§ 8. Місце теорії права і державне системі гуманітарних знань

суспільстві, а також закономірності функціонування і розвитку полі­тики і політичної влади, політичних інтересів, відносин, свідомості, діяльності. Об'єкт політології - політичне життя суспільства в різних виявах, діяльність держави і органів, політичних партій, політичних і громадських організацій, політична поведінка людей тощо. Питань права політологія стосується менше (тільки під час вивчення методів досягнення влади праву приділяється першочергова увага), а питання держави, співвідношення громадянського суспільства і держави, особи і держави в ній посідають значне місце. Проте їх вивчають з погляду політичного, а не юридичного. На відміну від політології теорія права і держави покликана досліджувати державу як правове явище.

Політологія, як і філософія, озброює теорію права і держави мате­ріалом, що дає змогу різнобічно вивчити питання місця права і держа­ви в політичній сфері і політичних процесах, взаємодії держави з інши­ми політичними інститутами. У свою чергу, політологія користується теоретико-юридичними досягненнями у вивченні проблем держави.

Співвідношення соціальної психології і теорії права і держави. Соціальна психологія (психологія - від грец. 'psyche " - душа, "logos" -вчення) вивчає закономірності, механізми і факти психічного життя люди­ни, соціальної групи, суспільства. її увага зосереджена на закономірностях поведінки людей, зумовленої їх участю в соціальних групах. Психологічні феномени - потреби, цінності, інтереси, воля - є необхідними елементами процесу формування права, правозастосування і правореапізації. Досяг­нення соціальної психології враховуються теорією права і держави при вивченні правосвідомості, ефективності впливу права на поведінку людей тощо. Соціальна психологія допомагає теорії права і держави узагаль­нювати результати пракгичної діяльності державно-правових інститутів (насамперед інститутів управління), поведінки посадових осіб і громадян за допомогою застосування соціально-психологічних механізмів.

На стику соціальної психології і права успішно розвивається правова психологія, що вивчає психічні закономірності практичної юридичної діяльності. Широкого розвитоку набула антропологія права, що виникла на стику соціальної антропології і права та розгля­дає людину як творця державної і правової реальності.

Отже, теорія права і держави тісно взаємодіє з філософією права, антропологією права, соціологією права, психологією права, етноло­гією права, юридичною герменевтикою, юридичною компаративісти­кою та іншими науками, що розширюють і збагачують її діапазон як науки і навчальної дисципліни.

§ 1. Основні теорії походження права

Кожна історична епоха виробляла своє розуміння походження права, його ролі в суспільстві, характеру взаємин з іншими соціальни­ми явищами, функціонування. Пізнавальна цінність цих теорій поля­гає в тому, що через різні пояснення (аргументацію) генезису права висвітлюють етапи і напрями правового мислення різних поколінь людства. Розглянемо основні теорії походження права.

Теократична теорія (давньогрецькі міфи, іудаїзм, християнство, іслам) пояснює походження права творінням Бога безпосередньо або через його посланників, пророків чи правителів (породження права Зевсом і Фемідою - богинею правопорядку; проведення волі Божої щодо права у проповідях Христа, Мойсея, Мухаммеда).

Теологічна теорія (Фома Аквінський, XIII ст.) ґрунтувалася на ідеї про божественне, надприродне походження права (воно не відріз­нялося від моралі) і вбачала їх підставу в законах будови світу. Відпо­відно до цих законів першою стадією появи світу є утворення вічно­го закону, основного. Це - божественний розум, що керує світом. Він є підставою природи і суспільства, основою усього світового поряд­ку. Друга стадія - оформлення природного закону, який є відобра­женням вічного закону в усіх живих істотах. Природні закони - це ті ж закони природи, що діють в галузі органічної природи (вклю­чаючи людей). Третя стадія - формування позитивного (людсько­го) закону на підставі природного закону як фундаменту, застосу­вання принципів природного права до громадського життя. Четверта стадія чинних законів - божественний закон як одкровення, що вира­жене у священному писанні (Біблія) і призначене виправляти недо­сконалості людського закону. Згідно з твердженням Хоми Аквінсько-го, пороки, котрі не заборонені людським законом (оскільки закон має забороняти тільки найважливіші пороки), повинні забороняти­ся законом, який має божественне походження. Отже, у божествен­них (божеських) засадах вбачалося як походження, так і основні межі існування права.

