1. При призначенні покарання неповнолітньому суд, крім обставин, перед­бачених у статтях 65-67 цього Кодексу, враховує умови його життя та вихо­вання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповно­літнього.

2. При призначенні покарання неповнолітньому за сукупністю злочинів або вироків остаточне покарання у виді позбавлення волі не може перевищу­вати п’ятнадцяти років.

1. Призначаючи покарання неповнолітньому, суд повинен врахувати більш ши­роке коло обставин, ніж при призначенні покарання особі, яка вчинила злочин після досягнення повноліття. Серед них: 1) загальні засади призначення покарання, вка­зані у ст. 65, обставини, які пом’якшують та які обтяжують покарання (статті 66- 67); 2) особливості застосування до неповнолітніх окремих видів покарань, перед­бачені статтями 98-102; 3) обставини, які названі у ч. 1 ст. 103,- умови життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку, інші особливості особи неповно­літнього.

2. Специфічні для призначення покарання неповнолітньому обставини можуть бути як сприятливими, так і несприятливими для засудженого. Сприятливі обставини - це ті, які дають підстави для застосування щодо неповнолітнього передбаченого законом ви­ду звільнення від покарання чи його відбування; призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом; призначення покарання, ближчого до мінімально можливого за законом. Несприятливими є ті, за наявності яких унеможливлюється звільнення від покарання чи його відбування, не застосовується призначення більш м’якого покаран­ня, ніж передбачене законом; призначається додаткове покарання, призначається пока­рання максимально суворе чи близьке до нього. Перелік обставин, які є специфічними для призначення покарання неповнолітньому, у КК названо вичерпно - вони повинні стосуватися або особи засудженого, або ж об’єктивних умов його життя до і після вчи­нення злочину.

3. При призначенні покарання неповнолітньому треба враховувати, зокрема, такі умови життя та виховання та інші особливості особи неповнолітнього: а) сімейні обставини - наявність чи відсутність батьків або осіб, що їх замінюють, рівень їх тур­боти про дитину та позитивний або негативний (із суспільної точки зору) вплив на не­повнолітнього; б) матеріальні умови життя і виховання неповнолітнього; в) відвідуван­ня школи чи іншого навчально-виховного закладу, рівень успішності та стан поведінки, ставлення до вчителів, вихователів; г) морально-психологічний клімат у колективах, членами яких є неповнолітній, його відносини з ровесниками та іншими неповнолітні­ми, становище серед найближчого оточення; д) спілкування з дорослими, їх авторитет­ність у неповнолітнього та їхній вплив на засуджуваного, наявність матеріальної чи іншої залежності від дорослих; е) рівень фізичного, інтелектуального розвитку, здат­ність усвідомлювати фактичну сторону і соціальне значення вчиненого та покарання, яке може бути призначене; є) попередню поведінку неповнолітнього, насамперед його реакцію на застосування дисциплінарних заходів, раніше застосоване звільнення від кримінальної відповідальності і покарання; ж) поведінку неповнолітнього після вчи­нення злочину, зокрема ставлення до потерпілого, поведінку в ході досудового розслі­дування і судового розгляду справи; з) наявність у неповнолітнього морального обо­в’язку піклуватися про інших членів сім’ї та його ставлення до цього обов’язку;

и) ставлення неповнолітнього до правопорушень, вчинених іншими особами, та його ставлення до призначених їм правових заходів впливу.

4. Усі обставини, які впливають на призначення покарання неповнолітньому, повинні враховуватися в сукупності. Тобто сам факт вчинення злочину особою, яка не досягла 18-річного віку, ще не є підставою для обов’язкового пом’якшення становища такої особи. Водночас за наявності передбачених законом умов суд зобов’язаний обговорити і визначити можливість застосування щодо неповнолітнього кримінально-правових пільг, на які він може претендувати.

5. Призначаючи неповнолітньому покарання за сукупністю злочинів чи сукупністю вироків, суд повинен насамперед керуватися положеннями статей 70 та 71. При цьому слід враховувати особливості призначення неповнолітнім окремих видів покарання, а також те, що відповідно до ч. 2 ст. 103 остаточне покарання у виді позбавлення волі не може перевищувати 15 років.

Стаття 104. Звільнення від відбування покарання з випробуванням

1. Звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується до неповнолітніх відповідно до статей 75-78 цього Кодексу, з урахуванням положень, передбачених цією статтею.

2. Звільнення від відбування покарання з випробуванням може бути за­стосоване до неповнолітнього лише у разі його засудження до арешту або позбавлення волі.

3. Іспитовий строк установлюється тривалістю від одного до двох років.

4. У разі звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випро­буванням суд може покласти на окрему особу, за її згодою або на її прохан­ня, обов’язок щодо нагляду за засудженим та проведення з ним виховної роботи.

(Стаття 104 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270Л/І від 15 квіт­ня 2008 р.)

1. Звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується до неповно­літніх у цілому на тих же засадах, що й стосовно дорослих. При цьому враховуються особливості, передбачені ст. 104.

