Розділ 2. Походження права і держави

Римської імперії. На відміну від Афін і Давнього Риму, де утвори­лися рабовласницькі держави, у давніх германців виникла потреба в руйнуванні рабовласницьких порядків і побудові прафеодальних (або ранньофеодальних) держав³, які запозичили структуру влади і право Римської імперії, прийняли християнство і пристосували їх до укладу життя німецьких племен, що розвивався.

Шляхом виникнення прафеодальних держав з первісного ладу відбувався і розвиток держав на території Європи (Ірландія), у Давній (Київській) Русі, в Азії - в арабів. У Київській Русі формування ранньофеодальної державності супроводжувалося запрошенням на князювання варягів.

Східний, азіатський, шлях походження держави характер­ний для низки країн Давнього Сходу, Азії, Африки, Південної Амери­ки, Океанії. Його відмінність від європейського полягає в тому, що функція економічного регулювання і захисту приватної власності не мала великого значення, основною була управлінська функція держа­ви. Причиною цього стали природнокліматичні умови, що не сприяли розвитку приватної власності. Перші держави виникли в зонах полив­ного землеробства ще в епоху бронзи. Проведення великих суспіль­них робіт з будівництва каналів та інших іригаційних споруд потре­бувало збереження сільськогосподарської общини і суспільної форми власності на землю. Поступово суспільна власність перетворилася на державну: держава привласнювала додатковий продукт, стягуючи натуральну ренту. Приватна власність не набула істотного значення, оскільки використовувалася праця общинників.

Потреба у спорудженні та експлуатації іригаційних систем, необ­хідність їх надійного захисту створювали природну основу для само­стійної публічної влади. Основою її стала родоплемінна знать - общин­не "чиновництво", що виступало організатором виробництва і вико­нувало адміністративні, владно-управлінські функції. Ця особлива група посадових осіб формувала апарат державної влади, що панував над підданими, використовуючи примусові методи.

Східні держави - деспотичні монархії - не мали чітко вираженої класової диференціації. Тут держава стала і організатором виробни­цтва, і правителем над членами громади, їх визискувачем. Родопле-

^ 9. Особливості походження правау різних народів світу

мінна знать привласнювала не самі засоби виробництва, а управлін­ня ними. Маючи у власному розпорядженні певні матеріальні блага, вона втрачала їх разом із втратою посади. Значення приватної влас­ності, що посідала певне місце в країнах Давнього Сходу, було неве­ликим. Раби зазвичай були власністю держави або церкви, але не приватних осіб.

Особлива роль була відведена божественному освяченню влади. Родова знать прагнула зберегти своє становище і владу як такі, що дані Богом. Правитель був носієм Божої волі, посередником між Богом і людьми. Так відбувався процес сакралізації влади - оголо­шення її священною, непорушною, недоторканною.

Особливості походження держав східного, азіатського, типу можна подати в такому узагальненому вигляді: 1) основу економіч­них відносин становила державна форма власності; 2) приватна влас­ність не мала вирішального впливу на економіку; 3) державна влада мала деспотичний характер (на чолі - правитель-деспот), застосовува­лося насильство; 4) управлінські функції виконував могутній чинов­ницький апарат, сформований з родоплемінної знаті; 5) значну части­ну державного апарату становила спеціальна бюрократія для збиран­ня податків з величезної і комплексної системи зрошення; 6) відбу­лася сакралізація (освячення) влади, що призвела до застою і неру­хомості в суспільстві, яке протягом сторіч не розвивалося (не знало сходження по лінії: рабовласництво, феодалізм, капіталізм). Напри­клад, незважаючи на те, що держава в Китаї утворилася задовго до європейських держав (Греції і Риму), його суспільство не зазнало змін, окрім зміни царюючих династій, аж до початку XX ст.

Утворення кожної держави залежить від комплексу причин -географічних, економічних, політичних, соціально-культурних, демо­графічних, внутрішніх і зовнішніх.

