Як за об'ємом використаної води, що забирається з водних джерел, так і за безповоротними її втратами, сільське господарст­во належить до найбільш водомістких галузей. У 2000 р. на нього припадало 24 % загального і 57 % безповоротного водоспожи­вання в Україні.

Таблиця 2.17

Використання водних ресурсів у сільському господарстві україни у 1990,1995, 2000 pp., млн м3

150

У 2000 р. сільськогосподарськими підприємствами забрано 6,4 км³ води, у тому числі з поверхневих джерел 6,0 км³, з підземних — 0,46 км³. На потреби галузі використано 3,0 км³ прісної води. Найбільшим водокористувачем є зрошення, на яке припадає 57 % усіх сільськогосподарських потреб; частка сільгоспводопостачан­ня становить 17 %, ставкового рибництва — 13 % (табл. 2.17).

У сільському господарстві використовуються системи повтор­ного водопостачання; їх потужність становить 567 млн м³.

Порівняно з 1990 р. у сільському господарстві спостерігається значне зменшення водозабору (на 56 %) і об'ємів використаної води (на 73 %). Воно зумовлене в основному зменшенням витрат води на зрошення (на 76 %) і водозабезпечення сільських населе­них пунктів (на 70 %).

Разом з тим залишаються великими втрати води під час транспортування. Частка безповоротних втрат води при її вико­ристанні збільшилась з 74 до 84 % загального об'єму використа­ної води.

Мінеральні ресурси. Зміст ресурсозбереження стосовно ре­сурсів надр полягає у найбільш повному і ефективному викорис­танні розвіданих запасів корисних копалин. Досягається ця мета шляхом:

Вирішення цих завдань забезпечується комплексним вивчен­ням усіх родовищ у процесі геологорозвідувальних робіт, у тому числі розкривних і вміщуючих порід, а також відходів, що будуть утворюватися.

Резерви ресурсозбереження за зазначеними напрямами в Україні є дуже значними. Через використання недосконалих тех­нологій видобування значна частина розвіданих корисних копа­лин втрачається в надрах. Так, частка видобутої нафти становить лише 35—40 %, хоча застосування інтенсивних технологій до­зволяє підняти її до 60—65 %. У процесі шахтного видобування залізних руд втрати в надрах становлять до 10—15 % запасів, то­ді як за кар'єрного видобутку вони знижуються до 3—4 %. Втра­ти вугілля становлять до 15—20 %, а кам'яної солі, калійних со­лей, гіпсу — до 50—66 %. Одним з найбільш дієвих заходів щодо

151

зменшення втрат є застосування технологій із закладкою відпра­цьованих ділянок надр самотвердіючими породними сумішами.

Масштаби ресурсокористування, сировинна орієнтація промис­ловості та використання недосконалих технологій призвели до утворення і накопичення в Україні значних об'ємів відходів, за якими вона не має собі рівних в Європі. Упродовж 1970—80-х pp. щорічне утворення твердих відходів становило 1,7—1,9 млрд т, з яких близько 90 % припадало на гірничопромислові — передусім розкривні породи та продукти збагачення корисних копалин. Протягом 1990-х pp. відповідні обсяги знизились до 600—700 млн т на рік, але стабілізація утворення відходів змінилася з 2000 р. тен­денцією до нового підвищення.

В основних промислових регіонах обсяг накопичення відходів ста­новить: у Донбасі — 7—7,5 млрд т, Криворіжжі — 6,5—7,0 млрд т, Прикарпатті — 2,5—3,0 млрд т, Львівсько-Волинському басейні — 1,2—1,3 млрд т, а в цілому по Україні за станом на початок XXI ст. може бути оцінена в ЗО млрд т. Площа зайнятих ними земель до­сягла 180 тис. га.