Природно-правова теорія зародилася в далеку давнину, але своєї кульмінації досягла в епоху буржуазних революцій (XVII-XVIII ст.). її найвизначніші представники - Гроцій, Спіноза, Локк, Монтеск'є, Руссо, Джеферсон, Гамільтон, Козельський, Радищев, Кант та ін. Теорія вільна від теологічного, божественного, надприродного пояс­нення походження і сутності права. її вихідним пунктом є теза про наявність у кожної людині невід'ємних прав і свобод, котрими вона наділена природою, так само як вона наділена розумом, пристрастя­ми, устремліннями. Це є природне право. Тільки згодом, коли утво­рюється держава в результаті колективного договору, виникає пози­тивне право, Що призначене закріпити природні права людини, ство­рити реальні гарантії для їх дії. Усі варіанти природно-правової теорії побудовані на співвідношенні "природний стан" (природне право) - "державний (громадянський) стан" (позитивне право). Отже, природно-правова теорія віддавала пріоритет ідеологічному і цінніс­ному (аксіологічному) аспектам права, що недостатньо для повно­ти розуміння його походження і сутності. Досягненням цієї теорії є те, що вона поставила в центр розгляду людину і її права, а недолі­ком - вивчення людини і пояснення походження права здійснювало­ся у відриві від суспільства.

Історична школа права (Німеччина наприкінці XVIII ст. -Г. Гуго, К. Савін'ї, Г. Пухта) здобула свою назву за основним поло­женням своєї концепції, що право кожного народу є його історичною спадщиною, тобто об'єктивним процес історичного життя кожного народу. Вона відкинула поділ права на природне і позитивне, прита­манний природно-иравовій теорії, і заявила, що існує одне націо­нальне право, котре перебуває у тривалій еволюції разом з народом (від звичаїв і традицій до позитивного права) - органічно, повільно й безконфліктно розвивається разом з його мовою і звичаями. Справ­жнім джерелом національного права визнавався не закон, установ­лений державою, а звичай, який є відтворенням "духу", свідомос­ті народу. Вважалося, що позитивне право походить від звичаєвого права; закони держави лише доповнюють, конкретизують позитив­не право, але не створюють його. Не можна погодитися з тезою про те, що право створюється саме собою як правила гри (шахи, карти), розвивається органічним шляхом як рослина із зерна поза законодав­чою владою (саморозвиток права). Це є перебільшенням етнокультур­них чинників ("духу", свідомості нації), недооцінкою матеріальних

свідомости) в правовому житті, підняв його до ступеня права, оголо­сив єдиною реальністю; відкидав об'єктивну реальність права, ігно­рував соціальний елемент в праві. А це є перекручуванням сутнос­ті права. Ідеї психологічної теорії права, зокрема роль психологічних моментів в організації і функціонуванні інститутів права і держави, знайшли втілення в сучасній юриспруденції, однак вони подаються в інший інтерпретації.

Марксистська теорія права (К. Маркс, Ф. Енгельс, друга поло­вина XIX ст.) оголосила право частиною надбудови над базисом, зведеною в закон волею панівного класу, і пов'язала походження права з класовим розшаруванням суспільства і матеріальними умова­ми розвитку панівного класу. Ця теорія перебільшувала роль еконо­мічних чинників, класових інтересів у походженні права і недооціню­вала ідейних факторів, загальної волі людей.

Нормативна, або "чиста", теорія права (Ганс Кельзен, X. Л. А. Хартр - друга половина XX ст.) близька до теорії юридич­ного позитивізму, виводить право від норм, що не залежать від об'єктивної реальності ("чиста" теорія) і мають певну ієрархію (так звана піраміда норм): гіпотетична грунд-норма, основний закон, норми поточного закону, потім - норми підзаконних актів. В основі піраміди норм містяться індивідуальні норми, судові і адміністратив­ні рішення, а також конкретні угоди (договори). Ця теорія є суто емпі­ричною теорією закону, тобто закону, що має обґрунтування в само­му собі. Навіть процес нормо творчості (у тому числі законодавчий процес) виключається зі сфери "чистої" науки про право. Позитив­ним у ній є те, що акцентована увага на таких властивостях права, як формальна визначеність, точність, однозначність правового регулю­вання, додержання принципу законності (хоча формально зазначена піраміда норм підкоряла нижчі норми вищим). Слабка сторона вбача­ється в тому, що нормативна теорія усунула можливість пошуків основи права поза самим правом, адже його "основна норма" (грунд-норма) не виходить з реального життя, сфери соціально-економічних, політичних та інших суспільних відносин, а виводиться суто логічно, виступаючи вищим критерієм пізнання права. Який її зміст, теорія чітко не пояснює.

Соціологічна теорія права (Р. Ієринг, Є. Ерліх, Г. Канторович, Р. Паунд та ін., кінець XIX- друга половина XX ст.) мала девізом вивчення права в дії, у житті ("функціоналізм"), виводила право із