Глава 2

І раптом, на початку 1929 р. спочатку в Росії, а згодом і в Україні, кримінологічні дослідження були піддані ніщивній критиці за «неоломброзіанські викривлення», поширення теорії факторів злочинності в «її соціально-біологічному або біосоціаль-них варіантах», інші буржуазні прояви, несумісні з марксистсько­го наукою. Сигналом для цієї критичної атаки вважається стаття співробітника Комуністичної академії в Москві С. Булатова в журналі «Революция права» (№ 1, 1929) під голосною назвою «Возрождение Ломброзо в советской криминологической литера-туре». Автор статті дуже різкими виразами і оцінками розкритику­вав окремі положення та висновки праць кримінологів, у тому числі відомих, щодо деяких рис злочинців біологічного походжен­ня та їхнього місця в обумовленні злочинів. Потім через кілька місяців, у Комуністичній академії було зібрано диспут з питань вивчення злочинності в СРСР, який виявився не науковою дискусією, а однобічною партійно-ідеологічною «розборкою» (за нашими відомостями жоден із критикованих авторів не виступав). Диспут прийняв рішення (?!) про визнання роботи криміно­логічних установ (не окремих авторів — ?!) незадовільною через допущення у розробленні проблеми злочинності «біологізатор-ства» та «вульгарного соціологізму». Працівників криміно­логічних установ було обвинувачено в ігноруванні «класового підходу в поясненні злочинності та її причин».

Невдовзі подібну акцію у вигляді республіканської конференції з питань методології вивчення злочинності було проведено в Ук­раїні, де також негативно оцінили дослідження українських кримінологів, які допустили «догматизм, аполітизм, буржуазний формалізм».

Зовсім скоро почалися суто адміністративні заходи: спочатку перегляд, а потім скорочення тематики досліджень, штату праців­ників і фінансування кримінологічних установ. Згодом, знову ж таки владними структурами, а не вченими, було визнано не­доцільність наукового розроблення кримінологічних проблем вза­галі, кримінологічні установи ліквідовано, а на їхніх залишках створено підрозділи, переорієнтовані на іншу тематику. На цій «хвилі», як зазначалося, у 1931 р. було ліквідовано Всеукраїнсь­кий інститут вивчення злочинності. Наукове розроблення про-

58

Історія розвитку кримінологічної науки в Україні

блем вивчення злочинності та її причин вольовими владними рішеннями було фактично зупинено. Більше того, ряд провідних кримінологів було піддано кримінальним репресіям і вислано до виправних таборів, де вони могли «вивчати злочинність» нібито із середини.

Наведені тут факти не є новиною, їх досить детально описано у радянській літературі 60-80-х років, а в незалежній Україні — у працях І. М. Даньшина. Проте справжні причини та політико-ідеологічні передумови фактично владного розгрому в Радянсько­му Союзі на початку 30-х років кримінологічної науки і практики, на наш погляд, чітко і недвозначно ще досі не висвітлено, при­наймні в працях українських авторів.

