Звільнення від кримінальної відповідальності

Стаття 44. Правові підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності

1. Особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідаль­ності у випадках, передбачених цим Кодексом, а також на підставі закону України про амністію чи акта помилування.

2. Звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбаче­них цим Кодексом, здійснюються виключно судом. Порядок звільнення від кримінальної відповідальності встановлюється законом.

1. Звільнення від кримінальної відповідальності - це врегульована кримінальним і кримінально-процесуальним законодавством відмова держави в особі компетентних органів від засудження особи, яка вчинила злочин, і від застосування до неї примусу у вигляді заходів кримінально-правового впливу. Про поняття кримінальної відповідаль­ності див. коментар до ст. 3.

За своїм змістом звільнення від кримінальної відповідальності характеризується трьома моментами: 1) не відбувається державний осуд особи, яка вчинила злочин (об­винувальний вирок суду, яким особа офіційно визнається винною у вчиненні злочину та який відображає негативну оцінку вчиненого з боку держави, не постановляється);

2. до винного не застосовується покарання; 3) через відсутність обвинувального вироку звільнена від кримінальної відповідальності особа вважається такою, що не має суди­мості. У випадку звільнення від кримінальної відповідальності держава з різних мірку­вань відмовляється від свого права піддати особу, яка вчинила злочин, осуду і, тим біль­ше, примусу, передбачених кримінальним законом. Таким чином, звільнення від кри­мінальної відповідальності - це форма реалізації кримінально-правових норм поза інститутом кримінальної відповідальності.

Звільнення від кримінальної відповідальності не свідчить про виправдання особи, про визнання її невинуватою у вчиненні злочину. У даному випадку КК виходить із встановлення факту вчинення особою кримінально караного діяння, а тому передбачені КК підстави звільнення від кримінальної відповідальності визнаються нереабілітуючи- ми. Вирішенню питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності має передувати повне і точне встановлення фактичних обставин і правильна кваліфікація вчиненого злочину.

Направлення кримінальної справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності з підстав, визначених законом, не допускається, якщо обвинувачений проти цього заперечує. У такому разі провадження у справі продовжується в звичайному порядку. Суд постановляє обвинувальний чи ви­правдувальний вирок, а особа, яка обвинувачується органами дізнання і досудового слідства у скоєнні злочину, дістає можливість добитись свого публічного виправдання

у судовому порядку. Згоду обвинуваченого на звільнення від кримінальної відповідаль­ності не слід пов’язувати із визнанням обвинуваченим своєї вини у вчиненому злочині. Адже особа, даючи таку згоду, може і не визнавати себе (повністю або частково) вин- ною в інкримінованому їй злочині.

2. Від кримінальної відповідальності звільняється особа, яка вчинила суспільно не­безпечне діяння, що містить склад конкретного злочину, передбаченого КК. У зв’язку з цим звільнення від кримінальної відповідальності потрібно відрізняти від випадків, ко­ли склад злочину як підстава кримінальної відповідальності взагалі відсутній, що ви­ключає кримінальну відповідальність. Йдеться про: 1) вчинення суспільно небезпечного діяння неосудною особою (ч. 2 ст. 19) або особою, яка не досягла віку кримінальної відповідальності (ст. 22); 2) обставини, що виключають злочинність діяння (статті 36- 43); 3) малозначне діяння (ч. 2 ст. 11); 4) готування до злочину невеликої тяжкості (ч. 2 ст. 14); 5) добровільну відмову при незакінченому злочині (ст. 17). Звільнення від кри­мінальної відповідальності також слід відрізняти від випадків, коли особа такій відпо­відальності не підлягає (ч. 2 ст. 7, ч. 2 ст. 385, ч. 2 ст. 396).

