Евтаназія − умисне припинення життя невиліковно хворого з метою позбавлення його від нестерпних страждань, що не піддаються лікуванню наявними медичними методами та засобами.
Активна евтаназія передбачає прямі дії, спрямовані на умертвіння пацієнта, − введення смертельної дози ліків (це може здійснити сам пацієнт або за допомогою сторонньої особи).
Пасивна евтаназія − відмова від застосування таких методів лікування у невиліковно хворого, що лише подовжують період вмирання і зменшують якість решти його життя або опосередковане санкціонування лікарем вмирання хворого через усунення від дій, котрі б могли підтримати життя.
Добровільна евтаназія − передбачає однозначну інформовану згоду пацієнта (поширеною практикою сьогодення в США та країнах Західної Європи є завбачливо юридично оформлений документ, що виражає волю особи стосовно евтаназії − living will («воля, висловлена за життя») − підписаний його автором у присутності двох свідків, жоден з них не повинен бути пов'язаний з автором родинними та дружніми стосунками, не повинен бути його спадкоємцем, ні його лікарем, ні особою, котра залежить від будь-якого лікувального закладу; таке розпорядження записується на спеціальному бланку і може бути відмінене, якщо йдеться про вагітну пацієнтку; термін дії такого розпорядження п'ять років).
Недобровольна евтаназія: 1) здійснюється за відсутності безпосередньої згоди хворого за припущення, що його воля не суперечила б прийнятому рішенню; 2) здійснюється на підставі опікунського рішення (з боку родичів чи етичного комітету) за відсутності безпосередньої згоди хворого, що перебуває у коматозному стані, а також у разі вирішення долі новонароджених дітей з певними фізичними вадами.
Комбінування названих форм евтаназії обумовлює чотири основні її види:
активна добровільна;
пасивна добровільна;
активна недобровільна;
пасивна недобровільна
Активна добровільна евтаназія деякими дослідниками ототожнюється із самовбивством, якщо акт евтаназії здійснюється самим пацієнтом за допомогою смертельної дози ліків, призначених лікарем.
Активна недобровільна − ототожнюється багатьма теоретиками та медичними практиками з примусовою евтаназією, фактично з прямим вбивством і вважається безумовно морально неприйнятною.
Від (грец. «еu» − добре + «thanatos» − смерть) евтаназія буквально означає «хороша, легка смерть».
У медичній літературі: евтаназія − умертвіння невиліковно хворих людей на їхнє прохання з метою припинення страждань; або свідома дія, що приводить до смерті безнадійно хворої людини відносно швидким і безболісним шляхом з метою припинення страждань.
В юридичній літературі: евтаназія − умисні дії чи бездіяльність медичного працівника, здійснювані відповідно до явно і недвозначно вираженою проханням інформованого хворого або його законного представника з метою припинення фізичних і психічних страждань хворого, що знаходиться в загрозливому для життя стані, в результаті яких настає його смерть.
В медичній, рідше в юридичній літературі зустрічаються терміни «ортотаназія» − відмова від дорогого лікування; «дістаназія» − продовження життя хворого, визнаного невиліковним, у що б то не стало.
Узагальнюючи вищевикладене, можна сформулювати такі матеріальні передумови, при наявності яких діяння може бути віднесено до активної евтаназії:
1) дію скоєно навмисно;
2) встановлення «інкурабельного» пацієнта, тобто він повинен бути безнадійно хворою людиною;
3) тривалість застосування методів і засобів лікування;
4) наявність у хворого нестерпних фізичних страждань;
5) відсутність ефективних заходів до полегшення страждань;
6) обов'язкова наявність добровільної прохання хворого про евтаназію.
Критерії, за наявності яких діяння може бути віднесено до пасивної евтаназії:
1) бездіяльність;
2) наявність невиліковного захворювання з можливим летальним результатом;
3) тривалість застосування методів і засобів лікування;
4) неможливість нормальної життєдіяльності без спеціальної медичної апаратури;
5) наявність у хворого нестерпних фізичних страждань;
6) обов'язкова наявність добровільної прохання хворого про евтаназію.
Історія суспільної та правової легітимації евтаназії
Легітимація (від лат. legitimus − законний) − процедура суспільного визнання, пояснення і виправдань якоїсь дії особи чи організації, якогось факту.
Легітимація не означає юридично оформленої законності; цим відрізняється від легалізації.
1906 р. − у США (штат Огайо) здійснена перша спроба прийняти закон, який би дозволяв евтаназію.
1935 р. − у Лондоні створено перше в світі Міжнародне товариство прихильників евтаназії.
1930-ті роки − у Німеччині в контексті ідей «расової гігієни» теоретично обґрунтовується примусова активна евтаназія. У 1939-1941 pp. на підставі наказу Гітлера в примусовому порядку знищено в газових камерах приблизно 275 тис. німців − душевнохворих, людей похилого віку та дітей з важкими фізичними вадами.
1941 р. − Швейцарія стала першою країною, котра легалізувала «вбивство з милосердя».
1958 р. − професор юриспруденції Оксфордського університету Гленвілль Вільямс опублікував дослідження «Святість життя та карне законодавство», в якому вперше запропонував використовувати добровільну евтаназію для певної категорії пацієнтів.
1962 р. − Японія легалізувала евтаназію, однак на практиці здійснити таке право надто важко через складність бюрократичних процедур.
1967 р. − у США складено перший «заповіт, котрий підлягав виконанню при житті заповідача» (living will − юридичний документ, що засвідчував волю особи на здійснення евтаназії).
