2. Ті самі дії, якщо вони спричинили смерть неповнолітнього або інші тяжкі наслідки,-

караються обмеженням волі на строк до чотирьох років або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

1. Об’єкти цього злочину і злочинів, передбачених статтями 135 і 136, аналогічні.

2. З об’єктивної сторони цей злочин полягає у невиконанні або неналежному ви­конанні особою своїх професійних чи службових обов’язків щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх, що спричинило істотну шкоду здоров’ю потерпілого.

У статті 137 під невиконанням або неналежним виконанням професійних чи служ­бових обов’язків щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх слід розуміти, зокрема, ненадання безоплатної медичної, психологічної тощо допомоги, непроведення безоплатного протезування дітям-інвалідам, ненадання необхідної допомоги дітям, хворим на СНІД та інші невиліковні тяжкі хвороби, прийняття на роботу дітей без по­переднього медичного огляду і висновку про відсутність протипоказань до праці тощо. Про поняття невиконання або неналежне виконання службових обов’язків див. також коментар до ст. 367.

Під істотною шкодою здоров’ю потерпілого у ст. 137 розуміються наслідки у ви­гляді заподіяння неповнолітньому легкого тілесного ушкодження.

3. Суб’єктом злочину є особа, на яку покладено професійні чи службові обов’язки щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх. Невиконання службовою особою про­фесійних чи службових обов’язків щодо охорони життя та здоров’я інших осіб через недбале або несумлінне ставлення до цих обов’язків за наявності підстав тягне відпові­дальність за статтями 367, 425 або 434.

Професійні обов’язки щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх виконують, наприклад, певні категорії працівників закладів вищої, загальної середньої, професій­но-технічної та позашкільної освіти, лікувально-оздоровчих закладів для дітей, дитя­чих будинків, притулків і приймальників-розподільників для неповнолітніх, прийомні батьки і батьки-вихователі дитячих будинків сімейного типу, деякі працівники під­приємств у сфері туристичної діяльності тощо. Про поняття службової особи див. ст. 364 і коментар, викладений у Загальних положеннях до розділу XVII Особливої частини КК.

Невиконання або неналежне виконання службовою особою підприємства, установи або організації вимог нормативно-правових актів щодо охорони праці неповнолітніх, якщо це заподіяло шкоду здоров’ю неповнолітнього, кваліфікується за ст. 271.

4. З суб’єктивної сторони злочин характеризується тільки необережністю до діян­ня і до наслідків. Істотну шкоду здоров’ю дітей при цьому слід розглядати як наслідок факторів, можливість виникнення яких особа передбачала, але легковажно розрахову­вала на те, що вони не з’являться, або ж, хоча і не передбачала, але повинна була і мог­ла передбачити (наприклад, що діти, залишившись без догляду, можуть переплутати цукор з отрутою, або почнуть підпалювати феєрверк тощо).

Про поняття несумлінне ставлення до своїх обов’язків див. коментар до ст. 367.

5. Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 137) є смерть неповнолітнього або інші тяжкі наслідки. При цьому смерть неповнолітнього може настати як внаслідок злочинних дій інших осіб, так і внаслідок нещасного випадку (наприклад, утоплення, падіння у прірву) або самогубства. До інших тяжких наслідків слід відносити запо­діяння потерпілому тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження, зникнення його безвісти тощо.

Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст. 62).

Закон України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» від 24 січня 1995 р. (ст. 11).

Закон України «Про туризм» від 15 вересня 1995 р. (статті 26-28).

Закон України «Про освіту» від 23 березня 1996р. (ст. 56).

Закон України «Про професійно-технічну освіту» від 10 лютого 1998 р. (ст. 29).

Закон України «Про загальну середню освіту» від 13 травня 1999 р. (ст. 22).

Закон України «Про позашкільну освіту» від 22 червня 2000 р. (ст. 20).

Закон України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р. (статті 12, 21).

Закон України «Про дошкільну освіту» від 11 липня 2001 р. (статті 34, 35).

