2. Ті самі дії, якщо вони вчинені особою, яка є представником влади, або повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або поєднані з розпалю­ванням національної чи релігійної ворожнечі,-

караються обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбав­ленням волі на той самий строк.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, які призвели до загибелі людей або інших тяжких наслідків,-

караються позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років.

Ь Основним безпосереднім об’єктом злочину є національна безпека у політичній сфе­рі, яка полягає у відсутності загрози порушення встановлених Конституцією, законами України і міжнародними^ правовими актами територіальної цілісності України та порядку визначення її території. Його додатковим факультативним об’єктом може бути встановле­ний порядок виконання представниками влади своїх службових повноважень, особисті права та свободи людини і громадянина, життя та здоров’я особи, власність тощо.

2. Про поняття території України див. коментар до ст. 6. Межі території України визначаються державним кордоном.

Державний кордон України - це лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України, а саме: межі суходолу, вод, надр, повіт­ряного простору. Державний кордон України визначається Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких на­дана Верховною Радою України. Лінія державного кордону детально описується у від­повідному міжнародному договорі, а також наноситься на карту, яка є невід’ємною час­тиною того чи іншого договору (делімітація). Ця лінія проходить: на суходолі - по характерних точках і лініях рельєфу або ясно видимих орієнтирах, на морі - по зовніш­ній межі територіального моря України, а також певним чином на річках, озерах та ін­ших водоймах, на мостах, греблях та інших спорудах, і позначається на місцевості чіт­ко видимими прикордонними знаками (демаркація). Для позначення лінії кордону на місцевості суміжними державами звичайно створюється змішана комісія.

2. Об’єктивна сторона злочину характеризується активними діями, які можуть проявитися у таких формах:

1. дії, вчинені з метою зміни меж території або з метою зміни державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України;

2. публічні заклики до вчинення дій, метою яких є зміна меж території (державного кордону) України;

3. розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення дій, метою яких є зміна меж території (державного кордону) України.

Дії, вчинені з метою зміни меж території України на порушення порядку, встановленого Конституцією України,- це будь-які дії, спрямовані на передачу час­тини території України під юрисдикцію іншої держави або на зменшення території України шляхом утворення на її території іншої суверенної держави. Питання про змі­ну території України вирішуються виключно всеукраїнським референдумом, який може бути призначений тільки ВР. Логічне тлумачення словосполучення «зміна меж терито­рії» може означати і збільшення території України за рахунок території іншої держави чи нейтральної території (але, оскільки Україна будує свою зовнішньополітичну діяль­ність на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права, зокрема відмовля­ється від будь-якої територіальної експансії, в даному випадку під зміною території слід розуміти передусім її можливе зменшення).

Прикладами вказаних дій можуть бути призначення всеукраїнського референдуму з цього питання не Верховною Радою України, а іншим державним органом чи службо­вою особою, або призначення місцевого референдуму чи проведення з цього питання опитування населення, проголошення певної адміністративно-територіальної одиниці України суверенною державою тощо. Водночас, скажімо, військовий переворот з про­голошенням усієї території України територією іншої держави має кваліфікуватися за ст. 109 як дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади. Не обов’язково, щоб дії, вчинені з метою зміни меж території або зміни державного кордону України, вчинювались насильницьким спосо­бом, проте конструкція складу злочину не виключає цього. Тому до вказаних дій можна віднести створення з вказаною метою не передбачених законодавством воєнізованих або збройних формувань чи груп, захоплення й утримання пунктів пропуску через дер­жавний кордон тощо (у цих випадках дії винних мають кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 або 3 ст. 110 і статтями 260 або 341).

Щодо дій₉ спрямованих на зміну державного кордону України на порушення по­рядку_у встановленого Конституцією України, то Конституція України не встановлює порядку зміни державного кордону. Зміна державного кордону (який є умовною лі­нією), навіть здійснена внаслідок збройного захоплення частини території країни, водно­час означає зміну меж її території.

Про поняття публічні заклики, розповсюдження матеріалів див. коментар до ст. 109. Відповідні матеріали - письмові чи зафіксовані на іншому носієві інформації листівки, плакати, газети тощо - тут виступають засобами вчинення злочину.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення будь-якої із зазначених у ч. 1 ст. ИОдій.

2. Суб’єкт злочину загальний. Якщо ж цей злочин вчинюється представником влади, це є кваліфікуючою ознакою складу злочину і потребує кваліфікації дій винної особи за

ч. 2 ст. 110. Про поняття представник влади див. коментар, викладений в Загальних положеннях до розділу XII Особливої частини КК.

2. Суб’єктивна сторона злочину характеризується виною у виді прямого умислу. При цьому для першої форми цього злочину характерною є також наявність спеці­альної мети - змінити межі території (державного кордону) України. Психічне став­лення до загибелі людей або інших тяжких наслідків (ч. З ст. 110) може характеризува­тися тільки необережністю.

Умисне вбивство потребує додаткової кваліфікації за відповідними пунктом і частиною ст. 115 або іншої статті КК, яка передбачає відповідальність за умисні вбив­ство чи посягання на життя.

Якщо особа вчинює певні дії з метою зміни меж території областей, інших адмініст­ративних одиниць без намагання змінити зовнішні межі території України, відповідаль­ність за ст. 110 виключається. У разі, коли такі дії вчинено службовою особою, вони можуть бути кваліфіковані за статтями 364, 365, 366, 423, 424.

Для публічних закликів до вчинення дій, спрямованих на зміну меж території (дер­жавного кордону) України, і для розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій зазначена мета не є обов’язковою ознакою складу. Відповідальність за ці дії має нести й особа, яка особисто не має такої мети.

2. Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 110) є вчинення його: 1) представ­ником влади; 2) повторно (про зміст цієї ознаки див. ст. 32 та коментар до неї); 3) за попередньою змовою групою осіб (див. ст. 28 та коментар до неї); 4) та поєднання від­повідних дій з розпалюванням національної чи релігійної ворожнечі.

Під розпалюванням національної чи релігійної ворожнечі треба розуміти дове­дення до високого ступеня, граничне посилення серед певних груп населення настроїв неприязні, ненависті до представників інших етнічних груп чи конфесій або до атеїстів. У цьому випадку кваліфікація за сукупністю зі злочином, передбаченим ст. 161, непо­трібна. Між тим, якщо умисні дії, передбачені ч. 1 ст. 110, поєднуються з розпалюванням расової ворожнечі, або з дискримінацією громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних переконань, за мовними ознаками тощо, це потребує додаткової кваліфіка­ції за ст. 161.

Розпалювання національної чи релігійної ворожнечі при вчиненні злочину, перед­баченого ст. 110, також вчинюється з прямим умислом.

2. Особливо кваліфікуючою ознакою злочину є настання в результаті його вчи­нення таких суспільно небезпечних наслідків, як загибель людей, або інших тяжких наслідків (ч. З ст. 110).

Під загибеллю людей розуміється загибель двох чи більше осіб.

Під іншими тяжкими наслідками треба розуміти загибель однієї людини, запо­діяння одній, двом чи більше особам тяжких тілесних ушкоджень, заподіяння кільком або багатьом особам середньої тяжкості або легких тілесних ушкоджень, настання ве­ликої матеріальної шкоди внаслідок зруйнування чи пошкодження прикордонних інже­нерних споруд або інших важливих об’єктів, виникнення масових безпорядків, розрив чи суттєве погіршення дипломатичних стосунків з іншою державою тощо. При визна­ченні як такої, що створює тяжкі наслідки, матеріальної шкоди слід враховувати як конкретний розмір збитків, завданих уражальними чинниками джерела небезпеки, так і обсяги технічних і матеріальних ресурсів, необхідних для ліквідації наслідків над­звичайної ситуації, та її територіальне поширення (державний, у т. ч. з можливістю поширення на територію інших держав, регіональний, місцевий або об’єктовий рі­вень); фізичної шкоди - як кількість постраждалих, так і ступінь тяжкості заподіяних їм тілесних ушкоджень чи характер захворювання, що призвело до втрати ними пра­цездатності; шкоди іншого виду - як кількість осіб, нормальні умови життєдіяльності яких було порушено (як правило, сто осіб і більше), так і час, протягом якого це по­рушення мало місце (понад три доби).

Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень повністю охоплюється ст. 110 і не потребує додаткової кваліфікації за ст. 121.

Вбивство через необережність, вчинене під час вчинення дій, метою яких є незаконна зміна меж території або державного кордону України, повністю охоплюється ст. 110.

Конституція України (ч. З ст. 2, статті 18, 73, п. 2 ч. 1 ст. 85, ст. 132).

Конвенція про територіальне море та прилеглу зону від 29 квітня 1959 р. Ратифікована Президією Верховної Ради СРСР 20 жовтня 1960 р.

Гельсінський заключний акт Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі від 1 серп­ня 1975 р.

Договір між Чехословаччиною і СРСР про Закарпатську Україну від 29 червня 1945 р.

Договір про радянсько-польський кордон від 16 серпня 1945 р.

Протокол між Урядом Союзу Радянських Соціалістичних Республік і Урядом Республіки Туреччина про визначення лінії морського кордону між радянськими та турецькими територіаль­ними водами на Чорному морі від 17 квітня 1973 р. Ратифікований Президією Верховної Ради СРСР 27 грудня 1973 р.

Договір між Україною і Республікою Білорусь про державний кордон від 12 травня 1997р. Ратифікований Україною 18 липня 1997р.

Договір між Україною та Словацькою Республікою про спільний державний кордон від 14 жовтня 1993 р. Ратифікований Україною 15 липня 1994 р.

Угода між Урядом України і Урядом Республіки Туреччина про кордон економічних (морсь­ких) зон України і Республіки Туреччина від ЗО травня 1994 р.

Договір між Україною і Республікою Молдова про державний кордон та Додатковий про­токол до Договору між Україною і Республікою Молдова про державний кордон щодо передачі у власність Україні ділянки автомобільної дороги Одеса - Рені в районі населеного пункту Паланка Республіки Молдова, а також земельної ділянки, по якій вона проходить, і режиму їх експлуа­тації, від 18 серпня 1999 р. Ратифіковані Україною 6 квітня 2000 р.

Договір між Україною та Румунією про режим українсько-румунського кордону, співро­бітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань від 17 червня 2003 р. Ратифікований Україною 12 травня 2004 р.

Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кор­дон від 28 січня 2003 р. Ратифікований Україною 20 квітня 2004 р.

Договір між Україною і Російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовсько­го моря і Керченської протоки від 24 грудня 2003 р. Ратифікований Україною 20 квітня 2004 р.

Закон України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р. (статті 1, 2-6).

Порядок класифікації надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру за їх рівнями. Затверджений постановою КМ № 368 від 24 березня 2004 р.

Стаття 111. Державна зрада

1. Державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обо­роноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: пе­рехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлік­ту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їх пред­ставникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України,-

карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років.

2. Звільняється від кримінальної відповідальності громадянин України, якщо він на виконання злочинного завдання іноземної держави, іноземної ор­ганізації або їх представників ніяких дій не вчинив і добровільно заявив ор­ганам державної влади про свГй зв’язок з ними та про отримане завдання.

1. Об’єктом злочину є національна безпека України переважно у сфері державної безпеки, інформаційній, економічній, науково-технологічній і воєнній сферах.

Відповідно до законодавства України національна безпека України означає рівень захищеності життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якого забезпечується сталий розвиток суспільства.

Суверенітет держави означає верховенство державної влади, її самостійність усе­редині країни та незалежність у міжнародних відносинах, яка може бути обмежена ли­ше необхідністю виконувати договори і зобов’язання в галузі міжнародних відносин.

Територіальна цілісність держави передбачає, що всі складові території держави (адміністративно-територіальні одиниці) перебувають в нерозривному взаємозв’язку, характеризуються єдністю і не мають власного суверенітету.

Територіальна недоторканність - це захищеність території країни в існуючих кордонах від будь-яких посягань, що можуть стосуватися незаконної зміни території України, визначеної рішеннями ВР і міжнародними договорами України.

Обороноздатність означає підготовленість держави до захисту від зовнішньої збройної агресії або збройного конфлікту. Складовими такої підготовленості є сукупність економічного, політичного, соціального, наукового, морально-психологічного і суто вій­ськового потенціалів. Стан обороноздатності України відображають її мобілізаційні можливості, кількість і якість ЗС, їх здатність швидко переходити на військовий стан, організовано вступати у воєнні дії та успішно виконувати завдання по обороні від агресії.

Державна безпека - це захищеність державного суверенітету, конституційного ла­ду, територіальної цілісності України, її економічного, науково-технічного і оборонно­го потенціалу, державної таємниці, правопорядку, державного кордону, життєво важ­ливої інфраструктури та населення від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, а також від терористичних та інших особливо небезпечних пося­гань з боку злочинних організацій, груп чи осіб.

Серед інших використаних у диспозиції ст. 111 понять, за допомогою яких визнача­ється об’єкт цього злочину, поняття «державна безпека» є найбільш широким, оскільки воно охоплює відсутність загрози суверенітету, територіальній цілісності та недотор­канності, обороноздатності держави. Проте воно є вужчим, ніж поняття «національна безпека», яке охоплює, крім безпеки держави, також безпеку суспільства й особи.

Економічна безпека передбачає захищеність інтересів України у сфері економіки. Її змістом є, зокрема, врахування національних інтересів України при виборі методів та механізмів реформування економіки, стабільність у правовому регулюванні відносин у сфері економіки, у т. ч. фінансової політики держави, наявність ефективної програми запобігання фінансовим кризам, значні обсяги інвестиційної та інноваційної діяльності, незалежність національної економіки від кон’юнктури зовнішніх ринків, високі темпи розширення внутрішнього ринку, відсутність боргової залежності держави, мобіліза­ційна готовність національної економіки тощо.

Інформаційна безпека загалом - це захищеність інтересів України у сфері комуні­кацій, інформаційних систем, інформаційної власності. Її забезпечують, зокрема, відсут­ність технічного та технологічного відставання України від розвинутих країн світу в інформаційній сфері, а також проявів монополізації цієї сфери, відсутність проявів обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації, дотримання режиму функ­ціонування важливих, з точки зору національної безпеки та життєзабезпечення насе­лення, інформаційно-комунікативних мереж та систем управління, відсутність маніпу­лювання суспільною свідомістю з боку окремих суб’єктів політичного впливу. У кон­тексті ст. 111 інформаційна безпека передусім означає захищеність України від витоку інформації, яка становить державну таємницю.

2. З об’єктивної сторони державна зрада може виявитися у таких формах:

1. перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту;

2. шпигунство;

3. надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.

Перехід на бік ворога означає, що громадянин України надає безпосередню допо­могу державі, з якою Україна на той час перебуває у стані війни або збройного конфлік­ту. У конкретних випадках цей злочин може полягати у вступі на службу до певних військових чи інших формувань ворожої держави (поліції, каральних загонів, розвідки), наданні засобів для вчинення злочинів агентам спецслужб іноземних держав, усуненні перешкод для їх вчинення або наданні зазначеним агентам іншої допомоги.

Перехід на бік ворога є закінченим злочином з того моменту, коли громадянин України виконав в інтересах ворога певні дії на шкоду України. Один лише факт на­дання згоди виконати такі дії (наприклад, поступити на службу до поліції) є лише готу­ванням до вчинення злочину і залишає можливість добровільно відмовитися від дове­дення злочину до кінця. Вчинення громадянином України в інтересах ворожої держави суспільно небезпечних дій, які передбачені іншими статтями КК, наприклад, диверсії, посягання на життя державного діяча тощо, потребує кваліфікації за сукупністю злочи­нів, передбачених ст. 111 і, відповідно, статтями 113,112.

Специфікою цієї форми державної зради є те, що вона може бути вчинена лише в умовах воєнного стану або, хоча й у мирний час, але в період збройного конфлікту.

Воєнний стан - це особливий правовий режим (політико-економічна ситуація), що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози на­паду, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та перед­бачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню і ор­ганам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав та свобод людини й громадянина і прав та законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Воєнний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться за пропозицією РНБО указом Президента України, який підлягає затвердженню ВР протягом двох днів з моменту звернення Президента України. Режим воєнного стану існує, зокрема, в ча­сових межах від дня і часу оголошення ВР за поданням Президента України стану вій­ни і до дня і часу оголошення ВР за поданням Президента України про укладення миру.

