2. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки неповноліт­ньому,-

карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи за­йматися певною діяльністю на строк до трьох років.

1. Об’єкт злочину - життя та здоров’я особи, а також установлений порядок вико­нання медичними і фармацевтичними працівниками своїх професійних обов’язків.

2. Об’єктивна сторона злочину характеризується: 1) діянням (дією чи бездіяльніс­тю) - невиконанням чи неналежним виконанням медичним або фармацевтичним пра­цівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення; 2) наслідками у виді тяжких наслідків для хворого; 3) причиновим зв’язком між вказаними діянням та наслідками.

Надання медичної допомоги включає в себе діагностику (оцінка об’єктивних і суб’єктивних даних про стан здоров’я, вибір і прийняття рішення про лікування) та лі­кування (застосування різного роду процедур, проведення медикаментозної та іншої терапії, виконання хірургічних операцій тощо).

Невиконання професійних обов’язків означає, що медичний або фармацевтичний працівник не вчиняє ті дії, які він в силу виконуваної роботи зобов’язаний був учинити. Неналежне виконання професійних обов’язків має місце у разі, коли медичний або фармацевтичний працівник виконує свої обов’язки не у повному обсязі, недбало, повер­хово, не так, як цього вимагають інтереси його професійної діяльності. Невиконання чи неналежне виконання відповідним суб’єктом своїх професійних обов’язків може бути як одноразовим, так і систематичним.

За ст. 140 можуть кваліфікуватися, зокрема, такі діяння: несвоєчасний або непра­вильний діагноз захворювання, залишення хворого без належного медичного догляду, переливання крові іншої групи, залишення сторонніх предметів в організмі хворого під час хірургічної операції, застосування неправильного лікування, недостатній кон­троль за медичною технікою, порушення правил виготовлення, зберігання або засто­сування лікарських засобів, невстановлення належного лікувально-охоронювального режиму для хворих, які страждають на психічні розлади, невиконання медсестрою вказівки лікаря щодо застосування до хворого ліків чи процедур, інфікування хворо­бою (наприклад, гепатитом С) під час переливання крові або трансплантації органу тощо.

У разі, коли тяжкі наслідки для хворого не пов’язані з невиконанням чи неналеж­ним виконанням медичним працівником своїх професійних обов’язків, а настали вна­слідок інших обставин, наприклад, запізнілого звернення за медичною допомогою або відсутності на даний час науково обґрунтованих методів лікування тієї чи іншої хворо­би, відповідальність за ст. 140 виключається. Те саме стосується і випадків відмови па­цієнта від медичних приписів, порушення пацієнтом встановленого для нього режиму, а також випадків, коли тяжкі наслідки для хворого стали результатом недостатніх на­вичок, досвіду і кваліфікації медичного або фармацевтичного працівника (це випливає із законодавчого поєднання об’єктивного та суб’єктивного критеріїв злочинної недба­лості як виду необережної форми вини, див. також коментар до ст. 25) або настали вна­слідок інших обставин, які не залежали від нього, однак перешкодили йому виконати професійні обов’язки у повному обсязі і з належною якістю. Особа, яка набула повної цивільної дієздатності, усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитись від лікування. Щодо пацієнта віком до 14 років, а також пацієнта, визнано­го у встановленому порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за згодою його представників.

Оскільки диспозиція ч. 1 ст. 140 має бланкетний характер, у кожному конкретному випадку має встановлюватися, які саме професійні обов’язки покладались на винну особу і які з цих обов’язків не виконані взагалі або виконані неналежним чином, а та­кож вимоги яких конкретно нормативних актів (інструкцій, правил, вказівок тощо) по­рушено винним. Зокрема, за коментованою нормою може кваліфікуватись поєднане з порушенням спеціальних вимог МОЗ застосування нових методів профілактики, діаг­ностики, лікування, реабілітації та лікарських засобів, які знаходяться на розгляді у встановленому порядку, але ще не допущені до застосування. При цьому необхідно враховувати, що встановлення діагнозу та вибір конкретного способу і методу лікуван­ня залежать від багатьох чинників, зокрема індивідуальних особливостей організму хворого, досягнень медичної науки і досвіду лікувальної діяльності, а тому не можуть бути заздалегідь і повністю регламентовані нормативними актами у сфері охорони здоров’я. Особою, винною у вчиненні цього злочину, можуть бути порушені правила як нормативного, так і деонтологічного (професійного) характеру.