Вирішення проблеми відходів має виходити з їх оцінки і як екологічно небезпечного чинника і як значного додаткового ре­сурсного джерела. Виконаними дослідженнями встановлено, що відходи у багатьох випадках є повноцінною сировиною не тільки для виробництва будівельних матеріалів і для будіндустрії, а й для отримання ряду дефіцитних металів і мінералів, а також як паливо. Вивчення потенціалу відходів як вторинних ресурсів для промисловості здійснюється в Україні за спеціальними держав­ними програмами. Уже ведеться розробка ряду техногенних ро­довищ — титанових і марганцевих руд, скандію і галію, палив­них ресурсів (зі складу відходів вуглезбагачення). Значними за наявними даними є подальші перспективи розширення утилізації відходів як важливого напряму ресурсозбереження в мінерально-сировинному комплексі.

1.5. Екологічні проблеми України та шляхи їх вирішення

Земельні ресурси. Екстенсивне землекористування та неконт-рольоване сільськогосподарське навантаження на ґрунтовий пок­рив спричинили до деградації земельних ресурсів та втрати ними відновлюваної здатності Так, в Україні до господарської діяльності

152

залучено 92 % території і тільки 5 млн га (8 %) перебувають у природному стані.

Екологічна обґрунтованість землекористування повинна бути зумовлена вивченням взаємодії (комплексу) чинників: абіотичного (форми рельєфу, кліматичні показники та ін.); біотичного (межі біологічної стійкості та біопродуктивності складових земельних ре­сурсів) та антропогенного (структура угідь, рівень застосування агро­техніки, управління та контроль стану земельних ресурсів та ін.).

До цього часу оптимізація землекористування вирішувалась переважно знехтуванням екологічних проблем, а натомість виби­рали малозатратні та рентабельні варіанти використання земель. І тільки в особливо екологічно небезпечних районах почали оці­нювати екологічну ефективність запропонованих проектів. Як нас­лідок у Донецькій, Дніпропетровській, Миколаївській, Херсон­ській областях понад 80 % сільськогосподарських угідь є деф-ляційно небезпечними, в Луганській, Кіровоградській, Одеській та Чернігівській областях більше 40 % — змитими, а у Вінниць­кій, Закарпатській, Івано-Франківській, Тернопільській та Черні­вецькій понад 50 % — кислими. У всіх без винятку областях землі під ріллею мають деформовану структуру ґрунтів.

Сьогодні в Україні водній та вітровій ерозії піддається понад 14,9 млн га сільськогосподарських угідь (більше 35 % їх площі). Найбільша кількість еродованих земель у Донецькій (70,6%), Луганській (61,6%) та Одеській (55,8%) областях. Щорічний приріст еродованих земель становить 80—90 тис га. Втрати фун­ту від ерозії протягом одного року перевищують 600 млн т, у то­му числі гумусу за різними оцінками від 20 до 30 млн т, що екві­валентно 320-—330 млн т органічних добрив.

Ситуацію суттєво погіршує велика кількість промислових ви­кидів. Особливо небезпечними є викиди радіоактивних, хімічних та біологічних елементів (радіоактивних сполук, важких металів, пестицидів, збудників інфекційних хвороб). Основними джере­лами забруднення фунтів важкими металами є аерозольні викиди в атмосферу у вигляді сульфідів, окислів, твердих відходів тощо. Під їх впливом структура фунту суттєво ущільнюється та змен­шується пористість і мікроагрегатність.

Показниками стану фунтів є: 1) характеристика гумусового горизонту; 2) характеристика вмісту елементів живлення рослин у фунті; 3) характеристика оптимальних фізичних властивостей фунту (щільності, агрегованості, вологоємкості, водопроникли-вості та ін.); 4) характеристика фунтового профілю; 5) характе­ристика фізико-хімічних властивостей фунту.

153

Відтворення родючості ґрунту можна здійснювати за трьома напрямами: 1) застосування органічних і мінеральних добрив у допустимих межах; 2) накопичення у ґрунті органіки (залишків рослин та продуктів життєдіяльності тварин); 3) покращання агро­номічних властивостей ґрунту (внаслідок технічного обробітку).

Якість земель визначається сукупністю чинників: рівнем ро­дючості ґрунтів, розташуванням земельних ділянок, впливом особливостей ґрунтів на питомій опір під час виконання сільсь­когосподарських робіт, розміром та конфігурацією земельних ді­лянок тощо.