Поняття збройний конфлікт має самостійне правове значення для кваліфікації, якщо такий конфлікт відбувається поза межами воєнного стану - у разі фактичного по­чатку воєнних дій, але ще до оголошення воєнного стану, або взагалі у мирний час. У контексті ст. 111 це поняття є юридичним синонімом до поняття бойова обстановка, зміст якого розкрито у коментарі до ст. 402.

Не є ворожими незаконні формування сепаратистського, ультрареакційного характе­ру, які ведуть боротьбу з легітимними органами влади України. Проте перехід на бік во­рога в період збройного конфлікту може мати місце і в формі вступу громадянина України до угруповань терористичного характеру, диверсійних загонів, які розпалюють прикор­донні конфлікти, порушують недоторканність морського простору України тощо.

Перехід на бік ворога, поєднаний із переправленням людини (наприклад, воєначаль­ника або відомого вченого в галузі озброєння) через державний кордон України для оплатної передачі з метою, наприклад, використання у збройних конфліктах чи приму­сової праці, потребує додаткової кваліфікації за статтями 149 і 332.

Про поняття шпигунство, його предмет, об’єктивну і суб’єктивну сторони див. ко­ментар до ст. 114.

Надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомо­ги у проведенні підривної діяльності проти України полягає у сприянні їх можливим чи дійсним зусиллям заподіяти шкоду національній безпеці України.

Підривною слід визнавати будь-яку діяльність, пов’язану:

зі спробою зміни системи вищих органів державної влади нелегітимним шляхом (це можуть бути дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, посягання на життя державного діяча тощо);

з втручанням у зовнішню політику України (наприклад, несанкціоноване відповід­ними органами державної влади України розірвання дипломатичних чи консульських стосунків з іншою державою, зрив важливих міждержавних переговорів або глобаль­них міждержавних форумів);

з втручанням у внутрішню політику (скажімо, організація міжконфесійних, між­етнічних та інших конфліктів, розпалювання сепаратистських настроїв серед на­селення окремих регіонів, фінансування, оснащення чи інше забезпечення незаконних збройних формувань на території України, організація інформаційної експансії з боку інших держав);

зі спробою зміни території України (шляхом, наприклад, організації не передбаче­них Конституцією України референдумів з територіальних питань);

зі спробою знизити обороноздатність України (організація і вчинення диверсій у формі дій, спрямованих на зруйнування об’єктів, які мають важливе оборонне зна­чення, прийняття рішень про згортання наукових досліджень у галузі військової науки і техніки, свідоме гальмування приведення мобілізаційних планів у відповідність до су­часних умов, винахід спеціальних вірусів чи внесення їх у комп’ютерні системи з ме­тою утруднення їхньої роботи або знищення накопиченої на магнітних носіях важливої для виконання завдань оборони інформації тощо);

зі створенням умов для діяльності на території України іноземних розвідок (вербу­вання агентури серед жителів України, підбір кандидатів для вербування та завчасний підкуп службових осіб, зокрема тих, що допущені до інформації «особливої важливос­ті», підготовка явочних квартир, надання допомоги у придбанні документів прикриття для іноземних розвідників, влаштування їх на посади, пов’язані з можливістю доступу до конфіденційної інформації);

з ужиттям заходів щодо посилення економічної залежності України від інших дер­жав (ініціювання розірвання торговельних зв’язків України з іншими державами, під­писання від імені України явно економічно невигідних для неї зовнішньоекономічних контрактів, вчинення диверсій у формі дій, спрямованих на зруйнування об’єктів, які мають важливе народногосподарське значення) тощо.

Загалом вчинення будь-яких діянь, які створюють загрози національній безпеці України, може бути розцінене як підривна діяльність проти України. Згідно з законо­давством України загрози національній безпеці - це наявні та потенційно можливі явища і чинники, що негативно впливають на стан національної безпеки, ускладнюють реалізацію національних інтересів України у зовнішньополітичній і внутрішньополітич­ній сферах, у сфері державної безпеки, в економічній, соціальній та гуманітарній, науково-технологічній, екологічній, інформаційній та воєнній сферах.

Таким чином, види підривної діяльності проти України можуть бути різноманітни­ми. Різний вигляд може мати й допомога у проведенні такої діяльності. Вона може надаватися шляхом організації чи виконання конкретного злочину, схилення до держав­ної зради інших осіб, усунення перешкод для вчинення певних діянь тощо.

Закінченим злочин у цій формі є з моменту вчинення відповідного діяння, яким особа надала допомогу в проведенні підривної діяльності проти України.

Вчинення громадянином України для надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги у проведенні підривної діяльності проти України інших злочинів, наприклад, дій, спрямованих на насильницьку зміну чи повалення конституцій­ного ладу або на захоплення державної влади, посягання на життя державного діяча, пося­гання на життя представника іноземної держави, диверсії, пропаганди війни, організації масових заворушень, створення не передбачених законодавством воєнізованих формувань, потребує додаткової кваліфікації за відповідними статтями Особливої частини КК.

У випадках, коли певні дії громадянина України, пов’язані з фактичним наданням допомоги у проведенні підривної діяльності проти України шляхом вчинення інших злочинів, були вчинені за його власною ініціативою з метою продемонструвати свою лояльність до іноземної держави, іноземної організації або їх представника і за допомо­гою цього встановити зв’язок з ними, їх у разі реальної сукупності злочинів також слід кваліфікувати за ст. 111 та відповідними іншими статтями Особливої частини КК.

Змова винного з іншою особою про насильницьку зміну чи повалення конституцій­ного ладу або про захоплення державної влади кваліфікується тільки за ч. 1 ст. 109, проте змова громадянина України з представником іноземної держави чи іноземної ор­ганізації, змістом якої є отримане першим від другого завдання вчинити дії по насиль­ницькій зміні чи поваленню конституційного ладу або по захопленню державної влади, кваліфікуються за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 109 і ч. 1 ст. 111.

Іноземна держава - це будь-яка держава, крім України, незалежно від того, чи ви­знана вона Україною як суверенна і чи має Україна з нею дипломатичні відносини.

Під іноземною організацією, як випливає зі змісту диспозиції ст. 111, слід розуміти будь-яку державну чи недержавну установу, підприємство, об’єднання, орган іншої країни, у т. ч. політичну партію, релігійну організацію, комерційне підприємство, а та­кож міждержавну чи міжнародну організацію, у т. ч. неофіційну, нелегітимну чи зло­чинну («тіньовий» уряд у вигнанні, міжнародна терористична організація тощо), крім офіційної міжнародної організації, членом якої є Україна. Іноземною організацією є також військова, політична, економічна, фінансова, прикордонна чи інша розвідка.

Представник іноземної держави або іноземної організації - це особа, яка уповно­важена виражати інтереси тієї чи іншої іноземної держави (іноземної організації) та діє від її імені або представляє її за спеціальним повноваженням, у т. ч. таємним (неофі­ційним). До представників іноземних держав слід відносити, зокрема: глав та членів дипломатичних представництв (послів, посланників, повірених у справах, радників, аташе), консульських установ (генеральних консулів, консулів, віце-консулів, консуль­ських агентів), осіб, що включені до парламентських і урядових делегацій іноземних держав як їх члени, та знаходяться на території України з офіційними чи неофіційними дорученнями. Не має значення, представляє особа державу, яка визнана чи не визнана Україною як суверенна, або організацію, яка є законною чи незаконною.

Крім того, іноземною за певних обставин може бути визнана й організація, зареєст­рована в Україні, а представником іноземної організації не обов’язково є іноземець чи особа без громадянства.

3. Суб’єктом державної зради у будь-якій її формі може бути тільки громадянин Украї­ни, який досяг 16-річного віку. Про поняття громадянин України див. коментар до ст. 7.