3. КК передбачає такі види звільнення від кримінальної відповідальності:

1. у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45);

2. у зв’язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46);

3. у зв’язку з передачею особи на поруки (ст. 47);

4. у зв’язку із зміною обстановки (ст. 48);

5. у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 49);

6. на підставі закону про амністію або акта помилування;

7. у зв’язку із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного ха­рактеру (ст. 97);

8. спеціальні випадки звільнення від кримінальної відповідальності при вчиненні окремих злочинів (передбачені, зокрема, ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 4 ст. 212, ч. 2 ст. 258-3, ч. З ст. 263, ч. 4 ст. 307, ч. З ст. 369). Умови звільнення від кримінальної від­повідальності, які містяться в Особливій частині КК, формулюються по-різному - з урахуванням специфіки злочину та конкретної мети застосування такого звільнення. Застосування передбачених Особливою частиною КК заохочувальних норм про звіль­нення від кримінальної відповідальності не пов’язується із реалізацією дискреційних повноважень суду, тобто таке звільнення завжди є обов’язковим. Призначення таких заохочувальних норм - через стимулювання бажаної для суспільства посткриміналь- ної поведінки особи, яка вчинила закінчений злочин, добитись відвернення, усунення або мінімізації суспільно небезпечних наслідків, отримати інформацію про вчинений злочин, необхідну для його розкриття, попередити скоєння нових злочинів.

Специфічне звільнення від кримінальної відповідальності, врегульоване одночасно Загальною і Особливою частинами КК, передбачено у ч. 4 ст. 401.

4. Закон визначає звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, перед­бачених КК, виключною компетенцією суду (ч. 2 ст. 44). Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора за наявності підстав для такого звільнення складає мотивовану по­станову про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності. Обвинувачений, його захисник, потерпілий або його представник повинні бути ознайомлені з названою постановою, а в разі їх вимог - з усіма матеріалами справи. Суд за наявності вказаних у КК підстав та умов здійснює звільнення від кримінальної відповідальності під час попереднього та судового розгля­ду справи, апеляційного, касаційного або виключного провадження шляхом закриття кримінальної справи незалежно від того, надійшла вона до суду з відповідною постано­вою, обвинувальним висновком чи обвинувальним вироком.

5. Для звільнення від кримінальної відповідальності, з одного боку, та звільнення від покарання та його відбування - з іншого, спільним є фактичне незастосування щодо особи, винної у вчиненні злочину, втрат і обмежень особистого, майнового та іншого характеру, передбачених кримінальним законом як покарання. Водночас вказані право­ві інститути відрізняються один від одного, зокрема, за підставами, умовами та кримі­нально-процесуальними особливостями застосування. Якщо звільнення від криміналь­ної відповідальності відбувається до набрання законної сили обвинувальним вироком суду, то від покарання та його відбування звільняється засуджений, тобто особа, щодо якої постановлено обвинувальний вирок, що набрав законної сили, і яку у такий спосіб вже піддано кримінальній відповідальності. Наприклад, звільнення від відбування по­карання з випробуванням (ст. 75) передбачає винесення обвинувального вироку, при­значення винній особі покарання, а тому вважається не звільненням від кримінальної відповідальності, а специфічним різновидом реалізації кримінальної відповідальності. Враховуючи різну юридичну природу та інші відмінності, закон передбачає регламен­тацію звільнення від кримінальної відповідальності та звільнення від покарання і його відбування в різних розділах Загальної частини КК (відповідно розділи IX і XII).

6. Про поняття та юридичне значення амністії і помилування див. статті 86, 87 і ко­ментарі до них.

Конституція України (статті 92, 106).

КПК (статті 7, 7-1, 7-2, 8-10, 11-1, 12, 248, 249-1, 282, 376, 400-1, 400-4).

Постанова ПВС № 12 від 23 грудня 2005 р. «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності».

Постанова ПВС № 6 від ЗО травня 2008 р. «Про практику застосування кримінально- процесуального законодавства при попередньому розгляді кримінальних справ у судах першої інстанції» (п. 10).

Стаття 45. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям

Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла роз­криттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула за­подіяну шкоду.

(Стаття 45 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270Л/І від 15 квіт­ня 2008 р.)

1. Стаття 45 передбачає новий, невідомий КК 1960 р., вид звільнення від криміналь­ної відповідальності. У КК 1960 р. дійове каяття розглядалося лише як обставина, що пом’якшує відповідальність. Сутність дійового каяття як підстави обов’язкового звіль­нення від кримінальної відповідальності полягає у тому, що особа, яка вчинила злочин, не лише внутрішньо переживає і словесно розкаюється у вчиненому, а й підтверджує це своїми соціально корисними й активними діями. Вчинити їх вона може з власної ініціа­тиви, проте застосування ст. 45 не виключається у разі, коли дійовому каяттю переду­вала роз’яснювальна робота компетентних органів про позитивні наслідки поведінки, описаної у зазначеній статті.

2. Особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям, якщо: 1) вона вчинила злочин вперше; 2) вчинене нею діяння належить до зло­чинів невеликої тяжкості або необережних злочинів середньої тяжкості (див. статті 12 і 25); 3) її посткримінальна поведінка є позитивною і повністю відповідає змісту дійового каяття, яке включає такі обов’язкові елементи, як: а) щире покаяння особи; б) активне сприяння розкриттю злочину; в) повне відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди. Для застосування ст. 45 слід встановити, як правило, сукупність всіх перелічених елементів. Проте звільнення від кримінальної відповідальності згідно зі ст. 45 не повинно виключатись у тому разі, коли винний об’єктивно позбавлений мож­ливості виконати всі вимоги, закріплені у цій нормі. Зокрема, якщо посягання фактично не спричинило суспільно небезпечних наслідків, дійове каяття може не включати повне відшкодування завданих збитків та усунення заподіяної шкоди, а відсутність активного сприяння розкриттю злочину з боку винної особи може бути зумовлена тим, що право­охоронним органам і без її допомоги вдалося повністю розкрити злочин.

Сфера застосування ст. 45 охоплює як закінчені, так і незакінчені злочини. Якщо зло­чин вчинено у співучасті, то питання про звільнення від відповідальності у зв’язку з дійо­вим каяттям вирішується лише щодо того співучасника, який виконав усі зазначені у цій статті вимоги. Вчинення триваючого або продовжуваного злочину, двох або більше зло­чинів невеликої тяжкості чи необережних злочинів середньої тяжкості, які утворюють ідеальну сукупність (див. коментар до ст. 33), не є перешкодою для застосування ст. 45.

3. Під вчиненням злочину вперше у ст. 45 розуміється, що особа раніше не вчи­нила будь-якого діяння, передбаченого Особливою частиною КК, про що на практиці свідчить відсутність: 1) у особи непогашеної або незнятої судимості за раніше вчине­ний злочин; 2) кримінальної справи, порушеної у зв’язку із вчиненням особою будь- якого злочину. Особою, яка вперше вчинила злочин, з юридичної точки зору слід та­кож визнавати особу, яка раніше хоч і вчинила кримінально каране діяння, але: а) бу­ла виправдана судом за пред’явленим обвинуваченням; б) була правомірно звільнена від кримінальної відповідальності; в) була реабілітована; г) була засуджена без при­значення покарання або звільнена від покарання; д) відбула покарання за діяння, злочинність і караність якого усунена законом (відповідно до частин 3, 4 ст. 88 вона визнається такою, що не має судимості).

Якщо особу було звільнено від кримінальної відповідальності за ст. 45, а згодом встановлено, що особа раніше вчинила інший злочин, правове значення якого не втрачено, це є підставою для скасування постанови суду про закриття кримінальної справи у зв’язку з нововиявленими обставинами.

4. Щире каяття, характеризуючи суб’єктивне ставлення винної особи до вчиненого нею злочину, означає, що особа визнає свою вину за усіма пунктами висунутого проти неї обвинувачення, дає правдиві свідчення, щиро жалкує про вчинене, негативно оцінює злочин, бажає виправити ситуацію, яка склалася, співчуває потерпілому, демонструє го­товність понести заслужене покарання. Будучи внутрішнім, морально-психічним проце­сом у свідомості особи, яка вчинила злочин, щире каяття підлягає встановленню у кож­ному конкретному випадку з урахуванням посткримінальної поведінки винного, правди­вості його свідчень під час досудового слідства і розгляду справи у суді тощо. Сприяння розкриттю злочину і добровільне відшкодування заподіяної шкоди, що не супроводжу­ється щирим каяттям, є обставинами, які пом’якшують відповідальність при призначенні покарання (пункти 1 і 2 ч. 1 ст. 66, ст. 69-1). Виражене словесно і закріплене письмово визнання особою своєї вини у злочині не завжди є проявом саме щирого каяття, оскільки може поєднуватись із критикою чинного законодавства, виправдовуванням своєї проти­правної поведінки. Проявом щирого каяття слід визнавати явку з повинною (ст. 96 КПК).

