Призначення покарання

Стаття 65. Загальні засади призначення покарання

1. Суд призначає покарання:

1. у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;

2. відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу;

3. враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та об­ставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

2. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинений злочин призначається ли­ше у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправ­лення особи та попередження вчинення нею нових злочинів.

3. Підстави для призначення більш м’якого покарання, ніж це передбачено відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, визначаються статтею 69 цього Кодексу.

4. Більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особ­ливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, може бути призначене за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків згідно зі статтями 70 та 71 цього Кодексу.

(Стаття 65 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270-\/І від 15 квіт- ня 2008 р.)

1. Загальні засади призначення покарання спрямовані на забезпечення індивідуалі­зації, гуманності і справедливості покарання. Вони являють собою систему найбільш істотних правил і критеріїв, що визначають порядок і межі діяльності суду при призна­ченні покарання.

2. Стаття 65 встановлює, що суд, призначаючи покарання, зобов’язаний насамперед виходити з санкції норми Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. Санкцією є та частина статті Особливої частини КК, яка визначає вид (види), строк і розмір покарання за даний злочин.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 злочинність і караність діяння визначаються нормами КК, які були чинними під час вчинення цього діяння. Вибір і призначення судом покарання залежать від виду санкції норми Особливої частини КК, яка передбачає відповідаль­ність за вчинений злочин. Коли санкція є відносно визначеною, тобто такою, що перед­бачає один вид основного покарання і його нижню та верхню межі, то суд обирає це покарання саме в цих межах. У ряді випадків у санкціях норм Особливої частини КК визначена лише верхня межа покарання. Наприклад, санкція ч. 2 ст. 323 передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк до п’яти років. У цьому випадку нижньою межею є межа, встановлена ст. 63,- один місяць. Тому суд може призначити винному позбавлення волі у межах від одного місяця до п’яти років. Якщо така санкція передба-

чає і додаткове покарання як обов’язкове, то суд призначає і це покарання. Так, санк­цією ч. 2 ст. 366 передбачене додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Нижня межа цього покарання - один місяць (ч. 1 ст. 55). У тих випадках, коли додаткове покарання є факультативним (наприклад, ч. 2 ст. 243), питання про його застосування або незасто­сування вирішується судом залежно від обставин справи. Слід також пам’ятати, що суд може призначити і кілька додаткових покарань (ч. 4 ст. 52). Коли ж санкція норми Особ­ливої частини КК є альтернативною (наприклад, ч. 1 ст. 367), то суд спочатку обирає вид основного покарання і призначає його за тими ж правилами, що і при відносно ви­значеній санкції, які описані вище. Далі суд так само вирішує питання про призначення додаткового (додаткових) покарання.

Частини 3 і 4 ст. 65 містять два винятки із передбаченого ч. 1 цієї статті правила, згідно з якими інше покарання, ніж передбачене санкцією відповідної норми Особливої частини КК, може бути призначене: 1) більш м’яке - за підстав, визначених ст. 69;

2. більш суворе - за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків відповідно до статей 70 і 71. Поряд з цим, більш м’яке покарання, ніж передбачене санкцією норми Особливої частини КК, що встановлює відповідальність за вчинений злочин, може бути призначе­не судом також і у випадках, передбачених ч. З ст. 43 та ст. 82, більш суворе - у випад­ках, передбачених ч. 2 ст. 55 та ст. 54.

3. Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК. Саме в ній визначені, зокрема, завдання КК (ст. 1), підстава кримінальної відповідальності (ст. 2), положення, що визначають чинність кримінального закону (статті 3-8), поняття злочину та класифікація злочинів, стадії злочинної діяльності (статті 11-16), суб’єкт злочину (стат­ті 18-22), поняття вини та її форм (статті 23-25), основні положення щодо співучасті у зло­чині (статті 26-31), множинності злочинів (статті 32-35), обставини, що виключають зло­чинність діяння (статті 36-43), звільнення від кримінальної відповідальності (статті 44-49), мета, система і види покарань, зміст покарань і умови їх застосування, призначення пока­рання, звільнення від покарання та його відбування (статті 50-87), судимості (статті 88- 91), примусові заходи медичного характеру та примусового лікування (статті 92-96), особ­ливості кримінальної відповідальності неповнолітніх (статті 97-108). Призначення пока­рання всупереч вимогам Загальної частини КК неприпустиме. За наявності передбачених законом підстав суддя, що порушив приписи норм Загальної частини КК при призначенні покарання, підлягає кримінальній відповідальності, зокрема за ст. 375.

