1. Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.

2. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення.

3. Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

1. КК чітко фіксує поділ необережної форми вини на два види - злочинну самовпев­неність і злочинну недбалість.

2. Інтелектуальний момент злочинної самовпевненості характеризується тим, що особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння.

Вольовий момент полягає у тому, що особа легковажно розраховує на відвернення цих наслідків. Прикладом злочинної самовпевненості є перевищення швидкості водієм, який розраховує у будь-який момент загальмувати й уникнути небажаних наслідків, але не встигає цього зробити і завдає середньої тяжкості або тяжких тілесних ушкоджень пішоходу.

При визначенні злочинної самовпевненості закон не вказує на усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння. Однак це не означає, що винний не розуміє своїх дій (бездіяльності). Він усвідомлює їх потенційну суспільну небезпеку і вважає, що подібна його поведінка хоча і може викликати небезпечні наслідки, у цьому конкретному випадку не призведе до такого результату.

3. Інтелектуальний момент злочинної недбалості полягає в тому, що особа не пе­редбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння.

Вольовий момент злочинної недбалості вказує на реальну можливість винного пе­редбачити суспільно небезпечні наслідки своєї поведінки, але незважаючи на це, він не активізує свої психічні сили і здібності для вчинення вольових дій, необхідних для за­побігання таким наслідкам.

При визначенні психічного ставлення особи до наслідків своїх дій (бездіяльності) у випадках злочинної недбалості закон зазначає, що особа «повинна була» і «могла їх передбачити». Відповідно до наведеної формули для вирішення питання про те, чи по­винен і міг винний передбачити настання наслідків, теорія кримінального права, проку- рорсько-слідча і судова практика використовують два критерії - об’єктивний і суб’єк­тивний.

Об’єктивний критерій злочинної недбалості здебільшого має нормативний характер і означає обов’язок суб’єкта (особа повинна була) передбачити можливість настання суспільно небезпечних наслідків. Цей обов’язок ґрунтується на законі і визначається у спеціальних правилах (інструкціях, положеннях) або договорах відповідно до посадового статусу працівника, його професійних функцій, технічних і побутових умов, стосунків з іншими особами, у т. ч. з потерпілим. Відсутність обов’язку передбачити можливий ре­зультат своєї поведінки виключає відповідальність особи за фактично заподіяну шкоду.

Покладення тих чи інших обов’язків на конкретну особу, яка вчинила або не вчинила певне діяння, саме по собі ще не є достатнім для обґрунтування її кримінальної відпові­дальності. Для вирішення потання про кримінальну відповідальність конкретної особи за настання суспільно небезпечних наслідків необхідно встановити, чи була у цієї особи реальна можливість передбачити наслідки своїх дій (бездіяльності). Отже, суб’єктивний критерій означає, що особа могла (мала фактичну можливість) передбачити настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння. Ця можливість пов’язується з такими об­ставинами: 1) конкретна ситуація, в якій вчиняється діяння, повинна створювати для осо­би об’єктивну реальність передбачити наслідки; 2) за своїми індивідуальними характери­стиками (вік, освіта, ступінь кваліфікації, знання загальних та спеціальних правил обереж­ності, наявність життєвого та професійного досвіду, стан здоров’я тощо) особа повинна мати можливість правильно оцінити ситуацію, що склалася, і передбачити наслідки. Тоб­то не повинно бути таких обставин, що стосуються ситуації та особи, які створювали б неможливість передбачення шкідливих наслідків.

Законодавче положення про те, що суб’єкт, окрім обов’язку, повинен мати і можли­вість передбачити суспільно небезпечні наслідки свого діяння, виключає об’єктивне ставлення у вину.

4. На практиці нерідко виникають складнощі при відмежуванні злочинної самовпев­неності від непрямого умислу. Це пояснюється тим, що за ознаками інтелектуального і вольового моментів вони подібні між собою. І злочинна самовпевненість, і непрямий умисел характеризуються передбаченням особою можливості настання суспільно не­безпечних наслідків.

