стічних вод у загальному їх обсязі становить у цілому по Україні ЗО %, в тому числі в Миколаївській та Одеській областях — більше 70 %. Високий рівень забруднення і атмосферного повітря. У 2000 р. викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря здійснили май­же 15 тис. підприємств. Найбільші викиди шкідливих речовин в атмосферу характерні для високоурбанізованих областей. Так, на Донецьку область припадає майже 40 % усіх викидів по Україні в цілому, до 20 % — на Дніпропетровську і майже 11% — на Луган­ську область. Серед окремих міст найбільші викиди речовин в атмосферу спостерігаються у Кривому Розі, Маріуполі, Донецьку, Луганську, Запоріжжі та ін.

Важливим заходом щодо поліпшення екологічної ситуації у високоурбанізованих регіонах є обмеження надмірного зростання промисловості та чисельності населення великих міст. Так, сла-боконтрольований промисловий розвиток таких великих міст Донбасу, як Донецьк, Луганськ, Макіївка, Горлівка призвів до низ­ки складних екологічних, економічних та соціальних проблем. Один із шляхів їх вирішення полягає в обмеженні розміщення нових виробництв, які можуть ускладнити і без того непросту екологічну ситуацію.

У складних екологічних умовах заслуговує на увагу концепція розвитку малих і середніх міст, в яких природне середовище знач­но краще, ніж у великих. До того ж ряд областей України взагалі немає великих чи середніх міст, крім обласного центру (Вінниць­ка, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька). Особливо актуальним є подальший розвиток малих міст, в яких розміщенні одне-два під­приємства. У нових економічних умовах банкрутство таких під­приємств може призвести до підриву економічного балансу роз­витку міста.

Регіональні особливості формування мережі сільських посе­лень перебувають у певній відповідності з територіальною дифе­ренціацією природних умов (на міське розселення вони вплива­ють слабо). У Поліссі переважають невеликі за розміром села, розміщені на вододілах, тоді як села степової зони, як правило значні за розміром, зосереджуються в балках та інших пониззях рельєфу. У гірських районах Карпат та Криму поширений гірсь­ко-долинний тип сільського розселення.

Протягом періоду перебування України в складі СРСР постій­но зменшувалася кількість сільських поселень — частково вна­слідок набуття ними статусу міських або їх включення в межі міст, частково — в результаті проведення політики зселення «не­перспективних» сіл.

194

2.8. Трудові ресурси та їх структура

Трудові ресурси — це частина населення країни, яка за фізи­чним розвитком, набутою освітою, професійно-кваліфікаційним рівнем здатна працювати у народному господарстві, займатися суспільно корисною діяльністю. Чисельний склад трудових ре­сурсів, їх динаміка залежать від природного приросту населення, його статево-вікової структури, а також інтенсивності міграцій­них процесів.

Трудові ресурси складаються з таких категорій населення: пер­ша — працездатне населення у працездатному віці (за винятком непрацюючих інвалідів першої та другої груп, а також непрацю­ючих осіб працездатного віку, що отримують пенсії на пільгових умовах); друга категорія — працюючи пенсіонери; третя — пра­цюючі підлітки (особи до 16 років). Для чоловіків тривалість працездатного віку становить 44 роки (від 16 до 59 включно), а для жінок — 39 років (від 16 до 54 років включно). Це основна час­тина трудових ресурсів України, на яку припадає більше ніж 95 %. В Україні у 2000 р. загальна чисельність трудових ресурсів становила близько 30 млн чол., у тому числі працездатне населення у працездатному віці — 27,4 млн чол., особи у віці, старшому за працездатний, — 2,5 млн чол., працюючі підлітки — 1,2 тис. чол.

Трудові ресурси розподіляються за різними видами зайнятос­ті: зайняті в суспільному виробництві (на державних та коопера­тивних підприємствах та в організаціях); зайняті в домашньому та особистому підсобному сільському господарстві та зайняті ін­дивідуальною трудовою діяльністю; зайняті на навчанні з відри­вом від виробництва; зайняті у сфері військової діяльності (вій­ськовослужбовці). Окрему групу становлять безробітні. Усе зайняте у народному господарстві населення розподіляється між галузями матеріального і нематеріального виробництва.

До зайнятих у галузях матеріального виробництва зарахову­ють усіх робітників і службовців, які працюють у промисловості, сільському, лісовому та рибному господарстві, на транспорті і у зв'язку (у частині обслуговування виробничих галузей), а також на будівництві; зайняті в торгівлі і громадському харчуванні, у посередницькій комерційній діяльності, у збуті і матеріально-технічному обслуговуванні, в операціях з нерухомим майном; зай­няті розвідкою надр, у геодезичній і гідрометеорологічній службі та інших галузях матеріального виробництва.

До зайнятих у нематеріальному виробництві відносять працю­ючих у житлово-комунальному господарстві і невиробничих ви-

195

дах побутового обслуговування, охороні здоров'я, фізичній куль­турі та мистецтві, науці та науковому обслуговуванні, на транс­порті і у зв'язку (у частині обслуговування населення і невироб­ничих галузей), фінансуванні, кредитуванні та страхуванні, в апараті органів державного та господарського управління, орга­нах управління кооперативних та громадських організацій.