4. При призначенні покарання суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

За ступенем тяжкості виділяють такі види злочинів: невеликої тяжкості; середньої тяжкості; тяжкі; особливо тяжкі (див. ст. 12 та коментар до неї).

КК передбачає широкі можливості для врахування ступеня тяжкості вчиненого зло­чину. Так, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікацій­ного класу можливе лише щодо засудженого за тяжкий чи особливо тяжкий злочин (ст. 54), а більш м’якого покарання, ніж передбачено законом,- лише щодо засудженого за особливо тяжкий, тяжкий або середньої тяжкості, злочин (ст. 69). Особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від по­карання за наявності умов, передбачених ч. 4 ст. 74. Якщо хоча б один із вчинених за­судженим злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити йому остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, вста­новленого для даного виду в Загальній частині КК (ч. 2 ст. 70), а при призначенні пока­рання за сукупністю вироків, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, суд мо­же призначити засудженому позбавлення волі на строк більше п’ятнадцяти років, але не більше двадцяти п’яти років (ч. 2 ст. 71). Звільнення від відбування покарання засу­джених вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, а так само звіль­нення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ч. 1 ст. 79, ч. 1 ст. 83), неможливе, якщо вони засуджені на строк більше п’яти років відповідно за тяжкі і умисні тяжкі чи особливо тяжкі злочини. Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким також можлива з урахуванням ступеня тяжкості вчи­неного злочину (ч. 4 ст. 82). Законом «Про застосування амністії в Україні» не допуска­ється застосування амністії, зокрема до осіб, які мають дві або більше судимості за вчинення тяжких злочинів, до осіб, засуджених за тяжкі злочини.

Ступінь тяжкості вчиненого особою індивідуального злочину визначається судом, виходячи з фактичних обставин справи. При цьому зокрема враховується стадія вчи­нення злочину, конкретний характер і ступінь участі особи у готування до злочину, ви­конанні його об’єктивної сторони (організатор, виконавець, підбурювач, пособник), тяжкість заподіяних злочином наслідків, форма і вид вини, наявність декількох квалі­фікуючих обставин, спосіб вчинення злочину і його мотиви.

Під врахуванням особи винного слід розуміти врахування позитивних і негативних соціальних, фізичних, психічних і правових елементів характеристики особи, що вчи­нила злочин, які мають кримінально-правове значення. Соціальну характеристику осо­би становлять професія, фах, посада, ставлення до праці чи навчання, наявність держав­них та інших нагород, відзнак, почесних звань, наявність сім’ї, ставлення до інших чле­нів суспільства, поведінка на роботі, в побуті, додержання вимог суспільного співжиття тощо. До фізичних ознак належать, зокрема: стать, вік, стан здоров’я, здатність до пра­ці. Психічними ознаками є: наявність чи відсутність психічного розладу, темперамент, характер, соціальна спрямованість. Темперамент особи - це сукупність психічних особ­ливостей, пов’язаних з емоційним станом, тобто зі швидкістю виникнення почуттів та їх силою, а характер особи - стійкий, цілісний склад душевного стану, що виявляється у психічних актах, манерах, звичках, емоційних переживаннях. Соціальна спрямова­ність особи виражає коло її інтересів, потреб, світогляд, загальний культурний розви­ток, сукупність принципів і мотивів поведінки. У правовому аспекті особу винного ха­рактеризує наявність ознак загального і спеціального суб’єкта, судимості, множинності вчинених ним злочинів, вчинення злочину у співучасті тощо.

Врахування обставин, які пом’якшують та обтяжують покарання, здійснюєть­ся судом відповідно до статей 66 та 67.

5. У результаті інтелектуальної діяльності суду, в процесі якої він оцінює ступінь тяж­кості вчиненого злочину, особу винного і обставини, що пом’якшують та обтяжують по­карання, особі має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Закон прямо передбачає, що більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинений злочин призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових злочинів. Ця недостатність має бути обгрунтована у вироку суду.