Однак при непрямому умислі передбачення має конкретний характер, а при зло­чинній самовпевненості - абстрактний. При непрямому умислі винний передбачає, що суспільно небезпечні наслідки можуть настати від його конкретної дії (бездіяль­ності), яка вчинена у даний момент, у певній обстановці і за певних обставин. Вчи­няючи злочин з непрямим умислом, винний може сподіватися, що через випадковий збіг обставин вказані наслідки можуть не настати («либонь нічого не станеться»). Зо­всім інший зміст має інтелектуальний момент при злочинній самовпевненості. Вин­ний абстрактно передбачає настання злочинних наслідків свого діяння, тобто не усві­домлює дійсного розвитку причинового зв’язку, хоча при належній мобілізації своїх психічних сил міг би усвідомлювати це. Він самовпевнено перебільшує свої можли­вості або неправильно оцінює обстановку чи конкретні об’єктивні обставини, факто­ри (свої професійні навички, дії інших осіб чи механізмів, сили природи тощо), які, на його думку, повинні запобігти настанню шкідливих наслідків, чого в дійсності не відбувається (надія на удачу).

Головна відмінність злочинної самовпевненості від умислу полягає у вольовому моменті. При злочинній самовпевненості суб’єкт не бажає настання шкідливих наслід­ків і не припускає їх настання. У цьому разі він сподівається запобігти настанню шкід­ливих наслідків, але його розрахунок виявляється неправильним, оскільки ґрунтується хоча й на реальних факторах, однак без достатніх для того підстав.

5. Від злочинної недбалості потрібно відрізняти випадок (казус) - заподіяння шкоди без вини. Це такі ситуації, коли суспільно небезпечні наслідки, що настали, перебувають у причинному зв’язку з діянням особи, яка не передбачала і за обстави­нами справи не повинна була та/або не могла передбачити їх настання. Випадкове заподіяння шкоди не тягне за собою кримінальної відповідальності через відсутність суб’єктивної сторони (вини). У цих випадках відсутні водночас обидва критерії зло­чинної недбалості - об’єктивний (обов’язок передбачення особою суспільно небезпеч­них наслідків свого діяння) і суб’єктивний (реальна можливість такого передбачення) або хоча б один із них.

6. Окремі норми Особливої частини КК викладені таким чином, що їх застосування потребує встановлення вини особи, яка вчинила злочин, окремо щодо самого діяння і окремо щодо настання його суспільно небезпечних наслідків. У зв’язку з цим теорія і практика використовують поняття змішаної форми вини.

Змішана форма вини характеризується різним психічним ставленням (у формі умислу і необережності) особи до самого діяння і суспільно небезпечних наслідків та­кого діяння. Існують дві групи злочинів зі змішаною формою вини:

1. злочини, пов’язані з порушенням спеціальних правил, що спричинило певні су­спільно небезпечні наслідки (наприклад, ст. 286);

2. злочини, в яких об’єктивна сторона характеризується настанням двох типів на­слідків - безпосереднього і віддаленого (наприклад, ч. 2 ст. 121).

У першому випадку для визначення форми вини вирішальне значення має психічне ставлення особи до настання наслідків свого діяння. У цілому такі злочини вважаються необережними. У другому - психічне ставлення особи щодо діяння та першого, безпо­середнього наслідку дає змогу говорити про умисел, а стосовно віддаленого наслідку вина може бути тільки необережною. У цілому такі злочини з двома типами наслідків і двома формами вини визнаються умисними.

Правильне вирішення питання про те, яка з двох передбачених у законі форм вини (умисна чи необережна) є визначальною для даного злочину в цілому, має практичне значення для: 1) правильної кваліфікації діяння; 2) визначення типу кримінально- виконавчої установи, де належить відбувати покарання особі, засудженій до позбав­лення волі на певний строк; 3) призначення покарання за сукупністю злочинів (ч. 2 ст. 70); застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання (пунк­ти 1-3 ч. З ст. 81, пункти 1-3 ч. З ст. 107); 4) заміни невідбутої частини покарання більш м’яким (пункти 1-3 ч. 4 ст. 82); 5) звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ч. 1 ст. 83); 6) застосування закону про амністію тощо.