5. Під активним сприянням розкриттю злочину слід розуміти дії винної особи, спрямовані на те, щоб надати допомогу органам дізнання, досудового слідства і суду у встановленні істини у справі, з’ясуванні фактичних обставин, які мають істотне зна­чення для розкриття злочину. Це може полягати зокрема у: повідомленні про всі відомі епізоди й обставини вчинення злочину; викритті інших співучасників; визначенні ролі кожного з них у вчиненні злочину; повідомленні про їхнє місцезнаходження; наданні допомоги в їх затриманні; видачі знарядь і засобів вчинення злочину, майна, здобутого злочинним шляхом. Неповідомлення компетентним органам про інших відомих винно­му співучасників злочину, а так само повідомлення про достеменно відомі цим органом обставини справи виключає наявність такої обставини, як активне сприяння розкриттю злочину. Якщо допомога правоохоронним органам з боку винного не привела до пози­тивних результатів (наприклад, незважаючи на неї, не вдалося затримати співучасників або відшукати знаряддя вчинення злочину чи інші потрібні докази), ця обставина сама по собі не повинна перешкоджати застосуванню ст. 45.

6. Відшкодування завданих збитків та усунення заподіяної шкоди - це дії, які фактично усувають негативні наслідки вчиненого злочину. Закон прямо вказує на те, що звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям можливе тільки у разі реального відшкодування (усунення) у повному обсязі спричинених злочином втрат фізичного, майнового або морального характеру. З огляду на це, ст. 45 не може бути застосована у випадках, коли обвинувачений (підсудний) лише обіцяє (усно або письмово) відшкодувати завдані ним збитки або усунути заподіяну шкоду у майбутньому.

Відшкодуванням завданих збитків та усуненням заподіяної шкоди слід визнава­ти зокрема: повернення викраденого майна або надання потерпілому замість викраде­ного, знищеного чи пошкодженого рівноцінного майна; компенсацію у грошовій формі вартості викраденого, знищеного чи пошкодженого майна; відновлення своєю працею або за свій рахунок властивостей пошкодженого майна; надання допомоги у лікуванні особі, потерпілій від тілесного ушкодження, у т. ч - оплату вартості лікування потер­пілого до його повного одужання; внесення належної суми аліментів особою, яка обви­нувачується в злісному ухиленні від їх сплати; компенсацію втраченої потерпілим зарплати або іншого доходу; виплату заробітної плати, стипендії, пенсії або інших встановлених у законі виплат; знищення або добровільну видачу предмета злочину; усунення моральної шкоди у тій формі, яка задовольняє потерпілого (вибачення у публічній формі, спростування неправдивих відомостей у засобах масової інформації, грошова компенсація). Питання про те, чи повністю відшкодовані завдані збитки або усунена заподіяна шкода, вирішується у кожному конкретному випадку з урахуван­ням обставин кримінальної справи, обґрунтованості вимог потерпілої особи тощо.

Не перешкоджає звільненню від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям та обставина, що фактично відшкодування завданих збитків або усунення за­подіяної шкоди здійснив не той, хто вчинив злочин (не має значення - власними сила­ми або за допомогою своїх коштів), а інші особи, скажімо, його близькі родичі (напри­клад, винний не в змозі усунути негативні наслідки злочину через хворобіу або брак коштів). Важливо лише, щоб ініціатива надійшла саме від особи, відносно якої вирішу­ється питання про звільнення за ст. 45. Адже якщо відшкодування завданих збитків (усунення заподіяної шкоди) здійснюється від імені такої особи, але без її особистої участі або принаймні без ініціативи і сприяння з її боку, це свідчить про відсутність всіх належних складових дійового каяття того, хто вчинив злочин.

7. Звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 45 здійснюється не­залежно від того, чи погоджується на це потерпілий (на відміну від ст. 46). Водночас суд зобов’язаний з’ясувати думку потерпілого у разі закриття кримінальної справи, зо­крема, у зв’язку з дійовим каяттям. Потерпілий або його представник можуть оскаржи­ти рішення про закриття справи в апеляційному порядку.

КПК (статті 7-1, 7-2, 12, 96,400).

ЦК (ст. 22).

Стаття 46. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим

Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

(Стаття 46 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270-\Л від 15 квіт­ня 2008 р.)

