1. Закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

2. Злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння.

3. Часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаче­ної законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності.

(Стаття 4 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270-Уі від 15 квітня 2008 р.)

1. Відповідно до ст. 57 Конституції України кожному гарантується право знати свої права й обов’язки, а закони, що визначають права й обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.

КК, безперечно, є законом, що визначає права й обов’язки громадян. У ньому міс­тяться норми, які зобов’язують громадян дотримуватися певних правил поведінки в суспільстві, норми, які являють собою гарантії конституційних прав та свобод люди­ни і громадянина тощо. Тому закон про кримінальну відповідальність, не доведений до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинним.

Існування в законі принципу дії закону про кримінальну відповідальність у часі дає змогу особі, яка усвідомлює, що вона не порушує існуючих кримінально-правових за­борон, поводитись у суспільстві впевнено й вільно.

2. За загальним правилом, закон про кримінальну відповідальність набирає чинно­сті через десять днів з дня його офіційного оприлюднення. Дотримання цього правила є важливим з огляду на необхідність ознайомлення суб’єктів відповідних правовідносин зі змістом закону. Проте, як випливає із ч. 1 ст. 4, в окремих випадках кримінальний закон може набирати чинності або пізніше ніж через десять днів з дня його офіційного оприлюднення (що є доцільним у випадках прийняття нового КК чи суттєвих змін і доповнень до нього) - з конкретної дати чи з моменту певної суспільної події, або з дня його опублікування (що може допускатися у випадках прийняття незначних змін до КК). При цьому під опублікуванням закону про кримінальну відповідальність треба розуміти опублікування його в офіційному друкованому виданні України.

Згідно з Конституцією України закони підлягають офіційному оприлюдненню після підписання їх Президентом України (у деяких визначених Конституцією України випад­ках - Головою ВР).

Офіційне оприлюднення законів України здійснюється шляхом їх опублікування в таких друкованих виданнях, як газети «Голос України» та «Урядовий кур’єр», а та­кож журнали «Відомості Верховної Ради України» та «Офіційний вісник України» (про джерела офіційного оприлюднення ратифікованих міжнародних договорів Укра­їни див. коментар до ст. 3). Днем офіційного оприлюднення слід вважати дату першо­го опублікування закону хоча б в одному із вказаних видань. На відміну від офіційно­го, неофіційне оприлюднення може здійснюватись через інші, крім вказаних вище, засоби масової інформації, але дата такого оприлюднення не впливає на момент на­брання чинності закону.

Відповідно до ст. 68 Конституції України незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Встановлення правила, згідно з яким закон про кримінальну відпо­відальність не є чинним раніше дня його офіційного опублікування (поп оЬ1і§а1: Іех пізірготиІ£а1:а), є гарантією презумпції знання громадянами змісту такого закону. Проте така презумпція означає, що знання громадянином змісту офіційно опублікованого за­кону визнається лише тоді, коли не доведено зворотне. Іншими словами, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не знала і, з урахуванням певних обставин, реально не могла знати про існування закону, що передбачає відповідальність за те чи інше діяння, не усвідомлювала протиправності вчинюваного нею діяння, то вона не повинна притягу­ватися до відповідальності за його вчинення.

3. Згідно зі ст. 58 Конституції України «ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення». Принцип ультраак- тивності закону, згідно з яким застосовується той кримінальний закон, який діяв під час вчинення злочину, базується на положеннях Загальної декларації прав людини і Міжнародного пакту про громадянські й політичні права і є загальновизнаним принци­пом кримінального права сучасних правових держав.

Дію нормативно-правового акта в часі слід розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Таким чином, законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчи- нення цього діяння, слід вважати відповідний закон, який до моменту початку цього діяння набрав законної сили і до моменту закінчення діяння не втратив її.

Чинним визнається закон, що набув законної сили, до його скасування чи заміни но­вим законом, а якщо закон було прийнято на певний строк,- до закінчення цього строку.

Крім того, закон у цілому або його окремі положення (розділи, статті, частини ста­тей тощо) можуть бути визнані неконституційними рішенням Конституційного Суду України і втрачають чинність з дня ухвалення такого рішення. При цьому закони чи їх окремі положення визнаються неконституційними, якщо вони не відповідають Консти­туції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Визнання їх неконституційними є підставою для відшкодування державою у встановленому законом порядку матеріаль­ної та моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам дією таких законів (їх окремих положень).

Злочинність і караність діяння, інші кримінально-правові наслідки діяння визнача­ються нормами Загальної та Особливої частин КК. Водночас злочинність у цьому кон­тексті означає офіційне визнання злочином певного діяння, а так само замаху чи готуван­ня до певного діяння, а караність - наявність визначених у законі кримінального пока­рання (його виду і розміру). Що стосується інших кримінально-правових наслідків діяння, то до них слід віднести будь-які примусові заходи кримінально-правового харак­теру, які можуть поліпшити чи погіршити становище особи. Це зокрема: судимість (статті 88-91); примусові заходи виховного характеру (ст. 105), крім випадків застосу­вання їх до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння до досягнення віку, з якого може настати кримінальна відповідальність; примусові заходи медичного характеру (ст. 94); примусове лікування (ст. 96); обов’язки, які суд покладає на особу, звільнену від відбування покарання з випробуванням (статті 76, 79, 104); контроль за поведінкою засудженого (статті 76, 79, 83); конфіскація (вилучення) та знищення певних предметів, знарядь, сировини і матеріалів для їх виробництва (статті 176, 177, 203-1, 204, 229). Здійснене згідно із Законом № 270-VI від 15 квітня 2008 р. розширення змісту час­тини 2 ст. 4 мало, зокрема, за мету привести її зміст у відповідність до частини 3 ст. З КК, згідно з якою цим Кодексом визначаються не лише злочинність і караність діяння, а також і його інші кримінально-правові наслідки. Іншими кримінально-правовими наслідками діяння у статтях 3 і 4, так само як і правовими наслідками вироку суду іноземної держави у ст. 10, не вважаються наслідки, які хоча й можуть погіршити ста­новище особи, але передбачені не законом про кримінальну відповідальність, а іншими законами (наприклад: ст. 36 КЗП - припинення трудового договору у зв’язку з набран­ням законної сили вироком суду; ст. 40 ЖК - зняття з обліку осіб, які потребують по­кращення житлових умов, засудженого до позбавлення волі на строк понад 6 місяців; ст. 107 СК - розірвання шлюбу за заявою одного з подружжя у разі засудження особи до позбавлення волі на строк понад 3 роки; ст. 30 Закону «Про зайнятість населення» - припинення виплати матеріальної допомоги по безробіттю).

З набранням чинності КК 2001 р., КК 1960 р. з усіма змінами і доповненнями до нього втратив чинність (за винятком Переліку майна, що не підлягає конфіскації за су­довим вироком). Проте окремі його норми застосовуються, якщо вони передбачають більш м’яке покарання, ніж норми КК 2001 р. (ультраактивність старого закону).

4. За загальним правилом, часом вчинення закінченого злочину визнається час вчи­нення саме дії або бездіяльності, передбаченої законом про кримінальну відповідальність.

Із частини 3 ст. 4 випливає, що часом вчинення: а) одноактного злочину з формаль­ним, у т. ч. усіченим складом, є день вчинення відповідної дії чи бездіяльності;

б) злочину, який характеризується двома діями,- день вчинення останньої дії; в) про­довжуваного злочину - день вчинення останнього із тотожних діянь, які, будучи об’єднані єдиним злочинним наміром, утворюють вказаний вид одиничного злочину; г) триваючого злочину, який полягає у тривалому порушенні особою покладених на неї законом обов’язків,- день їх припинення за волею або всупереч волі винного (за­тримання особи, явка з повинною, добровільне виконання обов’язку, покладеного на особу під загрозою кримінального переслідування), або з часу настання подій, які трансформують його поведінку у незлочинну (наприклад, викрадення у винного зброї, яка незаконно зберігалась, смерть дитини, від утримання якої у формі сплати аліментів ухилявся винний); д) незакінченого злочину (якщо злочин було перервано на стадії готування чи замаху) - день, коли він був припинений з причин, що не зале­жали від волі винного.

Часом вчинення закінченого злочину з матеріальним складом є час настання суспіль­но небезпечних наслідків. Такий висновок ґрунтується на тому, що: а) відповідно до ст. 2 підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпеч­ного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК. Якщо ж наслідки є обов’яз­ковою ознакою відповідного складу злочину, то їх відсутність виключає притягнення особи до кримінальної відповідальності і, відтак, не дає змогу визнати вчинену нею дію або бездіяльність злочином; б) готування до злочину і замах на злочин, які у контексті

ч. З ст. 4 можуть визнаватися дією, час вчинення якої визначає час вчинення злочину, можливі тільки лри умисному злочині; в) кримінально-процесуальне законодавство перед­бачає необхідність доведення всіх обставин вчинення злочину, а також характеру і розміру шкоди; вирок суду підлягає скасуванню у разі неправильного застосування кримінально­го закону, зокрема незастосування кримінального закону, який підлягає застосуванню, і застосування кримінального закону, який не підлягає застосуванню. Тобто, доведенню підлягають і наслідки злочину, а їх неврахування має оцінюватися як неправильне засто­сування кримінального закону. Наприклад, смерть потерпілого внаслідок його умисного отруєння може настати і через тривалий час після вчинення відповідної дії, а може не настати взагалі завдяки наданню медичної допомоги або з інших причин. Проте лише після того, як факт настання чи ненастання відповідного наслідку буде доведено, у суду з’являються підстави для кваліфікації злочину як вбивства чи як замаху на вбивство. Не­врахування ж наслідків виключає можливість притягнення винної особи до кримінальної відповідальності за фактично вчинене діяння; г) наслідки у злочинах з матеріальним складом є результатом діяння, і між наслідками і діянням, як правило, існує проміжок часу. Тому якщо діяння було вчинено під час дії попереднього закону про кримінальну відповідальність, то до дня набрання чинності новим законом про кримінальну відпові­дальність особа може попередити настання наслідків вчиненого діяння. Позбавлення ж її такої можливості означатиме звуження існуючого права особи на її добровільну відмову від доведення злочину до кінця, що суперечитиме ч. З ст. 22 Конституції України.

Таким чином, дію або бездіяльність у контексті ч. З ст. 4 слід розуміти більш широ­ко, ніж звичайно, тобто як такі, що в окремих випадках враховують наявність і наслід­ків, які перебувають у безпосередньому причинному зв’язку з ними та настання яких передбачалось особою або повинно було і могло передбачатися нею.

Конституція України (ч. З ст. 22, ч. З ст. 57, ст. 58, ст. 94, ст. 152).

Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. (ст. 11).

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966р. Ратифікований Україною 19 жовтня 1973 р. (ст. 15).

КПК (статті 64 і 371).

Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р. (ст. 44).

Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. (ст. 9).

Закон України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р.

Регламент Верховної Ради України від 19 вересня 2008 р.

Указ Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» М 503/97 від 10 червня 1997р.

Рішення КС у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів N9 1 рп/99 від 9 лютого 1999 р. (п. 2).

Стаття 5. Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність у часі

1. Закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діян­ня, пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує ста­новище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчи­нили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість.

2. Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної дії в часі.

3. Закон про кримінальну відповідальність, що частково пом’якшує кри­мінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, а частково посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, має зворотну дію у часі лише в тій частині, що пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи.

4. Якщо після вчинення особою діяння, передбаченого цим Кодексом, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той закон, що скасовує злочинність діяння, пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи.

(Стаття 5 в редакції Закону № 270АЇЇ від 15 квітня 2008 р.)

1. Положення ч. 1 ст. 5 є винятком із правила, визначеного ч. 2 ст. 4, майже повністю відтворює відповідне положення, сформульоване у ст. 58 Конституції України, відповідно до якого закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім ви­падків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Принцип рет­роактивності є абсолютно правовим і традиційним у міжнародному праві: згідно з між­народними конвенціями не може накладатися покарання більш тяжке, ніж те, яке могло бути застосоване у той час, коли злочин було вчинено, а якщо після вчинення злочину за­коном встановлюється більш легке покарання, дія цього закону поширюється на цю особу.

Притягнення службовою особою органу досудового слідства, прокурором або су­дом будь-кого до відповідальності за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися зло­чином, або ж неправомірне застосування норм законів, що встановлюють або посилю­ють відповідальність або іншим чином погіршують становище особи, щодо діянь, вчи­нених до набрання ними чинності, за наявності певних обставин може визнаватися кримінально караним службовим зловживанням або іншим злочином.

2. Відповідно до ч. 1 ст. 5 зворотну дію в часі має тільки такий закон про кримінальну відповідальність, який: 1) скасовує злочинність діяння; 2) пом’якшує кримінальну відпо­відальність; 3) іншим чином поліпшує становище особи на будь-якій стадії розвитку кримінально-правових відносин.

Здійснене згідно із Законом № 270-VI від 15 квітня 2008 р. розширення змісту ст. 5 мало за мету привести цю статтю у відповідність до частини 3 ст. З КК, згідно з якою цим Кодексом визначаються не лише злочинність і караність діяння, а й інші його криміналь­но-правові наслідки, а також загалом забезпечити поширення на особу усіх сприятливих для неї наслідків зворотної дії закону про кримінальну відповідальність у часі.

Під законом про кримінальну відповідальність тут розуміється не тільки Кримі­нальний кодекс України у цілому, а й його окремі структурні елементи (норми): розді­ли, статті, частини статей, пункти, абзаци, речення, словосполучення, слова і цифри.

Скасування злочинності діяння означає його декриміналізацію (повну або частко­ву), яка може бути досягнута шляхом: а) скасування норм Особливої частини КК (на­приклад, КК 2001 р. декриміналізовано недонесення про злочин); б) внесення змін до норм Особливої частини КК - включення до диспозицій додаткових ознак або виклю­чення ознак, які були у попередній редакції норми; в) внесення змін до норм Загальної частини КК (наприклад, доповнення КК додатковою обставиною, що виключає зло­чинність діяння, або включення до КК положення про те, що готування до злочину не­великої тяжкості не тягне за собою кримінальну відповідальність); г) нового офіційного тлумачення кримінально-правової норми, яке змінює обсяг забороненої цією нормою поведінки без зміни її змісту (без зміни «букви» закону). Згідно зі ст. 147 Конституції України офіційне тлумачення законів України дає Конституційний Суд України.

Пом’якшення кримінальної відповідальності здійснюється шляхом зміни у бік пом’якшення санкції тієї чи іншої норми Особливої частини КК або іншим чином.