§ 9. Особливості походження права у різних народів світу

Історично право спочатку утворювалося однаково у всіх народів світу шляхом переростання соціальних норм (норм-звичаїв) на право­ві звичаї, які згодом записувалися, об'єднувалися в особливі списки, офіційно визнавалися та охоронялися органами управління, що виді-

³ Цей устрій кваліфікується прафеодальним або ранньофеодальним тому, що в той час селяни зберігали волю і власність на землю, знать не мала великої земель­ної власності, тоді як феодальний устрій характеризується закріпленням несвободи селянина і наявністю великої земельної власності панів.

лилися із суспільства. Сукупність таких накопичених норм, заснова- них на звичаях, дістала назву звичаєвого права. Правовими звичая- і ми могли регулювати майнові, владні, виробничі, розподільні та інші соціальні відносини. Активне формування звичаєвого права припа- дає на період розпаду родового ладу, коли суперечності, що виника- ли в суспільстві, зумовлювали фіксацію сформованих відносин різни- ми нормативними настановами. '

Перетворення норм-звичаїв у норми права в державі відбувалося у формах: 1) мовчазної згоди держави; 2) розгляду справ у судах на їх основі; 3) офіційного закріплення державою в законах. Перші писем­ні пам'ятки права стародавності (Закони Ману, Закони XII таблиць, Кодекс законів царя Хаммурапі та ін.) і середньовіччя ("Салічеська правда", "Руська правда" та ін.) складалися з норм звичаєвого права, судових прецедентів і прямих законодавчих положень.

Способи виникнення права у процесі становлення держав не були однаковими: в одних провідним став судовий прецедент (Англія, США, Австралія, Канада, окрім Квебека та ін.); у других - релігійно- ,

правовий текст (Іран, Ірак, Саудівська Аравія, Індія, Пакистан, Ізра- їль та ін.); у третіх - зберігся і розвинувся правовий звичай (краї- ни Африки, Мадагаскар); в четвертих - утвердився закон (Франція, Італія, Іспанія, Австрія, ФРН та ін.). Таким чином у світі склалося різноманіття систем права: прецедентне, релігійне, звичаєве, зако- нодавче тощо. Посівши провідне місце як нормативна основа наці- онального права, зазначені джерела права визначили своєрідність і ' відмінність правових систем світу (англо-американська, релігійна, традиційна, романо-германська, змішана).

Формування міжнародних договорів (міжнародне договірне право) як двосторонніх угод держав про правила взаємних відно­син відбувалося в країнах світу неоднаково і залежало від ступеня соціально-політичної розвиненості їх суспільств.

§10. Взаємозв'язок права і держави

Є два основних типи співвідношення (єдності, відмінності, взає­модії) права і держави:

1) етатистський (державницький) - ставить державу вище права, розглядає право як елемент політики держави. Зазви-

чай притаманний тоталітарним державам і позитивістському (а також його різновиду - марксистсько-ленінському) мис­ленню. Допускає свавілля держави щодо людини, неповагу її гідності, обмеження прав і свобод; 2) ліберальний (правовий) - віддає пріоритет (верховенство) праву перед державою, грунтується на прогресивних елемен­тах природно-правової теорії, сприймає світові стандарти прав людини, передбачає недопущення свавілля держави, її органів і посадових осіб щодо людини, як і свавілля людини стосовно людини. Безумовно, ліберальний тип співвідношення права і держави ближ­че до інтересів людини і має право на утвердження в Україні. Адже в Конституції України проголошено принцип верховенства права, закрі­плені основні права і свободи людини, передбачено їх гарантії.

Право і держава кожного народу мають єдину соціально-економічну основу, у них однаково втілюються менталітет народу, його культура, свідомість, традиції; вони є взаємозалежними у своє­му походженні. Право виступає засобом соціального регулювання, а держава слугує для нього механізмом, за допомогою якого забезпечу­ється вплив права на суспільні відносини.

Зв'язок між правом і державою настільки складний, що їх спів­відношення можна розглядати лише під кутом зору певної взаємодії. Право і державу недоцільно протиставляти. Хоч право виникло дещо раніше, ніж держава, проте держава стала вирішальним стимулято­ром його розвитку. Тому вплив держави на право, як і вплив права на державу є взаємним.