Положення про дитячий будинок сімейного типу. Затверджене постановою КМ N2 564 від 26 квітня 2002 р.

Стаття 138. Незаконна лікувальна діяльність

Заняття лікувальною діяльністю без спеціального дозволу, здійснюване особою, яка не має належної медичної освіти, якщо це спричинило тяжкі на­слідки для хворого,-

карається виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є життя або здоров’я особи, а його додатковим об’єктом - порядок надання громадянам якісної та кваліфікованої медичної допомоги.

Непрофесійне втручання у людський організм як унікальний за своєю складністю і непередбачуваністю об’єкт нерідко призводить до втрати дорогоцінного часу, який можна було б використати для ефективного лікування, а також здатне викликати тяжкі наслідки, у т. ч. смерть людини.

Медична практика може здійснюватись за умови одержання ліцензії на такий вид діяльності та за умови дотримання кваліфікаційних, організаційних та інших ліцензійних вимог. Медична практика провадиться ліцензіатами за спеціальностями, які зазнача­ються в ліцензії відповідно до номенклатури лікарських спеціальностей та спеціальностей молодших спеціалістів з медичною освітою та відповідно до обсягів, визначених квалі­фікаційними вимогами, затвердженими МОЗ.

2. Об’єктивна сторона злочину виражається у занятті особою, яка не має належної медичної освіти, лікувальною діяльністю, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого.

Заняття лікувальною діяльністю без спеціального дозволу означає, що особа за­ймається такою діяльністю, не отримавши у встановленому порядку відповідний дозвіл (ліцензію). Відсутність спеціального дозволу вбачається також у разі здійснення тих видів лікувальної діяльності, які не зазначені в отриманій ліцензії. Заняття лікувальною діяльністю передбачає такі дії, як огляд хворого, встановлення діагнозу, консультуван­ня, призначення до вживання ліків, визначення засобів, методів і прийомів впливу на організм людини, проведення процедур, хірургічне втручання тощо. При цьому не обов’язково, щоб лікувальна діяльність здійснювалась особою тривалий період і була для неї джерелом існування.

У разі, якщо незаконна лікувальна діяльність здійснюється забороненими методами чи засобами, вчинене підлягає кваліфікації за ст. 138 і додатково, залежно від конкрет­ного забороненого методу чи засобу, за статтями 141, 142, 143, 314, 315, 324 тощо. Як­що особа, не маючи належної медичної освіти, підроблює та (або) використовує заві­домо підроблений документ, який засвідчує начебто її відповідність єдиним кваліфіка­ційним вимогам у сфері медицини, дії винного слід додатково кваліфікувати за відповідною частиною ст. 358. Кваліфікація за сукупністю злочинів, передбачених статтями 138, 190, буде правильною за умови, що винний усвідомлює неефективність і марність прийомів і методів, які використовуються ним під час незаконної лікувальної діяльності і лише виконують роль засобу шахрайського заволодіння чужим майном.

Порушення умов ліцензування при здійсненні належним суб’єктом медичної прак­тики як різновиду господарської діяльності має кваліфікуватись не за ст. 138, а за ст. 202. Здійснення лікувальної діяльності особою, яка не має належної медичної осві­ти, за відсутності передбачених ст. 138 наслідків слід кваліфікувати за ст. 203.

Злочин вважається закінченим з моменту настання тяжких наслідків для хворого. Під тяжкими наслідками слід розуміти спричинення смерті, заподіяння тяжкого тілес­ного ушкодження одній особі або тілесного ушкодження середньої тяжкості двом або більше особам. При цьому під хворим розуміється не тільки особа, яка насправді має певне захворювання, а й будь-яка інша особа, яка звернулась до винного з профілактич­ною метою або через те, що сама вважала себе хворою або її вважали хворою батьки, сестра. Медичною практикою дозволяється займатись лише за спеціальністю, визначе­ною у сертифікаті або посвідченні про спеціалізацію, за переліками відповідних медич­них спеціальностей, які затверджуються МОЗ. Якщо особа бажає застосувати методи, не передбачені кваліфікаційними вимогами певної спеціальності, але дозволені у медич­ній практиці для лікарів або середнього медичного персоналу, до документів, які пода­ються для отримання ліцензії на заняття медичною практикою, додається посвідчення про опанування такими методами в закладах, яким надано право видавати посвідчення до диплома певної спеціальності державного зразка.

Медичних працівників, які займаються лікувальною діяльністю не відповідно до документально посвідченої спеціальності, у контексті відповідальності за ст. 138 також слід визнавати особами, які не мають належної медичної освіти. Не є суб’єктом цього злочину, наприклад, медична сестра, яка за плату робить призначену хворому медичну маніпуляцію, або лікар-окуліст, який за плату оглядає хворого і рекомендує йому оку­ляри. Якщо ці медичні послуги надаються в державному чи комунальному закладі охо­рони здоров’я, то незаконна вимога їх оплати може бути кваліфікована за ч. 1 ст. 184 або за ст. 354.

Якщо особа з належною медичною освітою займається проведенням розрахованих на масову аудиторію лікувальних сеансів, інших аналогічних заходів з використанням гіп­нозу чи інших методів психічного або біоенергетичного впливу без отримання на такий вид медичної практики спеціального дозволу МОЗ, то вчинене, за наявності інших не­обхідних ознак злочину, має кваліфікуватися за ст. 142.

4. Суб’єктивна сторона злочину визначається ставленням до наслідків і характе­ризується необережністю.

Основи законодавства України про охорону здоров ’я від 19 листопада 1992 р. (статті 74—75).

КАП (ст. 46-2).

Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р.

Положення про Міністерство охорони здоров’я України. Затверджене постановою КМ № 1542 від 2 листопада 2006р.

Наказ МОЗ «Про подальше удосконалення атестації лікарів» N2 359 від 19 грудня 1997 р.

Перелік вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, підготовка і отримання звання в яких дають право займатись медичною і фармацевтичною діяльністю. Затверджений наказом МОЗ N2 195 від 25 грудня 1992 р

Наказ МОЗ N2 48 від 17 березня 1993 р. «Про порядок направлення на стажування лікарів і їх наступного допуску до лікарської діяльності».

Порядок надання права на професійну діяльність в Україні особам, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн». Затверджений наказом МОЗ N2 118-С від 19 серпня 1994 р. (у редакції наказу N2 410 від 2 7 червня 2006р.).

Положення про порядок проведення атестації лікарів. Затверджене наказом МОЗ N2 359 від 19 грудня 1997р.

Положення про організацію роботи цілителя, який здійснює медичну діяльність в галузі на­родної та нетрадиційної медицини. Затверджене наказом МОЗ N2 36 від 11 лютого 1998 р.

Інструкція про порядок надання Комітетом з питань народної і нетрадиційної медицини при Міністерстві охорони здоров ’я України спеціального дозволу для провадження медичної діяльності в галузі народної і нетрадиційної медицини. Порядок проведення атестації та експер­тизи цілительських здібностей осіб, які виявили бажання займатись медичною діяльністю в галузі народної і нетрадиційної медицини. Затверджені наказом МОЗ N2 195 від 10 серпня 2000р.

Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з медичної практики. Затверджені наказом Держпідприємництва та МОЗ N2 38/63 від 16 лютого 2001 р.

Статут державного підприємства «Комітет з питань народної і нетрадиційної медицини Міністерства охорони здоров ’я України». Затверджений наказом МОЗ № 522 від 27липня 2006р.

Порядок застосування методів психологічного і психотерапевтичного впливу. Затвердже­ний наказом МОЗ N2 199 від 15 квітня 2008 р. (п. 10).

сестра. Медичною практикою дозволяється займатись лише за спеціальністю, визначе­ною у сертифікаті або посвідченні про спеціалізацію, за переліками відповідних медич­них спеціальностей, які затверджуються МОЗ. Якщо особа баіжає застосувати методи, не передбачені кваліфікаційними вимогами певної спеціальності, але дозволені у медич­ній практиці для лікарів або середнього медичного персоналу, до документів, які пода­ються для отримання ліцензії на заняття медичною практикою, додається посвідчення про опанування такими методами в закладах, яким надано право видавати посвідчення до диплома певної спеціальності державного зразка.

Медичних працівників, які займаються лікувальною діяльністю не відповідно до документально посвідченої спеціальності, у контексті відповідальності за ст. 138 також слід визнавати особами, які не мають належної медичної освіти. Не є суб’єктом цього злочину, наприклад, медична сестра, яка за плату робить призначену хворому медичну маніпуляцію, або лікар-окуліст, який за плату оглядає хворого і рекомендує йому оку­ляри. Якщо ці медичні послуги надаються в державному чи комунальному закладі охо­рони здоров’я, то незаконна вимога їх оплати може бути кваліфікована за ч. 1 ст. 184 або за ст. 354.

Якщо особа з належною медичною освітою займається проведенням розрахованих на масову аудиторію лікувальних сеансів, інших аналогічних заходів з використанням гіп­нозу чи інших методів психічного або біоенергетичного впливу без отримання на такий вид медичної практики спеціального дозволу МОЗ, то вчинене, за наявності інших не­обхідних ознак злочину, має кваліфікуватися за ст. 142.

4. Суб’єктивна сторона злочину визначається ставленням до наслідків і характе­ризується необережністю.

Основи законодавства України про охорону здоров ’я від 19 листопада 1992 р. (статті 74—75).

КАП (ст. 46-2).

Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р.

Положення про Міністерство охорони здоров'я України. Затверджене постановою КМ № 1542 від 2 листопада 2006р.

Наказ МОЗ «Про подальше удосконалення атестації лікарів» N9 359 від 19 грудня 1997 р.

Перелік вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, підготовка і отримання звання в яких дають право займатись медичною і фармацевтичною діяльністю. Затверджений наказом МОЗ № 195 від 25 грудня 1992 р.

Наказ МОЗ N9 48 від 17 березня 1993 р. «Про порядок направлення на стажування лікарів і їх наступного допуску до лікарської діяльності».

Порядок надання права на професійну діяльність в Україні особам, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн». Затверджений наказом МОЗ N9 118-С від 19 серпня 1994 р. (у редакції наказу N9 410 від 2 7 червня 2006р.).

Положення про порядок проведення атестації лікарів. Затверджене наказом МОЗ N9 359 від 19 грудня 1997 р.

Положення про організацію роботи цілителя, який здійснює медичну діяльність в галузі на­родної та нетрадиційної медицини. Затверджене наказом МОЗ № 36 від 11 лютого 1998 р.

Інструкція про порядок надання Комітетом з питань народної і нетрадиційної медицини при Міністерстві охорони здоров’я України спеціального дозволу для провадження медичної діяльності в галузі народної і нетрадиційної медицини. Порядок проведення атестації та експер­тизи цілительських здібностей осіб, які виявили бажання займатись медичною діяльністю в галузі народної і нетрадиційної медицини. Затверджені наказом МОЗ N9 195 від 10 серпня 2000 р.

Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з медичної практики. Затверджені наказом Держпідприємництва та МОЗ N9 38/63 від 16 лютого 2001 р.

Статут державного підприємства «Комітет з питань народної і нетрадиційної медицини Міністерства охорони здоров 'я України». Затверджений наказом МОЗ N9 522 від 27липня 2006р.

Порядок застосування методів психологічного і психотерапевтичного впливу. Затвердже­ний наказом МОЗ N9 199 від 15 квітня 2008 р. (п. 10).

Стаття 139. Ненадання допомоги хворому медичним працівником

1. Ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівни­ком, який зобов’язаний, згідно з установленими правилами, надати таку допомо­гу, якщо йому завідомо відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого,-

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або виправними роботами на строк до двох років.