При пом’якшенні санкції норми Особливої частини КК новий закон може: а) вста­новлювати інший, менш тяжкий вид основного покарання (одного із альтернативних основних покарань за рівності інших основних покарань); б),скасовувати найбільш тяжке серед альтернативних основних покарань; в) робити максимальну межу основного по­карання того ж виду (одного із альтернативних основних покарань) нижчою (меншою); г) робити мінімальну межу основного покарання того ж виду (одного із альтернативних основних покарань) нижчою (меншою); д) не передбачати додаткове покарання;

е) встановлювати інший, менш тяжкий вид додаткового покарання (одного із альтерна­тивних додаткових покарань); є) скасовувати найбільш тяжке серед альтернативних додаткових покарань; ж) робити максимальну межу додаткового покарання того ж виду (одного із альтернативних додаткових покарань) нижчою (меншою); з) робити міні­мальну межу додаткового покарання того ж виду (одного із альтернативних додаткових покарань) нижчою (меншою); и) робити додаткове покарання (одне із альтернативних додаткових покарань) факультативним, а не обов’язковим; і) передбачати меншу кіль­кість додаткових обов’язкових покарань; к) робити додаткове покарання (одне із аль­тернативних додаткових покарань) таким, що може бути приєднане лише до окремих, а не до будь-якого із основних покарань, тощо.

Пом’якшення кримінальної відповідальності особи за вчинене іншим чином (без зміни санкції відповідної норми Особливої частини КК) відбувається шляхом, напри­клад: зменшення (зниження) часової, грошової або іншої верхньої чи нижньої межі того чи іншого виду покарання, визначеного у розділі X Загальної частини КК; встановлен­ня можливості застосування при вчиненні того чи іншого злочину умовно-достроково- го звільнення від відбування покарання або зменшення строків, які необхідно відбути для такого звільнення; зміни чи виключення обставин, що обтяжують покарання; змен­шення строків погашення судимості.

Інше поліпшення становища особи може мати місце, зокрема, у зв’язку із немож­ливістю застосування до особи: примусових заходів виховного характеру (ст. 105), примусових заходів медичного характеру (ст. 94) або примусового лікування (ст. 96); контролю за її поведінкою (статті 76, 79, 83); конфіскації (вилучення) та знищення пев­них предметів, знарядь, сировини і матеріалів для їх виробництва (статті 176, 177, 203-1, 204, 229),- або покладення судом додаткових обов’язків на особу, звільнену від відбу­вання покарання з випробуванням (статті 76, 79, 104).

3. Закон, який має зворотну дію в часі, поширюється на осіб, які вчинили відпо­відні діяння до набрання цим законом чинності та: а) не були притягнуті до криміналь­ної відповідальності (у цьому випадку кримінальна справа не може бути порушена у зв’язку з відсутністю події злочину); б) котрим пред’явлене обвинувачення у вчиненні злочину (кримінальна справа підлягає закриттю за відсутністю події злочину); в) засу­джені обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, і відбувають покарання (відповідно до ст. 405-1 КПК звільнення від покарання і пом’якшення покарання у цьо­му випадку провадяться судом за заявою засудженого або за поданням прокурора чи органу, що відає виконанням покарання); г) відбули покарання, але мають непогашену чи незняту судимість.

Питання про застосування старого чи нового закону про кримінальну відповідаль­ність у випадках вчинення дій організатором, підбурювачем чи пособником злочину, тобто діянь, норми про відповідальність за які не мають власних санкцій, вирішується так само, як і у разі вчинення закінченого злочину його виконавцем, з урахуванням по­ложень статей 29-31.

4. Згідно з ч. 2 ст. 5 зворотної дії в часі не має закон про кримінальну відповідаль­ність, який: 1) встановлює злочинність діяння; 2) посилює кримінальну відповідаль­ність або 3) іншим чином погіршує становище особи.

Встановлення злочинності діяння (його криміналізація) може бути досягнуте шляхом: а) доповнення Особливої частини КК новими нормами чи окремими положен­нями; б) зміни норм Особливої частини КК; в) внесення відповідних змін до норм

Загальної частини КК; г) нового офіційного тлумачення кримінально-правової норми, яке змінює обсяг забороненої цією нормою поведінки.

Посилення кримінальної відповідальності може відбуватися шляхом зміни у бік посилення санкції тієї чи іншої норми Особливої частини КК або іншим чином.

При посиленні санкції норми Особливої частини КК новий закон може: а) встанов­лювати інший, більш тяжкий вид основного покарання (одного із альтернативних основ­них покарань за рівності інших основних покарань); б) скасовувати найменш тяжке се­ред альтернативних основних покарань; в) робити максимальну межу основного пока­рання того ж виду (одного із альтернативних основних покарань) вищою (більшою);

г) робити мінімальну межу основного покарання того ж виду (одного із альтернативних основних покарань) вищою (більшою); д) передбачати додаткове покарання; е) вста­новлювати інший, більш тяжкий вид додаткового покарання (одного із альтернативних додаткових покарань); є) скасовувати найменш тяжке серед альтернативних додаткових покарань; ж) робити максимальну межу додаткового покарання того ж виду (одного із альтернативних додаткових покарань) вищою (більшою); з) робити мінімальну межу додаткового покарання того ж виду (одного із альтернативних додаткових покарань) вищою (більшою); и) робити додаткове покарання (одне із альтернативних додаткових покарань) обов’язковим, а не факультативним; і) передбачати більшу кількість додат­кових обов’язкових покарань; к) робити додаткове покарання (одне із альтернативних додаткових покарань) таким, що може бути приєднане до будь-якого із основних пока­рань, а не лише до окремих із них, тощо.

Посилення кримінальної відповідальності іншим чином (без зміни санкції відповід­ної норми Особливої частини КК) може відбутися шляхом: збільшення (підвищення) часової, грошової або іншої верхньої чи нижньої межі того чи іншого виду покарання, визначеного у розділі X Загальної частини КК; виключення можливості застосування при вчиненні того чи іншого злочину умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, або збільшення строків, які необхідно відбути для такого звільнення; збіль­шення строків погашення судимості тощо.

Інше погіршення становища особи може мати місце шляхом уможливлення: застосу­вання до особи примусових заходів виховного характеру (ст. 105), примусових заходів ме­дичного характеру (ст. 94) або примусового лікування (ст. 96); покладення судом обов’язків (чи додаткових обов’язків) на особу, звільнену від відбування покарання з випробуван­ням (статті 76, 79, 104); застосування контролю за поведінкою засудженого (статті 76, 79, 83); конфіскації (вилучення) та знищення певних предметів, знарядь, сировини і матеріалів для їх виробництва як спеціального кримінально-правового заходу тощо.

5. Частина 3 ст. 5 передбачає, що закон про кримінальну відповідальність, що част­ково пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, а частково посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, має зворотну дію у часі лише в тій частині, що пом’якшує криміналь­ну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи.

Наприклад, коли зміни в диспозиції статті спрямовані на посилення відповідальності, а в санкції - на її пом’якшення, зворотну дію мають лише зміни в санкції норми. Коли у новому законі передбачена спеціальна стаття, що передбачає відповідальність за діяння, яке за старим законом кваліфікувалось за більш загальною статтею, а санкція, встановле­на у цій новій, спеціальній статті, є більш суворою, то діяння має кваліфікуватися за ста­рим законом. Коли максимальна межа покарання того самого виду у новому законі є ниж­чою (меншою), а мінімальна - вищою (більшою), то покарання має призначатися не вище мінімальної межі за старим законом і не вище максимальної межі за новим законом, а коли, навпаки, максимальна межа покарання того самого виду у новому законі є вищою (більшою), а мінімальна - нижчою (меншою), то покарання має призначатися не вище максимальної межі за старим законом і не вище мінімальної межі за новим законом.

6. Якщо з часу вчинення злочину і до часу засудження особи закон про кримінальну відповідальність змінювався більш ніж один раз, то застосовуватися має найбільш сприятливий для винного закон із усіх, що були чинними у цей період.

7. При визначенні зворотної дії закону про кримінальну відповідальність стосовно три­ваючих і продовжуваних злочинів слід виходити із часу вчинення цих злочинів (про час вчинення злочину див. коментар до ст. 4). Якщо ж триваючий чи продовжуваний злочин почався під час дії старого закону і вчинювався під час дії нового закону, який пом’якшує кримінальну відповідальність за відповідне діяння, може бути застосований новий закон.

8. Згідно з положенням ч. 4 ст. 5, якщо після вчинення особою діяння, передбачено­го цим КК, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, то зворот­ну дію в часі має лише той закон, що скасовує злочинність діяння, пом’якшує кримі­нальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи. Відповідно, закон, що встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної сили.

Наприклад, відповідно до ст. 215-3 КК України 1960 р. каралось позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна лише таке незаконне за- володіння транспортним засобом, яке було поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства, або вчи­нене організованою групою. КК України 2001 р. у ст. 289 передбачив аналогічне пока­рання за таке саме діяння, вчинене організованою групою, або поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або з погрозою застосування такого на­сильства, або стосовно транспортного засобу, вартість якого у двісті п’ятдесят разів пере­вищує нмдг (ч. З ст. 289). Отже, з’явилась нова кваліфікуюча обставина, і Закон припису­вав більш суворо карати ті самі дії за умови певної вартості предмета злочину. У цій час­тині Закон, зрозуміло, не мав зворотної сили. Згідно із Законом № 2903-ІУ від 22 вересня 2005 р. у ч. З ст. 289 слова «або стосовно транспортного засобу, вартість якого у двісті п’ятдесят разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян» були замінені словами «якщо вони [ці дії] завдали великої матеріальної шкоди» (при цьому під вели­кою матеріальною шкодою було запропоновано розуміти реальні збитки на суму понад двісті п’ятдесят нмдг), водночас у санкції цієї частини слова «від десяти» були замінені словами «від семи». Відтепер, ігноруючи вартість предмета злочину, суд мав з’ясовувати наявність і розмір реальних збитків. У цій частині і в частині санкції Закон мав зворотну силу. Нарешті, згідно із Законом № 270-VI від 15 квітня 2008 р. санкція ч. З ст. 289 була ще раз змінена і набула такого змісту: «караються позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років з конфіскацією майна або без такої». Цей Закон також має зворотню силу. Таким чином, якщо, скажімо, особа була засуджена у 2000 р. до тринадцяти років позбавлення волі з конфіскацією майна за ч. З ст. 215-3 КК України 1960 р. за те, що, ді­ючи у складі організованої групи, незаконно заволоділа новим автомобілем вартістю 500 тис. грн. (який згодом був знайдений без пошкоджень), то після набрання чинності КК

2001. р. справа не повинна була переглядатися. Обов’язково має бути знижена міра пока­рання, призначена цьому засудженому, лише у зв’язку з прийняттям Закону № 270-VI від 15 квітня 2008 р.- до максимальної межі покарання, встановленої санкцією нового закону (у даному випадку до дванадцяти років). Це прямо передбачено ч. З ст. 74 КК, а також пунктом 5 Прикінцевих положені Закону № 270-VI від 15 квітня 2008 р. Якщо ж за такі самі дії (але вчинені у складі не організованої групи, а групи осіб за попередньою змо­вою) і до такого саме покарання особа була засуджена у 2002 р., то відповідно до ч. З ст. 74 КК у зв’язку з набранням чинності Законом № 2903-ІУ від 22 вересня 2005 р. пока­рання цій особі мало бути знижене до восьми років (адже санкція ч. 2 ст. 289 в редакції цього Закону передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від п’яти до восьми років з конфіскацією майна або без такої).

9. Для гарантування дотримання вимог ст. 58 Конституції України та правильного застосування положень ст. 5 - у разі прийняття закону, що пом’якшує чи посилює кри­мінальну відповідальність за той або інший злочин - необхідно визначити, яка санкція передбачає більш суворе покарання (є більш суворою санкцією), а яка - менш суворе. Правила визначення таких санкцій потрібні також для: а) правильного застосування положень частин 1 і 2 ст. 70, відповідно до яких: при сукупності злочинів суд, призна­чивши покарання за кожний злочин окремо, може визначити остаточне покарання шля­хом поглинення менш суворого покарання більш суворим; при складанні покарань оста­точне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання; б) вирішення питання про необхідність кваліфікації за сукупністю злочинів, суспільно небезпечний характер яких є однаковим, а ступінь тяжкості - різним. Наприклад, умисні дії, вчинені з метою зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, поєднані з розпалюванням національної чи релі­гійної ворожнечі, кваліфікуються тільки за ч. 2 ст. 110 і не потребують додаткової ква­ліфікації за ст. 161 саме тому, що санкція ч. 2 ст. 110 є більш суворою, ніж санкції ст. 161. Незаконне ж введення наркотичних засобів в організм іншої особи проти її во­лі, що спричинило смерть потерпілого, якщо винна особа передбачала настання такого суспільно небезпечного наслідку і бажала або свідомо допускала його настання, не охоплюється ч. З ст. 314 і потребує додаткової кваліфікації за частинами 1 або 2 ст. 115, санкції яких є більш суворими.

Правила визначення санкції з більш суворим покаранням можна умовно розділи­ти на три частини, які включають дванадцять правил.

І. Правила для двох санкцій, які відрізняються за видами основного покарання.

Правило перше. Якщо основне покарання (або одне з них), передбачене санкцією ст. 1, є більш тяжким, ніж основне покарання (або одне з них), передбачене санкцією ст. 2, то санкція ст. 1 передбачає більш суворе покарання.

Види основних покарань від найменш тяжкого до найбільш тяжкого розташовані (відповідно до ст. 51) у такому порядку: 1) штраф; 2) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 3) громадські роботи; 4) виправні роботи;

5. службові обмеження для військовослужбовців; 6) арешт; 7) обмеження волі; 8) три­мання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовця; 9) позбавлення волі на пев­ний строк; 10) довічне позбавлення волі.

Наприклад, більш суворою є санкція у виді штрафу або обмеження волі, ніж санк­ція у виді виправних робіт або арешту.

(Слід враховувати особливості покарання неповнолітніх (статті 99-102). Напри­клад, якщо санкцією ст. 1 передбачено громадські роботи або арешт, а санкцією ст. 2 - виправні роботи або позбавлення волі на строк до 5 років, то стосовно неповнолітнього більш суворою санкцією може бути санкція ст. 1 (адже згідно з ч. 2 ст. 102 позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості)).

Правило друге. Якщо санкцією ст. 1 передбачено альтернативні види основних по­карань, а санкцією ст. 2 - один вид основного покарання, яке є однаковим за тяжкістю і межами з найбільш тяжким із тих видів основного покарання, які передбачено ст. 1, то санкція ст. 2 передбачає більш суворе покарання.

Наприклад, більш суворою є санкція у виді обмеження волі на строк від 2 до 5 ро­ків, ніж санкція у виді арешту до 6 місяців або обмеження волі від 2 до 5 років.

