§ 3. Унітарні і федеративні держави як основні форми державно-територіального устрою

Найпоширенішими формами територіального устрою сучасних держав є унітарна і федеративна держави.

Унітарна держава (від лат. unitas - єдність) - єдина держава, що поділена на адміністративно-територіальні одиниці (області, воєвод­ства, графства та ін.), які не мають суверенних прав (Болгарія, Іспа­нія, Китай, Лаос, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Таїланд, Україна, Фінляндія, Франція, Швеція, Японія та ін.).

Основні ознаки унітарної держави:

1. єдина конституція (конституції прийняті в більшості країн світу);

2. єдина система вищих органів державної влади - глава дер­жави, уряд, парламент (однопалатний чи двопалатний), юрис­дикція яких поширюється на територію всієї країни;

3. єдине громадянство і єдина державна символіка;

4. єдина система законодавства і єдина судова система;

5) відсутність політичної самостійності адміністративно-тери- торіальних одиниць;

6) одноосібне представництво у міжнародних відносинах. Види унітарних держав за ступенем централізації і статусом

автономії:

• централізовані - прості держави за територіальним утво­ренням, оскільки складаються тільки з адміністративно-територіальних одиниць, що наділені однаковим правовим ста­тусом (Алжир, Йорданія, Ісландія, Колумбія, Ліван, Польща);

• децентралізовані - ускладнені (змішані) держави за терито­ріальним утворенням, оскільки мають у своєму складі, окрім адміністративно-територіальних одиниць, ще й автономнії, які володіють різним правовим статусом. Це автономії:

а) адміністративно-територіальні (Велика Британія, Гру­зія, Данія, Ізраїль, Китай, Португалія, Україна, Фінлян­дія). Статус адміністративно-територіальної автономії надається переважно тим частинам унітарної держави, які відрізняються від інших національним складом та геогра­фічним положенням. У Фінляндії це Аландські острови, населені шведами, в Україні - Автономна Республіка Крим, що розташована на півострові;

3. Унітарні і федеративні держави як основні форми державно-територіального устрою

б) політичні (законодавчі) (Італія, Іспанія, Шрі-Ланка, Пів­денна Африканська Республіка та ін.). Політичні авто­номії володіють статусом самоврядних державних утво­рень, мають власний уряд (органи виконавчої влади), пар­ламент (представницькі збори з законодавчими повно­важеннями), який видає закони із питань місцевого зна­чення, інколи - свою конституцію; громадянство, сим­воли. Наприклад, в Італії із 20 областей, що поділяються на провінції, п'ять (Трентино-Альто Адідже, Балі д'Аоета, Фріулі-Венеція Джулія, Сицилія і Сардинія) мають спе­ціальний статус (з найширшою автономією). В областях діють виборні органи влади - ради, що здійснюють зако­нодавчі та інші функції і утворюють виконавчі органи (джунти), діяльність яких координується центральним урядом через призначуваних комісарів. В Іспанії подібне самоврядування мають деякі області ("автономні співто­вариства") - Країна Басків, Каталонія, Галісія, Андалусія, Валенсія. Конституцією Іспанії "в жодному разі не допус­кається федерація автономних співтовариств", проте зао­хочується їх співпраця і передбачається можливість ство­рення автономних співтовариств у майбутньому. Пред­ставницький орган кожної області (асамблеї) видає закони для своєї території, формує місцевий уряд на чолі з голо­вою, що контролюється центральним урядом. Держави, у складі яких є політичні (законодавчі) автономії, нази­вають регіональними (регіоналістськими) унітарними або унітарни­ми державами з елементами федералізму. Політичні автономії в регі­ональних унітарних державах відрізняються від суб'єктів федерацій у федеративних державах тим, що їх можна вважати відносно неза­лежними, оскільки вони беруть участь у вирішенні загальних завдань, розв'язуваних центральними органами. Статутні документи, що регу­люють діяльність територіальних утворень, є скоріше не конституці­ями, а державними законами, тому що політичні автономії не мають установчої влади навіть тоді, коли самі розробляють свій статус. Крім того, в політичних автономій немає власного контрольного органу, що стежить за виконанням прийнятих ними норм, такий контроль покла­дається на державні судові органи. Забезпечуючи певною мірою само­стійне здійснення функцій виконавчої влади, а також окремих повно-