1. Примусове лікування може бути застосоване судом, незалежно від при­значеного покарання, до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.

2. У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. У разі призначення інших видів покарань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах.

1. Закон розмежовує види примусу, що застосовується до певних категорій хво­рих осіб у разі вчинення ними суспільно небезпечного діяння. На відміну від примусо­вих заходів медичного характеру, які застосовуються до неосудних та обмежено осуд­них, примусове лікування застосовується до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб (ч. 1 ст. 96). Застосування такого при­мусового лікування є правом, а не обов’язком суду. Відповідно до закону примусове лікування застосовується поряд із призначеним покаранням.

КК 1960 р. передбачав примусове лікування лише хронічних алкоголіків і нарко­манів. КК 2001 р. не конкретизує категорії осіб, до яких може бути застосоване при­мусове лікування. Але при цьому в ч. 1 ст. 96 вживається узагальнене поняття - «осо­би, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб».

Основи законодавства України про охорону здоров’я відносять до соціально небез­печних захворювань туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепру, хронічний алкоголізм, наркоманію. До цього переліку необхідно додати також токси­команію. ПВС у постанові № 7 від 3 червня 2005 р. (п. 24) зазначив, що стосовно нар­кологічно хворих не можна застосовувати ст. 96, оскільки алкоголізм та наркоманія ніби не становлять небезпеки для здоров’я інших осіб. Але така позиція видається спір­ною: насправді і алкоголізм, і наркоманія можуть успадковуватися, а отже, становлять небезпеку і для інших людей — потомків. Крім того, у цій постанові взагалі немає від­повіді на принципове запитання: до кого ж можна застосовувати примусове лікування? Порядок здійснення госпіталізації та лікування таких хворих, у т. ч. в примусовому по­рядку, встановлюється законодавством.

2. Підставою для застосування примусового лікування є сукупність юридичного і медичного критеріїв: а) наявність у діяннях винного ознак складу злочину; б) наявність у винного хвороби, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб. До умов застосу­вання примусового лікування у порядку ст. 96 належать: а) необхідність медичного ви­сновку про наявність у суб’єкта злочину хвороби, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб; б) засудження такої особи до певного виду покарання.

Відсутність будь-якого з критеріїв, що належать до підстави й умов застосування примусового лікування, виключає можливість його застосування.

Стаття 96 не містить положень щодо продовження і припинення примусового ліку­вального процесу. Частково ці питання вирішено у кримінально-процесуальному і кри­мінально-виконавчому законодавстві. Частково ці питання розв’язує ст. 411-1 КПК - і лише стосовно алкоголіків і наркоманів.

Примусове лікування від алкоголізму (наркоманії) може бути застосовано лише за наявності відповідного висновку лікувальної установи (ч. 4 ст, 234 КПК), лікарської комісії (ст. 411-1 КПК).

Медичний висновок про необхідність примусового лікування алкоголіків і нарко­манів видається спеціальними медичними комісіями, до складу яких обов’язково вхо­дять спеціалісти - лікар псйхіатр-нарколог (голова комісії), терапевт і невропатолог.

Медичний висновок має бути обґрунтованим не лише на результатах клінічного об­стеження хворого, а й на даних, поданих комісії для ознайомлення особою, що прово­дить дізнання, слідчим або судом. Такими даними можуть бути відомості, які містяться у матеріалах кримінальної справи і характеризують поведінку обвинуваченого за міс­цем проживання, роботи чи навчання. Особливу увагу необхідно звертати на факти до- ставлення особи в органи міліції, приймальники-розподільники у стані сп’яніння. Якщо особа раніше перебувала на лікуванні у психоневрологічному або наркологічному дис­пансері, органи досудового розслідування зобов’язані витребувати також витяги з істо­рії хворого і надіслати їх комісії.

У медичному висновку про наркологічне захворювання мають бути сформульовані відповіді на такі запитання: чи є особа хронічним алкоголіком, або наркоманом чи ток­сикоманом; чи потребує вона примусового лікування; чи є протипоказання до такого лікування? Діагноз «хронічний алкоголізм» або «наркоманія» чи «токсикоманія» вста­новлюється тільки лікарем-наркологом. Медичним висновком про необхідність засто­сування до особи примусового лікування може бути акт судово-медичного освідування, судово-психіатричної або наркологічної експертизи.

Наркоманія — це психічний розлад, зумовлений систематичним вживанням нарко­тичного засобу або психотропної речовини, який характеризується психічною та (або) фізичною залежністю від такого засобу або речовини.

Термін «наркоманія» має застосовуватись лише у тих випадках, коли йдеться про за­хворювання, що стало наслідком систематичного вживання наркотичних засобів або пси­хотропних речовин. За наявності ж хворобливої пристрасті до всіляких токсичних речо­вин промислового, побутового, медичного призначення (наприклад, ацетон, розчинники, отруйні та сильнодіючі лікарські засоби) має вживатись термін «токсикоманія».

3. За змістом ч. 2 ст. 96 примусове лікування здійснюється за місцем відбування по­карання, якщо особа засуджена до позбавлення волі чи обмеження волі. Останній вид покарання не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та інвалідів першої і другої групи (ч. З ст. 61). Отже, застосуванню примусового лікування до перелічених осіб має передувати їх засудження до позбав­лення волі чи інших видів покарань (крім обмеження волі).

