3. Умисне невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини -

карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є інтереси правосуддя в частині за­безпечення повного і своєчасного виконання судового рішення. Додатковим факульта­тивним об’єктом злочину можуть бути порядок виконання службовими особами своїх повноважень, виборчі, трудові та інші права і свободи людини і громадянина, влас­ність, економічні інтереси суб’єктів господарювання тощо.

2. З об’єктивної сторони невиконання судового рішення може характеризуватися:

1. невиконанням службовою особою вироку, рішення, ухвали чи постанови суду, що набрали законної сили;

2. перешкоджанням службовою особою виконанню вироку, рішення, ухвали чи по­станови суду, що набрали законної сили (ч. 1 ст. 382);

3. невиконанням службовою особою рішення Європейського суду з прав людини (ч. З ст. 382).

Невиконання судового рішення полягає у невжитті службовою особою, до якої звернуто виконання вироку, рішення, ухвали або постанови суду, що набрали законної сили, передбачених законом заходів щодо їх виконання. Невиконання може виражатися у прямій відмові виконати судове рішення або в ухиленні від його виконання. Відмова означає явне, відкрите, висловлене усно або письмово небажання службової особи ви­конати судове рішення (наприклад, керівник підприємства відверто ігнорує рішення суду про заміну споживачеві придбаного ним неякісного товару на аналогічний товар належної якості). Ухилення - та сама відмова, яка має завуальований характер: службо­ва особа відкрито не заявляє про відмову виконати судове рішення, але діє таким чи­ном, що фактично унеможливлює його виконання.

Перешкоджання виконанню судового рішення передбачає протидію службової особи, наділеної законом певними повноваженнями щодо реалізації вимог, які у ньому містяться, з метою недопущення його реалізації. Така протидія може виражатися у прямій забороні своїм підлеглим виконувати вимоги державних виконавців державної виконавчої служби, погрозі застосувати до певних осіб, в т. ч. службових, насильства, у спробі підкупити чи обманути їх з метою недопущення виконання судового рішення.

Відповідальність за частинами 1 і 2 ст. 382 настає у випадку невиконання рішення лише одного органу державної влади - суду.

Судом взагалі (як випливає із статей 124-125 Конституції України) є орган держав­ної судової влади, що входить до судової системи та здійснює правосуддя, ухвалюючи загальнообов’язкові судові рішення Іменем України. Але у частинах 1 і 2 ст. 382 понят­тям суд охоплюються лише:

1. всі існуючі в Україні суди загальної юрисдикції;

2. іноземні суди - коли вони виносять рішення у цивільних, трудових, сімейних справах, вироки у кримінальних справах у частині, що стосується конфіскації майна та відшкодування шкоди потерпілим, тощо.

Під поняття суд у ст. 382 не підпадають: Міжнародний комерційний арбітражний суд та Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України; суди те­риторіальних чи професійних співтовариств (товариські, сільські, суди офіцерської час­тини); третейські суди та інші громадські суди, які сприяють розгляду цивільних та деяких інших спорів (медіатори, консиліатори, арбітри); релігійні суди. Так, третейські суди мають недержавний статус, не входять до системи судів і не мають статусу юри­дичної особи, їх юрисдикція не поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі, а їх рішення, що виносяться не Іменем України, а від власного імені, є обов’яз­ковими лише для сторін і не мають загальнообов’язкового характеру.

Не охоплюється цим складом злочину невиконання рішення Конституційного Суду України. КС за результатами розгляду справ щодо конституційності законів та інших правових актів ВР, актів Президента України, актів КМ, правових актів Верховної Ради АРК приймає рішення, яким може визнати неконституційним правовий акт повністю або в окремій його частині. Оскільки рішення КС може змінити зміст нормативно- правового акта, то і саме це рішення має характер, схожий на нормативно-правовий. Для виконання цього рішення не потрібно залучати державну виконавчу службу, оскіль­ки воно набуває чинності з моменту його постановлення, виконується не окремими службовими особами, а конкретними державними органами - ВР, КМ тощо відповідно до їх повноважень, а норма про відповідальність за невиконання рішення КС не може існувати так само, як і норма про відповідальність за невиконання закону (будь-якого закону) чи іншого будь-якого нормативно-правового акта, бо інакше практично втра­чається сенс в існуванні усіх інших статей Особливої частини КК (про виконання ви­сновку КС див. нижче).

