потребами суспільства, його соціально-економічним роз­витком. Створюється ілюзія, що право творить держава. Насправді право формується у суспільстві в процесі повто­рювання фактичних відносин, а держава, якщо вона демо­кратична, конкретизує, впорядковує відносини конкуренції, погоджує потреби й інтереси різних соціальних груп з метою встановлення людської взаємодії і комунікації, злагоди та забезпечення соціальної цілісності і стабільності.

4. Загальність і загальнообов'язковість - встановлені пра­вила поведінки є загальними і обов'язковими для кож­ного суб'єкта права держави, котрий вступає в типові сус­пільні відносини. Загальність виражається в тому, що норми права є офіційними і стосуються всіх тих, кому вони адре­совані, без винятку. Загальнообов'язковість означає неу­хильне виконання норм права тими, на кого вони поширю­ються. Загальнообов'язковість, загальність надає праву те, що в праві виражаються узгоджені інтереси учасників регульова­них відносин.

5. Формальна визначеність - право має переважно письмові форми зовнішнього існування. Цими формами є нормативно-правові акти, прийняті державою (позитивне право); правові (судові та адміністративні) прецеденти (прецедентне право); правові звичаї (звичаєве право); нормативно-правові дого­вори (договірне право); правові доктрини (доктринальне право); релігійно-правові тексти (канонічне право, мусульман­ське право та ін.). Вираження норм у приписах законів, інших нормативних актів - це основна ознака формальної визначе­ності права. Формальна визначеність виявляється й у тому, що в зазначених формах права чітко закріплюються права і обов'язки; юридичні поняття ("злочин", "корупція" тощо); санкції, що застосовуються до правопорушників; заохочення, що спрямовані на стимулювання правової активності, та ін. Однак, крім офіційних форм вияву, що є показником фор­мальної визначеності права, правом є основні, невідчужувані права людини безвідносно до того, чи закріплені вони у будь-якій формі чи ні (природне право). Деякі вчені вважають, що поза названими формами право може існувати у вигляді при­родних прав людини, правовідносин, правосвідомості.

6. Забезпеченість державою - створення спеціальних умов для практичного втілення правових норм, що розраховані пере­важно на добровільне виконання. Але далеко не всі норми права дотримуються і виконуються добровільно, через вну­трішнє переконання. У такому разі держава застосовує при­мус, спираючись на самі норми, що стоять на сторожі їх порушення і мають здатністю примушувати до виконання вимог, що в них містяться.

§ 4. Сутність права

Сутність права визначає його якісну своєрідність - розкриває внутрішню і зовнішню визначеність, систему необхідних властивос­тей, без яких право перестає бути тим, чим воно є.

Сутність права полягає в тому, що воно є: 1) владним норматив­ним регулятором суспільних відносин і поведінки людей, узгоджен­ня їх інтересів, примирення, подолання конфліктів шляхом компро­місів; 2) виразником міри свободи і рівності в суспільстві відповід­но до рівня його соціально-економічного розвитку (в ідеалі ця міра свободи і рівності має бути справедливою), що уможливлює досяг­нення компромісів.

Поняття права охоплює дві сторони, що виражають його сутність:

• регулятивну (у порядку вальну) - забезпечує порядок, соціальну стабільність, згладжує конфлікти на формальному рівні (існує поза часом і поза простором) (об'єктивна сто­рона);

• оцінно-орієнтувальну - забезпечує свободу, справед­ливість, рівність (існує в часі і просторі) (суб'єктивна сто­рона).

Ці сторони сутності права дають змогу забезпечити єдність суб'єктивного і об'єктивного права.

У будь-якому суспільстві, яким би воно не було (класово-антагоністичним, соціально-неоднорідним чи демократичним), з формального погляду, право виступає владним нормативним регуля­тором суспільних відносин. Головним призначенням права є забезпе­чення порядку в суспільстві з урахуванням інтересів різних соціаль­них прошарків і груп, попередження конфліктів або їх переборення,