Література

1. Сидоров П. И. Психосоматическая медицина: пособие для врачей / П. И. Сидоров, А. Г. Соловьев, И. А. Новикова; Под ред. акад. РАМН П. И. Сидорова. – М.: Медпресс-информ, 2006. – 568 с.

2. Максименко С. Д. Психологічна допомога тяжким соматично хворим: навчальний посібник / С. Д. Максименко, Н. Ф. Шевченко. – К.: Інститут психології імені Г.С. Костюка АПН України; Ніжин: Міланік, 2007. – 115 с.

Севастьянова Катерина

аспірантка факультету СПП,

Наук. кер.: д. психол. н., професор Шевченко Н. Ф.

Проблема соціальної адаптації особистості в сучасні науці

Людина, як істота соціальна, просто не може уникнути прийняття багатьох соціальних і культурних ролей, стандартів та оцінок, що визначаються умовами її життя в суспільстві. Вона стає об’єктом не тільки власних оцінок та суджень, але також оцінок та суджень інших людей, з якими зустрічається під час взаємодій. Якщо вона намагається отримати схвалення оточуючих, то повинна відповідати загальносхваленим стандартам, бути гнучкою в поведінці, тобто соціально адаптованою.

В сучасній психології, соціальній педагогіці існують декілька визначень цього поняття:

1. соціальна адаптація - адаптація людини до соціуму, до середовища, наявність резерву сил для подолання стресових ситуацій та активне творче відношення до дійсності [1,с.261];

2. “соціальна адаптація – це процес взаємного пристосування індивіда до умов соціального середовища і середовища до індивіда” [2 c.108]. Зрозуміло, що процес адаптації проходить через ту тонку межу взаємодії особистості та соціуму, яка була б золотою серединою, що сприяє розкриванню та реалізації внутрішнього світу людини в соціумі та розвитку самого соціуму, який ставав би все більш гармонійним, креативним, розвинутим завдяки внеску особистості.

3. А.Бодалев та В.Столін [3, c. 8] пропонують бачення соціальної адаптації як балансу процесу асиміляції та акомодації, що використовуються для вирішення внутрішніх конфліктів. Автори відмічають, що асимілятивний стиль поведінки характеризує прагнення індивіда пристосовуватися до зовнішніх обставин, навіть проти власного бажання та можливостей. Найбільш типова проблема таких людей – страх не відповідати цим бажанням та інші соціальні страхи. Особистість з переважно акомодативністю поведінки, навпаки, прагне підкорити оточення власним потребам. Неконструктивність такої позиції є в негнучкості поведінкових стереотипів, перевазі екстернального локусу контролю, недостатній критичності. А при благополучній адаптації до соціуму спостерігається адекватна критичність, що проявляється в присутності в людини рівноваги між прагненням до риску та прагненням до безпеки, тенденцією до змін та збереження стабільності, допуском невизначеності та контролем подій.

На основі аналізу різних поглядів на проблему соціальної адаптації, в історично-психологічному плані в її дослідженні можна виділити три напрямки [3]. Перший напрямок в основному пов’язаний з психоаналітичними концепціями взаємодії особистості та соціального середовища. Згідно з цим напрямком, соціальна адаптація є результатом, що відзначається гомеостатичною рівновагою особистості з вимогами зовнішнього оточення (середовища). Зміст процесу адаптації виражається узагальненою формулою: конфлікт-тривога-захисні реакції. Авторами робіт, що близькі до цього напрямку є Л.Берковітц, Е.Еріксон, З.Фрейд. В рамках цього напрямку результатом конфлікту є актуалізація стану особистісної тривоги. Важливо підкреслити, що ступінь адаптованості особистості в цьому підході зумовлюється характером її емоційного самопочуття. Внаслідок цього, можна виділити 2 рівня адаптації: адаптованість та неадаптованість як відсутність або наявність стану тривоги. Слід підкреслити, що хоча підхід Е. Еріксона відносять до цього напрямку досліджень соціальної адаптації, у нього є суттєві особливості. Перш за все, Е. Еріксон описує процес адаптації такою формулою: протиріччя-тривога-захисні реакції людини в середовищі – гармонійна рівновага або конфлікт. Тобто конфлікт – один з ймовірних результатів взаємодії особистості та середовища. Іншим результатом може бути гармонія та співробітництво між ними.

Інший напрямок досліджень соціальної адаптації представлений думкою про те, що в якості мети адаптації є дослідження духовного здоров’я та відсутність розходжень між цінностями людини та цінностями соціуму (Г.Оллпорт, А.Маслоу, К.Роджерс, В.Франкл) [3, c.200-243]. Цей напрямок пов’язаний з гуманістичною психологією. Процес адаптації в цьому випадку описується формулою: конфлікт – фрустрація – акти пристосування. Причому конфлікт виникає лише тоді, коли фруструються фундаментальні, базальні потреби особистості. Це фізіологічні потреби, потреби у безпеці, потреба в приналежності до групи, в спілкуванні, потреба у любові, повазі.

Ще один підхід в дослідженні соціальної адаптації пов’язаний з критеріями когнітивної психології особистості. Формула процесу адаптації: конфлікт – загроза – реакція пристосування. Якщо в процесі інформаційної взаємодії зі середовищем особистість отримує інформацію, що суперечить її установкам, тоді виникає розходження (когнітивний дисонанс) та переживається як стан дискомфорту (загрози). Але загроза, в свою чергу, стимулює особистість до пошуку можливостей зняття або зменшення когнітивного дисонансу (Л.Фестингер, Р.Лазарус).

Підсумовуючи, підкреслимо, що всі три напрями в дослідженні проблеми соціальної адаптації виділяють два рівня адаптації: адаптованість та дезадаптацію як крайні ступені цього процесу та визначають головним критерієм адаптованості - ступінь взаємоінтеграції особистості та середовища.