Якщо під час провадження у справі буде встановлено, що особа, яка обвинувачується у державній зраді, має, крім українського, ще й громадянство іншої держави, слід вихо­дити із того, що набуття нею іноземного громадянства виключає її з числа громадян України. Тому вчинені нею шпигунські дії слід кваліфікувати за ст. 114, а діяння, вчинені нею в інших формах із числа передбачених ст. 111,- за відповідними іншими статтями Особливої частини КК, якщо фактично вчинене містить склад іншого злочину.

За сукупністю злочинів, передбачених статтями 111 і 114, діяння може бути квалі­фіковане лише у разі, якщо шпигунські дії протягом певного періоду особа вчинювала, будучи громадянином України, а протягом іншого періоду - будучи іноземцем.

Факт від’їзду громадянина України навіть для постійного проживання в іншій краї­ні ще не виключає його із сфери відносин з Українською державою. Тому, наприклад, передача такою особою представникам іноземної держави відомостей, що становлять державну таємницю, кваліфікується за ст. 111.

Питання про притягнення до відповідальності за статтями 27 і 111 як організаторів, підбурювачів чи пособників державної зради представників іноземної держави чи іно­земної організації звичайно постає тільки у тому випадку, коли законодавство України і міжнародні договори не виключають можливості їх підсудності у кримінальних спра­вах судам України у зв’язку з дипломатичною недоторканністю або іншими підставами (див. коментар до ст. 6).

Якщо зраджує державі службова особа, використовуючи при цьому владу чи служ­бове становище, її дії слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених стаття­ми 111 і 364 (423), а якщо вона це робить за хабар, то додатково і за ст. 368.

4. Суб’єктивна сторона державної зради характеризується виною у виді прямого умислу. При вчиненні державної зради винний усвідомлює, що він здійснює перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту (вчинює шпигун­ські дії, надає іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомогу в проведенні підривної діяльності проти України) і бажає цього.

Слова «на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обо­роноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України» визначають суб’єктивну спрямованість дій винного і не є характеристикою суспільно небезпечних наслідків діяння. Факт заподіяння вказаної шкоди не має значення для кваліфікації діяння за ст. 111. Проте фактичне спричинення діями винного такої шкоди створює підстави для додаткової кваліфікації його діяння за іншою статтею КК (наприклад, за ст. 112).

Окремої уваги потребує встановлення мети вчинення відповідних дій при держав­ній зраді. При вчиненні цього злочину у першій та другій його формах мета вчинення відповідних дій має враховуватися для правильної кваліфікації.

Наприклад, такі дії, передбачені статтями 427, 429, 431, 430, як здача ворогові началь­ником ввірених йому військових сил, не зумовлене бойовою обстановкою залишення ворогові укріплень, бойової та спеціальної техніки чи інших засобів ведення війни, са­мовільне залишення поля бою під час бою або відмова під час бою діяти зброєю, вчи­нені з метою сприяння ворогові, добровільна участь військовополоненого у роботах, які мають воєнне значення, або в інших заходах, які завідомо можуть заподіяти шкоду Україні, а так само насильство над іншим військовополоненим чи жорстоке поводжен­ня з ним з метою припинити таку, що провадилась останнім у таборі, діяльність, спря­мовану на шкоду ворогові, мають кваліфікуватися за ст. 111 як перехід на бік ворога в умовах воєнного стану, в період збройного конфлікту або як надання іноземній державі допомоги у проведенні підривної діяльності проти України, а добровільна здача в по­лон з метою участі у воєнних діях на боці ворога - як готування до злочину, передбаче­ного ст. 111. Розголошення громадянином України державної таємниці (ст. 328) з ме­тою у такий спосіб передати її іноземній державі, іноземній організації або їхнім пред­ставникам треба кваліфікувати як державну зраду у формі шпигунства.

Мотивами державної зради можуть бути користь, помста, бажання полегшити виїзд на постійне місце проживання в іншій країні тощо.

5. Частина 2 ст. 111 визначає спеціальну підставу звільнення від кримінальної відповідальності, яке може мати місце за наявності трьох умов у їх сукупності:

1. суб’єктом звільнення є лише такий громадянин України, який вступив у зв’язок з іноземною державою, іноземною організацією або їх представниками й отримав їх зло­чинне завдання; 2) цей громадянин не вчинив жодних дій на виконання злочинного завдання іноземної держави, іноземної організації або їх представників; 3) він добро­вільно заявив органам влади України про свій зв’язок з іноземною державою, інозем­ною організацією або їх представниками та про отримане завдання.

Із зазначеного випливає, що вказані умови практично унеможливлюють застосу­вання на практиці норми ч. 2 ст. 111, оскільки:

а) саме по собі встановлення зв’язку з іноземною державою, іноземною організа­цією або їх представниками й отримання від них злочинного завдання при прямому умислі на державну зраду є готуванням до державної зради (без такого умислу - лише виявленням наміру). Тому, якщо громадянин України, встановивши вказаний зв’язок і отримавши відповідне злочинне завдання, не вчинив ніяких дій і добровільно відмовив­ся від продовження реалізації свого наміру, то - незалежно від того, заявив він органам державної влади про вказаний зв’язок або не зробив цього,- підстав для притягнення його до кримінальної відповідальності за ст. 111 немає (згідно зі ст. 17 КК справа має бути закрита за п. 2 ст. 6 КПК);

б) громадянин, який вчинив державну зраду за власною ініціативою, без відповід­ного завдання іноземної держави, іноземної організації або їх представників, має при­тягатися до відповідальності за ст. 111. Норма ч. 2 ст. 111 на такого громадянина не поширюється;

в) у випадку закінченої державної зради особа також має притягатися до відповідаль­ності за ст. 111. При цьому слід мати на увазі, що державна зрада є закінченим злочином не з моменту встановлення зв’язку з іноземною державою, іноземною організацією або їх представниками чи з моменту отримання від них злочинного завдання, а з моменту вчи­нення певних конкретних дій на шкоду Україні: вступу до лав ворожої армії, початку збирання відомостей, що становлять державну таємницю, з метою їх наступної передачі вказаному адресату тощо. Якщо ж прив’язувати момент закінчення злочину до моменту встановлення вказаного зв’язку, то відповідні діяння, вчинені громадянином України за власною ініціативою, виходитимуть за межі складу цього злочину і, за відсутності проти- правності як обов’язкової ознаки злочину (ст. 11), не можуть потягнути кримінальної відповідальності, хіба що фактично вчинене діяння міститиме склад іншого злочину.

Отже, норма ч. 2 ст. 111 мас бути застосована лише у випадку, коли громадянин України, отримавши злочинне завдання іноземної держави, іноземної організації або їх представників, добровільно заявив органам державної влади про свій зв’язок з ними та про отримане завдання і, хоча й не вчинив на його виконання ніяких дій, але не відмо­вився остаточно від його виконання.

Добровільність у ч. 2 ст. 111 означає, що особа не примушується до зазначеної за­яви органами державної влади України, службовими особами, робить її не в результаті насильства чи примусу і не про людське око, і що вона має можливість і надалі певний (можливо, досить тривалий) час приховувати від них факт свого зв’язку з іноземною державою, іноземною організацією або їх представниками. Добровільність не матиме місця, якщо особа зізналась про зв’язок з іноземною державою, іноземною організацією або їх представниками після пред’явлення їй доказів такого зв’язку під час проведення досудового розслідування у кримінальній справі. Про поняття добровільності також див. коментар до ст. 17.

Під органами державної влади України, про які йдеться у ч. 2 ст. 111, слід розумі­ти передусім органи Служби безпеки України чи прокуратури. Під час перебування громадянина України за кордоном такими органами влади для громадянина України можуть бути дипломатичні представництва і консульські установи України.

Конституція України (п. 9 ч. 1 ст. 85, п. 19 ч. 1 ст. 106).

Віденська конвенція про дипломатичні відносини від 18 квітня 1961 р. (пункти 1 і 2 ст. 32).

Закон України «Про оборону України» в редакції від 5 жовтня 2000 р. (статті 1, 17).

Закон України «Про правовий режим воєнного стану» від 6 квітня 2000 р. (статті 1,5).

Закон України «Про громадянство України» в редакції від 18 січня 2001 р. (ст. 1).

Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 р.

Закон України «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» від 31 травня 2005 р.

Закон України «Про Державну службу спеціального зв'язку та захисту інформації» від