10. Про поняття воєнного стану див. коментар до ст. 111. Надзвичайний стан - це особливий правовий режим, який може тимчасово запроваджуватися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров’ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства. До числа інших надзвичайних подій слід, зокрема, від­носити повінь, землетрус, пожежу, зсув, обвал, інші події стихійного характеру, епі­демію, епізоотію, епіфітотію, аварію, техногенну чи екологічну катастрофу, масові заворушення тощо.

11. Під вчиненням злочину загальнонебезпечним способом розуміється будь-який спосіб вчинення злочину, внаслідок якого створюється небезпека життю чи здоров’ю багатьох людей, заподіяння шкоди багатьом матеріальним об’єктам тощо, зокрема: ви­бух, підпал, організація катастрофи, зараження чи отруєння водойм, затоплення, вико­ристання автоматичних пристроїв, поміщення у воду дроту високовольтної лінії елект­ропередач чи інша форма використання електричного струму, використання газу тощо. Загальнонебезпечність визначається з урахуванням факту створення небезпеки для життя чи здоров’я громадян, властивостей майна, якому заподіюється шкода, засобів і знарядь, місця вчинення діяння тощо.

12. Про поняття алкогольного сп9яніння, вживання наркотичних або інших одур- манюючих засобів див. Коментар до статей 21, 305, 315, 316, 322.

13. Обов’язковою умовою застосування проаналізованих вище обставин при при­значенні покарання є те, що вони усвідомлювалися винним при вчиненні злочину.

14. Суд не може ще раз враховувати як обтяжуючу покарання обставину, що визначе­на у відповідній статті Особливої частини КК як ознака злочину, за вчинення якого призначається покарання (ч. 4 ст. 67). Наприклад, не можуть бути враховані як обтя­жуючі при кваліфікації відповідних злочинів такі обставини, як: вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі чи розбрату - при кваліфікації за

ч. 2 ст. 110 і ст. 161; вчинення злочину у зв’язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку - при кваліфікації за ст. 112, п. 8 ст. 115, ст. 345 та ін.; тяж­кі наслідки, завдані злочином,- при кваліфікації за ч. 2 ст. 169, ч. З ст. 204, ч. 2 ст. 238, ст. 247, ч. 2 ст. 347, ч. З ст. 424; вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в безпо­радному стані - при кваліфікації за статтями 135, 152, 153; вчинення злочину з особли­вою жорстокістю - при кваліфікації за статтями 126 і 127; вчинення злочину з викорис­танням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій - при ква­ліфікації за ч. 1 ст. 111, ч. 2 ст. 238, ч. З ст. 402; вчинення злочину загальнонебезпечним способом - при кваліфікації за п. 5 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 194 тощо.

15. Закон (ч. 2 ст. 67) надає суду право, залежно від характеру вчиненого злочину, навівши мотиви свого рішення у вироку, не визнавати ряд з перелічених у цій статті обставин такими, що обтяжують покарання. Це правило не поширюється на такі обста­вини, як вчинення злочину: групою осіб за попередньою змовою; щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані; щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала в стані вагітності; з використанням малолітнього або особи, що страждає на психічне захворювання чи недоумство; з особливою жорсто­кістю; загальнонебезпечним способом.

Закон України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» від 16 грудня 1993 р. (статті 6, 10).

Закон України «Про оборону України» в редакції від 5 жовтня 2000 р.

Закон України «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000 р.

Закон України «Про правовий режим воєнного стану» від 6 квітня 2000 р.

Постанова ПВС N2 4 від 27 березня 1992 р. «Про судову практику в справах про згвалтуван­ня та інші статеві злочини» (п. 9).

Постанова ПВС N2 2 від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини про­ти життя та здоров ’я особи».

Постанова ПВС N2 7 від 24 жовтня 2003 р. «Про практику призначення судами криміналь­ного покарання» (пункти 4, 5, 6).

Постанова ПВС N2 10 від#листопада 2009 р. «Про судову практику у справах про злочини проти власності».

