Перспективи співробітництва україни на міжнародній арені

Україна – друга за величиною країна Європи. За чисельністю населення вона наближається до Франції, а за обсягом валового національного продукту – до Італії. Але сьогодні, як і протягом попередніх століть, право остаточно схвалювати рішення, що стосуються основних царин життя українців, зосереджене здебільшого поза межами їхньої території.

Зовнішньополітична діяльність українського уряду з самого початку незалежності орієнтувалася на два вектори: развиток відносин з Росією і країнами СНД та ітеграція в європейські та євроатлантичні структури.

Для обґрунтування власної лінії на міжнародній арені Верховна Рада України схвалила «Основні напрями зовнішньої політики України». Цей документ визначив національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики. Починається якісно новий етап зовнішньополітичної діяльності України. Перед нею на міжнародній арені відкривається потенційна можливість перетворитись із об’єкта геополітики на повноцінного суб’єкта, що самостійно вирішує власну долю. У культурно – цивілізаційному аспекті європейська інтеграція – це входження до сім’ї європейських народів, повернення до європейських політичних і культурних традицій.

За оцінками експертів, саме така інтеграція є для України одним з найоптимальніших способів реалізації національних інтересів – побудови економічно розвинутої і демократичної держави, зміцнення позицій у світовій системі міжнародних відносин. Орієнтація на геополітичний вектор у перспективі сприятиме вирішенню проблем у різних сферах суспільного життя.

За минулі роки Україна чимало зробила для того, щоб органічно інтегруватися до європейської міжнародної спільноти. Вона першою з країн СНД уклала угоди про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом (ЄС) (березень 1994р.), стала повноцінним членом Ради Європи (РЄ), учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), підписала документи про співробітництво і партнерство з НАТО, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС). Співпрацює вона з міжнародним валютним фондом, Світовим банком, іншими світовими та європейськими кредитно-фінансовими інститутами.

Важливою віхою в процесі інтеграції України до європейських структур став Гельсінський самміт Євросоюзу (грудень 1999р.), на якому вперше в офіційних документах було визначено «європейські прагнення України», позитивно оцінено її «проєвропейський вибір».

Характерною рисою процесу інтеграції України до європейських структур є надзвичайно обмежена позиція Євросоюзу, уповільнений розвиток економічних зв’язків. Але активізації інтеграційних процесів також перешкоджають такі чинники:

1. суттєві відмінності нормативно-правової бази України та ЄС.

2. зношеність основних виробничих фондів української економіки.

3. низький рівень конкурентоспроможності більшості українських підприємств.

4. катострофічне падіння обсягів виробництва.

5. недосконалість системи управління зовнішньоекономічними відносинами.

Сьогодні в системі міжнародного поділу праці Україна практично займає місце периферійної країни, яка покликана своїми сировинними ресурсами, дешевою робочою силою й територією для розміщення екологічно шкідливих виробництв обслуговувати високорозвинуті країни “центру”. Тому ,якщо Україна має наміри залишитися суверенною незалежною країною та ітегрувати в міжнародні економічні відносини, вона повинна терміново докорінно змінювати акценти в зовнішньоекономічній діяльності.

Ітерація економіки України в світове господарство не є самоціллю. Вона повинна забезпечити зростання ефективності національної господарської системи. На початку ХХI ст. Україна залишаеться ареною, на якій перетинаються впливи Росії, США, західноевропейських держав, і в цій непростій ситуації вона намагаеться, хоч не завжди вдало і послідовно, проводити власну незалежну і послідовну політику.

В цілому ж для України більш сприятливий двовекторний шлях розвитку міжнародних відносин, тобто Євроінтеграція і взаємозближення з Росією, що є доцільним і актуальним.