Призначенню судом особі необхідного і достатнього для її виправлення і попере­дження нових злочинів покарання сприяють санкції норм КК, які за своєю конструкці­єю є, як правило, альтернативними і відносно визначеними.

6. Особливості призначення покарання неповнолітнім визначені в ст. 103.

Закон України «Про застосування амністії в Україні» від 1 жовтня 1996 р. (ст. 3).

Постанова ПВС № 7 від 24 жовтня 2003 р. «Про практику призначення судами криміналь­ного покарання» (пункти 1, 2, 3).

Стаття 66. Обставини, які пом’якшують покарання

1. При призначенні покарання обставинами, які його пом’якшують, визна­ються:

1. з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;

2. добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;

2-1) надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо пі­сля вчинення злочину;

3. вчинення злочину неповнолітнім;

4. вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

5. вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;

6. вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;

7. вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, ви­кликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;

8. вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;

9. виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття зло­чинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених цим Кодексом.

2. При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом’як­шують, і інші обставини, не зазначені в частині першій цієї статті.

3. Якщо будь-яка з обставин, що пом’якшує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні пока­рання як таку, що його пом’якшує.

(Стаття 66 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270-VI від 15 квіт­ня 2008 р.)

1. Обставини, які пом’якшують покарання, маючи відповідну систему, характери­зують відносно знижений ступінь суспільної небезпеки особи злочинця та вчиненого ним діяння, слугують критерієм індивідуалізації покарання.

2. З’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину мают^бути добровільними, тобто базуватися на внутрішньому переконанні особи. Змі­стом зізнання є відомості про підготовлюваний, вчинюваний або вчинений злочин. За­кон не встановлює мотивів з’явлення із зізнанням, а також, до кого саме особа повинна з’явитися із зізнанням, щоб така її поведінка була визнана обставиною, яка пом’якшує покарання, але мається на увазі, що ним є компетентний орган державної влади або його відповідна службова особа.

Щире каяття ґрунтується на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки і характеризується щирим осудом цієї поведінки, визнанням своєї провини, висловленні жалю з приводу вчиненого, бажанням виправити ситуацію, що склалася, а також готовністю підлягати кримінальній відповідальності. Визнання вини під тиском зібраних у справі доказів не свідчить про щире каяття винного у вчиненні злочину.

Про поняття сприяння розкриттю злочину див. коментар до ст. 45.

3. Добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди (про це поняття див. коментар до ст. 45) здійснюється винним з власної ініціативи до винесення обвинувального вироку суду. Добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди має бути повним. Якщо воно є частковим, суд може врахувати це як обставину, що характеризує особу винного (п. З ч. 1 ст. 65).

4. Надання медичної допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину може здійснюватися як самим винним, так й іншими особами, залученими ним з цією метою. Інша допомога потерпілому безпосередньо після вчинення злочину може надава­тися у будь-якій формі (наприклад, надання транспортних засобів для доставлення у лі­кувальний заклад, надання коштів на придбання ліків, забезпечення потерпілого теплим приміщенням, одягом, їжею, надання можливості доступу до телефонного зв’язку для контакту з адвокатом чи близькими людьми тощо).

5. Вчинення злочину неповнолітнім може бути визнано обставиною, яка пом’якшує покарання, тоді, коли злочин вчинено особою, яка до його вчинення не досягла 18-річ- ного віку. Визначення цієї обставини пом’якшуючою грунтується на тому, що неповно­літнім властиві недостатня вольова та інтелектуальна зрілість, нестриманість емоцій, ім­пульсивність поведінки, які не завжди дають їм можливість у складних життєвих ситуа­ціях правильно визначити свою поведінку, дати їй належну з правової точки зору оцінку.

6. Вагітність у медичній науці розглядають як фізіологічний процес, під час якого в організмі жінки із заплідненої яйцеклітини розвивається плід, здатний до внутріш- ньоутробного життя. Цей процес має певний негативний вплив на психіку жінки, ви­кликаючи у неї роздратування, неврівноваженість, надмірну збудженість, гарячковість, що знижує можливості самоконтролю за власною поведінкою, може призводити до неадекватної оцінки нею життєвих обставин і вчинення протиправного діяння. З огля­ду на це, визнання вчинення злочину жінкою в стані вагітності обставиною, що пом’якшує покарання, є цілком обґрунтованим.