Із цього правила існує виняток. Оскільки санкції ч. 1 ст. 212, ч. 1 ст. 239 і ч. 1 ст. 323 передбачають штраф або позбавлення права обіймати певні посади чи займати­ся певною діяльністю на строк до 3 років, а санкції ч. 1 ст. 183 і ч. 1 ст. 203 - штраф, поєднаний з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на такий самий строк, та при цьому і штраф, і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до 3 років можуть водночас бути й основни­ми, і додатковими покараннями, то санкції ч. 1 ст. 183 і ч. 1 ст. 203 є більш суворими, ніж санкції ч. 1 ст. 212, ч. 1 ст. 239 і ч. 1 ст. 323.

2. Правила для двох санкцій, які відрізняються за межами основного покарання.

Правило третє. Якщо у санкції ст. 1 максимальна межа даного виду основного по­карання є вищою (більшою), ніж у санкції ст. 2, то санкція ст. 1 передбачає більш суворе покарання. Навіть якщо при цьому мінімальна межа даного виду основного покарання

у санкції ст. 1 є нижчою (меншою), ніж у санкції ст. 2, то санкція ст. 1 однак передбачає більш суворе покарання - адже в основу категоризації злочинів залежно від ступеня їх тяжкості покладено саме верхню межу санкції, а правові наслідки засудження за злочи­ни різної категорії суттєво відрізняються (див. про це коментар до ст. 12). Це правило не застосовується при визначенні зворотної дії нового закону, адже, відповідно до час­тин 3 і 4 ст. 5, закон про кримінальну відповідальність, що частково пом’якшує відпо­відальність, а частково її посилює, має зворотну дію в часі лише у тій частині, яка пом’якшує відповідальність.

Під межами покарань розуміються часові (година, місяць, рік) або інші межі, в яких з урахуванням положень Загальної частини КК (статті 52-63) відповідний вид по­карання може бути призначений, а також їх певні фактичні межі, встановлені у конкрет­ній санкції. Загальною частиною КК межі покарань визначені для:

а) штрафу - від ЗО до 1000 нмдг, якщо статтями Особливої частини КК не передба­чено вищого розміру штрафу (вищі розміри штрафу передбачені, наприклад, у частинах

1. і 2 ст. 204, ч. 2 ст. 212, ст. 220);

б) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю - від

2. до 5 років;

в) громадських робіт - від 60 до 240 годин;

г) виправних робіт - від 6 місяців до 2 років із відрахуванням у дохід держави від

10. до 20 відсотків заробітку засудженого;

ґ) службового обмеження для військовослужбовців - від 6 місяців до 2 років із від­рахуванням у дохід держави від 10 до 20 відсотків суми грошового забезпечення засу­дженого;

д) арешту - від 1 до 6 місяців;

е) обмеження волі - від 1 до 5 років;

є) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовця - від 6 місяців до

2. років;

ж) позбавлення волі на певний строк - від 1 до 15 років, за винятком випадків, пе­редбачених Загальною частиною КК (ч. 2 ст. 71, ч. 5 ст. 80, ч. 2 ст. 87).

Отже, наприклад, більш суворою є санкція у виді арешту на строк до 6 місяців, ніж арешту на строк до 3 місяців. Межі альтернативних менш тяжких видів покарань у цих випадках до уваги не беруться. Тому покарання у виді виправних робіт на строк до 1 ро­ку або арешту на строк до 6 місяців однак є більш суворим, ніж покарання у виді ви­правних робіт на строк до 2 років або арешту на строк до 3 місяців.

(Деякі особливості мають межі покарань, які застосовуються до неповнолітніх (статті 99-102). Наприклад, якщо за рівних мінімальних меж максимальна межа позбав­лення волі у санкції ст. 1 становить 5 років, а у санкції ст. 2 - 4 роки, то санкцію ст. 1 не можна визнати більш суворою, оскільки згідно з ч. З ст. 102 за злочин середньої тяжко­сті покарання у виді позбавлення волі у будь-якому разі призначається неповнолітньому на строк не більше 4 років).

Правило четверте. Якщо максимальна межа даного виду основного покарання од­накова, але у санкції ст. 1 мінімальна його межа є вищою (більшою), ніж у санкції ст. 2, то санкція ст. 1 передбачає більш суворе покарання.

Наприклад, більш суворою є санкція у виді позбавлення волі на строк від 5 до 10 ро­ків, ніж на строк від 3 до 10 років.

2. Правила для двох санкцій, які відрізняються за додатковими покараннями (їх наявністю, видами, межами тощо).

Правило п ’яте. Якщо санкцією ст. 1 передбачене додаткове покарання, а санкцією ст. 2 - ні, то санкція ст. 1 передбачає більш суворе покарання.

Наприклад, більш суворою є санкція у виді позбавлення волі від 7 до 12 років з конфіскацією майна, ніж санкція у виді позбавлення волі від 7 до 12 років.

Правило шосте. Якщо санкцією ст. 1 передбачений більш тяжкий вид додаткового покарання, ніж санкцією ст. 2, то санкція ст. 1 передбачає більш суворе покарання.

Види додаткових покарань від найменш тяжкого до найбільш тяжкого розташовані (відповідно до ст. 51) у такому порядку: а) штраф; б) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; в) конфіскація майна.

Правило сьоме. Якщо санкцією ст. 1 передбачено альтернативні види додаткових покарань, а санкцією ст. 2 - один вид додаткового покарання, яке є однаковим за тяжкі­стю і межами з найбільш тяжким із тих видів додаткового покарання, які передбачені ст. 1, то санкція ст. 2 передбачає більш суворе покарання.

Наприклад, більш суворою є санкція у виді позбавлення волі на строк від 3 до 8 ро­ків з конфіскацією майна, ніж санкція у виді позбавлення волі на строк від 3 до 8 років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю або з конфіскацією майна.

Правило восьме. Якщо санкцією ст. 1 передбачено більшу кількість додаткових обов’язкових покарань, ніж санкцією ст. 2, то санкція ст. 1 передбачає більш суворе покарання.

Наприклад, більш суворою є санкція у виді позбавлення волі на строк до 5 років зі штрафом і позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльніс­тю, ніж санкція у виді позбавлення волі на строк до 5 років зі штрафом.

Правило дев ’яте. Якщо санкціями статей 1 і 2 передбачено однаковий вид додатко­вого покарання, але у санкції ст. 1 максимальна його межа є вищою (більшою), ніж у санкції ст. 2, то санкція ст. 1 передбачає більш суворе покарання.

Під межами додаткових видів покарання розуміються часові (рік) або інші межі, в яких з урахуванням положень Загальної частини КК (див. статті 53, 54 і 59) цей вид покарання може бути призначений, а також їх відповідні фактичні межі, встановлені у конкретній санкції. Загальною частиною КК вони визначені для:

а) штрафу як додаткового покарання - від ЗО до 1000 нмдг, якщо статтями Особли­вої частини не передбачено вищого розміру штрафу (вищий розмір штрафу передбаче­но, наприклад, у ч. З ст. 365);

б) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання - від одного до трьох років;

в) конфіскації - від конфіскації частини майна до конфіскації всього майна, яке є власністю засудженого. Певним чином застосування конфіскації майна обмежує Пере­лік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком.

Правило десяте. Якщо санкціями статей 1 і 2 передбачені однаковий вид додаткового покарання і рівною є його максимальна межа, але у санкції ст. 1 мінімальна його межа є ви­щою (більшою), ніж у санкції ст. 2, то санкція ст. 1 передбачає більш суворе покарання.

Наприклад, більш суворою є санкція у виді арешту зі штрафом від 100 до 200 нмдг, ніж у виді арешту зі штрафом (від 30) до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Правило одинадцяте. Якщо санкцією ст. 1 передбачене додаткове покарання як обов’язкове, а санкцією ст. 2 - таке саме додаткове покарання, але як факультативне, то санкція ст. 1 передбачає більш суворе покарання.

Наприклад, більш суворою є санкція ч. 2 ст. 140 (обмеження волі до 5 років або по­збавлення волі до 3 років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю до 3 років), ніж санкція ч. 2 ст. 144 (обмеження волі до 5 років або позбавлення волі до 3 років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю до 3 років або без такого).

Правило дванадцяте. Якщо санкцією ст. 1 передбачене додаткове покарання, яке може бути приєднане до будь-якого із основних покарань, а санкцією ст. 2 - таке саме додаткове покарання, яке може бути приєднане не до всіх основних покарань, то санк­ція ст. 1 передбачає більш суворе покарання.

Наприклад, більш суворою є санкція у виді штрафу або виправних робіт, з позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, ніж санкція у виді штрафу з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяль­ністю або виправних робіт.

Конституція України (статті 58, 147).

Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. (ст. 11).

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966р. Ратифікований Україною 19 жовтня 1973 р. (ст. 15).

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. Рати­фікована Україною 17 липня 1997р. (ст. 7).

КПК (ст. 409).

Рішення КС у справі про зворотну дію кримінального закону в часі N9 6-рп/2000 від 19 квітня

2000. р.

Стаття 6. Чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених на території' України

1. Особи, які вчинили злочини на території України, підлягають криміналь­ній відповідальності за цим Кодексом.

2. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України.

3. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його викона­вець або хоча б один із співучасників діяв на території України.

4. Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представни­ків іноземних держав та інших громадян, які за законами України і міжнарод­ними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, не є підсудні у кримінальних справах судам України, в разі вчинення ними злочину на території України вирішується дипломатичним шляхом.

1. Частина 1 ст. 6 містить загальне правило, відповідно до якого всі особи, незалеж­но від громадянства, які вчинили злочини на території України, підлягають відпові­дальності за цим Кодексом {принцип територіальності). При цьому у частинах 2 і З містяться певні уточнення щодо загального правила, а в ч. 4 - виняток із нього {прин­цип екстериторіальності).

Правило, визначене у ч. 1 ст. 6, не означає, що всі особи, які вчинили злочини на території України, мають бути притягнуті до відповідальності незалежно від наявності законних підстав для звільнення їх від відповідальності.

2. До складу території України відповідно до її законодавства та міжнародних до­говорів належать:

а) суходіл, у т. ч. острови у відкритому морі, що належать Україні (при цьому ост­рів - це природно утворений простір суходолу, оточений водою, який знаходиться ви­ще рівня води під час припливу). Як частина берега розглядаються і виступаючі в море постійні портові споруди, що є складовою частиною даного порту (крім прибережних установок та штучних островів);

б) внутрішні води (визначені відповідними лініями або такі, що історично належать Україні, морські води, води портів, бухт, заток, губ і лиманів, гаваней і рейдів та інші водойми, частини вод річок, озер та інших водойм);

в) надра в межах кордонів України, у т. ч. надра під територіальним морем (на гли­бину, доступну для їх геологічного освоєння);

г) повітряний простір над суходолом і водним простором, у т. ч. над територіаль­ним морем (на висоту до 100-110 км над рівнем моря);

д) територіальне море (прилеглий морський пояс) - смуга прибережних морських вод завширшки до 12 морських миль (майже 19 км), відлічуваних від лінії найбільшого відпливу як на материку, так і на островах, що належать Україні, або від прямих вихід­них ліній, які з’єднують відповідні точки;

е) континентальний шельф України (дно і надра під територіальним морем), у т. ч. континентальний шельф островів, що належать Україні (однак скелі, не придатні для підтримання життя людини або для самостійної господарської діяльності, вважаються такими, що не мають континентального шельфу).

Крім того, до території України прирівнюються певні об’єкти, що перебувають під її суверенітетом:

є) військові кораблі (військовий корабель - це судно, яке належить до військових сил певної держави, має зовнішні ознаки, що визначають національність судна, знахо­диться під командуванням офіцера, який перебуває на службі уряду даної держави, і має екіпаж, підпорядкований регулярній військовій дисципліні) чи шлюпки, що ходять під прапором України, незалежно від того, знаходяться вони у відкритому морі, в тери­торіальних водах іншої держави чи іноземному порту;

ж) військові повітряні об’єкти, які знаходяться в будь-якому місці за межами повіт­ряного простору України;

з) невійськові кораблі чи шлюпки, що приписані до портів на території України та ходять під прапором України у відкритому морі (тобто за межами територіальних і внут­рішніх вод іноземних держав);

и) невійськові повітряні об’єкти, зареєстровані в Україні, які знаходяться у відкри­тому повітряному просторі (тобто за межами території України або території іноземних держав).

Вчинення особою злочину у межах перелічених територіальних просторів і на те­риторіях перелічених об’єктів є підставою для притягнення її до кримінальної відпові­дальності саме за КК України, а не за кримінальним законом іншої держави, незалежно від громадянства особи і від того, чи є вона, наприклад, членом екіпажу корабля або повітряного судна тощо. Це стосується і випадків зіткнення або будь-якого іншого на­вігаційного інциденту із судном у відкритому морі, що тягне кримінальну відповідаль­ність капітана чи іншої особи зі складу команди судна.

Окремі міжнародні акти вносять певні уточнення до цих правил.

Наприклад, відповідно до Міжнародної конвенції про уніфікацію деяких правил про кримінальну юрисдикцію у справах про зіткнення суден та інші події, пов’язані із судноплавством, у випадку події, що тягне кримінальну відповідальність капітана або іншого службовця на судні, кримінальне переслідування може бути порушено тільки перед владою держави, під прапором якої судно перебувало в момент події (крім по­дій у портах, на рейдах чи у внутрішніх водах). Конвенція про відкрите море визна­чає: капітан судна, що плаває під прапором певної держави, який не надав допомоги на морі, до кримінальної відповідальності може бути притягнутий тільки владою держави прапора або тієї держави, громадянином якої він є. Місцем вчинення такого злочину є тільки «відкрите море» - усі частини моря, що не є ні територіальним мо­рем, ні внутрішніми водами якої-небудь держави. Конвенція ООН з морського права визначила, що особа, яка займається несанкціонованим віщанням з відкритого моря, може бути притягнута до^відповідальності в суді: а) держави прапора судна; б) держа­ви реєстрації установки; в) держави, громадянином якої є ця особа; г) будь-якої дер­жави, де можуть прийматися передачі; або д) держави, радіозв’язку якої чиняться пе­решкоди. Конвенція РЄ про захист навколишнього середовища за допомогою кримі­нального права передбачила обов’язок встановити юрисдикцію щодо відповідних злочинів, якщо вони вчинені: а) на її території; або Ь) на борту корабля чи повітряно­го судна, зареєстрованого на території Сторони або ходить під її прапором, або с) її громадянином, якщо злочин караний відповідно до кримінального права там, де він був вчинений, або якщо місце вчинення злочину не знаходиться під якою-небудь тери­торіальною юрисдикцією.

Згідно з Конвенцією про злочини та деякі інші дії, вчинені на борту повітряного судна, злочини, вчинені на повітряному судні, що належить державі - учасниці Конвен­ції, крім судна, що використовується на військовій, митній і поліцейській службі, з метою видачі розглядаються як такі, що були вчинені на території держави реєстрації повітряного судна. Тобто у певних випадках кримінальна юрисдикція України поши­рюється і на злочини, вчинені на борту невійськових повітряних об’єктів, зареєстро­ваних в Україні, які знаходяться у польоті над територією інших держав. Винятками

із цього правила згідно із зазначеною Конвенцією є випадки, коли злочин: а) має на­слідки на території іншої держави; б) вчинено громадянином цієї держави чи особою, що постійно проживає на її території або відносно таких осіб; в) спрямований проти безпеки цієї держави; г) полягає у порушенні діючих у цій державі правил польотів чи маневрування повітряних суден; д) здійснення юрисдикції є необхідним для забез­печення зобов’язання цієї держави відповідно до багатосторонньої міжнародної угоди.

Що стосується виключної (морської) економічної зони України (її ширина стано­вить 200 морських миль, або близько 320 км, відлічених у такий самий спосіб, як і те­риторіальне море), то вона, згідно з цією ж Конвенцією, прирівнюється до території України, але не у всіх випадках. Підставою для притягнення особи, незалежно від гро­мадянства, до кримінальної відповідальності за КК України є вчинення нею у межах вказаної зони лише певних видів злочинів (наприклад, пов’язаних з порушенням мит­них, фіскальних, санітарних та імміграційних правил, правил стосовно безпеки експлуа­тації штучних островів, установок і споруд, правил рибальства та інших правил, спря­мованих на збереження живих ресурсів).

Особливий правовий режим мають місця перебування науково-дослідних антарктич­них станцій (Україна має одну таку станцію - «Академік Вернадський»), території дипломатичних представництв і консульських установ України за кордоном, автома­шини послів під прапором України, місця розташування військових частин України на території інших країн, космічний простір, включаючи Місяць, космічні та деякі інші об’єкти. Ці об’єкти не перебувають під суверенітетом України. Наша держава лише має право щодо проведення на них окремих видів діяльності, а на території ди­пломатичних представництв і консульських установ України за кордоном діє прин­цип імунітету території, який означає заборону здійснення на цій території слідчих дій без дозволу керівника представництва (установи). Злочин, вчинений на цих тери­торіях (об’єктах), тягне відповідальність за КК України відповідно до правил, встанов­лених у його статтях 7 і 8.

3. Згідно з ч. 2 ст. 6 для того, щоб злочин вважався вчиненим на території України, достатньо, щоб його було:

1. почато і закінчено на території України;

2. почато, продовжено і закінчено або припинено на території України;

3. почато на території України, а продовжено, закінчено або припинено за її межами;

4. почато і продовжено на території України, а закінчено або припинено за її межами;

5. почато на території України, продовжено за її межами, а закінчено або припине­но знову на території України;

6. почато і продовжено за межами України, а закінчено або припинено на території України;

7. почато за межами України, продовжено на її території, а закінчено або припине­но знову за межами України тощо.

Початком вчинення злочину слід вважати вчинення діяння, яке може бути квалі­фіковане як готування до того чи іншого злочину (крім злочину невеликої тяжкості), замах на нього, або, якщо злочин не має стадій готування та замаху,- безпосередній початок вчинення діяння, яке може бути кваліфіковане як злочин.

Під продовженням злочину тут розуміється вчинення діяння, характерного для триваючого чи продовжуваного злочину, а під припиненням злочину - припинення триваючого чи продовжуваного злочину.

Про час вчинення закінченого злочину див. коментар до ст. 4.

4. Відповідно до ч. З ст. 6 злочин вважається вчиненим на території України у разі, якщо: а) злочин було почато, продовжено або закінчено на території України його ви­конавцем або хоча б одним із співвиконавців незалежно від їх загальної кількості - при простій формі співучасті, а також при вчиненні злочину організованою групою чи зло­чинною організацією; б) виконавець (виконавці) злочину діяв за межами України, але принаймні один із його інших співучасників - організатор, підбурювач або пособник - діяв на території України - при співучасті з розподілом ролей.

5. Дипломатичними представниками іноземних держав є глави дипломатичних представництв і члени дипломатичних представництв інших держав в Україні. Вони підлягають кримінальній юрисдикції України лише у разі чітко висловленої згоди на це акредитуючої держави. Вказану згоду на притягнення однієї із вказаних осіб до кримі­нальної відповідальності держава висловлює позбавленням її імунітету від криміналь­ної юрисдикції держави перебування.

Згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. (ратифікована УРСР 11 лютого 1964 р.), правом дипломатичного імунітету в Україні користуються: а) дипломатичні агенти - глави дипломатичних представництв та члени дипломатичного персоналу представництв (ст. 31); б) дипломатичні кур’єри (ст. 27);

в) члени сімей дипломатичних агентів, які проживають разом з ним і не є громадянами держави перебування (ст. 37); г) члени адміністративно-технічного персоналу диплома­тичного представництва і члени їхніх сімей, які проживають разом з ними і не є грома­дянами держави перебування або не проживають у ній постійно (ст. 37); д) члени об­слуговуючого персоналу дипломатичних представництв, які не є громадянами держави перебування або не проживають у ній постійно - тільки щодо дій, вчинених ними при виконанні своїх обов’язків (ст. 37); є) домашні працівники співробітників дипломатич­них представництв, які не є громадянами держави перебування або не проживають у ній постійно - тільки у тій мірі, в якій це допускає держава перебування (ст. 37). Відпо­відно ж до Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іно­земних держав в Україні, затвердженого указом Президента України від 10 червня 1993 р. № 198/93, імунітет може бути надано працівникам дипломатичних представництв з огляду на принцип взаємності. При цьому належність до осіб, які користуються зазна­ченими в цьому Положенні привілеями та імунітетами, за винятком дипломатичних і консульських кур’єрів та осіб, які перебувають в Україні транзитом, посвідчується до­кументами, що видаються Міністерством закордонних справ України; е) дипломатичні агенти, що проїжджають через територію України, яка видала їм візи, якщо такі необ­хідні, або перебувають на цій території, слідуючи для заняття свого посту або поверта­ються на цей пост чи у свою державу - тільки у межах, необхідних для забезпечення їх проїзду чи повернення. Це саме стосується будь-яких членів їх сімей, які супроводжу­ють дипломатичних агентів або ж слідують окремо, щоб приєднатися до них чи повер­нутися до своєї держави (ст. 40).

До інших громадян, які за законами України і міжнародними договорами не є під­судними у кримінальних справах судам України у разі вчинення ними злочину на тери­торії України, належить ще значна кількість осіб. Зокрема, правом дипломатичного імунітету в Україні також користуються:

1. згідно з Віденською конвенцією про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. (ра­тифікована УРСР 24 квітня 1963 р.): виконуючі обов’язки глав консульських установ (ст. 15); консульські кур’єри (ст. 35); консульські посадові особи - будь-які особи, вклю­чаючи глав консульських установ, при цьому консульські посадові особи, які є громадя­нами України або постійно проживають в Україні - тільки щодо офіційних дій, що вчи­нюються ними при виконанні своїх функцій (статті 41-44, 71); консульські службовці - будь-які особи, що виконують адміністративні чи технічні обов’язки у консульській установі (статті 42-44); працівники консульської установи - будь-які особи, що викону­ють обов’язки по обслуговуванню консульської установи (ст. 44); члени сімей працівни­ків консульських установ, які проживають разом з ними, а також їх приватні домашні працівники (ст. 53); консульські посадові особи, що слідують до місця призначення або повертаються на свій пост, або повертаються в державу, яку вони представляють, і про­їжджають через територію або перебувають на території України, яка видала їм візи, якщо такі необхідні, або,- тільки у межах, необхідних для забезпечення їх проїзду чи по­вернення. Це саме стосується членів їх сімей, які проживають разом з ними і слідують з консульськими посадовими особами або ж окремо, щоб приєднатися до них чи повер­нутися до своєї держави (ст. 54). Усі перелічені вище особи позбавляються імунітету, якщо вони у державі перебування займаються приватною діяльністю з метою отримання доходів (ст. 57); почесні консульські посадові особи (статті 58, 63); працівники консуль­ських установ, які є громадянами держави перебування або постійно проживають у ній, і члені їх сімей, а також члени сімей працівників консульських установ і приватні домашні працівники, які є громадянами держави перебування або постійно проживають у ній,- тільки тією мірою, якою це допускає держава перебування (ст. 71).

На сьогодні є чинними консульські конвенції, укладені: а) Радянським Союзом з Великобританією, Єменом, Монголією, Норвегією, Сомалі, США, Францією, Швецією, Японією, а також б) після 1991 р. Україною з Азербайджаном, Болгарією, В’єтнамом, Грузією, Італією, Північною Кореєю, Китаєм, Кубою, Лівією, Литвою, Македонією, Молдовою, Польщею, Росією, Румунією, Туреччиною, Туркменистаном, Узбекиста­ном, Угорщиною, деякими іншими державами;

2. згідно з Конвенцією про спеціальні місії від 8 грудня 1969 р. (Україна приєдна­лась до Конвенції 14 лютого 1993 р.): кур’єри спеціальної місії (ст. 28); представники посилаючої держави в спеціальній місії та члени її дипломатичного персоналу (ст. 31); члени адміністративно-технічного персоналу спеціальної місії (ст. 36); члени обслуго­вуючого персоналу спеціальної місії - щодо дій, вчинених ними при виконанні службо­вих обов’язків (ст. 37); приватний обслуговуючий персонал спеціальної місії - тією мі­рою, якою це допускає приймаюча сторона (ст. 38); члени сімей представників поси­лаючої сторони в спеціальній місії, сімей членів її дипломатичного персоналу і сімей членів адміністративно-технічного персоналу спеціальної місії, які супроводжують та­ких членів спеціальної місії - якщо вони не є громадянами приймаючої держави або не проживають у ній постійно (ст. 39); представники посилаючої держави в спеціальній місії та члени її дипломатичного персоналу, які є громадянами приймаючої сторони або постійно в ній проживають - щодо дій, вчинюваних ними при виконанні своїх функцій (ст. 40); представники посилаючої держави у спеціальній місії та члени її дипломатич­ного персоналу, які проїжджають через територію України або перебувають на цій те­риторії, направляючись для здійснення своїх функцій або повертаючись у посилаючу державу - тільки у межах, необхідних для забезпечення проїзду або повернення. Це саме стосується будь-яких членів їх сімей, які супроводжують зазначених осіб або ж слідують окремо, щоб приєднатися до них чи повернутися до своєї держави (ст. 42);

3. згідно з міжнародними договорами, які передбачають надання права дипломатич­ного імунітету главам, членам і персоналу представництв іноземних держав у міжнарод­них організаціях і посадовим особам цих організацій:

   1. згідно з Конвенцією про привілеї та імунітети Об’єднаних Націй від 13 лютого 1946 р. (УРСР приєдналась до Конвенції 20 листопада 1953 р.): кур’єри Об’єднаних Націй (розділ 10); представники (усі делегати, їх заступники, радники, технічні експер­ти і секретарі делегацій) членів ООН у головних та допоміжних органах ООН і на кон­ференціях, що скликаються Об’єднаними Націями, при виконанні ними службових обов’язків і під час поїздок до місця засідання і назад - щодо сказаного чи написаного ними, а також щодо дій, вчинених ними як представниками. Ці положення є недійсни­ми щодо взаємовідносин між представниками і владою держав, громадянами яких вони є або були (розділ 11); посадові особи Об’єднаних Націй - тільки щодо сказаного чи написаного ними, а також щодо дій, вчинених ними як посадовими особами (розділ 18); Генеральний секретар і усі помічники Генерального секретаря, їхні дружини і неповно­літні діти - у межах, що згідно з міжнародним правом надаються дипломатичним пред­ставникам (розділ 19); експерти у відрядженнях у справах Об’єднаних Націй - щодо сказаного чи написаного ними, а також щодо дій, вчинених ними при виконанні служ­бових обов’язків (розділ 22);

   2. згідно зі Статутом Міжнародного агентства з атомної енергії від 26 жовтня 1956 р. (ратифікований УРСР 2 квітня 1957 р.), Угодою між Україною та Міжнародним агентством з атомної енергії про застосування гарантій у зв’язку з Договором про не- розповсюдження ядерної зброї, від 23 вересня 1996 р. (Угода-1) (ратифікована Украї­ною 17 грудня 1997 р.) та Угодою про привілеї та імунітети Міжнародного агентства з атомної енергії від 1 липня 1959 р. (Угода-2), на яку зроблено відсилання в Угоді-1: кур’єри Агентства (розділ 11 Угоди-2); представники держав - членів Агентства (всі керуючі, представники, заступники, радники, технічні експерти і секретарі делегацій) (ст. XV Статуту, розділ 12 Угоди-2); інспектори та інші посадові особи Агентства - щодо сказаного або написаного ними та всіх дій, вчинених ними як посадовими особа­ми (ст. 10 Угоди-1, розділ 18 Угоди-2); Генеральний директор Агентства, посадові осо­би, що виконують його обов’язки в його відсутність, а також заступники Генерального директора та посадові особи Агентства, що мають еквівалентний ранг, їх дружини і неповнолітні діти - у межах імунітету, який надається згідно з міжнародним правом дипломатичним представникам (розділ 20 Угоди-2); експерти, що працюють у коміте­тах Агентства або перебувають у відрядженнях від Агентства, у т. ч. як інспектори,- щодо сказаного, написаного або вчиненого ними при виконанні своїх офіційних функ­цій (розділ 23 Угоди-2);

   3. згідно з Конвенцією про привілеї та імунітети Дунайської Комісії від 15 травня 1963 р. (ратифікована УРСР 14 грудня 1963 р.): представники держав у Комісії та їх заступники під час їх перебування у зв’язку з діяльністю Комісії на території однієї зі Сторін, крім випадків, коли вони є громадянами цієї Сторони,- у межах імунітету, який надається у даній державі дипломатичним представникам (ст. IV); радники та експерти держав - учасниць Конвенції під час їх перебування у зв’язку з діяльністю Комісії на території однієї зі Сторін, крім випадків, коли вони є громадянами цієї Сторони (ст. IV); посадові особи Комісії на території кожної держави - учасниці Конвенції (ст. V); Ди­ректор Секретаріату і Робочого апарату Комісії та його помічники - у межах імунітету, який надається у цій державі дипломатичним представникам (ст. V);

   4. згідно з Конвенцією про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН від 21 листопада 1947 р. (СРСР приєднався до Конвенції 10 січня 1966 р.): кур’єри спеціа­лізованих установ ООН (розділ 12); представники членів спеціалізованих установ у за­сіданнях, що ними скликаються,- при виконанні ними своїх обов’язків та при поїздках до місця засідань і назад (розділи 13 і 14); посадові особи спеціалізованих установ - щодо сказаного чи написаного ними, а також дій, вчинених ними як посадовими осо­бами (розділ 19); головний адміністратор і посадові особи, що виконують його обо­в’язки за його відсутності, а також їхні дружини і неповнолітні діти - у межах імунітету, який надається згідно з міжнародним правом дипломатичним представникам (роз­діл 21); голова Конференції і члени Виконавчої ради ЮНЕСКО, а також їхні заступни­ки і радники (Додаток IV); заступник Генерального директора ЮНЕСКО, його дружина і неповнолітні діти - у межах імунітету, який надається згідно з міжнародним правом дипломатичним представникам (Додаток IV); експерти (крім посадових осіб, про яких йдеться у розділах 19 і 21), що працюють у комітетах або виконують доручення ЮНЕСКО - щодо сказаного чи написаного, а також вчиненого ними при виконанні службових обов’язків (Додаток IV);

   5. згідно з Міжнародним пактом про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. (ратифікований УРСР 19 жовтня 1973 р.): члени Комітету з прав людини і спе­ціальних погоджувальних комісій - у межах імунітету, який надається експертам, що направляються Організацією Об’єднаних Націй у відрядження, як це передбачено у відповідних розділах Конвенції про привілеї та імунітети ООН (ст. 43);

   6. згідно з Угодою про правоздатність, привілеї, імунітети Міжнародної організа­ції космічного зв’язку «Інтерсупутник» від 20 вересня 1976 р. (ратифікована СРСР

14. грудня 1976 р.): представники членів «Інтерсупутника» у Раді, а також члени їхніх сімей, що проживають разом з ними,- у межах імунітету, що надається дипломатичним представникам (ст. 3); інші представники (члени делегацій на сесіях Ради, члени Реві­зійної комісії, глави і члени делегацій на нарадах, радники та експерти делегацій) - щодо дій, які можуть бути ними вчинені як представниками (ст. 3); визначені Радою категорії персоналу Дирекції - щодо дій, які можуть бути вчинені ними як посадовими особами (ст. 4); Генеральний директор та його заступник - у межах імунітету, який надається згідно з міжнародним правом дипломатичним представникам (ст. 4);

1. згідно з Протоколом про привілеї та імунітети Міжнародної організації мор­ського супутникового зв’язку (ІНМАРСАТ) від 1 грудня 1981 р. (набрав чинності для СРСР ЗО липня 1983 р.): члени персоналу - щодо дій, вчинених ними при виконанні своїх офіційних функцій, крім випадків порушення правил дорожнього руху (ст. 7); Генеральний директор, за винятком випадків порушення правил дорожнього руху при керуванні ним транспортним засобом (ст. 8); представники Сторін, за винятком випад­ків порушення правил дорожнього руху при керуванні ним транспортним засобом (ст. 9); представники учасників і представники учасника Сторони штаб-квартири при виконанні ними своїх офіційних функцій, за винятком випадків порушення правил до­рожнього руху при керуванні ним транспортним засобом (ст. 10); експерти - щодо дій, вчинених ними при виконанні своїх офіційних функцій, за винятком випадків пору­шення правил дорожньогаруху при керуванні ним транспортним засобом (ст. 11);

2. згідно з Конвенцією проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або та­ких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (ратифікована Україною 26 січня 1987 р.): члени Комітету проти катувань і спеціальних погоджувальних комісій - у межах імунітету, що надається експертам, що діють за завданням ООН, як це перед­бачено у відповідних розділах Конвенції про привілеї та імунітети ООН (ст. 23);

3. згідно зі Статутом Ради Європи від 5 травня 1949 р. (Україна приєдналась до Статуту 31 жовтня 1995 р.), Генеральною угодою про привілеї та імунітети Ради Євро­пи від 2 вересня 1949 р., Протоколом до Генеральної угоди про привілеї та імунітети Ради Європи від 6 листопада 1952 р. (Україна приєдналась до Угоди і до Протоколу

1. жовтня 1996 р.), а також Шостим протоколом до Генеральної угоди про привілеї та імунітети Ради Європи від 5 березня 1996 р. (ратифікований Україною 15 травня 2003 р.), Протоколом № 11 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від

2. травня 1994 р. (ратифікований Україною 17 липня 1997 р.): представники держав - членів РЄ (делегати, їх заступники, радники, технічні експерти і секретарі делегацій) в Комітеті Міністрів, якщо вони не є громадянами України,- щодо сказаного чи написа­ного, а також вчиненого ними в офіційній якості (статті 9, 12 Угоди); представники, присутні на нарадах заступників міністрів - щодо сказаного чи написаного, а також вчиненого ними в офіційній якості (ст. 2 Протоколу); представники в Консультативній асамблеї та їх заступники - щодо сказаного ними або голосування при виконанні ними своїх обов’язків (ст. 40 Статуту, ст. 14 Угоди), а під час сесій Асамблеї, незалежно від того, чи є вони членами парламенту: а) на своїй національній території - у межах імуні­тету, що надається членам парламенту цих держав; б) на території інших держав-членів - імунітетом від арешту та судового переслідування. Проте імунітет не надається, якщо вони захоплені на місці вчинення злочину, під час замаху на нього або щойно після йо­го вчинення (ст. 15 Угоди); усі інші представники, присутні на нарадах, що скликають­ся Радою Європи і проводяться у період між засіданнями Комітету Міністрів, і заступ­ники міністрів. Проте імунітет не надається, якщо вони захоплені на місці вчинення правопорушення, під час замаху на нього або щойно після його вчинення (ст. 2 Прото­колу); Генеральний секретар і заступник Генерального секретаря, їх дружини і непов­нолітні діти - у межах імунітету, який надається згідно з міжнародним правом дипло­матичним представникам (ст. 16 Угоди); інші посадові особи Ради Європи (згідно зі списком, складеним Генеральним секретарем і доведеним до відома Уряду України) - щодо сказаного чи написаного ними, а також щодо усіх дій, вчинених ними як посадо­вими особами і в рамках їх повноважень (ст. 18 Угоди); постійні представники Членів Ради Європи - при виконанні своїх обов’язків і під час поїздок на наради та назад - у межах імунітету, який звичайно надається дипломатичним посланникам відповідного рангу (ст. 4 Протоколу); судді, Секретар Європейського суду та його заступник, а та­кож їхні дружини (чоловіки) та малолітні діти - у межах імунітету, який звичайно на­дається дипломатичним посланникам відповідного рангу (статті 1, 5 Шостого протоколу, ст. 51 Протоколу № 11);

10. згідно з Європейською конвенцією про запобігання катуванням чи нелюд­ському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, від 26 листо­пада 1987 р. (ратифікована Україною 24 січня 1997 р.): члени та експерти Євро­пейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню,- щодо висловлених ними думок або підготовлених матеріалів і всіх дій, здійснених ними в офіційній якості (Додаток до Конвенції);

11. згідно з Конвенцією про заборону розробки, виробництва, накопичення, за­стосування хімічної зброї та про її знищення від 13 січня 1993 р. (ратифікована Украї­ною 16 жовтня 1998 р.): делегати держав-учасниць, а також їх заступники та радники, представники, призначені до Виконавчої ради, а також їх заступники та радники, Гене- ральний директор та персонал Організації із заборони хімічної зброї (п. 49); члени ін­спекційної групи - інспектори та помічники інспекторів, а також спостерігачі - у межах імунітету, що надається дипломатичним агентам згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини (пункти 11,15 Додатка з перевірки);

12. згідно з Угодою між Кабінетом Міністрів України та Організацією економіч­ного співробітництва та розвитку щодо привілеїв, імунітетів та пільг, наданих Органі­зації, від 19 грудня 1997 р. (ратифікована Україною 7 липня 1999 р.): представники членів Організації та учасників, що не є членами, які акредитовані при Організації або беруть участь у роботі зібрання, що скликається Організацією (всі делегати, особи, які їх заміщують, радники, технічні експерти і секретарі делегацій) - при виконанні своїх функцій на території України і під час проїзду до місця проведення зустрічі і назад - у межах імунітету, яким користуються дипломатичні агенти прирівняного рангу (ст. 11); посадові особи Організації (згідно зі списком, який подається Урядові України) - щодо дій, вчинюваних відповідно до їхніх службових обов’язків (ст. 12); Генеральний секре­тар Організації та йогоЛї подружжя, а також їхні діти віком до 18 років - у межах іму­нітету, який надається головам дипломатичних місій, акредитованих в Україні (ст. 13); заступник, помічники Генерального секретаря, їхні подружжя та діти віком до 18 років - у межах імунітету, який надається членам дипломатичних місій, акредитованих в Ук­раїні відповідного рангу (ст. 13); експерти, які виконують функціональні обов’язки для Організації в Україні,- щодо письмових або усних заяв, а також всіх дій під час вико­нання службових функцій (ст. 14);

13. згідно з Основною Угодою про співробітництво між Дитячим Фондом Органі­зації Об’єднаних Націй та Урядом України від 7 вересня 1998 р. (ратифікована Україною 21 вересня 1999 р.): керівник Відділення ЮНІСЕФ та інші старші посадові особи - у межах імунітету, який надається співробітникам дипломатичних місій відповідного рангу (ст. XIII); інші посадові особи ЮНІСЕФ - щодо сказаного чи написаного ними, а також щодо дій, вчинених ними як посадовими особами (ст. XIII); експерти, які вико­нують доручення ЮНІСЕФ,- у межах, визначених у розділах 22 і 23 статті VI Конвен­ції про привілеї та імунітети Об’єднаних Націй або у межах, які можуть надаватися за домовленістю між ЮНІСЕФ та Україною (ст. XIV); особи, що надають послуги для ЮНІСЕФ - щодо сказаного чи написаного ними, а також щодо дій, вчинених ними під час надання послуг для ЮНІСЕФ (ст. XV);

14. згідно з Угодою між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців від 23 вересня 1996 р. (ратифікована Україною 21 жовтня 1999 р.): кур’єри Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (УВКБ) (ст. 9); представник (посадова особа, яка очолює Представництво УВКБ у державі), його за­ступники та інші посадові особи УВКБ, їх подружжя та особи, що перебувають на їх утриманні,- у межах імунітету, що надається дипломатичним представникам згідно з міжнародним правом. При цьому посадові особи УВКБ, що є громадянами держави перебування чи постійно проживають у ній, користуються лише такими імунітетами, які передбачені для них Конвенцією про привілеї та імунітети Об’єднаних Націй (ст. 10); особи, які приймаються на службу на місці і які надають послуги УВКБ за ви­нагороду,- щодо висловленого чи написаного ними та всіх дій, вчинених ними як поса­довими особами (ст. 11); експерти, які перебувають у відрядженнях у справах УВКБ - щодо висловленого чи написаного ними та дій, вчинених ними під час виконання служ­бових обов’язків (ст. 12);

15. згідно з Гельсінським договором з відкритого неба від 24 березня 1992 р. (ра­тифікований Україною 2 березня 2000 р.): члени персоналу (згідно зі списком), який виконує обов’язки, пов’язані зі здійсненням спостережних польотів відповідно до До­говору про відкрите небо, на весь період з моменту прибуття на територію України і до вибуття з неї та в подальшому - під час здійснення своїх офіційних функцій (ст. XIII); члени вказаного персоналу, які прямують транзитом через територію України, і члени їхніх сімей, якщо вони проживають разом з ними, не є громадянами України і супрово­джують зазначених осіб або прямують окремо, щоб приєднатися до них чи повернутися до своєї держави,- під час проїзду (ст. XIII);

16. згідно зі Статутом Організації Чорноморського Економічного Співробітни­цтва від 5 червня 1998 р. (ратифікований Україною 19 березня 1999 р.) і Додатковим про­токолом про привілеї та імунітети Організації Чорноморського Економічного Співробіт­ництва (ратифікований Україною 6 липня 2000 р.): представники держав - членів ЧЕС (всі делегати, заступники делегатів, радники, технічні експерти і секретарі національ­них делегацій, які беруть участь у роботі ЧЕС та її органів), які мають дипломатичний ранг, їх дружини і родичі, які перебувають на їхньому утриманні - у межах імунітету, що надається дипломатичним представникам відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини та Конвенції про привілеї та імунітети Об’єднаних Націй. При цьому представники держав - членів ЧЕС, що є громадянами або постійно проживають у приймаючій державі, користуються імунітетом тільки щодо офіційних дій, здійснюва­них на виконання своїх функцій (ст. 28 Статуту, ст. 12 Протоколу); працівники Постій­ного міжнародного секретаріату (ПМС) ЧЕС (згідно зі списком, складеним Генераль­ним Секретарем ПМС ОЧЕС і доведеним до відома Уряду України) - щодо сказаного чи написаного ними, а також щодо дій, вчинених ними при виконанні своїх службових обов’язків на посаді та в межах їхніх повноважень. При цьому працівники ПМС, які є громадянами або мають постійне місце проживання в державі перебування ПМС, ко­ристуються імунітетом тільки щодо дій, вчинених ними під час виконання своїх функ­цій (статті 16, 18 Протоколу); Генеральний секретар ПМС та його заступники, їхні дружини та родичі, що перебувають на їхньому утриманні,- у межах, що надаються дипломатичним представникам відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини (ст. 17 Протоколу);

17. згідно з Угодою між Урядом України і Міжнародною організацією з міграції щодо статусу Міжнародної організації з міграції в Україні та співробітництва у сфері міграції (ратифікована Україною 13 липня 2000 р.): персонал МОМ - у межах імуніте­ту, що надається персоналу спеціалізованих установ ООН на підставі Конвенції про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН (ст. 4);

18. згідно з Угодою з адаптації Договору про звичайні збройні сили в Європі від 19 листопада 1999 р. (ратифікована Україною 21 вересня 2000 р.): інспектори і члени екіпажів транспортних засобів - у межах імунітету, що надається дипломатичним аген­там згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини (ст. 27);

19. згідно з Угодою про створення Українського науково-технологічного центру від 25 жовтня 1993 р. (згода на обов’язковість її для України надана згідно із Законом від 15 березня 2001 р.): співробітники Сторін (України, Канади, Сполучених Штатів Америки та Швеції), які перебувають в Україні у зв’язку з проектами і діяльністю

УНТЦ,- у межах імунітету, еквівалентному тому, який надається адміністративному та технічному персоналові згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини (ст. XII); персонал УНТЦ - щодо сказаного чи написаного ними, а також щодо дій, вчинених під час виконання службових обов’язків (ст. XII); представники Сторін в Адміністративній раді, Виконавчий директор та заступники Виконавчого директора - у межах імунітету, який надається представникам держав-членів і виконавчим керівни­кам міжнародних організацій відповідно до норм міжнародного права (ст. XII); інші, крім співробітників і представників Сторін, особи, які перебувають в Україні у зв’язку з проектами та діяльністю Центру,- щодо сказаного чи написаного ними, а також щодо дій, вчинених під час виконання службових обов’язків (ст. XII);

20. згідно з Угодою про привілеї та імунітети Комісії із захисту Чорного моря від забруднення від 28 квітня 2000 р. (ратифікована Україною 15 травня 2003 р.) та Кон­венцією про захист Чорного моря від забруднення (ратифікована Україною 4 лютого 1994 р.): представники Договірних Сторін та Голова Комісії із захисту Чорного моря від забруднення (ст. 11 Угоди, ст. XVII Конвенції); посадові особи Секретаріату - Ви­конавчий директор та інші призначені Комісією посадові особи, на яких поширюється положення про службовий персонал, прийняте Комісією,- щодо усього сказаного, написаного і вчиненого ними під час виконання службових обов’язків або в ході офіційного листування і підготовки службових документів (ст. 12 Угоди);

21. згідно з Протоколом про привілеї та імунітети Міжурядової організації міжна­родних залізничних перевезень, який є додатком до Конвенції про міжнародні залізнич­ні перевезення (КОТІФ) від 9 травня 1980 р. (Україна приєдналась до Конвенції 5 червня 2003 р.): представники держав-учасниць при виконанні своїх функцій і під час поїздок у службових справах - щодо дій, вчинених при виконанні обов’язків (ст. З Протоколу); працівники Міжурядової організації міжнародних залізничних перевезень - при вико­нанні ними своїх функцій, крім випадків, коли ними порушуються правила руху транс­портних засобів (ст. 4 Протоколу); експерти, запрошені Організацією,- при виконанні ними своїх функцій, крім випадків, коли ними порушуються правила руху транспорт­них засобів (ст. 5 Протоколу);

22. згідно з Угодою про привілеї та імунітети Міжнародного кримінального суду від 10 вересня 2002 р. (Україна приєдналась до Угоди 18 жовтня 2006 р.): представники держав - учасниць Римського статуту Міжнародного кримінального суду, що беруть участь у засіданнях Асамблеї та її допоміжних органів, представники інших держав, які можуть брати участь у засіданнях Асамблеї та її допоміжних органів як спостерігачі відповідно до пункту 1 статті 112 Статуту, і представники держав і міжурядових орга­нізацій, запрошених на засідання Асамблеї та її допоміжних органів, під час виконання своїх службових функцій та під час проїзду до місця засідання й назад - імунітетом від будь-яких процесуальних дій стосовно сказаного або написаного й усього здійсненого ними в службовому порядку, причому цей імунітет продовжує діяти й після того, як від­повідні особи припинили виконувати функції представників (ст. 13 Угоди).

Нарешті, відповідно до ст. 12 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кри­мінальних справах від 20 квітня 1959 р. (ратифікована Україною 16 січня 1998 р.), іму­нітет має також свідок або експерт незалежно від громадянства, який постає перед су­довими органами запитуючої Сторони за повісткою про виклик до суду. Він не може ні притягуватися до відповідальності, ні утримуватися під вартою, ні підлягати ніякому іншому обмеженню його особистої свободи на території цієї Сторони за діяння або обвинувальні вироки, які передували його від’їзду з території запитуваної Сторони.

Особа, незалежно від громадянства, яка викликана в судові органи запитуючої Сто­рони для того, щоб відповідати за діяння, які є предметом кримінального переслідуван­ня, порушеного проти неї, не може ні притягуватися до відповідальності, ні утримува­тися під вартою, ні підлягати ніякому іншому обмеженню її особистої свободи за діян­ня або обвинувальні вироки, які передували її від’їзду з території запитуваної Сторони і які не зазначені у повістці про виклик до суду.

Крім перелічених, існують і деякі інші категорії осіб, які користуються імунітетом, схожим на дипломатичний. Це, зокрема:

військовослужбовці, які входять до складу з’єднань та військових частин Чорно­морського флоту Російської Федерації, дислокованих на території України, а також члени їхніх сімей, які є громадянами Росії,- якщо вчинений ними злочин є злочином, спрямованим проти Російської Федерації, або проти осіб, які входять до складу вій­ськових формувань або членів їхніх сімей - громадян Росії, а так само вказані військо­вослужбовці - якщо злочин вчинено під час виконання службових обов’язків у місцях дислокації військових формувань (ст. 19 Угоди між Російською Федерацією та Украї­ною про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, від 28 травня 1997 р. (ратифікована Україною 24 березня 1999 р.);

військовослужбовці польської національної складової частини спільного україно- польського військового миротворчого батальйону,- якщо вчинений ними злочин пов’яза­ний з виконанням службових обов’язків і спрямований виключно проти майна або безпе­ки Польщі або виключно проти особи або майна іншого члена збройних сил Польщі чи їх цивільного персоналу (ст. 5 Угоди між Україною та Республікою Польща у справі ство­рення спільної військової частини для участі в міжнародних миротворчих і гуманітарних операціях під егідою міжнародних організацій (ратифікована Україною 6 квітня 2000 р.).

Згідно з Угодою між Урядом Угорської Республіки, Урядом Румунії, Урядом Слова­цької Республіки та Кабінетом Міністрів України стосовно створення багатонаціонально­го інженерного батальйону, від 18 січня 2002 р. (ратифікована Україною 22 листопада

2001. р.), питання, не передбачені цією Угодою, є предметом Угоди між державами - чле­нами Організації Північноатлантичного Договору та іншими державами, які беруть участь у програмі «Партнерство заради миру», щодо статусу їхніх збройних сил, від 19 червня 1995 р. (ратифікована Україною 2 березня 2000 р.) та Додаткового меморанду­му до неї. Остання ж відсилає до Угоди між Сторонами Північноатлантичного Договору щодо статусу їх збройних сил від 19 червня 1951 р., згідно з статтею VII якої: 1) військові власті держави, що відправляє (договірна Сторона, якій належать війська), мають право здійснювати кримінальну юрисдикцію відповідно до свого військового закону всередині держави, що приймає (договірна Сторона, на території якої війська розміщені чи будуть зупинятися, чи перетинати транзитом); 2) власті ж держави, що приймає, повинні здійс­нювати юрисдикцію над військовослужбовцями чи особами цивільного складу, а також членами їх сімей щодо правопорушень, здійснених на її території, і карати відповідно до свого закону.

Водночас, щодо правопорушень, що впливають на безпеку держави (а саме: держав­ної зради, саботажу, шпигунства чи порушення будь-якого закону, що має відношення до державних таємниць чи до таємниць, що стосуються національної оборони цієї дер­жави), то: 1) військові власті держави, що відправляє, мають право здійснювати виключ­ну юрисдикцію над особами та карати їх відповідно до свого військового закону, а не закону держави, що відправляє; 2) власті держави, що приймає, мають право здійсню­вати виключну юрисдикцію над військовослужбовцями чи особами цивільного складу та членами їх сімей, і карати відповідно до свого закону, а не закону держави, що від­правляє.

У випадках, коли право здійснення юрисдикції є паралельним, повинні застосовува­тись такі правила: 1) військові власті держави, що відправляє, мають першочергове право здійснення юрисдикції над військовослужбовцями чи особами цивільного складу стосов­но правопорушень, вчинених: а) особою проти власності чи безпеки даної держави;

б) особою проти особи чи власності іншого військовослужбовця або члена цивільного складу даної держави, або члена їх сімей; в) при виконанні службових обов’язків; 2) у випадку будь-якого іншого правопорушення власті держави, що приймає, мають першочергове право на здійснення юрисдикції; 3) якщо держава, маючи першочергове право, вирішує не здійснювати юрисдикцію, вона повинна сповістити власті іншої дер­жави так швидко, як це можливо.

Принцип екстериторіальності відповідно до законів та міжнародних договорів України може поширюватися і на інших осіб (на інші категорії військовослужбовців, на журналістів, представників певних міжнародних організацій тощо). Найбільш повний перелік таких осіб можна визначити на основі з’ясування змісту відповідних міжнарод­них договорів (див. нормативно-правові акти до цієї статті).

6. Випадки позитивного вирішення дипломатичним шляхом питання про криміналь­ну відповідальність дипломатичних представників у світовій практиці мають місце. Міжнародні договори містять для цього відповідні підстави. Наприклад, відповідно до Конвенції про привілеї та імунітети Об’єднаних Націй імунітет від кримінальної відпо­відальності посадовим особам ООН надається не для їх особистої користі, а в інтересах Організації. Тому Генеральний секретар ООН має право і обов’язок відмовитися від імунітету, що наданий будь-якій посадовій особі, якщо імунітет заважає відправленню правосуддя і від нього є можливість відмовитися без шкоди для інтересів ООН. Подібні положення містяться і в інших міжнародних договорах України.

Якщо ж іноземна держава чи міжнародна організація не вважає за можливе притяг­нення її дипломатичного представника чи іншої особи із числа перелічених вище до кримінальної відповідальності за КК України, така особа може бути визнана Україною регзопа поп §гаїа, що тягне видворення її за межі України у порядку, встановленому Законом України «Про правовий статус іноземців», і, за рішенням компетентних орга­нів держави її громадянства, притягнута до кримінальної відповідальності за кримі­нальним законом цієї держави.

7. Положення ч. 4 ст. 6 не стосується громадян України, які за законами України користуються недоторканністю. Адже щодо них вона має інший аспект - процесуаль­ний. Відповідно до ст. 24 Конституції України, громадяни України є рівними перед за­коном. Президент України, народні депутати України та судді, так само, як й інші гро­мадяни, можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності, але в дещо іншому, більш складному процесуальному порядку, який слугує додатковою гарантією їх полі­тичної та професійної незалежності.

Конституція України (статті 2, 9, 24, 26).

Женевська конвенція про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949 р. Ратифі­кована СРСР 17 квітня 1954 р. (статті 91-93).

Конвенція про континентальний шельф від 29 квітня 1958 р. Ратифікована СРСР 20 жовт­ня 1960 р.

Конвенція про територіальне море і прилеглу зону від 29 квітня 1958 р. Ратифікована СРСР 20 жовтня 1960 р.

Конвенція про відкрите море від 29 квітня 1958 р. Ратифікована СРСР 20 жовтня 1960 р. (статті 2-16, 27-33, 95-97, 121).

Конвенція про злочини та деякі інші дії, вчинені на борту повітряного судна, від 14 вересня 1963 р. УРСР приєдналася до Конвенції 21 грудня 1987р.

Конвенція ООН з морського права від 10 грудня 1982 р. Ратифікована Україною 3 червня 1999р. (статті 27, 55-74, 97, 121).

Конвенція держав — учасниць ГУУАМ про взаємне надання допомоги з консульських питань від 7 червня 2001 р. Ратифікована Україною 12 вересня 2002 р.

Міжнародна конвенція про уніфікацію деяких правил про кримінальну юрисдикцію у справах про зіткнення суден та інші події, пов ’язані із судноплавством, від 10 травня 1952 р.

Конвенція РС про захист навколишнього середовища за допомогою кримінального права від

4. листопада 1998 р.

Закон України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р. (статті 32, 34).

Закон України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р. (статті 1-6, 13-14).

Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні. Затверджене Указом Президента України № 198/93 від 10 червня 1993 р. (пункти 13, 25).

Порядок застосування зброї і бойової техніки з ’єднаннями, військовими частинами і під­розділами Військово-Морських Сил Збройних Сил в мирний час у разі виконання ними завдань з охорони підводного простору в межах територіального моря України. Затверджене поста­новою КМ№ 1007 від 19 листопада 2008 р.

Стаття 7. Чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених громадянами України або особами без громадянства за межами України

1. Громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відпові­дальності за цим Кодексом, якщо інше не передбачено міжнародними догово­рами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

2. Якщо особи, зазначені у частині першій цієї статті, за вчинені злочини зазнали кримінального покарання за межами України, вони не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини.

1. У частині 1 ст. 7 і в ст. 8 закріплені такі принципи дії кримінального закону у просторі, як принцип громадянства, універсальний і реальний принципи. Відповід­но до них:

1. громадяни України та особи без громадянства, які постійно проживають в Украї­ні, у разі вчинення ними злочину за її межами, підлягають відповідальності за КК Укра­їни як правило, тобто, якщо інше не передбачено відповідними міжнародними догово­рами України;

2. іноземці та особи без громадянства, які не проживають постійно в Україні і вчи­нили злочини за її межами, підлягають відповідальності за КК України як виняток, тобто, якщо це прямо передбачено міжнародними договорами України або якщо вчи­нений ними злочин, передбачений КК України, є особливо тяжким злочином проти прав і свобод громадян України або інтересів України.

Принцип громадянства має значення для застосування КК України у випадках вчи­нення злочинів за межами України, коли на момент виявлення злочину чи встановлен­ня винного останній знаходився на території України або був виданий їй.

2. Громадянин України - це особа, яка набула громадянства України у порядку, передбаченому законами України і міжнародними договорами України. Вичерпний перелік осіб, які належать до громадян України, визначено у Законі України «Про гро­мадянство України». Крім того, згідно з цим Законом, якщо міжнародним договором України встановлено інші правила щодо визнання певних осіб громадянами України, застосовуються правила міжнародного договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

Законодавство України не визнає подвійного громадянства. Водночас, такі факти можуть мати місце у випадках, коли інша держава не визнає своїм обов’язком повідом­ляти Україну про надання свого громадянства тій чи іншій особі. Якщо під час прова­дження кримінальної справи встановлено, що особа має, крім українського, ще й гро­мадянство іншої держави, слід виходити із того, що набуття нею іноземного громадян­ства виключає її із числа громадян України (принцип єдиного громадянства).

Особою без громадянства, що проживає постійно в Україні, є особа, яку жодна із держав відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином і яка має по­стійне місце проживання на території України на підставі українських документів - посвідки на постійне проживання. Це може бути особа, яка перебуває на території України як іммігрант, прибула на навчання на термін дії угоди про навчання тощо.

3. Випадками, коли громадяни України, відповідно до її міжнародних договорів, не підлягають відповідальності за КК України у разі вчинення ними злочину за її межами (принцип покровительства), є, наприклад, випадки, передбачені Угодою між Україною та Республікою Польща у справі створення спільної військової частини для участі в між­народних миротворчих і гуманітарних операціях під егідою міжнародних організацій. Згідно з цією Угодою українські військовослужбовці спільного україно-польського миро­творчого батальйону у разі вчинення ними злочину на території Польщі несуть кри­мінальну відповідальність не за КК України, а за КК Польщі, якщо злочин не пов’язаний

з виконанням службових обов’язків, або, хоча й пов’язаний з виконанням таких обов’яз­ків, але не спрямований виключно, проти майна, безпеки України або виключно проти особи, майна іншого члена Збройних Сил України або цивільного персоналу України.

4. Положення ч. 2 ст. 7 відтворює правовий принцип пе Ьіз іп Шет (одна дія двічі не карається), який випливає із п. 7 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політич­ні права, де зазначено, що ніхто не повинен бути вдруге засуджений чи покараний за зло­чин, за який він уже був остаточно засуджений або виправданий відповідно до закону, і ст. 61 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути двічі притягнений до юри­дичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

У статтях 35-37 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах цей принцип визначений дещо вужче. Крім того, пункти 2 і 3 сг. 35 Конвенції визна­чають випадки, коли Договірна Держава не зобов’язана визнавати принцип пе Ьіз іп ісіет.

