випадку, певної правової ситуації на основі норм права, тобто полягає у "прикладанні" норм права до конкретної особи (персони), конкретних обставин;

3) процесуальний характер, оскільки є не одноразовим актом, а

процесом - офіційним порядком дій, що складається з низки послідовних стадій;

4) творчий, інтелектуальний характер, оскільки це завжди інте-

лектуальна діяльність компетентних суб'єктів. Для застосу­вання норм права повинні свідомо проводити низку дій упо­вноважені органи, їх посадові і службові особи (судді, проку­рори, нотаріуси та ін.);

5) здійснюється на основі норм права. При цьому розуміння норми

права і конкретного випадку є одним і тим самим розумовим актом, результатом якого виступає конкретизуюча норма;

6) юридично оформлений характер — завершується ухваленням спеціального акта (у більшості випадків - письмового), який називається актом застосування норм права або правозасто- совним актом;

7) забезпечувальний характер - забезпечується здійснення право-

застосувальних актів третіми особами (наприклад, примусове виконання вироків судів (кримінальних покарань) - працівни­ками кримінально-виконавчої служби). Якщо реалізація норм права (додержання, виконання і викорис­тання) пов'язана з діями громадян, громадських організацій, комер­ційних об'єднань (корпорацій), то застосування норм права здійсню­ється, як правило, державними органами і посадовими особами, а у певних ситуаціях - громадськими об'єднаннями.

Правозастосовна діяльність у передбачених законодавством випадках виступає необхідною правовою передумовою реалізації прав та обов'язків. Застосування норм права може стати етапом реалізації норм права (додержання, виконання, використання) або завершити реалізацію норм права, тобто має додатковий характер у механізмі реалізації норм права.

Громадяни не можуть бути суб'єктами застосування норм права, але можуть ініціювати правозастосовну діяльність (подати позовну заяву до суду). У разі якщо державний орган передає частину своїх повноважень окремим фізичним особам, то в процесі реалізації права вони виступають не як фізичні особи, а як представники цього держав-

ного органу. На відміну від реалізації права, коли суб'єкт самостій­но визначає свою поведінку відповідно до норм права, суб'єкт право-застосування впорядковує поведінку не свою, а сторонніх суб'єктів права (діє в "чужому інтересі"), організовує певні суспільні відноси­ни через ухвалення індивідуальних формально обов'язкових рішень щодо персоніфікованих суб'єктів.

§ 4. Підстави, форми і функції застосування норм права Підстави застосування норм права:

1) неможливість безпосередньо, без допомоги владних структур,

реалізувати свої права (право на навчання; право на нараху­вання і виплату пенсії);

2) необхідність вирішити спір про право (у майнових відносинах,

при оподаткуванні), коли сторони самі не можуть виробити узгоджене рішення про наявність або міру суб'єктивних прав і юридичних обов'язків (розподіл майна між подружжям, вирішення спорів між учасниками цивільного договору);

3) необхідність вдатися до примусових заходів, визначити міру юридичної відповідальності у разі вчинення правопорушень, невиконання обов'язків, перешкоджання у здійсненні прав (стягнення штрафу, конфіскація майна).

4) необхідність офіційно встановити наявність чи відсутність юридичних фактів або конкретних документів (установлення факту батьківства, смерті, розірвання шлюбу).

5) необхідність здійснити виконавчо-розпорядчу діяльність орга-

нів держави і органів місцевого самоврядування - вирішення кадрових питань (зарахування до штату, підвищення на посаді), організація або ліквідація структурних ланок органу держави, виділення фінансів, приміщень, нагородження, при­своєння звань, почесних посад тощо;

6. необхідність установити статус суб'єкта права (реєстрація уповноваженим органом громадських, державних і комерцій­них об'єднань);

7. необхідність вирішити організаційні питання (ухвалення постанови парламенту про порядок висвітлення роботи сесії та ін.) тощо.