Із середини 60-х років, коли поновилися наукові розроблення у радянській кримінології, настійливо і послідовно провадилася думка, що причиною зазначених репресивних дій влади були ме­тодологічні, концептуальні збочення самих кримінологів, які не могли, мовляв, не викликати в ті часи відповідної реакції влади. В одній із перших кримінологічних праць 60-х років головним недоліком праці кримінологів 20-х років визнавалися «серйозні помилки та викривлення ідеологічного характеру»¹. У підручни­ку «Криминология» 1976 р. про зазначені репресії зазначалося, що «причинами цього були серйозні методологічні помилки у ряді кримінологічних досліджень 20-х років, пов'язаних, в основному, із біологізацією причин злочинності»². Критика з приводу «нео-ломброзіанських викривлень», «соціобіологічних збочень», «вуль­гарного біологізаторства» тощо у ряді нових праць була настільки гострою і наполегливо повторюваною, що складалося враження, ніби її автори і нині доводять свою «непримиренну позицію» та непричетність до подібних «ідеологічних збочень». Так, відомий російський кримінолог О. С. Шляпочніков, який за наукові праці 20-х років сам був підданий репресіям та пробув чимало в таборах, висвітлюючи у 1977 р. дослідження причин злочинності у 20-х ро­ках, зробив на трьох сторінках тексту на адресу їхніх авторів півдесятка подібних серйозних звинувачень. І, як нам відомо, лише один раз у монографії високого партійного діяча хрущовських часів М. Р. Миронова описане нищення кримінологічної науки було недвозначно пов'язано з ідеологією культу особи, коли «у практику було введено... методи використання влади, державного примусу», а «розроблення питань вивчення причин і заходів запобігання злочинності не здійснювалося, вважалося зайвим і майже політичне шкідливим»¹ (виділення моє. — Авт.). І справді, чи могли бути корисними компартійній владі пошуки криміно­логів щодо такого негативного явища, як злочинність, його при­чин, індивідуальних властивостей осіб, які вчиняють злочини, та ще таких, які не залежать від впливу соціалістичного оточення. Це не вписувалося у загальну картину соціалістичної держави, де все могло бути лише кращим, ніж за кордоном, звідки, мовляв, і поши­рюються блуд й омана, що стимулюють нестійких осіб до вчинен­ня злочинів. Невипадково після розгрому кримінології з'явилися твердження, в тому числі визнаних фахівців, що «будь-які зло­чинні дії в умовах соціалізму — це форма класової боротьби» (Б. С. Маньковський, 1933). І навіть Г. І. Волков у 1935 р. писав: «Основна кількість злочинів за пролетарської диктатури є фор­мою класової боротьби класового ворога і його агентури». Але для того, щоб запанували подібні твердження, потрібно було «закрити рота» кримінологам. Приводом для цього стали звинувачення останніх в ідеологічних, політичних помилках, апологетиці буржуазної науки.

Як вбачається з аналізу праць кримінологів 20-х років, у них справді мали місце нетрадиційні і навіть сумнівні твердження про причини злочинності й особу злочинця, інколи висувалися як вис­новки гіпотези або недостатньо аргументовані спостереження що­до участі біологічних рис особи в обумовленні злочину. Ці та інші подібні нечіткі твердження й положення щодо дуже складних явищ і процесів потребували більш глибокого наукового аналізу, неупередженого обговорення, а можливо, й критики з опрацюванням пропозицій конструктивного порядку. Проте цього, як відомо, жодного разу не було зроблено. Навпаки, огульну критику, наві­шування ярликів було використано (а можливо, й спровоковано) для прийняття розгромних рішень. Все це дуже скидається на організовану хитромудру інтригу та провокацію, до яких Сталін та його оточення вдавалися досить часто.

Внаслідок наведеного розвиток кримінологічної науки і прак­тики в Україні, як і в усьому Радянському Союзі, було відкинуто на багато десятиліть назад. Наступив майже 30-річний період, коли кримінологічні дослідження не проводилися, праці з кримінології не публікувалися, її викладання, навіть на юридич­них факультетах університетів, не велося. Кримінологія фактич­но перебувала під забороною, ЇЇ проблеми консервувалися. Рішен­ня влади щодо боротьби зі злочинністю приймалися без жодного кримінологічного обґрунтування, як, скажімо, горезвісна амністія весни 1953 р. Треба визнати, що навіть після відновлення у сере­дині 60-х років кримінологічних досліджень умови їх проведення, що існували у 20-х роках, значною мірою не було відтворено, а деякі з них не відтворено і нині.

Зрештою, наприкінці 50-х — початку 60-х років в історії Радян­ської держави настав період, який пов'язують із критикою культу особи Сталіна на XX з'їзді КПРС та початком так званої «хру-щовської відлиги». Серед суспільних інституцій, які пригнічува­лися культом особи та почали відновлюватися після його офіцій­ного розвінчання, була й кримінологічна наука. Підручники та інша література з кримінології, видані за радянських часів в 60-80-х роках XX ст., містять досить повну характеристику проце­су її відновлення на загальносоюзному рівні. Менш детальне висвітлення отримало здійснення цього процесу в Україні.

Перші та найбільш суттєві кроки у цьому напрямі в Україні на той час пов'язані з ім'ям професора П. П. Михайленка. Наприкінці 50-х років — він доктор наук з кримінального права та його історії — працював у Секторі держави і права АН УРСР, професо­ром Київського державного університету та з 1958 р. — за суміс­ництвом — начальником кафедри спеціальних дисциплін Київсь­кої вищої школи МВС СРСР. Маючи тісний зв'язок із практичною Діяльністю правоохоронних органів, він одним із перших зрозумів необхідність повороту її у бік запобігання злочинам. На той час у центрі і на місцях з ініціативи партійних органів наполегливо порушувалося питання про необхідність залучення громадських організацій до цієї запобіжної діяльності, використання у ній громадського впливу. З результатами аналізу цієї діяльності та рекомендаціями щодо її розвитку П. П. Михайленко у 1959 р. спочатку виступив із доповіддю на Всесо­юзній науково-практичній конференції у Москві, а згодом опублікував брошуру «Новьіе формьі участия трудящихся в уп­равлений государством й укреплении социа-листического правопорядка» (1959). Фак­тично це була перша робота кримінологічного змісту, опублікова­на українським автором, до того ж у Москві, після початку 30-х років, і одна з перших у відновлюваній радянській криміно­логії загалом.