Вплив держави на право виявляється в такому:

1. Держава в особі нормотворчих органів обробляє (деталізує) соціальні нормативи, що сформувалися в суспільстві як правила пове­дінки, формулює в нормативно-правових актах, систематизує, надає їм потрібної форми (закон, указ, постанова), визначає їх юридичну чинність.

2. Держава не лише закріплює сформовані в суспільстві типові правила поведінки, а й безпосередньо "творить" право, встановлює правові норми, виробляє і ухвалює нормативно-правові акти. її зако­ни і підзаконні акти слугують джерелом (формою) права.

3. Держава дає попередній дозвіл на видання актів громадських організацій або утверджує їх; може делегувати право на видан-

ня нормативних актів органам самоврядування; надає силу іншим формам (джерелам) права - міжнародним актам, нормативним дого­ворам шляхом їх ратифікації, а також судовим і адміністративним прецедентам-

4. Держава запроваджує в життя норми права через правореалі-заційну діяльність державних органів (судових, правоохоронних, контрольно-наглядових та інших): правозастосовними органами норми права виконуються, а правоохоронними органами охороня­ються від порушень.

5. Держава забезпечує, гарантує захист прав і свобод людини, для чого створює спеціальні правові механізми і інституції (омбудсмен, суди тощо).

6. Лише держава може застосувати примус при відхиленні пове­дінки осіб (індивідуальних чи колективних) від норм права.

Вплив права на державу виявляється в тому, що у нормах права держава одержує своє юридичне оформлення:

Внутрішнє: вся побудова держави, порядок формування її орга­нів, держави, їх компетенція, відносини один з одним і з органа­ми місцевого самоврядування, діяльність щодо вирішення держав­них завдань і виконання фундаментальних функцій регламентують­ся правовими нормами. У цьому велику роль відіграють конститу­ції, що закріплюють структуру держави, систему її органів, їх завдан­ня і функції, компетенцію, форми діяльності. Правовими нормами встановлюються межі втручання держави в "життя" громадянського суспільства та особи, визначається міра здійснення державної влади і управлінця; закріплюється правовий статус людини і громадянина.

Зовнішнє: право допомагає державі в її відносинах з іншими краї­нами, зі світовим співтовариством загалом. Міжнародно-правові договори, які укладають держави одна з одною, сприяють мирному співіснуванню народів на планеті,

Тісний взаємозв 'язок права і держави це виключає їх відміннос­тей за структурою, способами функціонування:

1. держава слугує основою політичної системи суспільства, а право - основою правової системи суспільства;

2. держава є політико-територіальною організацією влади, зосе-

редженої в апараті управління, що складається із системи державних органів, а право є системою норм, якими упоряд­ковується життя населення в державі;

3) держава в особі нормотворчих органів (парламенту, уряду, президента та ін.) надає праву формальної визначеності і загальнообов'язковості, закріплює норми права у певних фор- мах (нормативно-правовий акт, нормативно-правовий дого- вір, правовий прецедент, правовий звичай тощо), які виро- бляються в суспільстві як стандарти соціальної поведінки людей. А право не лише втілюється в цих формах, а й існує поза ними, передусім у природних, невід 'ємних і невідчужу- ваних, правах і свободах людини, що потребують державного захисту;

4) органи держави мають можливість "творити" юридичне право

за їх державною ієрархією (одні органи видають закони, інші - підзаконні акти), а право (через систему норм, зазна­чених у всіх формальних правових джерелах) впливає на дер­жавний організм у цілому, "укладає" діяльність держави в правові межі на випадок можливої сваволі з її боку;

5) за потреби держава охороняє право своєю примусовою силою,

а за допомогою права встановлює вид і міру примусу у випад­ках його порушення (держава уособлює силу, а право - волю). Як право не може обійтися без підтримки держави, так і держава має постійну потребу у праві. Тому не можна пізнати право і держа­ву, якщо досліджувати їх ізольовано або протиставляти одне одно­му. Проте ступінь присутності права в державі, як і держави в праві, може бути різним. У тоталітарній державі, де панує сваволя держа­ви, право зневажається, права людини і свободи не забезпечуються. У демократичній державі, де панує право, визнаються і гарантуються права і свободи людини, особа захищена від сваволі держави, збері­гає людську гідність.