бражає природних прав людини, які дані їй від народження; не відпо­відає міжнародним нормам і принципам у галузі прав людини; ухва­лений нелегітимним органом держави або з порушенням законодавчої процедури та ін., отже, не відповідає принципу верховенства права.

У більшості розвинених демократичних країн існує механізм контр­олю за змістом законів, за їх відповідністю вихідним людським ціннос­тям. Він називається конституційним контролем. В Україні його здій­снює Конституційний Суд, котрий, відповідно до ст. 147 Конституції України, вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Основному закону.

Конституція апріорі визнається вищою точкою відліку для оцін­ки відповідності закону праву не як закон вищої юридичної сили, а як форма буття права. Вважається, що конституція може сприймати­ся, схвалюватися народом у разі визнання закріплених у ній норм як правових, що вона - основний правовий закон, тобто верховенство права в практичному сенсі означає передусім верховенство конституції (хоч верховенство права і верховенство конституції не одне й те саме). Визнання конституції і підтримання її народом є тим критерієм, який свідчить про її наближення до ідеалу на певному етапі розвитку суспіль­ства. Тому всі інші закони можуть бути перевірені на неуперечливість конституції, або, що те саме, на відповідність праву. Звичайно, абсолют­но правового ідеалу, який задовольняв би всіх, не існує. Проте в демо­кратичних державах XXI ст. діють такі правила: якщо закон суперечить конституції, він вважається неправовим і скасовується. У питаннях про права людини такою точкою відліку визнаються міжнародні принципи і норми про права людини, рішення Європейського Суду з прав людини.

Переконання в тому, що законодавчий акт чи його окремі припи­си не відповідають праву, може бути підставою для особи скористати­ся всіма законними заходами, щоб довести необхідність йогоЛх скасу­вання. Можна піддавати конституційному оцінюванню не тільки акти поточного законодавства, але і конституційні закони (закони, що скасо­вують або доповнюють конституцію), саму конституцію як установ­чий документ (випадки відсторонення народу, його представників від розроблення і прийняття конституції, ігнорування справжніх інтересів суспільства, громадянина, порушення прийняття конституції й ін.).

Не варто протиставляти право і закон, як і ототожнювати їх. Вони існують на різних рівнях правової реальності. Право використовує закон як один із можливих її текстуальних джерел (форм). Різноманіття цих джерел (форм) не вичерпується законом, хоч би цей закон був і правовим.

§ 9. Співвідношення права і економіки

Право "живе" в оточенні різних соціальних явищ, які впливають на нього, але вони також відчувають його вплив. До таких явищ нале­жать економіка і політика.

Економіка впливає на право двома шляхами: 1) безпосередньо (виявляється у праві держави розпоряджатися засобами виробництва, які перебувають у її власності); 2) опосередковано - через державу, політику, правосвідомість та ін. (виявляється у визначенні державою розміру податків, мінімуму заробітної плати, строку відпустки, вста­новленні правил екологічної і технічної безпеки та ін.). Найтипові-шим є опосередкований вплив економіки на право.

Право впливає на економіку такими основними способами:

1) право закріплює сформовані економічні відносини, гарантує їх

стабільність, зумовлене матеріальними умовами життя, фік­сує їх (наприклад, визначення учасників ринкових відносин за допомогою реєстраційної діяльності компетентних органів держави) (право як закріплювач);

2) право стимулює виникнення і розвиток нових економічних відносин, якщо для цього є відповідні умови, здатне зняти перешкоди на шляху до ринку, створити додаткові еконо- мічні стимули та ін. (наприклад, в Україні право стимулю- вало забезпечення економічної свободи, розвиток права при- ватної власності, затвердження рівноправності форм влас- ності, захист бізнесу від надмірного регулюючого впливу держави, запобігання забрудненню довкілля та ін.) (право як стимулятор);

3) право підтримує, охороняє і захищає існуючі економічні від-

носини, особливо такі, що знову виникли (забороняє законом порочні методи ведення господарства та комерції; застосовує санкції при зловживанні рекламою, товарними знаками; від­новлює порушене становище; відшкодовує шкоду; встанов­лює юридичну відповідальність (антимонопольне законодав­ство) (право як охоронець і захисник). Визначається право економікою, тому впливає на економіку або сприяє розвитку економіки, прискорює її, або гальмує поступальний рух уперед. Гальмування відбувається в тому разі, коли економічні вимоги у праві відбиваються в перекрученому вигляді.