1. Включення ст. 46 до КК засвідчує шанобливе ставлення держави до інтересів по­терпілого, виходить з недоцільності звернення до заходів кримінально-правової репре­сії у ситуаціях, коли відновлення соціальної справедливості можливе шляхом прими­рення винного у злочині із потерпілим. Стаття 46 є закріпленням відомого зарубіжному законодавству інституту медіації як альтернативного способу врегулювання криміналь- но-правових конфліктів, в основу якого покладено посередництво у примиренні сторін. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потер­пілим, втілюючи ідею відновлювального правосудця, дає змогу: потерпілому - більш оперативно отримати належну компенсацію заподіяної йому шкоди; особі, яка вчинила злочин,- уникнути кримінальної відповідальності; державі - зекономити фінансові та інші ресурси для боротьби зі злочинністю.

Поряд із звільненням від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим як інститутом матеріального права (ст. 46 КК) існує кримінально- процесуальний інститут примирення у справах приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК). Злочини, передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126 і ст. 356, не становлять значної суспіль­ної небезпеки, а тому конфлікти, які призвели до їх вчинення, можуть бути розв’язані з мінімальними витратами, без засудження винного і призначення йому кримінального по­карання. Справи про зазначені злочини, за загальним правилом, порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого і підлягають закриттю, якщо потерпілий примириться з обвину­ваченим (підсудним). При цьому кримінальні справи про злочини, за якими можливе при­мирення на підставі ст. 46 КК, порушуються на загальних підставах, тобто і за відсутності волевиявлення потерпілого. До того ж, у випадку примирення у справах приватного обви­нувачення від винного (на відміну від ст. 46 КК) не вимагається відшкодування завданих збитків (усунення заподіяної шкоди) і того, щоб злочин був вчинений ним уперше.

2. Для застосування аналізованого виду звільнення від кримінальної відповідально­сті необхідною є сукупність таких умов: 1) особа вчинила злочин уперше; 2) діяння на­лежить до злочинів невеликої тяжкості або необережних злочинів середньої тяжкості (при цьому не вимагається, щоб ними були злочини, кримінальні справи про які є спра­вами так званого приватного обвинувачення); 3) особа, яка вчинила такий злочин, при­мирилася з потерпілим; 4) вона відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. При цьому не вимагається, щоб суб’єкт, який вчинив злочин, щиро покаявся і активно сприяв розкриттю злочину. Встановивши сукупність вказаних умов, суд зо­бов’язаний звільнити особу від кримінальної відповідальності.

Про поняття злочину невеликої тяжкості і необережного злочину середньої тяж­кості див. статті 12 і 25 та коментар до них, про поняття вчинення злочину вперше, від­шкодування завданих збитків та усунення заподіяної шкоди - коментар до ст. 45.

Відшкодування завданої шкоди в плані ст. 46 може бути і неповним (на відміну від ст. 45), але у будь-якому разі воно має бути достатнім. Цей критерій визначається за угодою потерпілого, який пропонує конкретні форми та механізми відшкодування за­вданих збитків або усунення заподіяної шкоди, та особи, яка вчинила злочин. Так, усу­нення негативних наслідків вчиненого злочину може пов’язуватись учасниками конф­лікту з укладенням або виконанням відповідного цивільно-правового договору. Винна особа, прагнучи до примирення, може домовитися із потерпілим про передачу йому матеріальних благ понад шкоду, заподіяну злочином. КК подібні примирювальні домов­леності не забороняє.

У разі наявності декількох потерпілих винний може бути звільнений від криміналь­ної відповідальності за ст. 46 за умови досягнення ним примирення з кожним із потер­пілих і відшкодування кожному із них завданих збитків або усунення заподіяної шкоди.

Відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди (одномоментне або у декілька прийомів) може як передувати примиренню, так і здійснюватись одно­часно з ним, але у будь-якому разі повинно мати місце до винесення постанови суду про звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Відповідно до ЦК до спадкоємця переходить право на відшкодування: 1) збитків, завданих спадкодавцеві лише у договірних зобов’язаннях; 2) моральної шкоди, прису­дженої судом спадкодавцеві за його життя. Не входять до складу спадщини права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема право на відшкоду­вання шкоди, завданої ушкодженням здоров’ю. Однак значення наведених цивільно- правових положень у контексті розглядуваного виду звільнення від кримінальної від­повідальності не слід перебільшувати. Стаття 46 не містить заборони на відшкодування заподіяної злочином фізичної, майнової або моральної шкоди спадкоємцям потерпіло­го. Тому у наведеній ситуації закриття кримінальної справи на підставі ст. 46 (за наяв­ності всіх інших передбачених нею умов) не виключається.