7. Особа, яка вчиняє конкретне суспільно небезпечне діяння, може припускатися певних помилок щодо властивостей і наслідків своєї поведінки. Такі помилки по- різному впливають на вирішення питань щодо вини і кримінальної відповідальності особи.

Помилка у кримінальному праві - це неправильне уявлення особи про юридичні властивості або фактичні ознаки вчиненого нею діяння та його наслідків. Залежно від змісту тих обставин, які неправильно сприймає суб’єкт, розрізняють два види помилки - юридичну і фактичну.

Юридична помилка (еггог ]игіз) - це хибне уявлення особи про правову сутність чи правові наслідки вчиненого нею діяння. Видами такої помилки є помилка щодо: а) зло­чинності чи незлочинності діяння; б) кваліфікації злочину; в) покарання.

Помилка щодо злочинності діяння означає, що особа вважає свої дії (бездіяльність) злочином, хоча КК їх такими не визнає (уявний злочин). У таких випадках відсутня обов’язкова ознака злочину - кримінальна протиправність і тому особа не може підля­гати кримінальній відповідальності.

Інколи, навпаки, суб’єкт вважає, що його діяння не тягне кримінальної відповідаль­ності, однак за законом воно визнається злочином (помилка щодо незлочинності діян­ня). У подібних випадках особа визнається винною у вчиненому злочині і підлягає кримінальній відповідальності. Відповідно до ст. 68 Конституції України «незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності». Однак це положення Основного Закону України не слід розуміти буквально. Можливі ситуації, коли особа, що вчинила злочин, не лише не знала про кримінальну караність свого діяння, а й не могла цього знати за тих умов, у яких вона перебувала в момент порушення закону.

Помилка щодо кваліфікації злочину ґрунтується на хибному уявленні особи стосов­но правової оцінки вчиненого нею діяння. Помилка щодо покарання характеризується неправильним уявленням особи про вид і розмір покарання, передбаченого криміналь­ним законом за вчинений нею злочин. В обох цих випадках особа підлягає криміналь­ній відповідальності.

Таким чином, юридична помилка особи, що вчинила злочин, по суті, відображає незнання нею кримінального закону і за загальним правилом не впливає на кваліфіка­цію діяння, вид і міру покарання, оскільки відповідальність за злочин настає незалежно від суб’єктивної оцінки його винним.

Фактична помилка (еггог ґасїі) - це хибне уявлення особи про характер або фактич­ні наслідки свого діяння. Видами фактичної помилки є помилка щодо: а) об’єкта зло­чину; б) предмета злочину; в) засобів вчинення злочину; г) розвитку причинового зв’язку; д) кваліфікуючих ознак злочину.

Загальним правилом для всіх видів фактичної помилки є те, що відповідальність у цих випадках повинна наставати з урахуванням насамперед того, що конкретно винний усвідомлював чи повинен був усвідомлювати в момент вчинення ним діяння, чи було покладено на нього обов’язок і чи міг він передбачити настання суспільно небезпечних наслідків. До уваги беруться також юридичні властивості окремих ознак певного скла­ду злочину і фактичні обставини справи. Наприклад, помилка щодо об’єкта злочину полягає в неправильному уявленні особи, яка вчиняє злочин, про зміст об’єкта пося­гання. У цих випадках особа заподіює шкоду іншим суспільним відносинам, а не тим, що хотіла. Така помилка не впливатиме на кваліфікацію, і винний відповідатиме за за­кінчений злочин, якщо йдеться про юридично рівноцінні та однорідні об’єкти (напри­клад, життя різних громадян, різні форми власності). Коли помилка стосується неодно­рідних об’єктів злочину, відповідальність настає з урахуванням спрямованості умислу - вчинене кваліфікується як замах на злочин (наприклад, винний мав намір позбавити життя працівника міліції, а вбив іншу особу).