Стаття 68. Призначення покарання за незакінчений злочин та за зло­чин, вчинений у співучасті

1. При призначенні покарання за незакінчений злочин суд, керуючись по­ложеннями статей 65-67 цього Кодексу, враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця.

2. За вчинення готування до злочину строк або розмір покарання не може перевищувати половини максимального строку або розміру найбільш суво­рого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу.

3. За вчинення замаху на злочин строк або розмір покарання не може пе­ревищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суво­рого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу.

4. При призначенні покарання співучасникам злочину суд, керуючись по­ложеннями статей 65-67 цього Кодексу, враховує характер та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину.

(Стаття 52 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270А/І від 15 квіт­ня 2008 р.)

1. Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин (про їх понят­тя див. статті 13-15 та коментар до них). Виходячи із загальних засад призначення по­карання (ст. 65) і керуючись положеннями статей 66-67, суд має враховувати при при­значенні покарання за незакінчений злочин: 1) ступінь тяжкості вчиненого особою зло­чину (див. коментар до ст. 12); 2) ступінь здійснення злочинного наміру; 3) причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця.

2. Співучасниками злочину, поряд із виконавцем, є організатор, підбурювач та по­собник (ст. 27). Призначаючи їм покарання відповідно до положень статей 65-67, суд враховує характер та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину. Про особливості кримінальної відповідальності співучасників див. коментар до статей 29-31. Характер участі - це та роль, яку співучасник виконував у спільно вчиненому злочині: викона­вець, організатор, підбурювач, пособник. Ступінь участі - це фактичний внесок кож­ного із співучасників у вчинений об’єднаними зусиллями злочин.

3. Норми частин 2 і 3 ст. 68 не можуть застосовуватися до такого виду покарання, як довічне позбавлення волі (обґрунтування цього див. у коментарі до ст. 69-1) і при призначенні покарання за готування чи замах на злочин, за який передбачено покаран­ня у виді довічного позбавлення волі, «найбільш суворим видом покарання», про яке згадується у частинах 2 і 3 ст. 68, слід вважати позбавлення волі на певний строк. У зазначених випадках необхідно брати до уваги саме позбавлення волі на певний строк і тому, що суди фактично не призначають довічне позбавлення волі за готування та замах на злочини, передбачені ст. 112, ч. 2 ст. 115, ч. З ст. 258, статтями 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, ч. 2 ст. 438, ч. 2 ст. 439, ч. 1 ст. 442, ст. 443 (в окремих випадках при­значення довічного позбавлення волі за замах на такі злочини вироки були змінені ви­щестоящими судами).

Стаття 69. Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено за­коном

1. За наявності кількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може призначити основне покарання, ниж­че від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за цей злочин. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для та­кого виду покарання в Загальній частині цього Кодексу.

2. На підставах, передбачених у частині першій цієї статті, суд може не призначати додаткового покарання, що передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу як обов’язкове.

(Положення ч. 1 ст. 69 в частині, яка унеможливлює призначення особам, які вчинили злочини невеликої тяжкості, більш м'якого покарання, ніж пе­редбачено законом, втратило чинність, як таке, що визнане неконститу­ційним на підставі Рішення КС № 15-рп/2004 від 02.11.2004 р.)

(Стаття 69 зі змінами, внесеними згідно із законами № 527-V від 22.12.2006 р., № 270-УІ від 15 квітня 2008 р.)

1. Закон (ч. 1 ст. 69) визначає такі підстави, які можуть обумовити призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом: 1) наявність кількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину;

2. тяжкість вчиненого злочину; 3) урахування особи винного, що передбачає урахуван­ня суб’єктивних ознак, які знижують ступінь суспільної небезпеки особи винного. При цьому суд має належним чином умотивувати своє рішення про призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом. При цьому суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для такого виду покарання в Загаль­ній частині цього Кодексу.

Під кількома обставинами у ч. 1 ст. 69 слід розуміти не менше двох відповідних об­ставин. Поняття істотне зниження ступеня тяжкості вчиненого злочину є оціноч­ним. Наприклад, у судовій практиці ВС не були визнані такими, що пом’якшують по­карання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину такі обставини, як вчинення злочину у молодому віці і ненастання від дій винного суспільно небезпечних наслідків.