Особливістю передбаченого ст. 46 звільнення від кримінальної відповідальності є те, що для його застосування вимагається не лише позитивна посткримінальна поведін­ка винного, а й добровільне волевиявлення потерпілого. Якщо заподіяна злочином шкода повністю відшкодована, проте примирення потерпілого з винним не відбулося, останній не може бути звільнений від кримінальної відповідальності за ст. 46. Разом з тим відсутність зазначеного примирення не перешкоджає застосуванню у цьому разі ст. 45 (за наявності всіх передбачених нею умов). Взагалі, вирішуючи питання про за­стосування ст. 45 або ст. 46, пріоритет слід віддавати нормі, що передбачає такі умови звільнення від кримінальної відповідальності, які у конкретній ситуації склалися раніше.

3. Під примиренням розуміється добровільна відмова потерпілого від поданої ним заяви про притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин (у разі, коли справу ще не порушено), або прохання закрити вже порушену щодо вин­ного кримінальну справу. Потерпілий, примирившись із винною особою, звертається до суду з клопотанням звільнити від кримінальної відповідальності особу, яка вчинила злочин, або принаймні не заперечує проти такого звільнення. Факт примирення потре­бує відповідного процесуального закріплення у матеріалах справи.

Мотиви, якими керується потерпілий, погоджуючись на примирення (жалість, релігійні переконання, сподівання на дружбу, бажання поліпшити своє майнове становище то­що), для застосування ст. 46 значення не мають. Не є важливим також, хто саме висту­пив ініціатором примирення (винний, потерпілий, їхні знайомі, працівники правоохо­ронних органів). При цьому слід враховувати, що примирення - це акт прощення потер­пілим винного в результаті вільного волевиявлення. Звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 46 КК не допускається, якщо встановлено, що заяву про припи­нення подальшого кримінального переслідування винного потерпілий зробив не добро­вільно, а вимушено - в результаті погроз, залякувань або іншого неправомірного впли­ву з боку винного чи його оточення.

5. Примирення має відбутись саме з потерпілим, а не з іншими особами, які беруть участь у кримінальному процесі. Потерпілий - це фізична особа, якій злочином заподія­но моральну, фізичну або майнову шкоду і яка визнана потерпілим постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду. Для визнання особи потерпілим закон не вимагає її заяви. Особа повинна бути визнана потерпілим після того, як у справі зібрані докази того, що злочином їй заподіяно шкоду. З урахуванням того, що криміналь­ну відповідальність тягне також готування (крім злочинів невеликої тяжкості) і замах, особа визнається потерпілою і в тому разі, коли щодо неї був вчинений відповідний неза­кінчений злочин. У справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, права потерпілого мають його близькі родичі, які в установленому порядку визнані потер­пілими. Не є потерпілими у кримінально-процесуальному аспекті юридичні особи, які, у разі заподіяння їм майнової шкоди, визнаються цивільними позивачами, а так само дер­жава. Подібне обмеження сфери застосування ст. 46 є невиправданим як з погляду реалі­зації прав того, хто вчиняє злочин, так і з точки зору задоволення інтересів відмінних від фізичних осіб соціальних суб’єктів, охоронюваним благам, правам або інтересам яких злочином заподіюється шкода або створюється загроза заподіяння такої шкоди.

Угоду про примирення з особою, яка вчинила злочин, якщо потерпілим є непов­нолітній або недієздатний, можуть укласти законні представники такого потерпілого (ними відповідно до КПК можуть бути визнані батьки, усиновителі, опікуни, піклуваль­ники або представники установ та організацій, під опікою чи піклуванням яких пере­бувають вказані потерпілі).

КПК (статті 7-1, 8, 12, 27, 32, 49, 52, 63).

ЦК (статті 608, 1200, 1219, 1230).

Постанова ПВС № 2 від 25 січня 1974 р. «Про судову практику в кримінальних справах, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого».

Постанова ПВС N2 13 від 2 липня 2004 р. «Про практику застосування судами законодав­ства, яким передбачені права потерпілих від злочинів».

Стаття 47. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки