§ 5. Основні вимоги правильного застосування норм права

Основні вимоги правильного застосування норм права - систе­ма правил (принципів і норм), що підлягають виконанню в процесі правозастосовної діяльності.

Основні вимоги правильного застосування норм права:

1. Правова законність - належне додержання юридичної підста­ви справи: а) засновувати рішення справи на конкретній нормі права чи сукупності норм, які прямо стосуються справи; б) діяти в межах своєї компетенції; не виходити за межі повноважень, передбачених законом; в) не ухилятися від застосування норми, коли виникають обставини, передбачені нею; не припиняти дії норми з будь-якого приводу (застарілість, невідповідність місцевим умовам та ін.) або під впливом особи (органу), що не уповноважена на те законом; г) діяти відповідно до встановленої процедури і дотримуватися форми право-застосовного акта, що передбачена законом (акт повинен мати належ­ні реквізити).

2. Обґрунтованість - всебічне і повне дослідження всіх фактич­них обставин справи: а) виявляти всі факти, що стосуються справи; б) ретельно і неупереджено (об'єктивно) вивчати факти, встановлю­вати їх вірогідність, доводити їх відповідно до процедури, передбаче­ної процесуальним законом; в) відкидати всі сумнівні факти і факти, що не стосуються справи.

3. Доцільність - вибір оптимального шляху реалізації норми в конкретній життєвій ситуації: а) у межах змісту норми вибирати рішення, яке найповніше і найправильніше відображає зміст закону і досягає мети; б) враховувати, що норма права не містить усіх особли­востей кожної життєвої ситуації і діяти у відповідності з конкретни­ми життєвими умовами місця і часу вирішення справи, її індивідуаль­ними особливостями; в) зважати на соціальну значущість застосову­ваної норми, її відповідність "духу" права, однак не приймати рішен­ня, яке суперечить закону (contra legem) або в обхід закону (praeter legem).

4. Справедливість - відповідність між діянням і винесеним рішенням у справі: а) неупереджено (об'єктивно) ставитися до дослі- дження обставин справи, до осіб, що беруть участь у ній до остаточ- ного рішення; б) приймати рішення, що узгоджується з принципа-

(пожежа, крадіжка) і джерела відомостей про них - документи, акти, показання свідків. Джерела відомостей про факти обов'язково засвід­чуються (наприклад, протокол про предмети, виявлені під час обшу­ку, має бути підписаний понятими). Із документів, які фіксують свід­чення про фактичні обставини справи, і документів, що складають­ся правозастосовними органами, оформляється юридична справа як сукупність документів, певним чином оформлених та розміщених.

Фактичні обставини справи встановлюються через доказуван­ня - логічно послідовну творчу діяльність органу дізнання, слідчо­го, прокурора, суду щодо зібрання, дослідження та оцінці певних документів про обставини, які необхідно встановити для правиль­ного вирішення юридичної справи. Доказування дає змогу відтво­рити той чи інший фрагмент дійсності, реконструювати обставини з метою встановлення істини для застосування норм права. У процесі доказування використовуються презумпції і преюдиції, які відповід­но до законодавства не мають потреб в доказуванні. Законодавство фіксує, які обставини потребують доказування, а які - ні (загальнові­домі, презумпції, преюдиції), які факти доводяться певними способа­ми (наприклад, експертизою). Остаточне оцінювання доказу завжди є справою правозастосувача.

При оцінюванні представлених доказів суддя має досягти тако­го ступеня "внутрішнього переконання", який би був необхідним і достатнім для ухвалення рішення.

2. Встановлення юридичної основи справи (інакше: юридична кваліфікація фактичних обставин) — правова оцінка всієї сукупності обставин справи шляхом співвіднесення певного випадку з певними юридичними нормами. Юридична ква­ліфікація фактичних обставин передбачає: а) відшукування галузі, підгалузі, інституту права і знаходження норми (закрі­плена у нормативно-правовому приписі), яка може бути засто­сована до цього випадку; б) перевірка відповідності тексту норми офіційному її викладу (не слід шукати норму в неофі­ційних текстах і не можна посилатися на них); в) аналіз норми з погляду її дії в часі, просторі та за колом осіб, тобто вста­новлення меж її дії; г) визначення юридичної сили джерел (форм) права, що застосовуються; вирішення колізій норм при виявленні суперечностей або розбіжностей їх змісту у чинних актах; д) аналіз норми щодо необхідності тлумачення її змісту.