2. За наявності підстав, визначених у ч. 1 ст. 69, суд, крім призначення винному більш м’якого основного покарання, може також не призначати йому додаткове покарання, що передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК як обов’яз­кове. Якщо таке покарання передбачене як факультативне, суд вирішує питання про його призначення, виходячи із загальних засад призначення покарання (ст. 65).

3. Більш м’яке покарання, ніж визначене санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, може бути призначене судом і у випадках, передбачених ч. З ст. 43 та ст. 82.

Рішення КС у справі про призначення судом більш м'якого покарання № 15-рп/2004 від 2 лис­топада 2004 р.

Постанова ПВС «Про практику призначення судами кримінального покарання» N9 7 від 24 жовтня 2003 р. (п. 8).

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах ВС від 27 березня 2007 р. у справі Т.

Стаття 69-1. Призначення покарання за наявності обставин, що пом’як­шують покарання

1. За наявності обставин, що пом’якшують покарання, передбачених пунк­тами 1 та 2 частини першої статті 66 цього Кодексу, відсутності обставин, що обтяжують покарання, а також при визнанні підсудним своєї вини, строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу.

(Кодекс доповнено статтею 69-1 згідно із Законом N2 270Л/І від 15 квіт­ня 2008 р.)

1. Статтею 69-1 визначаються правила, відповідно до яких строк або розмір пока­рання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті (санкцією части­ни статті) Особливої частини цього Кодексу за сукупності таких умов:

1. покарання підсудного пом’якшують обставини, передбачені пунктами 1 та 2 ч. 1 ст. 66 цього Кодексу. До таких обставин віднесені з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину (п. 1 ч. 1 ст. 66), а також добровільне відшко­дування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди (п. 2 ч. 1 ст. 66). Буквальне тлумачення тексту ст. 69-1, в якій законодавцем застосовано єднальний сполучник «та», дозволяє стверджувати, що під «наявністю обставин, що пом’якшують покарання, передбачених пунктами 1 та 2 частини першої статті 66 цього Кодексу» слід розуміти наявність обох обставин, передбачених вказаними пунктами частини 1 ст. 66, у будь- якому їх сполученні (наприклад, в одних випадках може мати місце з’явлення із зізнан­ням, щире каяття і добровільне відшкодування завданого збитку, в інших - активне сприяння розкриттю злочину й усунення заподіяної шкоди, в третіх - щире каяття і усунення заподіяної шкоди);

2. відсутні обставини, що обтяжують покарання. Йдеться про відсутність усіх пе­редбачених ч. 1 ст. 67 обставин, які обтяжують покарання. Наявність же хоча б однієї з цих обставин виключає можливість застосування ст. 69-1. У ст. 69-1 під обставинами, що обтяжують покарання, розуміються тільки обставини, передбачені ч. 1 ст. 67, але не аналогічні за назвою обставини, передбачені у статтях Особливої частини КК як ознаки злочину, що впливають на його кваліфікацію;

3. підсудний визнає свою вину. Йдеться про визнання підсудним своєї вини у вчи­ненні злочину, який йому інкримінується - визнання вини в іншому злочині до уваги не береться. У процесі розгляду справи, виходячи із сукупності всіх її обставин, суд має встановити, є таке визнання щирим чи удаваним - виходячи із загального змісту ст. 69-1 удаване визнання вини, не поєднане із зізнанням, щирим каяттям або активним сприян­ням розкриттю злочину, не повинно оцінюватися як таке. Визнання підсудним своєї вини має бути всебічно перевірене. У разі зміни підсудним показань, даних під час до­судового слідства, суд має з’ясувати причину цього, ретельно перевірити всі його пока­зання і дати їм належну оцінку.

2. За вказаних вище умов суд зобов’язаний (а не має право) призначити покарання, строк або розмір якого не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу. Наприклад, якщо ч. З ст. 185 передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох до шести років, то суд не може призначити покарання у виді позбавлення волі на строк більше чотирьох років.

3. Особливістю передбачених чинним КК України покарань є те, що усі вони, крім позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, а також довічного позбавлення волі, мають встановлені законом межі, що дає змогу суду обирати не тільки вид, а й розмір покарання. Отже, зазначені види покарань мають свої межі: максимальний строк або розмір.

4. Різними санкціями статей (санкціями частин статей) Особливої частини КК як найбільш суворі види основного покарання передбачені: штраф - від тридцяти до ти­сячі нмдг (вищі розміри штрафу передбачені, наприклад, частинами 1 і 2 ст. 204, ч. 1 ст. 209, ч. 2 ст. 212, ст. 220); позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю - до п’яти років; громадські роботи - до двохсот сорока годин; виправні роботи - до двох років із відрахуванням у дохід держави до двадцяти відсо­тків заробітку засудженого; службове обмеження для військовослужбовців - до двох років із відрахуванням у дохід держави до двадцяти відсотків суми грошового забез­печення засудженого; арешт - до шести місяців; обмеження волі - до п’яти років; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовця - до двох років; позбав­лення волі на певний строк - до п’ятнадцяти років. Деякі особливості мають макси­мальні межі покарань, які застосовуються до неповнолітніх: штраф призначається в межах до п’ятисот нмдг; громадські роботи - до ста двадцяти годин; виправні роботи - до одного року; арешт - до сорока п’яти діб; позбавлення волі на певний строк, залеж­но від категорії вчиненого злочину та віку неповнолітнього (статті 99-102). При цьо­му підрахунок строку або розміру покарання треба робити, з огляду на максимальний строк покарання, передбаченого конкретною санкцією статті (санкцією частини стат­ті) Особливої частини, а не визначеного Загальною частиною КК.

5. Положення ст. 69-1 в частині призначення покарання не поширюються на такий вид покарання, як довічне позбавлення волі, оскільки цей вид покарання, на відміну від усіх інших видів покарань (крім також позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу), не має встановлених законом меж, що не дає можливості суду обирати певний розмір покарання (під межами покарань розуміються часові, грошові, майнові або інші межі, в яких з урахуванням положень Загальної час­тини КК (статті 52-63) відповідний вид покарання може бути призначений, а також їх певні фактичні межі, встановлені у конкретній санкції.

Отже, при призначенні покарання за злочин, за який передбачено покарання у виді довічного позбавлення волі, за наявності обставин, що пом’якшують покарання, перед­бачених пунктами 1 та 2 ч. 1 ст. 66, відсутності будь-яких обставин, що обтяжують по­карання, а також при визнанні підсудним своєї вини, «найбільш суворим видом пока­рання», про яке згадується у ст. 69-1, слід вважати позбавлення волі на певний строк. Такий підхід цілком узгоджується з принципом верховенства права (ст. 8 Конституції України), за якого не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод і не допускається дискримінація за будь-якими ознаками (статті 22, 24 Конституції Укра­їни). Інший підхід, за якого особи, засуджені за злочин, передбачений статтею (части­ною статті) КК України, санкція якої містить довічне позбавлення волі, не мають права на більш гуманне ставлення до них, ніж особи, засуджені за усі інші злочини, є непра- вовим і не може бути застосований.

Ще одним аргументом (практичного характеру) на користь того, що у зазначених випа­дках необхідно брати до уваги саме позбавлення волі на певний строк, є те, що з огляду на загальні засади призначення покарання та умови призначення довічного позбавлення волі, визначені у ст. 64 («довічне позбавлення волі... застосовується лише у випадках..., якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк»), у суду фактично немає підстав для призначення довічного позбавлення волі (а не позбавлення волі на пев­ний строк) за наявності обставин, що пом’якшують покарання, передбачених пунктами 1 та

2. ч. 1 ст. 66, відсутності будь-яких обставин, що обтяжують покарання, а також при ви­знанні підсудним своєї вини,- навіть і за злочини, передбачені ст. 112, ч. 2 ст. 115, ч. З ст. 258, статтями 348, 379,400, ч. 4 ст. 404, ч. 2 ст. 438, ч. 2 ст. 439, ч. 1 ст. 442, ст. 443.

Загалом же ст. 69-1, як і ст. 68, у цьому контексті потребують законодавчих уточнень.

Постанова ПВС № 7 від 24 жовтня 2003 року «Про практику призначення судами кримі­нального покарання» (пункти 6-2 і 6-3).

Постанова ПВС № 2 від 11 лютого 2005 р. «Про практику застосування судами України за­конодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування» (п. 11).

Стаття 70. Призначення покарання за сукупністю злочинів

1. При сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і додат­кове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом по­глинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.

2. При складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, встановлених санкцією статті (санкцією частини стат­ті) Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає більш суворе покаран­ня. Якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах мак­симального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом поглинення будь-яких менш суворих покарань довіч­ним позбавленням волі.

3. До основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчинен­ні якйх особу було визнано винною.

4. За правилами, передбаченими в частинах першій - третій цієї статті, при­значається покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде вста­новлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до по­становлення попереднього вироку. У цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, перед­баченими в статті 72 цього Кодексу.

(Стаття 70 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270-\/І від 15 квіт­ня 2008 р.)

1. Сукупність злочинів є одним із видів множинності злочинів. Про поняття сукуп­ності злочинів див. ст. 33 та коментар до неї.

Призначення покарання за сукупністю злочинів проходить дві стадії:

1. суд призначає покарання окремо за кожен злочин;

2. суд призначає остаточне покарання за їх сукупністю.

Цей підхід має практичне значення у таких аспектах: а) він сприяє досягненню мети кримінального покарання, оскільки, призначаючи покарання за кожний із вчинених злочинів, суд не лише індивідуалізує покарання, а й стверджує принцип невідворотно­сті покарання; б) він забезпечує апеляційній і касаційній інстанціям можливість перевір­ки винесеного вироку, полегшує розгляд справ у разі, коли йдеться про зміну чи скасу­вання вироку в частині засудження за один із злочинів; в) це дає змогу правильно за­стосовувати положення кримінального закону про його зворотну дію в часі; г) у разі прийняття закону про амністію він надає можливість чітко визначити злочин, що під­падає під амністію.

Призначаючи покарання за кожний із злочинів, суд повинен керуватися загальними засадами призначення покарання (ст. 65).

2. Остаточне покарання за сукупністю злочинів призначається судом на основі од­ного із трьох принципів:

1. поглинення менш суворого покарання більш суворим;

2. повного складання призначених покарань;

3. часткового складання призначених покарань.

За загальним правилом, встановленим ч. 2 ст. 70, остаточне покарання визначається в межах, установлених нормою Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання. Виняток з цього правила становить ситуація, коли хоча б один із злочинів є умисним тяжким чи особливо тяжким. У такому випадку суд вправі призначити оста­точне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом поглинення будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

Передбачені законом правила призначення покарання за сукупністю злочинів за­стосовуються у випадках самостійної кваліфікації вчиненого як за різними статтями, так і за різними частинами однієї статті кримінального закону, якими передбачена від­повідальність за окремі склади злочинів і які мають самостійні санкції. Повною мірою це стосується також дій, одні з яких кваліфікуються як закінчений злочин, а інші - як готування, замах або співучасть у злочині. Однак за окремими пунктами статті КК, які не мають самостійних санкцій, покарання за сукупністю злочинів не призначається. При виборі принципу призначення покарання (поглинення менш суворого покарання більш суворим або повного чи часткового складання призначених покарань) суд пови­нен враховувати, крім даних про особу винного та обставин, що пом’якшують та обтя­жують покарання, також кількість злочинів, що входять у сукупність, форму вини і мо­тиви вчинення кожного з них, вид сукупності (реальна чи ідеальна), тяжкість наслідків кожного злочину окремо та їх сукупності тощо.

3. У випадку, коли за злочини, що входять у сукупність, призначено додаткове (до­даткові) покарання, суд обов’язково приєднує його (їх) до остаточно призначеного ним основного покарання. Коли за злочини, що входять у сукупність, призначено кілька додаткових покарань одного й того ж виду, суд визначає остаточне додаткове покаран­ня шляхом поглинення меншого за розміром (строком) покарання більшим за розміром (строком) або шляхом повного чи часткового складання цих покарань у межах, встанов­лених санкцією норми Особливої частини, яка передбачає більш суворе додаткове по­карання, за якою засуджено винного. При цьому максимальний розмір (строк) додатко­вого покарання не може бути більшим його максимального розміру (строку), визначе­ного законом (відповідною статтею Загальної частини КК). Призначені судом за злочини, що входять у сукупність, додаткові покарання різних видів приєднуються до остаточно призначеного основного покарання і виконуються самостійно (ч. 4 ст. 72).

При складанні покарань за сукупністю злочинів менш суворий вид покарання пере­водиться в більш суворий вид за правилами, передбаченими ст. 72.

Про правила визначення санкцій з більш суворим покаранням див. коментар до ст. 5.

4. За правилами, визначеними в частинах 1-3 ст. 70, призначення покарання застосо­вується і в тих випадках, коли після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, який вчинено до постановлення попереднього вироку. За таких обставин до строку остаточно призначеного покарання зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, перед­баченими ст. 72.

У цьому випадку процес призначення покарання проходить три стадії:

1. призначення покарання за розкритий злочин;

2. визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів;

3. зарахування в строк остаточного покарання повністю чи частково відбутого пока­рання за попереднім вироком.

Усі названі стадії відображаються в резолютивній частині вироку.

При цьому суд не може змінювати призначені покарання за попередніми вироками, а остаточне покарання не може бути нижчим від покарання, призначеного за попереднім вироком, оскільки в таких випадках при поглиненні або складанні покарань суд має ви­ходити з розміру всього покарання, призначеного за попереднім вироком, а не з його не- відбутої частини. Якщо ж вирок у попередній справі скасовано за нововиявленими обста­винами, то він не враховується. Суд призначає покарання у такому випадку за правилами, передбаченими частинами 1-3 ст. 70.

Іноді після постановлення вироку в справі встановлюється, що винний як до поста- новлення вироку в справі, так і після його постановлення вчинив ще й інші злочини. За таких обставин спочатку призначається покарання за сукупністю злочинів (ст. 70), а потім - за сукупністю вироків (ст. 71).

Постанова ПВС N9 7 від 24 жовтня 2003 р. «Про практику призначення судами криміналь­ного покарання» (пункти 7, 76, 20, 21, 22).

Стаття 71. Призначення покарання за сукупністю вироків

1. Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.

2. При складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк пока­рання не може перевищувати максимального строку, встановленого для да­ного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. При складанні пока­рань у виді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призна­ченого за сукупністю вироків, не к>винен перевищувати п’ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один із зх№гинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим п’ятнадцяти років, але не повинен пе­ревищувати двадцяти п’яти років. При складанні покарань у виді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань загальний строк по­карання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначається шля­хом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

3. Призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання або невід- бута його частина за попереднім вироком підлягає приєднанню до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків.

4. Остаточне покарання за сукупністю вироків, крім випадків, коли воно ви­значається шляхом поглинення одного покарання іншим, призначеним у мак­симальному розмірі, має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

5. Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив два або більше злочинів, суд призначає покарання за ці нові злочини за правилами, передбаченими в статті 70 цього Кодексу, а потім до остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, повністю чи частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком у межах, встановлених у частині другій цієї статті.

(Стаття 71 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270-\/і від 15 квіт­ня 2008 р.)

1. Виходячи зі змісту ст. 71, правила призначення покарання за сукупністю вироків застосовуються у разі, якщо засуджений вчинив новий злочин у період після постанов­лення вироку в першій справі і до повного відбуття ним призначеного судом покаран­ня. Отже, ці правила застосовуються судом і тоді, коли новий злочин вчинено після проголошення вироку, але до набрання ним законної сили.

2. Призначаючи покарання за сукупністю вироків, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.

Невідбутою частиною покарання слід вважати: а) покарання, від відбування якого особу звільнено з випробуванням (статті 75, 78, 79, 104); б) частину покарання, від якого особу звільнено умовно-достроково (ст. 81); в) невідбуту частину більш м’якого пока­рання, призначеного судом особі в порядку заміни невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82); г) частину покарання, від відбування якого звільнена вагітна жінка або жінка, яка має дитину (дітей) віком до трьох років (ст. 83); д) невідбуту засудженим час­тину покарання при звільненні його від покарання за хворобою (ст. 84); е) невідбуту час­тину покарання, замінену в порядку амністії (ст. 86); є) невідбутий строк позбавлення волі, призначений судом у порядку заміни довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк (ст. 87); ж) частину будь-якого основного покарання, невідбуту засудже­ним; з) додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком.

Якщо новий злочин вчинено винним у період відбування покарання у виді позбав­лення волі, то невідбуту частину покарання слід обчислювати з моменту винесення по­станови про обрання запобіжного заходу за новий злочин. При цьому до строку від­бування покарання зараховується час перебування під вартою в порядку запобіжного заходу в останній справі. При складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого для да­ного виду покарання в Загальній частині КК. Загальний строк позбавлення волі при призначенні покарання за сукупністю вироків не повинен перевищувати п’ятнадцяти років. Цей строк для повнолітніх засуджених може бути більшим п’ятнадцяти років, але не більшим двадцяти п’яти років, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким. Довічне позбавлення волі при складанні його з будь-яким менш суворим покаранням поглинає ці покарання. Покарання у виді позбавлення волі на певний строк особам, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, не може бути призначене на строк більше десяти років, а у випадку вчинення особливо тяжкого злочину, поєднано­го з умисним позбавленням життя людини,- п’ятнадцяти років (ст. 102).

3. Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим як від покарання, призначеного за новий злочин, так і від невідбутої частини покарання за попереднім вироком, за винятком випадків, коли за попереднім вироком призначено довічне позбав­лення волі, а також крім випадків, коли остаточне покарання визначається шляхом по­глинення одного покарання іншим, призначеним у максимальному розмірі.

4. Додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком підлягає приєднанню до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків (ч. З ст. 71, ч. 4 ст. 72).

При складанні покарань за сукупністю вироків менш суворий вид покарання пере­водиться в більш суворий вид за правилами, передбаченими ст. 72. При цьому основні покарання складаються з основними, а додаткові покарання з додатковими, а покарання одного виду, які можуть застосовуватися як основні, так і як додаткові (штраф, позбав­лення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю), можуть склада­тися судом у межах, встановлених в Загальній частині КК (статті 53, 55).

3. Певну особливість встановлено законом (ч. 5 ст. 71) для випадків вчинення засу­дженим двох або більше злочинів після винесення вироку, але до повного його відбуття. За таких обставин суд спочатку призначає покарання за ці нові злочини за правилами, визначеними ст. 70, а потім до призначеного таким чином покарання повністю або част­ково приєднує невідбуту частину покарання за правилами, визначеними ч. 2 ст. 71.

КПК (ст. 413).

Постанова ПВС № 7 від 24 жовтня 2003 р. «Про практику призначення судами криміналь­ного покарання» (пункти 25, 26).

Стаття 72. Правила складання покарань та зарахування строку попе­реднього ув’язнення

1. При складанні покарань за сукупністю злочинів та сукупністю вироків менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий вид виходячи з такого їх співвідношення:

1. одному дню позбавлення волі відповідають:

а) один день тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбов­ців або арешту;

б) два дні обмеження волі;

в) три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт;

г) вісім годин громадських робіт;

2. одному дню тримання в дисциплінарному батальйоні військовослуж­бовців або арешту відповідають:

а) два дні обмеження волі;

б) три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт;

3. одному дню обмеження волі відповідають три дні службового обме­ження для військовослужбовців або три дні виправних робіт;

4. одному дню обмеження волі або арешту відповідають вісім годин гро­мадських робіт.

2. При призначенні покарання за сукупністю злочинів або вироків у виді ви­правних робіт або службових обмежень для військовослужбовців складанню підлягають лише строки цих покарань. Розміри відрахувань із заробітку засу­дженого складанню не підлягають і обчислюються за кожним вироком самостійно.

3. Основні покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні їх за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягають і виконуються самостійно.

4. Додаткові покарання різних видів у всіх випадках виконуються само­стійно.

5. Попереднє ув’язнення зараховується судом у строк покарання у разі за­судження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими у частині першій цієї статті. При призначенні покарань, не зазначених в час­тині першій цієї статті, суд, враховуючи попереднє ув’язнення, може пом’як­шити покарання або повністю звільнити засудженого від його відбування.

6. Встановлені в частині першій цієї статті правила співвідношення видів покарань можуть застосовуватись і в інших випадках, передбачених Загаль­ною частиною цього Кодексу.

(Стаття 72 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270Л/І від 15 квітня 2008 р.)

1. Наведені у ст. 72 правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув’язнення застосовуються судом при призначенні покарання за сукупністю злочинів та за сукупністю вироків.

2. У частинах 1, 2, 3 і 4 ст. 72 визначено співвідношення між різними видами пока­рань, яке застосовується судом при переведенні менш суворого виду покарання в більш суворий вид покарання. Складання покарань одного й того ж виду проводиться судом шляхом додавання їх строків (розмірів), за винятком виправних робіт та службових об­межень для військовослужбовців, коли складанню підлягають лише строки цих пока­рань, а розміри відрахувань із заробітку засудженого складанню не підлягають і обчис­люються за кожним вироком самостійно.

3. Штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяль­ністю не можуть бути переведені в будь-яке інше покарання відповідно до ч. 1 ст. 72. При складанні цих покарань, а також складанні їх з іншими покараннями, суд може:

а) застосувати принцип поглинання менш суворого покарання більш суворим покаран­ням (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяль­ністю поглинає штраф); б) включити його в остаточне покарання як самостійне пока­рання.

4. Додаткові покарання одного виду, призначені судом за злочини, що входять у сукуп­ність, складаються у межах, передбачених для цього виду додаткового покарання у Загаль­ній частині КК. Додаткові покарання різних видів у всіх випадках виконуються самостійно.

5. Зарахування судом попереднього ув’язнення у разі засудження до позбавлення волі провадиться з розрахунку день за день або виходячи із співвідношення покарань, визначеного в ч. 1 ст. 72. Якщо ж суд призначає покарання, які не зазначені у ній, то, враховуючи попереднє ув’язнення, він може пом’якшити покарання або повністю звільнити засудженого від його відбування.

У строк попереднього ув’язнення включається строк: а) затримання особи органом дізнання за підозрою у вчиненні злочину (ст. 106 КПК); б) затримання особи слідчим за підозрою у вчиненні злочину (ст. 115 КПК); в) тримання особи під вартою як запобіж­ний захід (статті 155, 156, 165-2 КПК); г) перебування обвинуваченого у відповідно­му стаціонарному медичному закладі при проведенні судово-медичної або судово- психіатричної експертизи (статті 204, 205 КПК).

Суд має звільнити засудженого від відбування основного покарання, якщо зарахування попереднього ув’язнення становить фактично відбуте ним призначене основне покарання.

6. Нова ч. 6 ст. 72 поширила положення ч. 1 ст. 72 зокрема на випадки заміни пока­рання.

Стаття 73. Обчислення строків покарання

Строки покарання обчислюються відповідно в роках, місяцях та годинах. При заміні або складанні покарань, а також у разі зарахування попереднього ув’язнення допускається обчислення строків покарання у днях.

За загальним правилом, обчислення строків покарання провадиться в роках та міся­цях. Винятком із цього правила є громадські роботи, строк яких обчислюється у годинах. Обчислення строків покарання у днях допускається у разі: а) заміни (статті 74, 82, 83, 85, 86, 90) або складання (статті 70-72) покарань; б) зарахування у строк покарання попе­реднього ув’язнення (ч. 5 ст. 72); в) зарахування у строк покарання часу, протягом якого до особи застосовувалися примусові заходи медичного характеру (частини 1, 4 ст. 84).