Література

1. Герасименко Н. Наші підлітки – жертви Стівена Кінга / Ніна Герасименко // Слово і час. – 2008. – № 4. – С. 43 – 48.

2. Голобородько Я. ММП-ХХІ, або стьоболюбіє (Ірен Карпа) / Ярослав Голобородько // Березіль. – 2008. – № 3-4. – С.149-154.

3. Поліщук Я.О. Література як геокультурний проект: Монографія / Ярослав Олексійович Поліщук. – К.: Академвидав, 2008. – 304 с.

4. Харчук Р.Б. Сучасна українська проза: Постмодерний період: Навчальний посібник / Роксана Борисівна Харчук. – К.: ВЦ «Академія», 2008. – 248 с.

5. Дереш Л. Поклоніння ящірці / Л.Дереш. – Львів: Кальварія, 2004. – 176 с.

6. Сняданко Н. Колекція пристрастей, або Пригоди молодої українки / Н.Сняданко. – Харків: Фоліо, 2004. – 287 с.

Тимофіїва Ірина

студентка VI курсу філологічного факультету ЗНУ

Наук. кер.: к. філол.н., доцент Сабліна С.В.

Відмінкова система українського іменника у працях з історії мови є.К. Тимченка

Свого часу значний внесок у теорію відмінків і з’ясування їхньої складної семантико-граматичної природи зробили О.Потебня, Р.Якобсон, Є.Курилович, Е.Бенвеніст, Ч.Філмор, А.Вежбицька, А.М.Мухін та інші лінгвісти. Їхні концепції ґрунтувалися або на морфологічній, синтаксичній, семантичній чи функціональній складовій категорії відмінка.

В україністиці з-поміж студій, присвячених відмінкам вирізняються передусім монографії Є.Тимченка, у яких на багатому фактичному матеріалі висвітлено граматичні особливості кожного українського відмінка. Мовознавець переконаний, що кожен відмінок, як і будь-яка інша категорія, має центр і периферію. «Центральні значення деклінації визначаються на основі глибинної граматики. Для системи деклінованих речівників характерна внутрішня нестабільність – перехід однієї деклінованої форми в іншу» [3, с. 59 ]. І жоден з відмінків не розвивається ізольовано один від одного, так наприклад: « датив первісно виражав льокальний стосунок, показуючи крес в напрямі чинности; вчасно він чергувався з акузативом і локативом» [5, с. 79].

Є.К. Тимченко, як ніхто до нього, всебічно і докладно проаналізував синтаксичні функції українського іменника, висвітлив свої міркування в ряді монографій, які стали фундаментом для створення історичної граматики української мови. У 1913 р. вчений публікує фундаментальну пра­цю «Функции генетива в южнорусской языковой области», а вже в 20-х роках XX ст., як її продовження,— «Номінатив і датив в українській мові» (1925), «Локатив в українській мові» (1925), «Вокатив і інструменталь в українсь­кій мові» (1926) та «Акузатив в українській мові» (1928).

У цих працях дослідник використовує порівняль­но-історичний метод дослідження фактів української мови, які зіставляються з багатьма слов'янськими (російською, білоруською, польською, сербською, чеською тощо) та іншими індоєвропейськими (грецькою, ла­тинською, литовською, санскритом тощо). Є.К. Тимченко аналізує законо­мірності сполучуваності відмінкових форм іменника з усіма частинами мови, визначає їх синтаксичну роль і прагне на широкому фактичному матеріалі мови фольклору розкрити історію розвитку типових відмінково-іменникових форм, зміни в них, втрату деяких із них і виникнення нових. Так, наприклад, аналізуючи синтаксичні функції знахідного відмінка, він дово­дить, що порівняно із сучасністю давнє актуальне його вживання звужується, при дієслівних іменниках «його випирають сполучення з генетивом і по­части з дативом», а «в багатьох випадках акузатив імення при дієсловах перейшов у категорію прислівника (даремно просити) і почасти приймен­ника, коли за ним стояло друге ймення в родовім відмінку (хата край села), а також замінявся на прийменникові сполучення (напасти на чоловіка). Форми інструменталя поступово витісняють форми з номінативом, і в цім процесі українська мова іде в одному напрямку з іншими слов’янськими мовами [2, с. 85 ].

Багато уваги в дослідженні приділяється аналізові залежності синтак­сичних функцій відмінка від частини мови, з якою поєднаний іменник, взаємозамінні та синонімічні синтаксичні конструкції з аналізованими від­мінковими формами іменників (чужому лихові не смійся — з чужої біди не смійся; славний козак доходжалий, словами ласкавий — на слова ласка­вий). Розробив правила вживання того чи іншого відмінка української мови. Так, наприклад За Є. Тимченком, номінатив уживається, якщо: «1. стан або прикмета зазначена без обмеження часу: Той чоловік мій батько; 2. підмет речення виражений займенниками то, це: Це було калина; 3. дієслово „бути” вжито в умовному способі: Коли-б ти добра жінка, ти-б седіла дома. Коли номінатив означає стан або прикмету тимчасову, несталу, принагідну, то тут маємо дискусійність номінативу з інструменталем, який в свою чергу може конкурувати з акузативом з прийменником „за” або локативом множини з прийменником „у(в)”, наприклад: Вже Маруся гістем у нас або (за гостя, в гостях)» [2, 115].

Отже, відмінкова система української мови на сьогоднішній час досліджена добре. Проте дослідження актуальних питань українського синтаксису на базі живої мови мало розглядаються сучасниками. А самобутність етносу визначається через особливості української, а саме народної, мови. Тому напевно, варто переглянути та оцінити спадщину попередніх поколінь.