Частина 2 ст. 7 виключає можливість невизнання в Україні вказаного принципу і надає можливість, прямо дозволену ст. 37 цієї Конвенції, для найбільш широкого його тлумачення: громадяни України, особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які за вчинені злочини зазнали покарання за межами України, не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини у будь-якому разі.

Проте закон не встановлює жодних перепон для того, щоб: а) притягнути особу в Україні до іншої, крім кримінальної, відповідальності. Наприклад, за вчинення розбою особа може бути притягнена до кримінальної і цивільно-правової відповідальності, за викрадення шляхом розтрати - до кримінальної, дисциплінарної і матеріальної або ци­вільно-правової відповідальності тощо; б) два чи більше рази притягнути особу до кри­мінальної відповідальності за вчинення нею двох чи більше злочинів, незалежно від того, на території України чи за її межами вони були вчинені.

Під особами, які зазнали покарання, у ч. 2 ст. 7 слід розуміти осіб, які відповідним судовим рішенням були засуджені з призначенням їм покарання. У межах дії Європей­ської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах до вказаних осіб належать також особи, які були засуджені без призначення їм покарання, щодо яких було винесено рішення про застосування до них примусових заходів медичного чи ви­ховного характеру, а так само особи, які були виправдані або звільнені судом від кри­мінальної відповідальності.

У зв’язку з різним визначенням складу злочину у кримінальному законодавстві різ­них країн може постати проблема встановлення факту, чи зазнала особа покарання за цей самий злочин або за інший. У таких випадках слід визначити, наскільки точну юридичну оцінку отримало фактично вчинене особою діяння. Якщо, наприклад, особа вчинила умисне тяжке тілесне ушкодження, що потягло смерть потерпілого, але зазна­ла покарання за межами України лише за вчинення умисного тяжкого тілесного ушко­дження, це не виключає можливості притягнення її до кримінальної відповідальності за КК України за вчинене діяння з урахуванням його фактичних наслідків. Те саме стосу­ється і випадків, коли особа за межами України зазнала стягнення за діяння, яке за за­конодавством відповідної держави визнається адміністративним порушенням, а за за­конодавством України - злочином.

Конституція України (статті 4, 9, 25, 26, 61).

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966р. Ратифікова­ний Україною 19 жовтня 1973 р. (п. 7 ст. 14).

Європейська конвенція про передану провадження у кримінальних справах від 15 травня 1972 р. Україна приєдналась до Конвенції 22 вересня 1995 р. (статті 35-37).

Угода між Україною та Республікою Польща у справі створення спільної військової части­ни для участі в міжнародних миротворчих і гуманітарних операціях під егідою міжнародних організацій від 26 листопада 1997 р. Ратифікована Україною 6 квітня 2000 р.

Угода між сторонами Північноатлантичного Договору щодо статусу їх збройних сил від 19 червня 1951 р. (ст. 7).

Угода між Державами-учасницями Північноатлантичного Договору та іншими державами, які беруть участь у програмі «Партнерство заради миру», гцодо статусу їхніх збройних сил, від 19 червня 1995 р. Ратифікована Україною 2 березня 2000 р. (ст. 1).

Угода між Урядом Угорської Республіки, Урядом Румунії, Урядом Словацької Республіки та Кабінетом Міністрів України стосовно створення багатонаціонального інженерного баталь­йону, від 18 січня 2002 р. Ратифікована Україною 22 листопада 2002 р. (ст. 10).

Закон України «Про громадянство України» у редакції від 18 січня 2001 р. (статті 1-5).

Закон України «Про імміграцію» від 7 червня 2001 р.

Стаття 8. Чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених іноземцями або особами без громадян­ства за межами України

Іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Украї­ні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за цим Кодексом у випадках, передбачених міжнародними договорами або якщо вони вчинили передбачені цим Кодексом тяжкі чи особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України.

(Стаття 8 зі змінами, внесеними згідно з Законом N8 3316-ІУ від 12.01.2006 р.)

1. Іноземцем визнається особа, яка не перебуває у громадянстві України і є грома­дянином (чи підданим) іншої держави або держав. Іноземцем треба визнавати і колиш­нього громадянина України, громадянство якого було припинено внаслідок виходу з громадянства України, втрати громадянства України або за іншими підставами, перед­баченими міжнародними договорами України.

Особою без громадянства, що не проживає постійно в Україні, є особа, яку жод­на держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином і яка при цьому перебуває на території України тимчасово, без отримання посвідки на постійне проживання (транзитом, як турист, з метою тимчасового працевлаштування тощо), або взагалі ніколи не перебувала в Україні.

2. Згідно з універсальним (космополітичним) і реальним принципами дії закону про кримінальну відповідальність, встановленими у ст. 8, вказані особи, які вчинили злочини, передбачені КК України, за її межами, підлягають в Україні відповідальності за КК України лише у випадках, коли:

1. це прямо передбачено міжнародними договорами;

2. вчинені ними злочини є тяжкими чи особливо тяжкими і спрямованими проти прав і свобод громадян України або проти інтересів України.

3. Під випадками, передбаченими міжнародними договорами, розуміється те, що: а) вчинені злочини належать до міжнародних злочинів або злочинів міжнародного ха­рактеру; б) відповідно до міжнародних договорів України іноземець або особа без гро­мадянства, яка не проживає постійно в Україні, котрі вчинили вказані злочини, не ко­ристуються імунітетом від кримінальної відповідальності і можуть бути видані Україні.

Міжнародними злочинами та злочинами міжнародного характеру є злочини, щодо яких міжнародними договорами, учасницею яких є Україна, передбачена універсальна (тобто така, що не залежить від місця вчинення злочину і громадянства винної особи) юрисдикція. До них можна віднести геноцид, торгівлю людьми, деякі злочини, по­в’язані з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин, захоплення

заручників, угон повітряних суден, піратство, фальшивомонетництво, злочини проти осіб, які користуються міжнародним захистом, тощо.

Про перелік осіб, які користуються імунітетом від кримінальної відповідальності, див. коментар до ст. 6, а про видачу особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину,- коментар до ст. 10.

Крім того, хоча це і не зазначено у ст. 8, але випливає із п. 7 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і статей 35-37 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, на іноземців та осіб без громадянства, які не проживають постійно в Україні, також поширюється принцип пе Ьіз іп ісіет, і вони не можуть підлягати в Україні відповідальності за КК України у разі вчинення ними за її межами передбаченого КК України, скажімо, міжнародного злочину або тяж­кого чи особливо тяжкого злочину проти інтересів України, якщо за цей злочин вони вже були засуджені або виправдані відповідно до закону.

4. Тяжким чи особливо тяжким у контексті ст. 8 є злочин, який визнається таким КК України, а не кримінальним законом іншої країни. Про поняття тяжкого та особ­ливо тяжкого злочину див. коментар до ст. 12.

5. Поняття «злочин проти прав і свобод громадян України або інтересів України» є оціночним і має визначатися з урахуванням усіх конкретних обставин справи. Проте основним критерієм віднесення злочинів до цих категорій є загальний, родовий і безпо­середній об’єкти, а при визначенні злочинів проти прав і свобод громадян України - також наявність відповідного потерпілого.

Зокрема, злочинами проти прав і свобод громадян України слід визнавати передба­чені КК України злочини проти життя та здоров’я особи, проти волі, честі та гідності особи, проти статевої свободи та статевої недоторканості, особи, більшість злочинів проти виборчих, трудових та інших особистих прав громадян, деякі злочини проти влас­ності та деякі інші. Злочинами проти інтересів України у конкретній ситуації можуть бути визнані злочини проти основ національної безпеки України, деякі злочини проти довкілля, проти громадської безпеки, проти авторитету органів державної влади, орга­нів самоврядування та об’єднань громадян, проти миру, безпеки людства та міжнарод­ного правопорядку, злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації тощо.

Європейська конвенція про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 р. Ратифікована Вер­ховною Радою України 16 січня 1998р. (статті 10, 35—37).

Додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників від 15 жовтня 1975 р. Ратифікований Верховною Радою України 16 січня 1998р.

Другий додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників від 17 березня 1978 р. Ратифікований Верховною Радою України 16 січня 1998р.

Договір між Україною і Китайською Народною Республікою про екстрадицію від 10 грудня 1998 р. Ратифікований Верховною Радою України 21 жовтня 1999 р.

Закон України «Про громадянство України» у редакції від 18 січня 2001 р. (ст. 1).

Закон України «Про імміграцію» від 7 червня 2001 р.

Закон України «Про біженців» у редакції від 21 червня 2001 р.

Стаття 9. Правові наслідки засудження особи за межами України

1. Вирок суду іноземної держави може бути врахований, якщо громадянин України, іноземець або особа без громадянства були засуджені за злочин, вчинений за межами України, та знову вчинили злочин на території України.

2. Відповідно до частини першої цієї статті рецидив злочинів, невідбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави врахо­вуються при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільнен­ні від кримінальної відповідальності або покарання.

1. У частині 1 ст. 9 визначено сукупність умов, за яких правові наслідки вироку суду іноземної держави можуть бути враховані в Україні і які становлять зміст принципу залі­ку: 1) особою раніше вчинено злочин за межами України; 2) за цей злочин вона засудже­на судом іноземної держави; 3) ця особа вчинила новий злочин на території України.

В окремих актах міжнародного законодавства містяться положення щодо необ­хідності врахування національними судами тих чи інших правових наслідків засу­дження особи за межами країни. Так, Рамкова Конвенція ООН проти організованої злочинності рекомендувала державам-учасницям вжити законодавчих заходів для визнання попередніх судимостей за кордоном за злочини, зазначені у цій Конвенції, «з метою встановлення злочинної кар’єри припустимого злочинця». Європейська конвенція про міжнародну дійсність кримінальних вироків визначає порядок і умови виконання європейських судових рішень у кримінальних справах, зокрема санкцій, що включають: ув’язнення, штраф, конфіскацію, позбавлення прав. Особа, щодо якої було винесено європейське судове рішення у кримінальній справі, не може за ту саму дію переслідуватися, бути покараною чи підлягати виконанню санкції в іншій держа­ві, якщо вона: а) виправдана; б) повністю відбула чи відбуває покарання; в) піддана помилуванню чи амністії; г) не може відбувати покарання за давністю часу; д) засу­джена без призначення санкції.

2. Про поняття раніше засудженої особи див. коментар до статей 88-91. Особа не вважається раніше судимою, якщо: суд (у т. ч. суд іншої держави) визнав її винною без призначення покарання; особа відповідно до законодавства іноземної держави була звіль­нена від покарання, у т. ч. через амністію або помилування, чи відбула покарання за діян­ня, злочинність і караність якого усунуті законом; судимість була погашена чи знята.

3. Судом іноземної держави є орган, що здійснює судову владу в іншій, крім Укра­їни, суверенній державі згідно з її законодавством.

Вирок суду - це рішення суду першої інстанції про винність чи невинність відданої до суду особи. Вирок також встановлює міру покарання винному та визначає інші пра­вові наслідки визнання особи винною.

Згідно з Європейською конвенцією про міжнародну дійсність кримінальних вироків, вирок означає встановлення санкції, тобто «будь-якого покарання чи іншого заходу, застосованого до особи у зв’язку із вчиненим нею злочином судом Договірної Сторони у кримінальній справі чи в «огсіопапсе репаїе». При цьому під останнім розуміється «постанова у кримінальній справі» - будь-яке з рішень, винесених в іншій Договірній Державі та перелічених у Додатку III до цієї Конвенції» (зазначений Додаток III міс­тить перелік постанов у кримінальній справі, які вважають за необхідне прирівняти до вироків такі країни, як: Австрія, Данія, Франція, Німеччина, Італія, Люксембург, Нор­вегія, Швеція, Швейцарія, Туреччина).

Проте, відповідно до Закону України «Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків», Україна відмовлятиме у виконанні, зок­рема: а) санкції за діяння, яку згідно із законодавством України за вчинення відповід­ного діяння призначає лише адміністративний орган; б) санкцій, винесених за відсутно­сті підсудного,- а «огсіопапсез репаїез» Україна виконуватиме та визнаватиме за умови їх постановлення лише судовими органами.

Зазначене у ст. 9 не означає можливість врахування правових наслідків вироків, ви­несених Верховним Судом чи військовими трибуналами колишнього Союзу РСР і судами союзних республік, що входили до його складу, а також Міжнародним кри­мінальним судом, оскільки ці суди не є судами іноземної держави.

4. Згідно з ч. 2 ст. 9 правові наслідки вироку суду іноземної держави враховують­ся при: а) кваліфікації нового злочину (наприклад, при кваліфікації за ч. 2 ст. 185 кра­діжки як повторної, або при кваліфікації за ч. 2 ст. 133 зараження венеричною хворо­бою як такого, що вчинене особою, раніше судимою за цей злочин); б) призначенні покарання (скажімо, при призначенні покарання за сукупністю вироків (ст. 71) або як обставина, що обтяжує покарання (ч. 1 ст. 67)); в) звільненні від кримінальної відпові­дальності (особа, засуджена судом іноземної держави, так само, як і особа, засуджена судом України, може бути звільнена від кримінальної відповідальності за амністією чи помилуванням або за іншими підставами, передбаченими КК); г) звільненні від пока­рання (наприклад, при звільненні від покарання за хворобою, вагітних жінок тощо).

5. Правовими наслідками вироку іноземної держави, які можуть бути враховані відповідно до ст. 9, є, зокрема, рецидив злочинів, невідбуте покарання та ін. Про по­няття рецидиву злочинів і невідбутого покарання див. відповідно ст. 34 і статті 71 і 82 та коментар до них. До інших правових наслідків вироку іноземної держави можна віднести: повторність і сукупність злочинів, вид і розмір призначеного покарання, зарахування у строк покарання всього періоду, впродовж якого засуджена особа фак­тично була позбавлена волі, порушення особою обов’язків, пов’язаних з умовно- достроковим звільненням, тощо.

Проте вказані правові наслідки можуть і не враховуватися. Як випливає із Закону України «Про ратифікацію Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року», Україна не бере на себе зобов’язання враховувати вироки, винесені судами Азербай­джану, Молдови, Вірменії, Росії, Білорусії, Таджикистану, Грузії, Туркменістану, Ка­захстану, Узбекистану, Киргизії при вирішенні питань про визнання особи особливо небезпечним рецидивістом, встановлення факту вчинення злочину повторно, порушен­ня зобов’язань, пов’язаних з умовно-достроковим звільненням, тощо.

Європейська конвенція про міжнародну дійсність кримінальних вироків, від 28 травня 1970 р. Ратифікована Україною 26 вересня 2002 р.

КПК України (п. 12 ст. 32).

Закон України «Про ратифікацію Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові від­носини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року» від 3 березня 1998 р.

Закон України «Про визнання і виконання в Україні рішень іноземних судів» від 29 листопада

2000. р.

Закон України «Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримі­нальних вироків» від 26 вересня 2002 р.