Європейський суд з прав людини, відповідальність за невиконання рішень якого передбачена ч. З ст. 382,- це міжнародний суд, створений Державами-учасницями Кон­венції про захист прав людини і основоположних свобод з метою забезпечення вико­нання ними своїх зобов’язань за Конвенцією та протоколами до неї.

Рішення суду (у вузькому значенні) - це письмовий акт, який приймає господар­ський суд внаслідок вирішення господарського спору по суті (задоволення позову, відмова в позові), загальний суд при вирішенні цивільної справи, суд в адміністратив­ному провадженні (відповідно до КАСУ).

Вирок суду - це рішення суду першої інстанції про винність чи невинність особи. Вирок суду може бути двох видів - обвинувальний або виправдувальний. Обвинуваль­ний вирок установлює міру покарання винному та визначає інші правові наслідки ви­знання особи винною.

Ухвала суду - це: а) у кримінальному процесі - будь-яке рішення, крім вироку, яке виносить суд першої, апеляційної і касаційної інстанцій в судових засіданнях у колегі­альному складі; б) у цивільному процесі - рішення суду першої інстанції, яким вирі­шуються питання, що виникають у зв’язку з розглядом цивільної справи по суті;

в) в господарському процесі - рішення, яке виносить господарський суд, якщо госпо­дарський спір не вирішується по суті (відкладення розгляду справи, зупинення про­вадження у справі, залишення позову без розгляду тощо); г) в адміністративному про­вадженні (відповідно до КАСУ) - письмове або усне рішення суду будь-якої інстанції в адміністративній справі, яким вирішуються питання, пов’язані з процедурою розгляду адміністративної справи, та інші процесуальні питання (ухвалами судів апеляційної та касаційної інстанцій також вирішуються вимоги апеляційної чи касаційної скарги).

Постанова суду - це рішення, яке виніс суддя одноособово, і рішення президії суду, ПВС. За результатами розгляду справ про адміністративні правопорушення суди виносять тільки постанови. В адміністративному провадженні (відповідно до КАСУ) постанова - це письмове рішення суду будь-якої інстанції в адміністративній справі, у якому вирішуються вимоги адміністративного позову.

Особливою формою судового рішення (тільки у цивільному процесі) про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги, є судовий наказ. Він підлягає виконанню за правилами, встановле­ними для виконання судових рішень у порядку, встановленому законом. Але невико­нання службовою особою наказу господарського суду або іншого виконавчого докумен­та, крім рішення, вироку, ухвали чи постанови суду, кримінальної відповідальності за ст. 382 не тягне.

Існує ще один вид судового рішення (у широкому значенні) - висновок. Це вид су­дового рішення, яке виноситься КС і ВС. Так, КС дає висновки у справах з питань: офі­ційного тлумачення Конституції України та законів України; про відповідність Консти­туції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до ВР для надання згоди на їх обов’язковість; щодо додержання консти­туційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту. Але тлумачення закону, у т. ч. офіційне, не має і не може мати обов’язкового характеру, інакше воно було б не тлумаченням, а^аконодавчим приписом, забороною тощо. Тому його неможливо виконати і не потрібно виконувати, а можна і потрібно лише враховувати. Так само ВС дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачують Президента України, ознак державної зради або іншого злочину. Такий висновок може бути підставою для проведення досудового слідства та судового розгляду або підставою для закриття справи. Тобто він є не оста­точним судовим рішенням у справі, а лише документом, що створює підстави для здій­снення уповноваженою особою певних процесуальних дій, і його так само неможливо виконати,- він лише підлягає врахуванню.

Як зазначено у диспозиції ч. 1 ст. 382, відповідальність настає у випадку невико­нання чи перешкоджання виконанню службовою особою тільки таких судових рішень, які набрали законної сили. Вказівка на цю обставину є абсолютно обґрунтованою, оскільки судові рішення, що не набрали законної сили, не вважаються остаточними і можуть бути змінені. Незважаючи на те, що ч. З ст. 382 не містить аналогічної вказівки, так само і рішення Європейського суду з прав людини підлягають виконанню лише за умови, якщо вони є остаточними. Остаточне рішення, як правило, виносить відповідна палата, яка розглядає справу, а в передбачених зазначеною Конвенцією виняткових ви­падках - Велика палата Європейського суду з прав людини.