§ 10. Співвідношення права і політики

Право народжується раніше за політику - воно почало формува­тися у період усвідомлення людиною своєї автономності, самоцін-ності; розвинулося в умовах соціальної диференціації суспільства на етапі розкладу первісного ладу, в результаті розвитку соціальних відносин під впливом різних суспільних явищ, у тому числі й полі­тичних. Соціальні стосунки з приводу задоволення потреб і інтере­сів людей, а не політика, спричинили виникнення права. Вплив полі­тичних явищ відбувся тоді, коли великі соціальні групи (класи, народ­ності) сформували власні особливі інтереси, які поступово набули політичної форми. Змістом цієї форми стало улаштування політичної (державної) влади. За завоювання політичної влади або участь у ній відбувалася запекла боротьба. Для її врегулювання та реалізації полі­тичних завдань - внутрішніх (відносини між класами, етносами тощо) і зовнішніх (відносини між державними утвореннями, що складали­ся) - використовувалося право. Воно сприяло збереженню ціліснос­ті суспільства в його політичній формі. Політика, що виразно заявила про себе тоді, коли самоврядна публічна влада первісного суспільства переходила до влади вождя і його оточення ("вождіство"), котрі воло­дарювали на певній ("власній") території, виявилася одним із чинни­ків подальшого формування права, а не його витоком чи джерелом.

Політика зазвичай впливає на право опосередковано - через державу.

У різні періоди історії співвідношення політики (держави) і права було неоднаковим: а) домінування політики (держави) над правом (давні східні деспотії, європейські абсолютні монархії, азіатські і північноафриканські теократичні монархії, тоталітарні держави); б) пріоритет права над політикою, державою (з часів перших буржуаз­них революцій у Європі та Північній Америці до сучасності, XVII-XXI ст.). Цей період характеризується поступовим оформленням і набуттям практичної реалізації принципу верховенства права -офіційного закріплення юридичної рівності людей, формування громадянського суспільства, обмеження свавілля політичної влади правами людини, забезпечення прав і свобод людини, створення умов для володіння людською гідністю тощо.

Сферою сучасної політики є все, що пов'язано із завоюванням, утриманням, впливом на державну владу, взаємодією з нею. Держава

як "головний політик" та найбільш досконалий інститут політичної організації суспільства перебуває у тісній взаємодії з правом як нормативним регулятором суспільних відносин, щоб узгоджувати політичні волі (інтереси) соціальних спільнот, впливати на перебіг політичних подій через нормативні акти та інші форми (джерела) права.

Політика впливає на право таким чином:

1. опосередковує через діяльність законодавчих (парламент) та інших нормотворчих органів держави будь-які потреби і інтереси людей перед тим, як вони стануть правом;

2. реалізує міжнародну та національну політику держави при­йняттям нормативних актів і договорів, які є формами вира­ження права;

3. фіксується у законодавстві у вигляді формально закріплених політичних прав, свобод і обов'язків, а також певних полі­тичних вимог. Політичні вимоги стають правом лише тією мірою, якою вони закріплені в системі загальнообов'язкових норм, що охороняються державою.

Право впливає на політику такими способами:

1. є формою вираження політики (якщо політика здійснюється на основних засадах права) - закріплює в конституціях і кон­ституційних законах політичний лад суспільства, механізм дії політичної системи (поділ влади; політичний плюралізм; ста­тус партій, держави та інших суб'єктів політики тощо), про­цедури оволодіння політичною владою (виборче право); полі­тичні права і свободи громадян (регулятор політики);

2. виступає своєрідним індикатором зрілості політики того чи іншого класу, народу (нації), держави - робить легітимними політичні рішення і органи державної влади, що забезпечує їм підтримку населення (у тому числі не допускає протидії влади у разі прийняття непопулярних рішень) (пропагандист політики);

3. установлює межі певних міждержавних політичних відно­син; визначає межі та можливості діяльності як опозиції, так і правлячих структур, перешкоджає використанню права на користь політичної кон'юнктури (обмежувач політики);

4. слугує гарантом реалізації певної (демократичної") державної політики - проводить її у життя, охороняє і захищає політичні