злочинності, не «спирають­ся на теоретичні положення кримінології», а є складовою її теорії, органічно пов'язаною з іншими складовими цієї науки, зокрема з теоріями злочинності, її детермінації, особи злочинця, має спільну теоретичну концепцію щодо їх розуміння та розв'язання.

По-друге, той факт, що теорія запобігання злочинності у певній частині, зокрема у теоретичному обґрунтуванні запобіжних за­ходів, тактики і методики їхнього застосування тощо, ніби вихо­дить за межі теорії кримінології та користується здобутками інших наук, приміром педагогіки, психології, соціології тощо, не є аргументом для «відокремлення» теорії цієї запобіжної діяльності від теорії кримінологічної науки. Крімінологія як синтетична на­ука не лише взаємодіє з іншими науками, користується їхніми здо­бутками, але й у вирішенні деяких проблем певною мірою інтег­рується з ними, насамперед з філософією, психологією, соціо­логією тощо, не втрачаючи при цьому свого окремого предмета.

По-третє, більш «прикладний характер» тієї частини криміно­логії, що розглядає запобіжну діяльність, також не може слугува­ти обґрунтуванням думки щодо виведення теорії цієї діяльності за межі теорії кримінології. Наведення, так би мовити, «прикладно­го» аргументу стосовно зазначеної думки свідчить про усталене, але застаріле уявлення про кримінологію як про суто теоретичну науку. Маючи, як і будь-яка наука, конструктивно-прикладну функцію, вона все більше розвивається у напрямі реалізації цієї функції, у тому числі й щодо теоретичного обґрунтування та на­уково-методичного забезпечення практичної діяльності стосовно запобігання злочинності. Розвивається й безпосередньо криміно­логічна практика, яка повинна набути значно ширшого застосу­вання й у запобіжному спрямуванні. Таким чином, «прикладний

¹/₂+11 7-223 325