Висновок КС у справі про Римський Статут № З-в/2001 від 11 липня 2001 р.

Римський статут міжнародного кримінального суду від 17 липня 1998 р. Підписаний від імені України 20 січня 2000 р.

Рамкова Конвенція ООН проти організованої злочинності від 21 липня 1997 р.

Інструкція про порядок виконання Європейських конвенцій з питань кримінального судочин­ства. Затверджена наказом МЮ, ГП, СБ, МВС, ВС, ДПА, ДДПВП від 29 червня 1999 р. N9 34/5/22/103/512/326/73.

Стаття 10. Видача особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, та особи, яка засуджена за вчинення злочину

1. Громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та від­дання до суду.

2. Іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі цього Кодексу, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України.

3. Іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Украї­ні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної від­повідальності і віддання до суду або передані для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України.

1. Частина 1 ст. 10 конкретизує положення ст. 25 Конституції України, відповідно до якого громадянин України не може бути виданий іншій державі за жодних обста­вин, у т. ч. в разі вчинення ним злочину за межами України, а також поширює його на осіб без громадянства, що постійно проживають в Україні, якщо очікуваним наслід­ком видачі останніх є притягнення їх до кримінальної відповідальності та віддання до суду. У разі вчинення злочину за межами України особою без громадянства, що по­стійно проживає в Україні, вона може бути видана іноземній державі для здійснення щодо неї інших примусових заходів, крім притягнення до кримінальної відповідаль­ності та віддання до суду.

При визначенні поняття «вчинення злочину за межами України» слід враховува­ти, що злочин вважається вчиненим на території України, якщо його було почато, про­довжено, закінчено або припинено на території України, або якщо його виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України (див. коментар до ст. 6).

2. Частина 1 і частково ч. З ст. 10 регламентують інститут видачі (екстрадиції), а ч. 2 і частково ч. З ст. 10 - інститут передачі засудженої особи для відбування покарання в іншій державі. Положення ст. 10 щодо видачі відображають міжнародний принцип «видай або суди сам», передбачений численними міжнародними конвенціями про бо­ротьбу з різними видами міжнародних злочинів та злочинів міжнародного характеру.

3. Що стосується видачі, то з ч. З ст. 10 випливає, що іноземці, а також особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини за межами України і перебувають на її території, якщо вони не засуджені за них на підставі КК України, можуть бути видані іноземній державі: а) для притягнення до кримінальної відповідальності або б) для віддання до суду, якщо така видача передбачена міжнарод­ними договорами України. Притягнення їх до відповідальності за КК України не ви­ключається, якщо їх видача не передбачена міжнародними договорами України.

4. Що стосується передачі для відбування покарання, то із частин 2 і 3 ст. 10 випли­ває, що:

1. іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі КК України, не можуть бути передані для відбування покарання державі: а) громадяна­ми якої вони не є; б) громадянами якої вони є, якщо така передача не передбачена між­народними договорами України;

2. особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі КК України, не можуть бути передані для відбування покарання іншій державі, якщо інше прямо не передба­чено міжнародним договором, учасниками якого є Україна і відповідна держава;

3. іноземці, а також особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини за межами України і перебувають на її території, якщо вони не засуджені за них на підставі КК України, можуть бути передані іноземній державі для відбування покарання, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України.

5. Загалом нормативними підставами видачі (екстрадиції) та передачі злочинця, крім ст. 10 КК, є багатосторонні та двосторонні угоди про:

1. видачу правопорушників (такі двосторонні угоди укладені Україною з Брази­лією, Індією, Панамою, Єгиптом, Іраном);

2. передачу засуджених осіб (такі двосторонні угоди укладені Україною з Грузією, Азербайджаном, Узбекистаном, Казахстаном, Вірменією, Китаєм, КНДР, Іраном, Тад­жикистаном, Туркменістаном, Лівією, Білоруссю);

3. правову допомогу у кримінальних справах (такі двосторонні угоди укладені Украї­ною з Молдовою, Латвією, Грузією, Естонією, Монголією, США, В’єтнамом, Бразилією, Індією, Гонконгом, Кубою, Панамою, КНДР, Єгиптом, Іраном, Лівією), а також

4. окремі положення відповідних угод про боротьбу з деякими видами злочинів. Йдеться про положення відомих міжнародних конвенцій: про боротьбу з бомбовим те­роризмом; про боротьбу з фінансуванням тероризму; про боротьбу з незаконним захоп­ленням повітряних суден; про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації; про запобігання, а також покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів; про фізич­ний захист ядерного матеріалу; про охорону персоналу ООН та зв’язаного з нею персо­налу; про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням най­манців; про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства; проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що при­нижують гідність, видів поводження і покарання; про наркотичні засоби; про психо­тропні речовини; про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психо­тропних речовин,- а також Факультативного протоколу до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії тощо. У Декларації ООН про злочинність та громадську безпеку недвозначно вказано, що держави-члени мають передбачити ефективну процедуру видачі або переслідування осіб, які беруть участь у небезпечних транснаціональних злочинах, з тим, щоб ці особи «не знаходили собі жодного безпечного притулку».

Умова про те, що видача (передача) має бути передбачена міжнародним догово­ром, означає, що за відсутності такого багатостороннього чи двостороннього договору видача (передача) відбутися не може (питання про неї не може бути вирішене і в дип­ломатичному порядку), і містить у собі інші, додаткові умови.

6. Умови, за яких особа може бути видана іншій державі для притягнення до кримі­нальної відповідальності і віддання до суду, і умови, за яких особа може бути передана іншій державі для відбування покарання, зазвичай є різними. Крім того, різними мо­жуть бути і додаткові умови видачі або передачі, визначені тим чи іншим міжнародним договором України.

Так, згідно з Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 р. особа може бути видана лише за такі діяння, які за законами запитуючої і запитуваної Сторін тягнуть покарання у виді позбавлення волі на строк не менше одного року або інше більш тяжке покарання, а передана для відбування покарання - якщо вона позбавлена волі на строк не менше шести місяців або до неї застосоване більш тяжке покарання.

Дещо інші умови видачі передбачені Європейською конвенцією про видачу право­порушників і Додатковими протоколами до неї. Так, видача не здійснюється, якщо зло­чин, у зв’язку з яким вона запитується, розглядається як: а) політичний чи пов’язаний з політичним, а так само звичайний, якщо є достатні підстави вважати, що запит на вида­чу зроблено з метою переслідування або покарання особи на підставі її раси, релігії, національної належності чи політичних переконань. До політичних злочинів не нале­жать: вбивство або замах на вбивство глави держави чи члена його сім’ї; злочини проти людства, зазначені у Конвенції про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього; злочини, перелічені у ст. 50 Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, ст. 51 Конвенції про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які по­терпіли корабельну аварію, зі складу збройних сил на морі, ст. 147 Конвенції про за­хист цивільного населення під час війни; будь-які порушення законів і звичаїв війни, крім тих, що передбачені у зазначених положеннях Женевських конвенцій; б) військо­вий (якщо він не є злочином за звичайним кримінальним правом. При цьому видачу за вчинення загальнокримінальних злочинів, що також є військовими злочинами, може бути здійснено Україною лише за умови, якщо особу, видача якої запитується, не буде піддано кримінальному переслідуванню за військовим правом або законом); в) фінан­совий (пов’язаний з податками, зборами, митом та валютою).

Погодившись із визначеннями політичних, військових і фінансових злочинів, Укра­їна Законом про ратифікацію даної Конвенції і Протоколів до неї залишила за собою право вирішувати в кожній окремій справі, задовольняти чи не задовольняти запит про видачу правопорушника, а також зобов’язалась здійснювати видачу лише тих осіб, які вчинили злочини, що караються позбавленням волі на строк не менше одного року або

більш суворим покаранням. Україна може відмовити у видачі іноземця і з огляду на те, що за її законодавством злочин вважається частково вчиненим на її території (ст. 6 КК, ст. 7 Конвенції). Конвенцією передбачені й інші обставини, які можуть пере­шкодити такій видачі.

Як правило, всі міжнародні договори, що стосуються видачі, учасниками яких є Україна, ґрунтуються на принципах, відповідно до яких, зокрема: 1) злочин, за вчинення якого вимагається видача, має визнаватися злочином і за законами держави, де перебуває винна особа (принцип тотожності); 2) якщо вимога про видачу має на меті притягнення особи до кримінальної відповідальності, держава, яка вимагає видачі, повинна надати докази вчинення злочину; 3) іноземець (особа без громадянства), що вчинив злочин на території іншої держави, не підлягає видачі іноземній державі, якщо він: а) отримав в установленому порядку політичний притулок; б) хоча ще не отримав такого притулку, але переслідується за злочин політичного характеру; в) переслідується за військовий зло­чин, який при цьому не є злочином за загальним кримінальним правом; г) вчинив діяння, яке за КК даної держави не визнається злочином або закінчився строк давності; д) в ін­шій державі може бути страчений або підданий іншому покаранню, результатом якого є не відновлювана шкода фізичної цілісності організму людини, або іншому жорстокому

і нелюдському покаранню; е) за вчинене діяння був засуджений, виправданий чи звільне­ний від кримінальної відповідальності чи покарання.

У разі, якщо іноземець або особа без громадянства, що постійно не проживає в Україні, вчинили злочини на території кількох держав, питання про видачу їх одній із них вирішується дипломатичним шляхом на підставі міжнародних договорів України. При цьому обов’язковою умовою видачі зазвичай є те, що винний має нести відпові­дальність за всі вчинені ним злочини, незалежно від того, на території якої держави вони вчинені.

7. Відповідно до умов, визначених Європейською конвенцією про передачу засудже­них осіб, особу може бути передано іншій державі для відбування покарання, якщо:

а) ця особа є громадянином держави виконання вироку; б) вирок є остаточним; в) на час отримання запиту про передачу засуджена особа має відбувати покарання, як правило, впродовж якнайменш шести місяців або якщо їй винесено вирок до ув’язнення на неви- значений строк; г) на передачу згодна засуджена особа або, з урахуванням її віку або фізичного чи психічного стану,- її законний представник; д) діяння, на підставі якого було винесено вирок, є злочином згідно із законодавством держави виконання вироку; е) дер­жава винесення вироку і держава виконання вироку згодні на передачу засудженої особи.

Згідно з Договором між Україною та Китайською Народною Республікою про екс­традицію передача не може відбутися, якщо: а) діяння не підпадає під поняття «злочин» згідно із законодавством хоча б однієї із Сторін; б) за вчинення даного злочину перед­бачене покарання у виді позбавлення волі (згідно із законодавством України), або тю­ремного ув’язнення (згідно із законодавством Китаю) на строк менш як один рік або більш м’яке покарання; в) до закінчення призначеного строку покарання залишається менше шести місяців; г) особі надано притулок згідно із законодавством України або якщо кримінальна справа згідно із законодавством України у даному разі порушується лише за приватною скаргою потерпілого тощо. Крім того, у видачі може бути відмов­лено з інших підстав (наприклад, з огляду на характер злочину, вік, стан здоров’я та інші особистісні характеристики особи, видача якої вимагається).

8. Відповідно до Конституції України іноземцям та особам без громадянства, у т. ч. тим, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території, рішенням Президента України може бути надано притулок у порядку, встановленому законом. Але відповідний закон ще не прийнято, що виключає можливість застосування цієї конституційної норми.

9. Оскільки згідно зі ст. 10 існують категорії осіб, які не можуть бути видані інозем­ній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду (по­дібні положення існують і в кримінальних законах інших країн), то відповідні міжна­родні акти передбачають можливість забезпечення судового переслідування осіб, які вчинили злочини, шляхом виконання вироків за клопотанням тієї держави, у якій було винесено вирок.

Так, відповідно до Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків, відповідна Договірна Держава є компетентною виконувати вирок суду України за запитом України щодо санкцій, що включають позбавлення волі, штраф, конфіска­цію майна, позбавлення прав. (Про поняття «вирок» і «санкція», як вони розуміються у цій Конвенції, див. коментар до ст. 9).

Зазначений вирок може виконуватися тільки у разі, якщо згідно із законодавством цієї Держави діяння, за яке була встановлена санкція судом України, було б злочином у разі його вчинення на території цієї Держави, та особа, якій було встановлено санкцію, підляга­ла би покаранню в разі, якщо вона вчинила б це діяння на території цієї Держави. При цьо­му Україна може запитати іншу Договірну Державу виконати санкцію, лише якщо викона­но одну чи більше з таких умов, зокрема: а) засуджена особа постійно проживає в цій Державі; б) виконання санкції в цій Державі вірогідно покращить перспективи соціальної реабілітації засудженої особи; в) вказана Держава є Державою походження засудженої особи і заявила про своє бажання прийняти відповідальність за виконання такої санкції;

г) Україна вважає, що вона сама не може виконати санкцію, а ця Держава може.

Конституція України (ч. 2 ст. 25, ч. 2 ст. 26 і п. 26 ч. 1 ст. 106).

Європейська конвенція про видачу правопорушників від 13 грудня 1957р. Ратифікована Україною 16 січня 1998 р.

Додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників від 15 жовтня 1975 р. Ратифікований Україною 16 січня 1998р.

Другий додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників від 17 березня 1978р. Ратифікований Україною 16 січня 1998р.

Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. СРСР приєднався до Кон­венції 23 березня 1989 р. (ст. 36).

Європейська конвенція про міжнародну дійсність кримінальних вироків від 28 травня 1970 р. Ратифікована Україною 26 вересня 2002 р.

Європейська конвенція про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983 р. Україна приєд­налась до Конвенції 22 вересня 1995 р.

Додатковий протокол до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб від 18 груд­ня 1997 р. Ратифікований Україною 3 квітня 2003 р.

Конвенція ЄНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і криміналь­них справах від 22 січня 1993 р. (Мінська конвенція). Ратифікована Україною 10 листопада 1994 р. (розділ IV).

Конвенція ЄНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і криміналь­них справах від 7 жовтня 2002 р. (Кишинівська конвенція). Україною не ратифікована.

Протокол до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кри­мінальних справах від 29 березня 1997р. Ратифікований Україною 3 березня 1998р.

Конвенція про передачу осіб, які страждають на психічні розлади, для проведення примусо­вого лікування від 28 березня 1997р. Ратифікована Україною 11 січня 2000р.

Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. (ст. 14).

Декларація ООН про територіальний притулок від 14 грудня 1967 р.

Декларації ООН про злочинність та громадську безпеку від 12 грудня 1996р.

Закон України «Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції» від 16 січня 1998 р.

Висновок КЄ у справі про Римський Статут № З-в/2001 від 11 липня 2001 р.

Інструкція про порядок виконання Європейських конвенцій з питань кримінального судочин­ства. Затверджена наказом МЮ, ГП, Є Б, МВС, ВС, ДПА, ДДПВП від 29 червня 1999 р. М? 34/5/22/103/512/326/73.