1. Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу.

2. Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин.

1. Усі вчинювані злочини поділяються на закінчені та незакінчені. Якщо особа пов­ністю реалізувала злочинний намір і вчинила закінчений злочин, необхідність виділяти будь-які етапи кримінальної діяльності відсутня. Така необхідність виникає у разі не- доведення задуманого злочину до його логічного завершення. Злочин може бути не доведений до кінця з двох причин, які виключають одна одну: 1) за волею особи, в по­ведінці якої вбачається добровільна відмова при незакінченому посяганні (ст. 17);

2. всупереч волі особи, винної у вчиненні незакінченого злочину,- готування (ст. 14) або замаху (ст. 15). У двох вказаних випадках стадії реалізації злочинного наміру, бай­дужі для закінченого злочину, набувають кримінально-правового значення.

Закон (ст. 13) виокремлює три стадії вчинення кримінально караного діяння: 1) го­тування до злочину; 2) замах на злочин; 3) закінчений злочин. Вони розрізняються за характером діянь, моментом їх припинення, ступенем реалізації злочинного наміру. Перші дві стадії визнаються різновидами незакінченого (розпочатого) злочину (поперед­ньої злочинної діяльності).

2. Усі три вказані стадії не обов’язково мають місце під час вчинення будь-якого злочину. Вчинення злочину можливе і без проходження стадій готування та/або замаху.

Наявність незакінченого злочину визначається двома обставинами: 1) особливостями законодавчої конструкції того чи іншого складу злочину і способом описання його об’єктивної сторони у кримінальному законі; 2) характеристикою суб’єктивної сторони злочину.

3. Закінчений злочин характеризується єдністю об’єктивних і суб’єктивних ознак, повною реалізацією об’єктивної сторони суспільно небезпечного діяння, передбаченого диспозицією норми Особливої частини КК. Йдеться про юридичну завершеність такого діяння, яка може і не збігатися з уявленням про це з боку самої особи, яка його вчинює. Так, розбій визнається закінченим з моменту нападу з метою заволодіння чужим май­ном, незважаючи на те, чи вдалося злочинцеві досягти цієї мети. Різниця між юридич­ним і фактичним закінченням злочину не лише впливає на кваліфікацію діяння винного (чи повинна вона здійснюватись із посиланням на ст. 14 або ст. 15), а й враховується при вирішенні інших кримінально-правових проблем - при визначенні своєчасності не­обхідної оборони, можливості співучасті у злочині і відмежування її від причетності до злочину тощо.

Для визнання злочину закінченим необов’язково, щоб діяння містило «усі» ознаки складу злочину (наприклад, у складах злочинів з альтернативними діяннями для закін­чення злочину достатньо вчинення одного з діянь).

3. Момент закінчення злочину зумовлюється особливістю конструкції його складу. Злочин з матеріальним складом визнається закінченим з того моменту, коли фактично настали суспільно небезпечні наслідки, передбачені нормою Особливої частини КК як обов’язкова ознака об’єктивної сторони складу конкретного злочину. Наприклад, вбивст­во є закінченим з моменту настання біологічної смерті іншої людини, а крадіжка, гра­біж і шахрайство - з моменту, коли винний вилучив майно і дістав реальну можливість розпоряджатись чи користуватись цим майном (при цьому зазначену можливість не слід ототожнювати з її фактичною реалізацією). Якщо у нормі КК міститься альтернативна вказівка на кілька суспільно небезпечних наслідків, злочин визнається закінченим з моменту настання принаймні одного з таких наслідків. Наприклад, знищення або по­шкодження об’єктів рослинного світу, передбачене ч. 2 ст. 245, буде закінченим з мо­менту спричинення загибелі людей, масової загибелі тварин або інших тяжких наслідків.