З 1960 р. П. П. Михайленко, працюючи заступником начальни­ка Київської вищої школи МВС із навчальної та наукової роботи, розгорнув у ній кримінологічні дослідження низки актуальних проблем. За їх результатами з'явилися публікації П. П. Михайлен-ка (у співавторстві з Й. А. Гельфандом) «ВопросьІ предупреждения преступлений органами милиции» (1963), а також «Предупрежде-ние преступлений — основа борьбьі за искоренение преступлений» (1964), яка стала широко відома в країні і за кордоном¹. Далі сліду­вали колективні збірки матеріалів за результатами керованих ним досліджень щодо стану в Україні рецидивної злочинності (1965), правопорушень неповнолітніх (1965, 1967), пияцтва як джерела

¹ Слід рішуче виступити проти наведення вказаної роботи як прикладу та й загальної оцінки написання у той час кримінологічних праць нібито «під досить визначене ідео­логічне замовлення — вироблення необхідних заходів для ліквідації злочинності в СРСР» (Кабанов П. А. Зазнач, праця. — С. 6). Оціночні судження у разі їх недостовірності згідно з законодавством України не тягнуть судової відповідальності. Однак для суджень про «ідео­логічне замовлення» потрібно мати хоч якісь аргументи, принаймні знати тодішні обстави­ни. Як «ідеологічні замовлення» схарактеризовано у працях П. П. Михайленка, зрозуміло з його подальшої трагічної долі, визначеної комуністичними ідеологами.

62

Історія розвитку кримінологічної науки в Україні

злочинності (1966). На багато років щоденним посібником для прак­тичних працівників стала праця П. П. Михайленка (у співавторстві) «Опьіт борьбьі с преступностью в районе» (Київ, 1968).

Наприкінці 60-х — початку 70-х років ряд кримінологічних досліджень було розгорнуто у відділі кримінально-правових та кримінологічних проблем Інституту держави і права Академії на­ук УРСР. їх результатами стали колективні монографії «Попере­дження правопорушень неповнолітніх» (1967 р., відповідальний редактор М. М. Михеєнко), «Боротьба з правопорушеннями і зло­чинністю» (1969 р., відповідальний редактор І. П. Лановенко), «Кримінально-правова боротьба з хуліганством» (1971 р., відпо­відальний редактор Ф. А. Лопушанський), «Відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність» (1971 р., відпо­відальний редактор І. П. Лановенко). У 1963-1970 рр. автором Курсу у журналі «Радянське право» була опублікована серія на­укових статей (7) щодо ролі та ефективності громадського впливу у запобіганні правопорушенням, де наводилися результати аналізу діяльності у цьому напрямі громадських формувань, визначалися теоретичні засади її здійснення.

У першій половині 60-х років було прийнято кілька документів вищого партійного рівня Союзу та Української РСР, у яких вказу­валося на необхідність розширення наукового розроблення про­блем злочинності, її обумовлення, запобігання їй та (як тоді писа­лося) викорінення, поліпшення підготовки кадрів для діяльності у зазначених напрямах. У 1966 р. вийшов перший підручник з кримінології, підготовлений відновленим на той час (1963) Всесо­юзним інститутом з вивчення причин та розроблення заходів попередження злочинності. Було розроблено навчальну програму, у вузах юридичного профілю відновлено викладання з цієї дисципліни. Невдовзі у деяких вузах (Харківський юридичний інститут, нині — Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого, Київська вища школа МВС, нині — Національний університет внутрішніх справ України, а через деякий час — в Одеській національній юридичній академії) створено спеціалізо­вані кафедри кримінології. Це сприяло розгортанню на кафедрах наукових кримінологічних досліджень, підготовці наукових кадрів. У 1971 р. у Москві було видано монографію доцента юри-

63