Відповідальність за ст. 382 може настати лише у випадку невиконання службовою особою правосудного судового рішення. Неправосудне судове рішення відповідно до законодавства України підлягає скасуванню, а постановлення завідомо неправосудного судового рішення тягне відповідальність судді за ст. 375.

Для наявності складу злочинів, передбачених частинами 1 і 3 ст. 382, не потрібно, щоб невиконання судового рішення було злісним. Злочин є закінченим з моменту відмови виконати судове рішення (з початку ухилення від виконання судового рішення) або з моменту перешкоджання його виконанню. Для визначення моменту закінчення цього злочину важливим є встановлення моменту надходження судового рішення до службової особи, яка повинна його виконувати, і строку виконання судового рішення, який встановлено законом або судом. Так, закон передбачає ряд випадків, коли рішення суду підлягає негайному виконанню (зокрема це стосується справ про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника, про присудження праців­никові заробітної плати) або коли негайне виконання рішення не допускається (на­приклад, це стосується судових рішень у справах про виселення громадян з житлових приміщень).

3. Суб’єктом злочину може бути лише службова особа, яка відповідно до повнова­жень повинна була вчинити дії з виконання судового рішення або завдяки своїм повно­важенням мала можливість перешкодити останньому. Такими службовими особами можуть бути керівники та інші службові особи підприємств, установ, організацій, дер­жавні виконавці тощо.

Невиконання судового рішення іншою, крім службової, особою, може потягнути кримінальну (зокрема у випадках, передбачених статтями 164, 165, 389, 390, 393, 395) або адміністративну відповідальність (статті 51-1, 185-6, 186-5 КАП).

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

Психічне ставлення до істотної шкоди охоронюваним законом правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб (ч. 2 ст. 382) може характеризуватися умислом або необережністю.

5. Кваліфікуючими ознаками злочину закон визначає: 1) вчинення його службо­вою особою, яка посідає відповідальне чи особливо відповідальне становище або

2. особою, раніше судимою за цей злочин, і 3) заподіяння істотної шкоди охоронюва­ним законом правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб (ч. 2 ст. 382).

Про поняття службової особи, яка займає відповідальне чи особливо відповідаль­не становище, істотної шкоди охоронюваним законом правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб - див. приміт­ки до ст. 364 та коментар, викладений у Загальних положеннях до розділу XVII Особ­ливої частини КК. Про поняття судимості див. коментар до ст. 88.

6. Злочинне невиконання судового рішення, відповідальність за яке передбачена ст. 382, слід відрізняти від пра^бпорушення, передбаченого ч. 1 ст. 185-6 КАП (зали­шення посадовою особою без розгляду окремої ухвали суду чи окремої постанови судді або невжиття заходів до усунення зазначених в них порушень закону, а так само не­своєчасна відповідь на окрему ухвалу суду чи окрему постанову судді) за предметом правопорушення (у ст. 382 КК йдеться про рішення, вирок, ухвалу або постанову суду, тоді як у ст. 185-6 КАП - про окрему ухвалу суду або окрему постанову судді) і за ознаками об’єктивної сторони, і від правопорушення, передбаченого ст. 186-5 КАП (керівництво об’єднанням громадян, яке примусово розпущено за рішенням суду, але продовжує діяти, а так само участь у діяльності такого об’єднання) - за об’єктом, суб’єктом і об’єктивною стороною.

Конституція України (статті 60, 124-131, 147-153).

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. Рати­фікована Україною 17 липня 1997 р. (розділ II).

КПК (статті 23-2, 32, 323, 327, 367, 340, 401, 403).

ГПК (статті 90, 115).

КАП (ст. 283).

ЦПК (статті 14, 90, 95, 100 та ін.).

КАСУ (статті 3, 14 та ін.).

Закон України «Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 р.

Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 p. (ст. 18-1).

Закон України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» від 29 листо­пада 2001 р.

Закон України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. (розділ II).

Закон України «Про Конституційний Суд України» від 7 лютого 2002 р.

Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006р.

Закон України «Про третейські суди» від II травня 2004 р.

Закон України «Про доступ до судових рішень» від 22 грудня 2005 р.

Указ Президента України «Про утворення апеляційних господарських судів та затвер­дження мережі господарських судів України» Ns 511/2001 від 11 липня 2001 р.

Указ Президента України «Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та кількісного стаду суддів» Ns 1417/2004 від 16 листопада 2004 р.

Постанова ПВС Ns 4 від 12 квітня 1996р. «Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів» (п. 17).

Стаття 383. Завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину