Розділ X покарання та його види

Стаття 50. Поняття покарання та його мета

1. Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в пе­редбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

2. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а та­кож запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими осо­бами.

3. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

1. Порушення особою кримінально-правового припису держави може мати своїм наслідком кримінальну відповідальність. Покарання є однією із форм реалізації кримі­нальної відповідальності.

До ознак покарання слід віднести те, що воно: а) є заходом примусу; б) застосову­ється від імені держави; в) застосовується лише за вироком суду; г) застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину; д) полягає в передбаченому за­коном позбавленні чи обмеженні прав і свобод засудженого. Система і види покарань чітко визначені у КК.

Покарання є засобом примусу. Примус, що забезпечується силою державної влади в межах закону, є ефективним засобом забезпечення виконання кожною особою конс­титуційного обов’язку неухильно додержуватися Конституції України та законів Укра­їни, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незважаючи на вели­кі потенційні можливості, примус є не головним, а крайнім засобом боротьби зі зло­чинністю. Сила примусу, що міститься в санкції кримінально-правової норми Особливої частини КК, має бути необхідною і достатньою для реалізації завдань, ви­значених у його ст. 1.

Покарання є особливою формою державного примусу і тому закон відмежовує його від інших засобів кримінально-правового впливу, якими, зокрема, є примусові заходи медичного характеру (ст. 92), примусові заходи виховного характеру (ст. 105).

2. Покарання є заходом законного примусу, що має публічний характер і застосову­ється від імені держави, яка володіє монопольним правом визначати зокрема злочин­ність діяння, його караність, загальні засади призначення покарання, порядок виконан­ня покарання, підстави й умови звільнення від покарання, систему органів і установ, покликаних застосовувати і виконувати покарання, їх компетенцію.

Держава законодавчо встановлює підстави і межі кримінальної, цивільно-правової та дисциплінарної відповідальності службових осіб у разі порушення встановленого нею порядку застосування і виконання покарання, тобто у випадку незаконного засто­сування і виконання даного заходу примусу. У разі скасування вироку суду як неправо­судного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

3. Особа може бути піддана покаранню виключно за вироком суду і у встановлено­му законом порядку. Суд, встановивши вину особи у вчиненні злочину та виходячи з конкретних обставин справи, робить висновок про доцільність застосування до неї покарання, а також визначає його вид, строк або розмір. Жодний інший орган держави не наділений таким правом. Порушення цього законодавчого припису тягне за собою кримінальну відповідальність.

Покарання як захід державного примусу застосовується тільки до особи, визна­ної винною у вчиненні злочину. Таке положення ґрунтується на теорії суб’єктивного ставлення у вину, яка є панівною в теорії кримінального права України. Головний її зміст полягає у тому, що правоохоронні органи та суд при кваліфікації злочину вихо­дять з певного (винного) психічного ставлення особи до вчинюваного діяння та його наслідків.

Таке ставлення у вину забезпечується і через законодавчу формулу презумпції не­винуватості, сформульовану у ст. 62 Конституції України та ч. 2 ст. 2 КК, в яких зазна­чено, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і вста­новлено обвинувальним вироком суду відповідно до закону.

Принцип вини реалізується не лише через суб’єктивне ставлення у вину, а й через особистісний характер кримінальної відповідальності. Його суть визначають три основ­ні положення: 1) злочином є діяння, вчинене конкретною фізичною особою; 2) особа підлягає кримінальній відповідальності за те злочинне діяння, що вчинене нею особис­то; 3) покарання застосовується тільки до особи, яка вчинила злочин.

4. Зміст покарання становить кара - позбавлення або обмеження прав і свобод осо­би, засудженої за вчинення злочину. Таке позбавлення або обмеження має конкретний вираз (статті 52-64) і повинно бути належним чином обґрунтованим. Зокрема, засу­джена особа може бути піддана обмеженням: волі, права на працю, права на заробітну плату, права просування по службі (щодо військовослужбовців). В певних випадках вона позбавляється: права власності (на певне майно - частково або повністю); волі (на певний строк або довічно), військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфі­каційного класу; права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Засуджений зобов’язаний перетерпіти ті позбавлення й обмеження, що пов’язані із застосуванням до нього покарання. При цьому має бути забезпечений належний захист його законних прав і свобод. Водночас КК (статті 389, 390, 393) передбачає відпові­дальність за ухилення від покарання та його відбування.

Мета покарання (ч. 2 ст. 50) - кінцевий результат, якого прагне досягнути держа­ва засобами кримінально-правового впливу. Вона проявляється у чотирьох площинах:

1. кара засудженого - позбавлення або обмеження його прав і свобод; 2) виправлення засудженого; 3) запобігання вчиненню засудженим нового злочину; 4) запобігання вчиненню злочинів іншими особами.

Кара щодо засудженого здійснюється завжди, коли застосовується покарання. Важ­ливо, щоб вона відповідала принципові справедливості. Три інші прояви мети покаран­ня є бажаними, але досягаються не завжди. Доказом цього є численні випадки вчинення злочину повторно особами, що вже відбули покарання за вчинений злочин, а також на­явність рецидивної злочинності.

Виправлення засудженого - це такі зміни його особистості, які роблять його без­печним для суспільства, характеризують його схильність до правомірної поведінки, поваги до правил і традицій людського співжиття.

Запобігання вчиненню злочинів іншими особами - це так зване загальне запобі­гання злочинам. Застосовуючи покарання до засудженого, суд таким чином констатує, що відповідні діяння є суспільно небезпечними і всі особи зобов’язані уникати їх вчи­нення. Сама можливість караності таких діянь виступає засобом стримування осіб, схильних до кримінально-протиправної поведінки.

5. Міжнародно-правові акти, Конституція України визначають, що кожен має право на повагу до його гідності і ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, не­людському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Тому покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність, хоча засуджений, відбуваючи покарання, відчуває певний дискомфорт і переживає, відповідно до виду покарання, страждання морального характеру.

Фізичні страждання - це такі страждання, які виникають внаслідок негативного впливу на фізичну сферу особи, тобто фізичний біль - певний психічний стан людини, який визначається сукупністю фізіологічних процесів центральної нервової системи, викликаний надміру сильними чи руйнівними подразненнями. Фізичний біль має гні­тючий, тяжкий характер. У психічно здорової людини фізичні страждання неминуче викликають моральні страждання, які можуть проявлятися у формах образи, сорому, горя, депресії, почуття незворотної втрати тощо.

Гідність - внутрішня самооцінка особою власних якостей, здібностей, світогляду, свого суспільного значення, що ґрунтується на громадському, тобто публічному визна­ченні цінності цієї особи.

Стаття 51. Види покарань

1. До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути за­стосовані лише такі види покарань:

1. штраф;

2. позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфі­каційного класу;

3. позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяль­ністю;

4. громадські роботи;

5. виправні роботи;

6. службові обмеження для військовослужбовців;

7. конфіскація майна;

8. арешт;

9. обмеження волі;

10. тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

11. позбавлення волі на певний строк;

12. довічне позбавлення волі.

1. Стаття 51 визначає систему покарань - вичерпний, загальнообов’язковий пере­лік визначених за змістом видів покарань, що характеризуються внутрішньою єдністю та узгодженістю. Система конкретно визначених за змістом покарань дає суду можли­вість при застосуванні покарання здійснити його індивідуалізацію, врахувавши ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжу­ють покарання. Вказану систему складають дванадцять покарань. Чотири із них - гро­мадські роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт і обмеження волі - є новелами, які не були відомі КК України 1960 р.

2. На відміну від КК 1960 р. система покарань в КК 2001 р. побудована за принци­пом «від менш суворого до більш суворого покарання». Такий же підхід застосовано і при конструюванні санкцій норм Особливої частини КК. Орієнтуючи суди на порівня­но більш м’які покарання, цей підхід має сприяти подальшій гуманізації правозастосов- ної практики, застосуванню справедливого покарання, необхідного і достатнього для виправлення особи та попередження нових злочинів.

3. Система покарань, встановлених ст. 51, є вичерпною. Вона може бути змінена лише шляхом прийняття відповідного закону.

Система покарань має загальнообов’язковий характер, який проявляється у тому, що: а) покарання, які входять до неї, можуть застосовуватися як правило до всіх засу­джених (винятки встановлено, зокрема, щодо неповнолітніх, для яких закон (статті 98- 108) встановлює окрему систему покарань); б) ці покарання є обов’язковими для суду, правоохоронних та інших органів держави, юридичних і фізичних осіб.

Стаття 52. Основні та додаткові покарання

1. Основними покараннями є громадські роботи, виправні роботи, служ­бові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.

2. Додатковими покараннями є позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна.

3. Штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися пев­ною діяльністю можуть застосовуватися як основні, так і додаткові покарання.

4. За один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу. До основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додат­кових покарань у випадках та порядку, передбачених цим Кодексом.

5. Ухилення від покарання, призначеного вироком суду, має наслідком відповідальність, передбачену статтями 389 та 390 цього Кодексу.

(Стаття 52 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270-У/І від 15 квіт­ня 2008 р.)

Встановлену систему покарань закон поділяє на три групи: 1) основні покарання;

2. додаткові покарання; 3) покарання, що можуть застосовуватися і як основні, і як до­даткові.

Основні покарання є найбільш суворими позбавленнями й обмеженнями прав і свобод, що застосовуються тільки самостійно і не можуть приєднуватися одне до іншо­го або поєднуватися. За один злочин може застосовуватися лише одне основне пока­рання, вказане в санкції норми Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. Призначення іншого, не вказаного в санкції норми основного по­карання, можливе лише у випадках переходу до більш м’якого покарання (ст. 69), замі­ни невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням (ст. 82), а також у порядку амністії та помилування (статті 85-87).

Додаткові покарання, якими є позбавлення військового, спеціального знання, ран­гу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна, не можуть застосовуватися самостійно. Вони приєднуються до основного покарання.

Покараннями, що можуть застосовуватися і як основні, і як додаткові, є штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Ці по­карання як основні застосовуються на загальних підставах. Як додаткове покарання штраф може застосовуватися лише у випадках і межах, встановлених в санкціях норм Особливої частини КК, а позбавлення права обіймати певні посади або займатися пев­ною діяльністю - і у випадках, коли воно не передбачене санкцією норми Особливої частини КК.

Штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльніс­тю, а також позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційно­го класу можуть застосовуватися як додаткові покарання і у разі звільнення від відбу­вання покарання з випробуванням (статті 75, 77).

При призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, суд може не призначати додаткового покарання, що передбачене в санкції норми Особливої частини КК як обов’язкове (ч. 2 ст. 69).

Стаття 53. Штраф

1. Штраф - це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині цього Кодексу.

2. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особ­ливої частини цього Кодексу не передбачено вищого розміру штрафу.

3. Штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, якщо його спеціально передбачено в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу.

4. З урахуванням майнового стану особи суд може призначити штраф з розстрочкою виплати певними частинами строком до трьох років.

5. У разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковува­ний мінімум доходів громадян або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років.

(Стаття 53 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270Л/І від 15 квіт­ня 2008 р.)

1. Штраф як грошове стягнення в дохід держави, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК, є найбільш м’яким видом покарання, яке може застосовуватися як основне або як додаткове покарання. За своїм змістом штраф як покарання має майновий характер. Водночас він не є відкупом винного за вчинений злочин. Штраф є найменш суворим видом в системі основних покарань і то­му він не може бути замінений іншим покаранням (ст. 69).