4. Закон (ч. 2 ст. 96) передбачає, що у разі призначення інших видів покарань, крім позбавлення волі й обмеження волі, примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах. На даний час в Україні не створено лікувальних закладів, які мали б усі можливості для забезпечення спеціального лікування й відповідного трудового ре­жиму щодо осіб, які засуджені до іншого покарання, ніж позбавлення волі та обмеження волі, і за вироком суду підлягають примусовому лікуванню. Стосовно алкоголіків і нар­команів слід мати на увазі, що на практиці ця категорія засуджених проходить антиалко­гольне (протинаркотичне) лікування у спеціалізованих лікувальних закладах органів охо­рони здоров’я (стаціонарних спеціалізованих наркологічних диспансерах, наркологічних відділеннях при психіатричних лікарнях, а також поліклінічних, амбулаторних нарколо­гічних кабінетах при наркологічних та психоневрологічних диспансерах).

З урахуванням підстав застосування примусового лікування в порядку ст. 96 до спеціальних лікувальних закладів не можуть бути віднесені спеціалізовані лікувальні (для дорослих) та лікувально-виховні (для неповнолітніх) заклади, призначені для при­мусового лікування від наркоманії. Не можна вважати такими і центри медико- соціальної реабілітації дітей.

5. Кримінальне законодавство, на відміну від адміністративного, традиційно не встановлює строків примусового лікування алкоголіків і наркоманів. Видається, що ці строки мають бути однаковими, тобто не можуть перевищувати дванадцяти місяців (з урахуванням продовження строку примусового лікування).

6. Порядок застосування і виконання примусового лікування щодо засуджених до позбавлення волі осіб регламентується кримінально-виконавчим законодавством. Якщо під час відбування покарання в місцях позбавлення волі буде встановлено, що засуджений має хворобу, яка становить небезпеку для здоров’я інших осіб, та він від­мовляється від лікування, адміністрація колонії вносить до суду подання про застосу­вання до такої особи примусового лікування (ч. 2 ст. 117 КВК).

7. Таким чином, примусове лікування, встановлене ст. 96,- це кримінально-правовий захід державного примусу, який застосовується судом поряд з призначеним покаранням до особи, яка вчинила злочин та має хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб, з метою виліковування її від соціально небезпечного захворювання, профі­лактики цієї хвороби, а також запобігання вчиненню нею злочинів.

8. Примусове лікування, що застосовується у зв’язку із вчиненням особою злочи­ну та її засудженням, тобто яке пов’язане з кримінально-правовими відносинами, необхідно відрізняти від примусового лікування алкоголіків і наркоманів як адмініст­ративно-правового заходу. Зокрема, згідно із ст. 1 Закону України «Про заходи про­тидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» примусове лікування - це лікування на підставі судового рішен­ня хворого на наркоманію, який ухиляється від добровільного лікування або продов­жує вживати наркотичні засоби без призначення лікаря і порушує права інших осіб. Таке лікування застосовується тільки у випадках звернення близьких родичів чи ін­ших осіб до органів внутрішніх справ або прокуратури у зв’язку з небезпечною пове­дінкою хворого на наркоманію. Раніше воно здійснювалось в лікувально-трудових і лікувально-виховних профілакторіях МВС, які в 1995 р. були ліквідовані. Тепер ці наркологічні хворі направляються на лікування до спеціалізованих лікувальних за­кладів органів охорони здоров’я, а неповнолітні, які досягли шістнадцятирічного ві­ку,- до спеціалізованих лікувально-виховних закладів терміном до одного року. Ці заклади визначаються МОЗ. Порядок лікування таких хворих та функціонування спе­ціалізованих закладів встановлюється КМ.

На підставі зазначеного Закону не підлягають направленню на примусове лікування особи, які страждають на тяжкі психічні розлади або іншу тяжку хворобу, що перешко­джає перебуванню в таких закладах, інваліди І та II груп, вагітні жінки і матері, що ма­ють немовлят, а також чоловіки віком понад 60 років і жінки віком понад 55 років. До таких осіб застосовується лікування в порядку, визначеному МОЗ.

За постановою суду особа, яка перебуває на примусовому лікуванні, може бути до­строково звільнена від нього або виписана з лікувального закладу в разі тяжкого захво­рювання, що перешкоджає подальшому її перебуванню в цій установі, або коли відпала необхідність у лікуванні її від наркоманії. Строк примусового лікування від наркоманії може бути продовжено (але його загальний термін не може перевищувати 12 місяців) у разі систематичного порушення особою, яка перебуває в спеціалізованому лікувально­му закладі, режиму та курсу лікування від наркоманії, внаслідок чого не вдалося досяг­ти позитивних результатів медичного впливу.

Втеча із спеціалізованого лікувального закладу, а також по дорозі до нього тягне відповідальність за ст. 394.

КПК (статті 324, 411-1).

КВК (ст. 117).

Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19листопада 1992р. (ст. 53).

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р.

Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» в редакції від 5 червня 2003 р.

Закон України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» від 24 січня 1995 р. (ст. 9).

Закон України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» від 15 лютого 1995 р.

Закон України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» в редакції від 3 березня 1998 р.

Закон України «Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори» в редакції від