7. Збіг тяжких особистих, сімейних чи інших обставин означає наявність таких негативних обставин, які заподіюють особі страждання, негативно впливають на її пси­хіку, можуть викликати у неї стан розпачу, надмірну дратівливість, гарячковість, що не сприяє належному здійсненню самоконтролю поведінки. Перелік вказаних обставин законом не визначено. Судова практика визнає ними, зокрема: смерть або тяжку хворо­бу рідної чи близької особи; хворобу винного; втрату ним роботи; складні житлові умо­ви; подружню зраду або іншу подію, що спричинила конфлікт у сім’ї; важкий матері­альний стан; проживання підлітка в сім’ї п’яниць чи наркоманів. Ці обставини нерідко стимулюють девіантну поведінку особи.

Для визнання цих обставин такими, що пом’якшують покарання, необхідно встано­вити об’єктивний зв’язок між даними обставинами і вчиненим злочином. Видається, що така обставина, як важкий матеріальний стан, не може визнаватися такою, що пом’якшує покарання при вчиненні, наприклад, зґвалтування. Це стосується й обста­вин, що виникли внаслідок аморального і протиправного способу життя самого вин­ного. Так; важкий матеріальний і сімейний стан, який став наслідком систематичного пияцтва чи вживання наркотичних засобів, не може визнаватися обставиною, яка пом’якшує покарання при вчиненні корисливих злочинів. Тому суд повинен не лише вказати у вироку на наявність цих обставин, а й розкрити їх зміст та обґрунтувати зв’язок із вчиненим злочином.

8. Вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, служ­бову чи іншу залежність означає, що при вчиненні злочину свобода вольової поведін­ки винної особи була обмежена зазначеними обставинами.

Про поняття погрози див. коментар до ст. 27.

Примус щодо особи виявляється у застосуванні до неї психічного (погрози) чи фізичного насильства. Фізичне насильство - це протиправний вплив на організм іншої людини шляхом нанесення ударів, побоїв, мордування тощо, який вчиняється проти її волі і спричинює їй фізичну і моральну шкоду. Психічне насильство щодо особи може проявлятися у погрозі або застосуванні фізичного насильства щодо її близьких з метою - у контексті ст. 66 - змусити цю особу до вчинення злочину.

Застосування примусу до особи з метою спрямування її поведінки в бажаному для винного напрямі може повністю або певною мірою позбавляти цю особу можливості керувати своїми вчинками. Згідно з ч. 1 ст. 40 не є злочином діяння особи, яка заподія­ла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинене під безпосереднім впливом фізично­го примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками. У тих випадках, коли особа внаслідок фізичного примусу зберігала можливість керувати своїми діями, а також у випадках застосування психічного примусу, питання про кримінальну відпові­дальність вирішується за правилами крайньої необхідності (ст. 39). Якщо ж така особа підлягає кримінальній відповідальності, то вчинення злочину під впливом погрози, примусу враховується судом при призначенні покарання як обставина, що пом’якшує покарання. Застосування до особи фізичного чи психічного примусу в ряді випадків утворює самостійні склади злочинів (наприклад, статті 115, 120-122, 125-127, 129).

Матеріальна залежність - це таке становище винного, при якому він повністю або частково перебуває на утриманні особи, яка схилила його до вчинення злочину, або має перед цією особою зобов’язання майнового характеру. До числа цих осіб можуть належа­ти батьки, опікуни, кредитори, спадкоємці та інші особи, які забезпечують винного жит­лом, харчуванням, одягом, грошима або надали йому майно чи вигоди майнового харак­теру. Службовою є залежність винного від іншої особи в силу підпорядкованості або підконтрольності їй за посадою чи виконуваною роботою, що ґрунтується на побоюванні негативної оцінки його службової діяльності, бути звільненим з роботи, пониженим в посаді, позбавленим премії тощо або на його очікуванні підвищення в посаді, матеріаль­ної або іншої винагороди. Інша залежність - будь-яка інша, крім зазначеної вище, залежність винного від того, хто схиляє його до вчинення злочину, яка виникла через певні життєві обставини і внаслідок якої він відчуває себе зобов’язаним перед такою особою або певною мірою підкорений їй (наприклад, винний зобов’язаний їй рятуван­ням життя своєї дитини або від неї залежить включення його до виборчого списку пар­тії, або їй відомі відомості, які винний бажає зберегти в таємниці). Така залежність мо­же бути обумовлена родинними, партійними, релігійними або іншими відносинами.

9. Під сильним душевним хвилюванням, викликаним неправомірними або амораль­ними діями потерпілого, розуміються сильні, такі, що швидко виникають та бурхливо протікають, короткочасні стани психіки винного, причиною яких була неправомірна або аморальна поведінка потерпілого. Такий психічний стан спричинює жах, відчай, лють особи, що звужує її здатність значною мірою усвідомлювати свої дії або керувати ними.

Причиною виникнення сильного душевного хвилювання можуть бути будь-які неправомірні, у т. ч. злочинні або аморальні дії потерпілого. При цьому важливим є те, що стан сильного душевного хвилювання виник відразу після вчинення потерпілим вказаних дій, а не через значний проміжок часу після цього. Протиправні або аморальні дії можуть бути спрямовані не лише проти самого винного, а й проти його рідних, близь­ких або інших осіб, суспільства, держави тощо.

10. Вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності означає, що злочин було вчинено в умовах крайньої необхідності, але з перевищенням її меж (див. коментар до ст. 39).

11. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності органЬованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням зло­чину у випадках, передбачених КК, може бути визнано обставиною, яка пом’якшує покарання, лише у разі вчинення особою, яка виконує зазначене завдання, умисного особливо тяжкого злочину, пов’язаного з насильством над потерпілим, або умисного тяжкого злочину, пов’язаного із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження потерпі­лому чи настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків (ч. 2 ст. 43). При цьо­му така особа не може бути засуджена до довічного позбавлення волі, а покарання у виді позбавлення волі не може бути призначене їй на строк, більший, ніж половина мак­симального строку позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин (ч. З ст. 43).

12. Наведений у ст. 66 перелік обставин, які пом’якшують покарання, не є вичерп­ним. При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом’якшують, й інші обставини, не зазначені у цій статті. Ними, зокрема, можуть бути: вчинення зло­чину вперше; визнання вини особою, що вчинила злочин; молодий вік цієї особи; пози­тивна характеристика за місцем праці, навчання чи проживання; стан її здоров’я; наяв­ність малолітніх дітей чи інших осіб на її утриманні.

13. Згідно з ч. З ст. 66, якщо будь-яка з обставин, що пом’якшує покарання, у т. ч. прямо не визначена у ч. 1 ст. 66, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує. Так, не може бути врахована як вказана обставина вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого, при засудженні осо­би за статтями 116 і 123, в яких вона є обов’язковою ознакою складу злочину.

Стаття 67. Обставини, які обтяжують покарання

1. При призначенні покарання обставинами, які його обтяжують, визна­ються:

1. вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;

2. вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (частина друга або третя статті 28);

3. вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворож­нечі або розбрату;

4. вчинення злочину у зв’язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку;

5. тяжкі наслідки, завдані злочином;

6. вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;

7. вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;

8. вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;

9. вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страж­дає психічним захворюванням чи недоумством;

10. вчинення злочину з особливою жорстокістю;

11. вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;

12. вчинення злочину загальнонебезпечним способом;

13. вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп’яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.

2. Суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, не визнати будь-яку із зазначених у частині першій цієї статті обставин, за винятком обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9,10, 12, такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку.

3. При призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтя­жують, обставини, не зазначені в частині першій цієї статті.

4. Якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.

1. Обставини, що обтяжують покарання,- це визначені у КК фактори, які характеризу­ють підвищений ступінь суспільної небезпеки особи винного та вчиненого ним злочину.

На відміну від обставин, які пом’якшують покарання, закон (ст. 67) встановлює ви­черпний перелік обставин, які обтяжують покарання. Тому суд не вправі визнавати як такі, що обтяжують покарання, обставини, які не вказані у ст. 67, і має чітко дотриму­ватися змісту обставин, визначених у ч. 1 ст. 67.