Підприємства і організації матеріального і нематеріального виробництва мають такі основні форми власності: державну, ко­лективну та приватну. Розподіл зайнятих трудових ресурсів за формами власності характеризує секторну структуру трудових ресурсів.

Для оцінки тенденцій формування і розподілу трудових ре­сурсів широко застосовуються балансові методи. Відповідні ба­лансові розрахунки здійснюються кожного року у середньоріч­ному обчисленні. Вони охоплюють систему показників, що ха­рактеризують чисельність трудових ресурсів, основні джерела їх формування, розподіл за сферами економічної діяльності та га­лузями народного господарства. Певною мірою ці показники по­рівнюють з даними, які характеризують наявність робочих місць, додаткову потребу в робітниках і службовцях, потреби в під­готовці і перепідготовці кваліфікованих працівників, затрати пра­ці, робочого часу тощо. Система балансових розрахунків здійс­нюється у галузевому і територіальному розрізах.

За даними органів державної статистики, зайняті в усіх сферах економічної діяльності у 2000 р. становили 71 %, учні, які навча­ються з відривом від виробництва — 7,8 %, незайняті у працезда­тному віці — 17,3 %, зареєстровані безробітні — 4,2 %. У 1990 р. питома вага зайнятих в економіці становила 86,0 %, учнів — 6,7 %, незайнятих — 7,3 %. Скорочення зайнятих відбулося пере­важно за рахунок працездатного населення у працездатному віці, тобто найбільш продуктивної чистини трудових ресурсів.

Основною формою зайнятості трудових ресурсів в Україні є сфера матеріального виробництва. У 2000 р. зайняті у промисло­вості становили понад 4 млн чол.; у сільському та лісовому гос­подарстві (включаючи особисте підсобне сільське господарство) — майже 5 млн чол.; будівництві — 1 млн чол.; на транспорті і у зв'яз­ку — 1,2 млн чол.; у торгівлі, громадському харчуванні та ма­теріально-технічному постачанні — 1,3 млн чол.; в охороні здо­ров'я і соціальному забезпеченні — 1,4 млн чол.; в освіті, куль­турі, мистецтві, науці — 2,2 млн чол. Чисельність зайнятих тру­дових ресурсів в економіці України щорічно зменшується. Якщо в 1985 р. в цілому по народному господарству України було зайня-

196

то 25,2 млн чол., то в 1995 р. — 23,7, 1999 р. — 21,8 млн чол. Це обумовлено не стільки загальним скороченням чисельності насе­лення, скільки впливом соціально-економічних чинників, пов'я­заних із здійсненням трансформаційних процесів в економіці.

Держава регулює процеси зайнятості населення. Створена і функціонує державна служба зайнятості населення. Розробля­ються програми сприяння зайнятості населення у галузевому і територіальному розрізах. Вони містять систему заходів, спрямо­ваних на попередження масового безробіття, створення нових додаткових робочих місць, соціальний захист найбільш вразли­вих верств населення. Галузеві програми зайнятості населення ви­рішують проблеми скорочення прихованого безробіття, підвищення професійно-кваліфікаційного рівня працівників, розвитку соціаль­ного партнерства. Територіальні програми зайнятості охоплюють широке коло проблем щодо відтворення робочої сили — демог­рафічних, економічних, соціальних, екологічних. Вони тісно пов'я­зані зі структурною перебудовою господарства, зміною форм влас­ності, санацією території.

Державна служба зайнятості населення, яка сприяє працевлаш­туванню населення, виконує такі функції: здійснює посередницт­во між роботодавцями і найманими працівниками; реалізує основні напрями державної політики зайнятості населення; регулює рух робочої сили; веде облік безробітних; надає допомогу офіційно зареєстрованим безробітним чи сприяє їм у відкритті власної спра­ви; здійснює перепідготовку незайнятого населення і підвищення професійно-кваліфікаційного рівня працівників.

У сфері формування, розподілу і використання трудових ре­сурсів існують проблеми, вирішення яких потребує розробки не­відкладних заходів. Галузеві пропорції розподілу трудових ре­сурсів відображають недосконалу структуру народного госпо­дарства. У найближчий перспективі необхідно змінити їх на ко­ристь соціально орієнтованих галузей економіки. Використання ресурсів праці характеризується низькою ефективністю. Протя­гом останніх років чисельність осіб, які перебували в адміністра­тивних відпустках чи працювали в режимі неповного робочого д-ня (тижня), утримувалась на досить високому рівні. Серед галу­зей промисловості за цим показником вирізняються машинобу­дування і металообробка (особливо автомобільне машинобуду­вання, верстатобудування, тракторне і сільськогосподарське маши­нобудування), деревообробна і целюлозно-паперова промисло­вість, промисловість будівельних матеріалів, легка та мікробіоло­гічна промисловість.

197