З метою екологоврівноваженого землекористування необхідно встановлювати оптимальну розораність і площу природно-заповідних резервацій у загальній площі території, а при склад­них формах рельєфу — оптимальне співвідношення між залісені-стю, розораністю та залуженням. Основним критерієм оптималь-ності землекористування є рівень його продуктивності на одиницю ресурсу.

Для покращання землекористування необхідно розробити, за підтримки і контролю з боку держави, заходи захисту земельних ресурсів від ерозії, забруднення (промислового та побутового), впроваджувати рекультивацію земель, покращувати організацій­но-технічні процеси вирощування (виробництва) сільськогоспо­дарської продукції тощо.

Лісові ресурси. Ліси є важливим чинником стабілізації еколо­гічної ситуації в Україні та її екологічно-збалансованого розвит­ку. Ліси — основні осередки збереження біорізноманітності — здійснюють позитивний вплив на формування мікроклімату, гід­рологічного режиму та продуктивність суміжних антропогенно змінених ландшафтів, захищають їх від несприятливих природ­них і техногенних чинників. Водночас ліс покращуватиме умови існування людини в XXI ст.

Надзвичайно серйозною стає проблема потепління клімату, вирішення якої пов'язуватиметься зі значними економічними збитками. Тому сучасна політика держави має бути спрямована на стабілізацію внутрішнього вуглецево-кисневого балансу. В умовах України основним чинником стабілізації вуглецевого ба­лансу є ліси. Враховуючи, що сьогодні наші ліси здатні асимілю­вати лише 40 % викидів вуглекислого газу (430 млн т), постає зав­дання щодо подвоєння до 2025 р. площі лісів в Україні як най­більш ефективного еколого-економічного чинника.

Особливу цінність являють собою біоресурси, насамперед рос­линного походження, які забезпечують функціонування, стабіль-

154

ність та екологічну рівновагу біосфери і тим самим, власне, існу­вання людини. Тому для стабілізації екологічного стану в Україні і мінімізації дисбалансу між девастованими та природними ланд­шафтами необхідно: по-перше, перейти до невиснажливого вико­ристання біоресурсів і, по-друге, довести площу з природною рос­линністю до мінімально необхідної, тобто вона повинна бути не меншою, ніж площа орних земель, або складати пропорцію 1:1. У більшості країн Європи ця пропорція є на користь природної ро­слинності. Для цього, як уже зазначалося вище, в Україні для стабілізації території є певні резерви і можливості, зокрема за ра­хунок земель сільськогосподарського призначення.

Що стосується площі заповідних об'єктів, то сьогодні вона становить 4 % території України. Середній відсоток заповідних земель світу дорівнює 8,5, а Європи — 10,5. В Австрії він стано­вить понад 25 %, Німеччині — близько 25 %, Швейцарії— 19 %, Швеції — 18 %. Вирішення цієї проблеми полягає у втіленні в життя прийнятого Верховною Радою України Закону «Про Загаль­нодержавну програму формування національної екологічної ме­режі України на 2000—2015 роки». Найбільш важливим завданням щодо збільшення площі екомережі є приріст площ під природно-заповідним фондом.

Зараз у лісовому фонді функціонують 7 заповідників загаль­ною площею 52 тис. га: Карпатський, Поліський, Канівський, Лу­ганський, «Росточчя», Ялтинський гірсько-лісовий і «Мис Мар-т'ян». Створено також 124 заказники державного і місцевого зна­чення на площі 140 тис. га, в яких охороняються лісові і лісово-болотні екосистеми. Проте вказана кількість природно-заповід­ного фонду не репрезентує всі лісові асоціації України. Тут ще залишились не перетворені людиною природні комплекси, які являють собою велику цінність для науки і практики лісівництва.

Формування мережі природно-заповідного фонду в Україні не закінчено як в лісах державного значення, так і на землях агро­промислового комплексу. Зараз цією справою практично ніхто не займається, за винятком окремих ентузіастів.

Для покращання природно-заповідної справи в перспективі передбачається:

155

Резерви для розширення природно-заповідного фонду в Украї­ні ще не вичерпані. Для цього можуть бути використані землі лісо­вого фонду, зокрема, в Черкаській (Холодний Яр), Тернопіль­ській (Медобори), Одеській (Саврань), Івано-Франківській (Горга-ни), Закарпатській (Стужиця), Волинській (Цуманська пуща), Рі­вненській і Сумській областях на площі близько 150 тис. га. Загальна площа природно-заповідного фонду в Україні за умови його створення становитиме близько 425 тис. га, де будуть пред­ставлені головним чином основні асоціації лісів у всіх природно-географічних зонах України. Так, у Поліському і Рівненському заповідниках передбачається збереження лісового угрупування Українського Полісся: соснових, сосново-березових, сосново-дубо­вих, чорновільхових; у Чорноліському — дубових, дубово-ясе­невих, дубово-кленово-липових та інших асоціацій Правобереж­ного Лісостепу; у Карпатському — кедрових, букових, ялицевих, ялинових, дубових та гірсько-соснових насаджень.

Отже, в Україні до 2015 р. буде здійснено перехід до техно­логій невиснажливого використання біоресурсів та відповідне зростання природно-заповідного фонду, є надія на стабілізацію екологічного стану навколишнього середовища, звичайно, за умови стабілізації й інших чинників, насамперед промислових викидів.

Водні ресурси. Проблема водопостачання сільського насе­лення України є однією з найскладніших серед європейських дер­жав та країн СНД. Незважаючи на заходи, які вживаються остан­німи роками урядом і місцевими органами виконавчої влади для вирішення цієї проблеми, рівень забезпечення сільського насе­лення гарантованим водопостачанням залишається в цілому низь­ким. Цей стан ще більше ускладнюється наслідками Чорнобиль­ської катастрофи.

156

Зараз в Україні тільки 4,1 млн чоловік з 15,7 млн сільського населення, або 23 % сіл, користуються послугами централізова­них систем водопостачання. Стан забезпечення інженерним об­ладнанням сільського житлового фонду характеризується такими показниками:

Решта населення користується для питних потреб місцевими джерелами — шахтними і мілкотрубчатими колодязями, саморобни­ми каптажами, прирусловими копанками, привізною водою тощо.

Тільки 6,4 тис. сільських населених пунктів з їх загальної кіль­кості 28,6 тис. мають побудовані за проектами системи питного водопостачання, майже половина з яких через недосконалу експ­луатацію та тривалий термін служби працює з перебоями і не можуть забезпечити постачання водою нормативної якості.

Забезпеченість підприємств сільськогосподарського виробницт­ва і тваринництва централізованим водопостачанням досягає 98 %.

Паспортизацією джерел і об'єктів сільського водопостачання та систем каналізації, якою охоплено 54 % сільських населених пунктів, виявлено, що санітарний та екологічний стан джерел во­допостачання, особливо в промислово-насичених районах та на територіях з розвинутим сільськогосподарським виробництвом, наближається до критичного.

Програмою водопостачання сільських населених пунктів Украї­ни на період 1992—2000 pp., затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 14.03.1992 р. № 134, було передбачено забез­печити сільське населення у 6 тис. населених пунктах гаран­тованим водопостачанням і з цією метою побудувати 52,3 тис. км водопровідних мереж, у тому числі 48 великих групових водоп­роводів у південно-східних областях України, де через природні та техногенні чинники склалися найважчі умови з ресурсами пит­ної води.

Основний вплив водокористування на водні ресурси зумовлю­ється безповоротним водозабором і скидом забруднених речовин у водні об'єкти (табл. 2.18). Стресовий стан водних ресурсів на­ступає тоді, коли об'єм річкового стоку не забезпечує принаймні 10-кратного розбавлення забруднених вод.

Величина річкового стоку, що може бути використана для розбавлення забруднених вод, визначається його об'ємом у серед­ній і маловодний роки без урахування безповоротного водовід-

157