1968 р. − фахівці медичного факультету Гарвардського університету запропонували вважати критерієм смерті людини незворотно втрачені функції головного мозку, а не припинення серцебиття та дихання.
1973 р. − Американська лікарняна асоціація уклала Білль про права пацієнта (Patient Bill of Rights), де зазначалося, що хворий має право відмовитися від процедур, котрі підтримують його життя.
1974 р. − у журналі «The Humanist» опубліковано Маніфест евтаназії, підписаний більше 40 відомими особами, серед яких лауреати Нобелівської премії.
1974 р. − у США відкритий перший хоспіс.
1975 р. − у Нідерландах вперше відкрито опубліковано рекомендації для безболісного відходу з життя.
1976 р. − у штаті Каліфорнія (США) опубліковано закон про природу смерть (Natural Deacth Act), яким визнається за кожним дорослим індивідом право не використовувати або переривати «терапію підтримки життя» (будь-який медичний засіб чи втручання, що використовує механічну або штучну апаратуру для підтримки чи заміни природної життєвої функції і у випадку застосування може привести лише до відтермінування смерті) за екстремальних життєвих обставин.
1976 р. − відбувся Перший Міжнародний конгрес організацій, що виступали за легалізацію евтаназії.
1978 р. − перша у світі постановка вистави (Лондон, Нью-Йорк), темою якої стало право людини на смерть.
1980 р. − Папа Римський Іоанн Павло Другий опублікував Декларацію про «Евтаназію».
Католикам заборонялося «вбивство з милосердя», але дозволялося використовувати будь-які засоби для боротьби з болем та відмовлятися від застосування екстраординарних заходів для підтримки життя.
1987 р. − прийнято Декларацію про евтаназію на 39-й Всесвітній медичній асамблеї, що відбулася в Мадриді (Іспанія).
В цій декларації, зокрема, зазначається, що евтаназія як акт навмисного позбавлення життя пацієнта, навіть на прохання хворого, чи на підставі звернення з подібних проханням його близьких, є неетичною. Це не заважає необхідності поважливого ставлення лікаря до бажання хворого не чинити перешкод природному ходу процесу вмирання в термінальній фазі захворювання.
1990 р. − початок діяльності сьогодні всесвітньо відомого лікаря Джека Кеворкяна («Доктор Смерть»), що допоміг піти з життя жінці, яка страждала на хворобу Альцгеймера. В цьому ж році Конгрес США прийняв закон, що дозволяв пацієнтам відмовлятися від процедур, необхідних для підтримання їхнього життя.
1996 р. − на території австралійського штату Північна Територія прийнято закон «Права заключного третього акту» (Rights of the Terminalli III Act), який став першим у світі законодавчим актом, що схвалив евтаназію, розглядаючи її за певних умов як громадянське право. Внаслідок бурхливих дебатів з цього приводу по всій країні у 1977 р. Верхня палата Федерального Парламенту відмінила цей закон.
1997 р. − у Колумбії Конституційний Суд країни дозволив евтаназію, однак відповідний закон не був ратифікований парламентом, тому евтаназія в цій країні вважається злочином.
1998 р. − у штаті Орегон (США) діє закон, що дозволяє активну евтаназію.
1999 р. − у США засуджено до 25-ти років ув'язнення лікаря Дж. Кеворкяна за здійснення смертельної ін'єкції хворому, що було кваліфіковане як вбивство.
2002 р. − Бельгія та Нідерланди законодавчо закріпили право на евтаназію.
2003 р. − у Люксембурзі парламент країни більшістю в один голос заборонив легалізацію евтаназії.
2003 р. − у Новій Зеландії парламент країни більшістю в три голоси відхилив проект закону про легалізацію евтаназії.
2003 р. − Нижня палата парламенту Швейцарії більшістю голосів відхилила пропозицію стосовно легалізації евтаназії. Формально евтаназія в Швейцарії заборонена, але фактично дозволена, бо законодавство передбачає, що допомога при здійсненні самогубства не суперечить закону.
За ст. 115 Кримінального кодексу Швейцарської Конфедерації, надання допомоги в акті самогубства, якщо це не переслідує особистих корисних цілей, не заборонено. Швейцарія − єдина країна у світі, де евтаназія не заборонена для іноземців, що стимулює розвиток "смертельного туризму" до країни для безнадійно хворих.
2004 р. − Французький парламент ухвалив закон щодо пасивної евтаназії.
2009 р. − у Люксембурзі легалізовано евтаназію.
2010 р. − у Швеції законодавчо дозволено активну евтаназію.
У Норвегії подібні дії караються законом.
У Великобританії та Канаді асистентам самовбивць загрожує до 14 років позбавлення волі. Однак в британському парламенті періодично ведуться дебати стосовно дозволу «самовбивства із міркувань гуманності».
В Італії, Уругваї, Угорщині, Росії евтаназія заборонена законом.
Згідно з Законом України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» ст. 52 евтаназія в Україні заборонена.
3. Аргументи «проти» і «на користь» евтаназії
Проблема евтаназії є однією з найактуальніших та найскладніших в сучасній біоетиці, оскільки зачіпає інтереси без винятку всіх людей і за драматичністю та складністю морального обґрунтування прийнятного вирішення не має рівних. В обговореннях цієї надскладної проблеми, в котрих беруть участь медики, філософи, релігійні та громадські діячі, численні пацієнти, їх родичі та близькі, напрацьовуються та обґрунтовуються аргументи на користь ліберальної («за») чи консервативної («проти») позиції.