В умисних злочинах з матеріальним складом можлива як стадія готування, так і стадія замаху, однак із цього загального правила є винятки, зумовлені особливостями конкретних складів злочинів. Так, готування вважається несумісним з убивством у ста­ні фізіологічного афекту, оскільки у ст. 116 вказується на раптовість виникнення силь­ного душевного хвилювання, а тому встановлення елементів готування до позбавлення у подальшому життя іншої людини виключає кваліфікацію за цією статтею. Стадія за­маху неможлива, якщо законодавець пов’язує кримінальну відповідальність з настан­ням певних суспільно небезпечних наслідків, вказаних у диспозиції норми Особливої частини КК, яких у конкретній ситуації фактично не спричинено (наприклад, ч. 4 ст. 152 - зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки; ч. 1 ст. 364 - зловжи­вання владою або службовим становищем, що заподіяло істотну шкоду). Таким чином, відсутність тих чи інших суспільно небезпечних наслідків залежно від особливостей опису злочину у КК може свідчити як про відсутність складу конкретного злочину, так і про наявність незакінченого злочину.

Злочин з формальним складом, об’єктивна сторона якого вичерпується діянням і не включає як обов’язковий елемент суспільно небезпечні наслідки, вважається закінченим

з моменту вчинення передбаченої диспозицією норми КК дії (бездіяльності), а в разі вка­зівки закону на кілька альтернативних діянь - з моменту повного виконання хоча б одно­го діяння (наприклад, ст. 199). Фактичне настання при цьому шкідливих наслідків не впливає на кваліфікацію вчиненого і може враховуватися при призначенні покарання. Злочини з формальним складом можуть мати стадію готування, а окремі з них - і стадію замаху (наприклад, замах на контрабанду, одержання хабара, підроблення грошей, зґвал­тування, незаконне виготовлення підакцизних товарів, пересилання наркотичних засобів).

Особливість усічених складів злочину полягає у тому, що момент їх юридичного закінчення пов’язується із вчиненням діяння, яке за своїм загальним кримінально- правовим змістом є попередньою злочинною діяльністю (зокрема, бандитизм, розбій, вимагання, посягання на життя державного діяча). У таких злочинах можлива стадія го­тування (наприклад, розроблення плану розбійного нападу), але стадія замаху, як пра­вило, виключається, оскільки саме на етап незакінченого злочину закон, з огляду на необхідність посилення кримінально-правового захисту певних соціальних цінностей, переносить момент закінчення кримінально караного посягання.

У злочинах, вчинюваних шляхом бездіяльності, стадія замаху може виражатися в активних діях суб’єкта, які, будучи реалізацією злочинного наміру і початком виконан­ня об’єктивної сторони складу злочину, спрямовуються на те, щоб надалі ухилитись від виконання обов’язку, покладеного на особу під загрозою кримінального покарання.

3. Умисний характер незакінченого злочину безпосередньо закріплено у статтях 14, 15. Попередня злочинна діяльність виділяється і карається лише в процесі реалізації пря­мого умислу. Цілеспрямованість, за наявності якої можна встановити відповідність між задуманим злочином і реальним втіленням його в життя, притаманна діянням, в яких особа бажає настання передбачуваних нею суспільно небезпечних наслідків. Напри­клад, замах на вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом, коли винний пе­редбачав настання смерті потерпілого і бажав цього, але такі наслідки не настали з не­залежних від його волі обставин.

У тих випадках, коли винний усвідомлював суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачав його суспільно небезпечні наслідки і свідомо припускав їх на­стання, тобто діяв з непрямим умислом, однак результат не настав, відповідальність за замах виключається. Дії суб’єкта кваліфікуються, виходячи з фактично спричине­них наслідків.

Необережні злочини не мають стадій, адже: а) переважна їх більшість сконструйо­вана як злочини з матеріальним складом, природа яких може бути встановлена лише після того, як настали суспільно небезпечні наслідки, тобто на етапі закінченого злочи­ну. Особливістю кримінальної відповідальності за них є те, що у разі, коли внаслідок необережних діянь шкідливі наслідки в силу певного збігу обставин не настали, ніхто у порядку кримінального судочинства не відповідатиме; б) у разі вчинення таких злочи­нів суб’єкт не здійснює підготовчої діяльності, не спрямовує свої зусилля на досягнен­ня злочинного результату. Це випливає із законодавчих визначень злочинної самовпев­неності та злочинної недбалості (ст. 25). Неможливі стадії у злочинах із подвійною (змішаною) формою вини, в яких психічне ставлення до похідних (віддалених) наслід­ків характеризується необережністю (наприклад, ч. 2 ст. 121 в частині спричинення смерті потерпілого).

