ється забезпеченням суверенних прав суб'єктів союзу, які уступили частину своїх прав багатонаціональній державі (наприклад, охоро­ну загальних державних кордонів, здійснення загальної фінансової, податкової і оборонної політики).

Реалізація Україною в 1991 р. права на політичне самовизна­чення, тобто права на державотворення (державний суверенітет), -об'єктивний закономірний процес. Це підкреслено в преамбулі Консти­туції України 1996 р. Однак право сецесії (вихід із складу держави і утворення власної держави чи перехід території під владу іншої держа­ви) є крайнім вираженням права на політичне самовизначення.

Право нації на самовизначення не є тотожним праву нації на державний суверенітет. Вирішити національне питання, актуалізова­не в країні, можна шляхом: а) федералізації унітарної держави (наді­лення суб'єктів федерації суверенними правами); б) створення форм національного самовизначення (національно-територіальної автоно­мії, культурно-національної автономії тощо). Головне полягає в тому, щоб нація, яка становить більшість у країні і дала назву державі (титульна нація), не використовувала свою перевагу для обмеження прав представників інших націй. Протиправна і неприпустима будь-яка національна дискримінація або спроби однієї нації підкорити іншу.

Недоцільно також кожній етнічній спільності, що входить до скла­ду багатонаціональної держави, домагатися реалізації права на держа­вотворення (державний суверенітет). Це втягне світ у хаос. Тому в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. зазначається: "Кожна держава повинна утримуватися від будь-яких дій, спрямова­них на часткове або повне порушення національної єдності і терито­ріальної цілісності будь-якої держави чи країни". Така ж думка прове­дена в Декларації "Про хартію народів і регіонів" (Брновська програ­ма, 2003 p.): "вірніше буде уникати виникнення нових національних держав і зберігати цілісність існуючих політико-адміністративних одиниць...".

У міжнародних актах визначені умови, за яких корінні народи, що борються за незалежність, мають право на державний суверенітет: 1) відсутність власних національних держав; 2) наявність національно-визвольних рухів, організацій, фронтів, що виражають суверенну волю народу на міжнародній арені; 3) виконання національно-визвольними рухами, організаціями, фронтами законодавчих і виконавчих функцій щодо свого народу.

Суверенітет держави відображає державну організацію народу. Суверенітет нації за суттю є формою вияву народного суверенітету.

§ 6. Типологія держав: формаційний і цивілізаційний підходи

Типологія держави - це теорія (вчення) про її типи. Тип держа­ви - сукупність держав, що мають загальні риси, які виявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку на основі подібних економічних (виробничих) відносин, однаковому поєднані загаль-носоціальної і вузькокласової сторони їх сутності, близькому рівні культурно-духовного розвитку та науково-технічного прогресу.

Існують два підходи до типології держав: формаційний (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І. Ленін) і цивілізаційний (М. Єллінек, Г. Кельзен, М. Коркунов, Г. Гелбрейт, А. Тойнбі, С. Хартингтон).

Формаційний підхід грунтується на вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис - тип виробничих відносин), кожній з яких відповідає свій історичний тип держави. Формація - це істо­ричний тип суспільства, що має певний спосіб виробництва, панів­ну форму власності, класову структуру. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається в результаті зміни віджи-лих типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом. За такого підходу держава набуває суто класової визначеності, висту­пає як диктатура економічно панівного класу.

Виділено такі історичні типи держав: 1) експлуататорські: рабовласницька (рабовласницький спосіб виробництва; наявність класів рабів і рабовласників; диктатура останніх); феодальна (вели­ка власність феодалів на землю і натуральне господарство залежних від феодалів селян; наявність класів кріпаків і феодалів; диктатура останніх); буржуазна (капіталістичний спосіб виробництва, що грун­тується на свободі приватної власності на знаряддя і засоби виробни­цтва та експлуатації найманої робочої сили; наявність класу робіт­ників і буржуазії; політичне панування останньої"); 2) неексплуата-торських: соціалістична держава (спільна соціалістична власність і планове господарство; поділ населення на робітників, селян та інте­лігенцію; диктатура пролетаріату). Вважалося, що в найближчій істо­ричній перспективі соціалістична держава має перерости в суспільне комуністичне самоврядування.

Переваги формаційного підходу: 1) акцентування уваги на істот­ній ролі економічних відносин у формуванні держав і зміні їх типів; 2) підкреслення класової сутності держави (інтереси якого класу виражає); 3) розгляд розвитку держав у поетапності і природнос­ті історичного характеру. Вади формаційного підходу: 1) переоцін­ка класово-економічного чинника, що не завжди має і може мати вирішальне значення у процесі утворення держави, поступаючись провідній ролі інших чинників; 2) залишення поза полем зору вели­чезного шару культурно-ціннісних ідей і уявлень, що не можуть бути охарактеризовані як класові; 3) розгляд соціалістичної держа­ви як антикапіталістичної і заперечення її наступності; 4) невиправ­дане вихваляння соціалістичної держави як вищого й останнього історичного типу; 5) породження міфу про суспільство комуністич­ного самоврядування.

Орієнтований на перебільшене (у найбільш істотних рисах) уявлення про історичні типи держав, формаційний підхід не врахо­вує проблем, які не укладаються у звичайні рамки класового, формаційного аналізу. Так, раби ніде в давніх суспільствах не були основною виробничою силою, класичний феодалізм існував тіль­ки в деяких країнах Європи, а класичний капіталізм був реальніс­тю переважно в Англії і Німеччині. Класово-формаційний підхід може бути використаний за типології держав світу до другої поло­вини XIX ст.

Цивілізаційний підхід застосовує поняття "цивілізація" (від лат. civilis) - тип культури як основу типології держав. Під "цивілізацією" розуміють відносно замкнуте і локальне становище суспільства, що характеризується спільністю культурних, економічних, географіч­них, релігійних, психологічних та інших ознак (А. Тойнбі налічує 21 цивілізацію: єгипетська, китайська, західна, православна, індуїстська та ін.).

Переваги цивілізаційного підходу: 1) розкриває сутність будь-якої історичної епохи через людину, через сукупність панівних у певній період уявлень кожної особи про характер суспільного життя, про цінності і мету її власної діяльності; 2) розглядає державу як найваж­ливіший чинник духовно-культурного розвитку суспільства, спрямо­ваного на обмеження і виключення навіть легалізованого насильства стосовно особи; 3) затверджує залежність типів держав від розмаїтос­ті національних культур, світогляду суспільства, його моралі, цінніс-

ної орієнтації. Вади цивілізаційного підходу: 1) недооцінює економіч­ний чинник, відводить йому другорядне місце в розвитку цивіліза­цій; 2) ігнорує вплив соціальної диференціації суспільства, класових суперечностей на цивілізаційні процеси; 3) зводить в абсолют куль­турний елемент, кваліфікує його як "душу, кров, лімфу, сутність циві­лізації"" (А. Тойнбі).

Прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на первинні і вторинні:

Первинні - Давній Єгипет, Персія, Шумер, Вавилон, Бірма та ін., що характеризуються командно-адміністративною організаці­єю державної влади. Держава (влада), перебуваючи в поєднанні з культурно-релігійним комплексом, забезпечує як політичний, так і соціально-економічний розвиток суспільства, а не визначається ними. З первинних цивілізацій збереглися тільки ті, котрі змогли послідовно розвинути духовно-культурні засади в усіх видах діяль­ності людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, право­славна, арабська та ін.).

Вторинні — держави Західної Європи, Східної Європи, Північ­ної Америки та ін. - виникли на основі відмінностей, що первісно означилися між державною владою і культурно-релігійним комплек­сом. Влада виявилася не такою всемогутньою і всепроникною силою, якою вона поставала у первинних цивілізаціях. Європейська циві­лізація з найдавніших часів тяжіє до ринково-власницького укладу, громадянського суспільства і правової організації. Держави Північ­ної Америки сприйняли і розвинули цю спрямованість європейських держав.

Окрім того, розрізняють цивілізації доіндустріальні, індустріальні і постіндустріальні; східні, західні, змішані; давні, середньовічні, сучасні.

З позицій загальнолюдських цінностей, що стали домінуючи­ми у другій половині XX ст., привабливим видається цивілізаційний підхід, особливо до типології сучасних держав, які неможливо підвес­ти під формаційну класифікацію типів держав. Сучасна концепція цивілізації (що відмовилася від колишньої оцінки цивілізації тіль­ки як культурної спільності і базується на визнанні її комплексного характеру: культура, економіка, політика та ін.) виявляється набагато ширшою і багатшою за формаційного підходу. Вона дає змогу пізна­вати минуле через усі форми діяльності людини - економіко-трудову, соцііїлі.мо-політичну, культурно-духовну й інші - в усьому розмаїтті