Злочин вважається закінченим з моменту настання тяжких наслідків для хворого. Під тяжкими наслідками слід розуміти, наприклад, смерть людини, її самогубство, заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження, спричинення ятрогенного за­хворювання.

Стаття 140 (в частині заподіяння смерті особи) є спеціальною нормою щодо ч. 1 ст. 119, у зв’язку з чим кваліфікація невиконання або неналежного виконання професійних обо­в’язків медичним або фармацевтичним працівником, що спричинило смерть потерпіло­го, за сукупністю вказаних норм є неприйнятною.

Неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, належить кваліфікувати за ст. 131. Такий різновид невиконання медичним працівником своїх професійних обов’язків, як ненадання без поважних причин допомоги хворому, якщо це спричинило тяжкі наслідки, слід квалі­фікувати за спеціальною нормою - ч. 2 ст. 139. Розмежувальними ознаками складів злочинів, передбачених ч. 2 ст. 139 і ст. 140, виступають потерпілий (про поняття хво­рого як потерпілого від злочину, передбаченого ст. 139, див. п. 2 коментарю до цієї статті) і характер злочинного діяння: якщо ненадання допомоги хворому медичним працівником виражається лише у бездіяльності, то неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником - як у діях, так і в бездіяльності.

3. Суб’єкт злочину спеціальний. Це медичні та фармацевтичні працівники (лікарі незалежно від профілю, особи середнього медичного персоналу тощо), у т. ч. ті, хто займається медичною та фармацевтичною практикою як різновидами підприємницької діяльності (див. також п. 4 коментарю до ст. 139). Для кваліфікації за ст. 140 не має значення, до якої категорії лікуючих лікарів належить винний: він безпосередньо обра­ний пацієнтом чи його призначено керівником закладу охорони здоров’я (підрозділу цього закладу).

Медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають від­повідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам. Як виняток за спеціальним дозволом МОЗ або уповноваженого ним органу охорони здоров’я особам без спеціальної освіти дозволяється заняття народною медициною (див. коментар до ст. 138).

Особа, яка неправомірно (наприклад, шляхом використання підробленого докумен­та про вищу медичну освіту) набула статусу медичного або фармацевтичного праців­ника, у разі спричинення тяжких наслідків неповнолітньому має нести відповідальність не за ст. 140, а за нормами КК про відповідальність за вбивство або заподіяння тілесних ушкоджень.

Заняття лікувальною діяльністю без спеціального дозволу, здійснюване особою, яка не має належної медичної освіти, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого, ква­ліфікується за ст. 138.

4. Суб’єктивна сторона злочину визначається психічним ставленням до суспільно небезпечних наслідків і характеризується необережністю.

Якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків і з урахуванням конкретної ситуації не могла і не повинна була їх передбачити, відпові­дальність за ст. 140 виключається. У цьому разі має місце нещасний випадок (казус), невинна лікарська помилка, якої не можна уникнути навіть за найсумліннішого став­лення до своїх професійних обов’язків і яка може бути викликана, наприклад, особли­вою складністю діагностики незвичної хвороби, анатомічними чи фізіологічними ано­маліями організму конкретної людини, атиповим розвитком хвороби, несподіваною алергічною реакцією, відсутністю специфічної (притаманної тільки раку) симптомати­ки ранніх форм злоякісних новоутворень.

5. Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 140) є спричинення тяжких наслідків неповнолітньому. Про поняття неповнолітнього див. коментар до ст. 133.

Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992р. (статті 16, 17, 33-49, 52, 74, 76, 78).

ЦК (ст. 284).

Порядок надання медичної допомоги іноземцям та особам без громадянства, які тимчасово перебувають на території України. Затверджений постановою КМ№ 79 від 28 січня 1997р.

Порядок державної акредитації закладу охорони здоров 'я. Затверджений постановою КМ № 765 від 15 липня 1997р.

Постанова КМ «Про вдосконалення Порядку надання медичної допомоги іноземцям та осо­бам без громадянства, які тимчасово перебувають на території України» N9 1021 від 17 верес­ня 1997р.

Положення про ендокринологічний диспансер. Затверджене наказом МОЗ N9 220 від