3. Не визнається видом незакінченого злочину (окремою стадією злочину) виявлен­ня наміру (так званий голий умисел), під яким розуміється зовнішній прояв тим чи ін­шим способом (усно, письмово, за допомогою конклюдентних дій тощо) наміру особи вчинити злочин, проте без конкретних діянь, спрямованих на реалізацію цього наміру. Хоч виявлення наміру є зовнішнім виявом внутрішніх психічних процесів, чинне зако­нодавство не встановлює караність такої поведінки. Вважається, що думки, бажання, наміри, ідеї, не підкріплені реальними злочинними діяннями особи, нездатні заподіяти шкоди охоронюваним законом соціальним цінностям. Закріплений у КК підхід про без­карність виявлення наміру виходить із визнання злочином лише діяння - дії або без­діяльності (ч. 1 ст. 11), ґрунтується на відомих ще римському праву тезах пиііит сгітеп 5Іпе асіиз (немає злочину без вчинення дії*), со^ііагіопІБ роепат пето раїііиг (думки не караються), враховує конституційне положення про право кожного на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Якщо намір вчинити злочин знаходить вияв у поведінці, яка сама по собі є створенням умов для вчинення злочину (наприклад, здійснюється підшукування знаряддя злочину), кримінальна відповідаль­ність настає за готування до злочину.

Від виявлення наміру потрібно відрізняти випадки кримінально караної погрози, передбаченої, наприклад, статтями 129, 195, 258, 345, 346, 398. У таких випадках закон передбачає відповідальність не за небезпечні думки, а за закінчене суспільно небезпеч­не діяння, коли сам по собі факт виявленої зовні і доведеної до відома потерпілого по­грози визнається посяганням на певні соціальні цінності - життя особи, її власність, громадську безпеку, інтереси правосуддя тощо. Відмінна від виявлення наміру кримі­нально карана погроза-діяння або утворює склад закінченого злочину, пов’язаного з порушенням психічної недоторканності особи, або є ознакою, що характеризує насиль­ницький спосіб вчинення злочинузгвалтування, розбою, вимагання, протидії законній господарській діяльності, примушування до виконання або невиконання цивільно-пра­вових зобов’язань тощо.

Не є виявленням наміру передбачені КК діяння, формою вчинення яких є різнома­нітні публічні заклики (див., наприклад, ч. 2 ст. 109, статті 110, 258-2, 436). Такого роду діяння, вчинювані у формі написання і проголошення слів, фраз, промов, утворюють самостійні посягання на відповідні об’єкти кримінально-правової охорони. Зазначене стосується і пропозиції хабара (ст. 369). Передбачені чинним КК випадки кримінально караних погроз і закликів, а так само пропозицій є прикладом обмеження на законодав­чому рівні конституційного права особи на вільне вираження своїх поглядів і переко­нань, яке допускається, зокрема, в інтересах національної безпеки, територіальної ціліс­ності або громадського порядку, для захисту прав інших людей, для підтримання авто­ритету і неупередженості правосуддя.

Конституція України (ст. 34).

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966р. Ратифікований Україною 19 жовтня 1973 р. (статті 18, 19).

Постанова ПВС «Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне пово­дження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами» від 26 квітня 2002 р. N9 3 (пункти 22, 23, 26).

Постанова ПВС «Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних за­собів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів» від 26 квітня 2002 р. N2 4 (пункти 3, 4).

Постанова ПВС «Про судову практику у справах про хабарництво» від 26 квітня 2002 р. N2 5 (пункти 10, 14, 17).

Постанова ПВС «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи» від 7 лютого 2003 р. N2 2 (п. 4).

Постанова ПВС «Про практику застосування судами законодавства про відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності» від 25 квітня 2003 р. N2 3 (пункти 14, 20).

Постанова ПВС «Про судову практику у справах про контрабанду та порушення митних правил» від 3 червня 2005 р. № 8 (п. 8).

Постанова ПВС «Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об'єднаннями» від 23 грудня 2005р. N2 13 (п. 17).

Постанова ПВС «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи» від 30 травня 2008 р. N2 5 (пункти 13, 14).

Постанова ПВС «Про судову практику у справах про злочини проти власності» від 6 лис­топада 2009 р. N2 10 (пункти 4, 6, 8, 28).

Стаття 14. Готування до злочину