Література

1. Основи економічної теорії : Підручник / А.А.Чухно - К.: Вища шк., 2001. - 365 с.

2. Калита П.Я. Сходження до Європейської досконалості. Конкурентоспроможність. Рада конкурентоспроможності України (За ред. Ю.В.Полунєєва) К., "ЛАТ&К", 2006, с.147

3. Бугай С.М. Рейтингова оцінка соціально-економічного розвитку регіонів як інструмент впровадження державної регіональної політики. Моделювання та інформатизація соціально-економічного розвитку України. Збірник наукових праць. Вип.5: К., ДНДІІМЕ, 2004, с.91-102

4. Павлов О. Парадигма сільського розвитку / Економіка України, - 2006, - №7. с.41-48

5. Підлісацький Г. Економічні проблеми технічного забезпечення сільського господарства / Економіка України, - 2008, - №11, с. 81-87.

Секція № 5 юридичні науки

Борисов Костянтин, здобувач

Наук. кер.: к. ю. н., доцент Чорнооченко С.І.

Становлення і розвиток спадкування на українських землях

У первіснообщин­ному суспільстві не було єдиного порядку успадкування. Оскільки нерухомим майном, у тому числі землею і житловими будівлями володіла спільно вся громада, а згодом, моногамна сім’я. На завершальному етапі патріархату пат­ріархальна сім'я поступово розпадалася на індивідуальні сім'ї, які стали основним еко­номічним осередком суспільства. Тоді ж виникає інститут спадкуваня за заповітом [1, с. 736].

Першими актами законодавства Київської Русі, що закріплювали норми спадкового права були договори з Візантією. Одни з перших був договір князя Олегя 911 р. Він включав в себе положення про спадкування, закріпивши можлтвість для русів, що знаходились на службі у візантійського імператора розпоряджатися належним їм майном після смерті. У цьому договорі визначалачь можливість спадкування я к за законом, так і за заповітом.

Найважливішою пам'яткою ХVІ ст. були Литовські статути 1529, 1566 та 1588 р. [2, 161]. Норми, що регулювали спадкові відносини були закріплені в четвертому розділі статутум 1529 р. [3, с.195-205]. Як зазначав А.Й. Рогожин, питання, пов'язані з успадкуван­ням майна, отримали у Литовських статутах "досить ретельну правову регламентацію", внаслідок чого "спадкове право виділилося у са­мостійний правовий інститут" [4, с.162]. Товарообіг землі допускався тільки в середо­вищі панівної верстви. До об'єктів нерухомого майна на­лежали маєтки, орні землі, ліси, озера то­що. Власник купленого земельного воло­діння мав право розпорядження ним. Власник спадкового і вислуженого майна мав право продавати, мі­няти, відчужувати, дарувати лише третину такого майна. [3, с.239].

Входження України до складу Російської імперії у ХVІІ ст. зумовило поширення на її землі російського законодавства. Указом Петра І «Про спадкування маєтків» 1714 р. Обєднавши єдиним терміном «нерухомість» вотчини і помістя, указом був встановлений порядок переходу майна лише до одного з синів, у тому числі і за заповітом. в 1731 р. цей указ був скасований Анною Іоанівною. За Катерини ІІ було встановлено, що спадкодавець має право заповідати своє родове нерухо­ме майно лише спадкоємцям по закону, а інше набуте майно – будь-яким особам. Робота з кодифікації цивільного законодавства призвела до прийняття 19.01.1883 р. на засіданні Державної Ради був прийнятий Звід законів, том Х яких складали Цивільні закони, я якому містилися норми спадкового права.

Після Жовтневої революції в Україні Рада Народних Комісарів ви­дала два декрети про скасування спадкуван­ня: від 11.03.1919 р. та - від 21.03.1919 р. За своїм змістом вони аналогічні декрету ВЦВК від 27.04.1918 р. У ст. 1 декрету від 11.03.1919 р. оголошувалося, що право спадкування як за законом, так і за за­повітом на все майно, яке знаходиться на те­риторії УРСР незалежно від громадянства спадкоємців, скасовується, проте у примітці до цієї статті було зазначено, що дія статті не поширюється на випадки, коли все спадкове майно не перевищує 10 000 карбо­ванців золотом. Аналізучи зазначені декрети деякі вчені, у тому числі і О. Нелін роблять висновок, що у них під «спадкуванням» законо­давець розумів не пе­рехід права власності на майно спадкодавця спадкоємцям, а перехід права на користування окремого майна нужденним спадкоємцям, так як згідно з ст. 3 декрету шо майно, яке за­лишилося після смерті його власників, пере­ходить у власність УРСР».

В УРСР перший Цивільний кодекс був прийнятий постановою ВУЦВК від 16.12.1922 р. і введений у дію з 01.02.1923 р. Чет­вертий розділ кодексу регулював спадкове право. Спадкове право, яке дістало закріплення у першій кодифікації, було, по суті, реформо­ваною спадковою системою російського ца­ризму. [5, 32] Спадкування припускалося у межах установленого максимуму (10 тис крб. золо­том після відрахування всіх боргів померло­го) (ст. 416 ЦК 1922 p.). Вже у ст. 10 нової Конституції СРСР 1936 р. зазначалося, що: «Право особистої власності громадян на на житловий будинок і підсобне господарство, рівно як і право спадкування особистої власності громадян, охороняється законом».

Важливим етапом у розвитку спадкового права 60-х років було затвердження ВР СРСР Основ цивільного законодавства СРСР і союзних республік та розроблення відповідно до них нового Цивільного кодексу УРСР, який набрав чинності 01.01.1964 р. Спадковому праву у ЦК УРСР були присвячені статті 524-564. Істотні зміни відбулися в порядку прийняття спадщини. [6, 46] У ЦК УРСР 1963 p. передбачався єдиний порядок прийняття спадщини всіма спадкоємцями шляхом подачі заяви в нотаріальну контору про прийняття спадщини за місцем її від­криття або фактичного вступу у во­лодіння спадковим майном.