2. Сума штрафу згідно з п. 22.5 ст. 22 Закону України від 22 травня 2003 р. «Про по­даток з доходів фізичних осіб» становить 17 грн. За загальним правилом, суд визначає розмір штрафу в межах від тридцяти до тисячі нмдг. Цей розмір може бути вищим у разі, коли це передбачено санкцією норми Особливої частини КК (наприклад, частини 1 і 2 ст. 204, ч. 1 ст. 209, ч. 2 ст. 212, ст. 220). При визначенні розміру штрафу суд враховує тяж­кість вчиненого злочину та майновий стан винного. Про класифікацію злочинів за ступе­нем їх тяжкості див. ст. 12 та коментар до неї. Майновий стан винного є поняттям оціно­чним, оскільки КК не визначений його зміст. Для оцінки майнового стану винного слід, зокрема, враховувати розмір: а) заробітної плати, пенсії або стипендії винного; б) грошо­вих доходів від його підприємницької та іншої законної діяльності; в) доходів у вигляді відсотків за банківськими вкладами; г) доходів від цінних паперів; д) доходів від земель­ної ділянки; е) нерухомого та іншого майна, а також наявність на утриманні непрацездат­них осіб. При цьому підлягають врахуванню доходи як в національній, так і в іноземній валюті, а також доходи, одержані винним у натуральній формі.

Відповідно до встановленого порядку суд пропонує засудженому у місячний строк добровільно сплатити визначену вироком суму штрафу. У разі несплати штрафу, його стягнення здійснюється в примусовому порядку. На підставі виконавчого листа, вида­ного судом, звертається стягнення на особисте майно засудженого або на частку його майна, що є у спільній власності, його заробітну плату, пенсію, інший дохід, за винят­ком майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком.

3. Передбачена ч. 5 ст. 53 заміна несплаченої суми штрафу виправними роботами або громадськими роботами застосовується тоді, коли неможливість оплати виникла через об’єктивні причини: відсутність заробітної плати, грошових заощаджень, майна, інших доходів, на які може звертатися стягнення. Заміна несплаченої суми штрафу ін­шим покаранням не допускається.

4. Штраф може застосовуватися як додаткове покарання і у разі звільнення від від­бування основного покарання з випробуванням (статті 75, 77). Як основне покарання штраф може застосовуватися судом при призначенні більш м’якого покарання, ніж пе­редбачено законом (ст. 69), а також при заміні невідбутої частини покарання більш м’яким (статті 82, 83) та при звільненні від покарання на підставі закону України про амністію або акта помилування (ст. 85).

Штраф як основне покарання, призначений за один із злочинів, не підлягає скла­данню з іншими видами покарань при призначенні покарання за сукупністю злочинів (ст. 70) та за сукупністю вироків (ст. 71), а виконується самостійно. Штраф як додатко­ве покарання також виконується самостійно (частини 3, 4 ст. 72).

5. Застосовування штрафу до неповнолітніх регулюється статтями 98 і 100.

6. Особи, засуджені до штрафу, визнаються такими, що не мають судимості, якщо вони протягом року з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину (п. 5 ст. 89).

7. Особа, яка ухиляється від сплати штрафу, підлягає кримінальній відповідальності зач. 1 ст. 389.

Конституція України (статті 41, 63, 64).

КПК (ст. 410).

КВК (статті 26, 27, 28).

Закон України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 р. (статті 6, 22).

Указ Президента України «Про грошову реформу в Україні» N2 762/96 від 25 серпня 1996 р.

Постанова ПВС N2 7 від 24 жовтня 2003 р. «Про практику призначення судами криміналь­ного покарання» (пункти 14, 15).

Постанова ПВС N2 9 від 28 травня 2004 р. «Про деякі питання застосування судами Украї­ни адміністративного та кримінального законодавства у зв ’язку з набранням чинності Законом України від 22 травня 2003 р. «Про податок з доходів фізичних осіб».

Стаття 54. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу

Засуджена за тяжкий чи особливо тяжкий злочин особа, яка має війсь­кове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, може бути по­збавлена за вироком суду цього звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

1. Позбавленням військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційно­го класу є додатковим покаранням, яке спрямоване не лише на здійснення морального впливу на засуджену особу, а й на позбавлення її тих переваг, які надають відповідні звання, ранг, чин, кваліфікаційний клас.

Відповідно до ст. 54 суд вправі застосувати це покарання лише при засудженні осо­би за особливо тяжкий чи тяжкий злочин (про поняття таких злочинів див. ст. 12).

Як вид покарання позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу не вказується у санкціях норм Особливої частини КК. Його за­стосування залежить від угляду суду. Судова практика свідчить, що суди, застосовуючи таке покарання, враховують, зокрема, такі обставини: використання винним свого звання, рангу, чину чи кваліфікаційного класу для вчинення злочину або для одержання не передбачених законом пільг або переваг для себе чи для інших осіб; його ставлення до виконання службових обов’язків; наявність дисциплінарних стягнень; поведінку винного в колективі і в побуті.

Військове звання присвоюється, зокрема, особам, які проходять службу в ЗС, ДПС, СБ, інших військових формуваннях, а також військовозобов’язаним. Військові звання поділяються на армійські і корабельні, а також на звання рядового складу, сержантського і старшинського складу, молодшого офіцерського складу, старшого офіцерського складу і вищого офіцерського складу. Спеціальними є звання, що присвоюються, зокрема, пра­цівникам міліції, державної податкової адміністрації, податкової міліції, митної служби. Ранги встановлені, зокрема, для державних службовців, дипломатів, класні чини - для працівників прокуратури, а кваліфікаційні класи - для суддів, лікарів - судово-пси- хіатричних експертів, судових експертів.

2. Стаття 54 не передбачає позбавлення судом засудженого почесних та вчених звань, державних нагород, наукових ступенів.

3. Згідно зі ст. 98 покарання, передбачене ст. 54, не застосовується до неповно­літніх.

Конституція України (пункти 5 і 6 ч. 2 ст. 92, пункти 24 і 25 ст. 106).

КВК (ст. 29).

МК (ст. 410).

Закон України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р. (ст. 40).

Закон України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. (ст. 26).

Закон України «Про державну податкову службу в Україні» в редакції від 24 грудня 1993 р. (ст. 15).

Закон України «Про військовий обов ’язок і військову службу» в редакції від 4 квітня 2006 р.

Закон України «Про державні нагороди України» від 16 березня 2000 р.

Закон України «Про дипломатичні ранги України» від 28 листопада 2002 р. (ст. 1).

Положення про класні чини працівників органів прокуратури України. Затверджене поста­новою ВР N9 1795-ХІІ від 6 листопада 1991 р.

Постанова ВР «Про спеціальні звання, формений одяг та знаки розрізнення в органах внут­рішніх справ України» № 3135-Х1І від 22 квітня 1993 р.

Порядок присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника. Затверджений постановою КМ№ 423 від 7 березня 2007 р.

Порядок присвоєння вчених звань професора і доцента. Затверджений постановою КМ від 31 грудня 2004 р.

Положення про спеціальні звання посадових осіб органів державної податкової служби. За­тверджене постановою КМ№ 1791 від 22 вересня 2004 р.

Положення про кваліфікаційні класи лікарів — судово-психіатричних експертів та психологів - судових експертів. Затверджені наказом МОЗ N9 199 від 31 жовтня 1995 р.

Положення про кваліфікаційні класи судових експертів з числа працівників науково- дослідних інститутів судових експертиз Міністерства юстиції України. Затверджене наказом МЮ N9 360/6 від ЗО листопада 1995 р.

Постанова ПВС N9 7 від 24 жовтня 2003 р. «Про практику призначення судами криміналь­ного покарання» (п. 15).

Стаття 55. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю

1. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяль­ністю може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п’яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років.

2. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяль­ністю як додаткове покарання може бути призначене й у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за умови, що з урахуванням характеру злочину, вчиненого за посадою або у зв’язку із заняттям певною діяльністю, особи засудженого та інших обставин справи суд визнає за неможливе збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

3. При призначенні позбавлення права обіймати певні посади або займа­тися певною діяльністю як додаткового покарання до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або по­збавлення волі на певний строк - воно поширюється на увесь час відбування основного покарання і, крім цього, на строк, встановлений вироком суду, що набрав законної сили. При цьому строк додаткового покарання обчислюєть­ся з моменту відбуття основного покарання, а при призначенні покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяль­ністю як додаткове до інших основних покарань, а також у разі застосування статті 77 цього Кодексу - з моменту набрання законної сили вироком.

(Стаття 55 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270-УІ від 15 квіт­ня 2008 р.)

1. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю має на меті недопущення вчинення даною особою в подальшому злочинів з використанням певної посади чи в результаті зайняття певною діяльністю. Це покарання може застосо­вуватися судом як основне і як додаткове. При цьому виключається одночасне його застосування як основного і як додаткового покарання за один і той самий злочин.

2. Як основне покарання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене на строк від двох до п’яти років, а як додат­кове - на строк від одного до трьох років.

Застосування цього покарання як основного можливе лише за умови, що воно пе­редбачене в санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, яка передбачає від­повідальність за вчинений злочин, а також при призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69). Не виключається застосування даного покарання при заміні невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням (статті 82, 83) та при звільненні від покарання на підставі закону України про амністію або акта помилуван­ня (ст. 85). Як додаткове це покарання може призначатися, коли воно не передбачене санкцією норми Особливої частини КК, якщо суд, враховуючи характер злочину, вчи­неного за посадою або у зв’язку із заняттям певною діяльністю, особу засудженого та інші обставини справи, визнає за неможливе збереження за нею права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Воно може призначатися судом як додаткове і при звільненні від покарання з випробуванням (статті 75, 77).

Суд може не призначати додаткове покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, яке вказане в санкції норми Особливої час­тини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, як обов’язкове додаткове покарання, при призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачене законом (ст. 69).

3. У випадках, коли позбавлення права обіймати певні посади або займатися пев­ною діяльністю застосовується як додаткове покарання до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців та позбавлення волі на певний строк, воно поширюється на весь час відбування основного покарання і, крім цього, на строк, встановлений вироком суду, що набрав законної сили. Строк додатко­вого покарання при цьому обчислюється з моменту відбуття основного покарання. Як­що дане покарання призначається як додаткове до інших видів основних покарань, його строк обчислюється з моменту набрання законної сили вироком суду. Так само обчис­люється строк цього додаткового покарання у разі звільнення особи від відбування по­карання з випробуванням (ст. 77).

4. КК не обмежує кола посад і видів діяльності (платні чи безоплатні, постійні чи тимчасові, виборні чи на які здійснюється призначення тощо), право обіймати які або право займатися якою може бути позбавлений засуджений. Судова практика виходить з того, що позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене лише у тих випадках, коли вчинення злочину було пов’язане зі службовим становищем підсудного або із зайняттям ним певною діяльністю. Призна­чаючи це покарання, суд має чітко вказати у вироку ті конкретні посади, право обіймати які позбавляється засуджений, або конкретний вид діяльності, права займатися якою він позбавляється. Тимчасове незайняття певним видом діяльності або неперебування на посаді на момент постановлення вироку не є перешкодою для застосування цього пока­рання. Так, позбавлення права керувати транспортним засобом може бути призначене судом як додаткове покарання незалежно від того, що особа вже позбавлена такого права в порядку адміністративного стягнення. Однак суд не вправі призначити таке додаткове покарання особі, яка не має права управляти транспортним засобом.

5. До неповнолітніх це покарання може застосовуватися лише як додаткове (ч. 2 ст. 98).

6. Засудженого може бути звільнено від додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю у разі заміни невідбутої час­тини основного покарання більш м’яким (ч. 2 ст. 82), а так само у разі умовно-дострокового звільнення осіб, які відбувають це покарання, від його відбування (ч. 1 ст. 81).

7. Особи, засуджені до позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, вважаються такими, що не мають судимості, після виконання цього покарання (п. З ст. 89).

8. Засуджені до позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяль­ністю, які ухиляються від цього покарання, підлягають кримінальній відповідальності за ч. 1 ст. 389.

Конституція України (статті 38, 42, 43, 63, 64).

КВК (статті 30-35).

Інструкція про порядок виконання покарань, не пов ’язаних з позбавленням волі, та здійснен­ня контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань. Затверджена наказом ДДПВП та МВС. N9 270/1560 від 19 грудня 2003 р.

Постанова ПВС N9 7 від 24 жовтня 2003 р. «Про практику призначення судами криміналь­ного покарання» (пункти 14, 15, 17).

Стаття 56. Громадські роботи