2. КК передбачає такі умови звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням: 1) неповнолітній засуджений до покарання у виді арешту або позбав­лення волі на строк не більше п’яти років; 2) суд дійде висновку про можливість виправ­лення неповнолітнього без реального відбування визначеного йому покарання. Такий висновок повинен робитися на основі об’єктивних чинників, які стосуються тяжкості вчиненого злочину, особи винного, інших обставин справи. Фактори, які зумовлюють можливість звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням, у цілому такі ж, які перелічені у коментарі до ст. 103.

3. Застосування до неповнолітнього звільнення від відбування покарання з випро­буванням не зумовлюється кількістю вчинених злочинів, а також ступенем їх тяж­кості. Воно є можливим у разі призначення покарання у виді арешту (тривалості, визна­ченої у ст. 101,- від п’ятнадцяти до сорока п’яти діб) або позбавлення волі на строк до п’яти років як за один злочин, так і за сукупністю злочинів чи сукупністю вироків. Однак вчинення кількох злочинів, наявність кількох вироків мають враховуватися при визначенні можливості виправлення неповнолітнього без реального відбування покарання.

4. При звільненні від відбування покарання з випробуванням неповнолітньому встановлюється іспитовий строк меншої тривалості, ніж дорослим засудженим,- від одного до двох років. Розмір іспитового строку визначається у вказаних межах з ураху­ванням тривалості позбавлення волі, яке повинен був відбути неповнолітній засудже­ний, характеру заходів, необхідних для його виправлення, тощо.

5. На неповнолітнього, звільненого від відбування покарання з випробуванням, мо­жуть бути покладені ті ж обов’язки, що й на дорослих, до яких застосовано аналогічний захід (ст. 76).

Покладення відповідно до ч. 4 ст. 104 на окрему особу за її згодою або на її прохання обов’язку щодо нагляду за засудженим та проведення з ним виховної ро­боти означає, що на такого неповнолітнього покладається обов’язок сприймати ви­ховний вплив, заходи нагляду, які щодо нього буде застосовувати особа, призначена судом.

Закон не визначає вимог до особи, якій неповнолітній може бути переданий під на­гляд чи для проведення з ним виховної роботи. Однак це може бути лише повнолітня особа, яка здатна справите позитивний вплив на засудженого, має можливості для здійс­нення відповідних заходів (проживає з неповнолітнім, принаймні, в одному населеному пункті, позитивно характеризується в побуті і на роботі, може виконувати прийняті обов’язки за станом здоров’я, має для цього належні матеріальні засоби тощо). Не ви­ключається покладення обов’язку щодо нагляду та проведення виховної роботи і на батьків засудженого. Однак, якщо батьки належно не виконували свої обов’язки раніше, що й зумовило вчинення неповнолітнім злочину, то передавати засудженого таким батькам під нагляд та для виховання навряд чи доцільно.

6. Правові наслідки звільнення від відбування покарання з випробуванням непов­нолітнього в цілому визначені у ст. 78.

Додатковою підставою для скасування звільнення від відбування покарання з ви­пробуванням неповнолітнього може бути відмова особи, на яку покладено обов’язок щодо нагляду за засудженим та проведення з ним виховної роботи, від виконання цього обов’язку. Якщо така відмова зумовлена неналежною поведінкою неповнолітнього - ігноруванням обґрунтованих вимог, ухиленням від виховних заходів тощо, то це свід­чить про невиконання засудженим покладених судом обов’язків і те, що випробування він не витримав.

7. У разі вчинення неповнолітнім нового злочину протягом іспитового строку, йому призначається покарання за правилами, передбаченими у статтях 71-72. При цьому мають дотримуватися також обмеження, визначені ч. 2 ст. 103, тобто остаточне пока­рання у будь-якому разі не може перевищувати 15 років позбавлення волі.

8. Якщо виявиться, що санкція статті КК, за якою кваліфіковано діяння неповноліт­нього, передбачає лише такі види покарань, які не можуть бути до нього застосовані, то суд може прийняти щодо цього неповнолітнього одне із таких рішень: 1) звільнити від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного харак­теру; 2) відповідно до ст. 7 КПК закрити справу і звільнити його від кримінальної від­повідальності. Видається, що в такому випадку суд не вправі постановити обвинуваль­ний вирок і звільнити засудженого від покарання, оскільки жодне передбачене КК для неповнолітніх покарання не може бути призначене.

Постанова ПВС Л? 5 від 16 квітня 2004 р. «Про практику застосування судами законодав­ства у справах про злочини неповнолітніх» (пункти 17, 18).

Стаття 105. Звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру

1. Неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент поста­новлення вироку не потребує застосування покарання.

2. У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього такі примусові заходи виховного характеру:

1. застереження;

2. обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки не­повнолітнього;

3. передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;

4. покладення на неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодування заподіяних майно­вих збитків;

5. направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної уста­нови для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не переви­щує трьох років. Умови перебування в цих установах неповнолітніх та поря­док їх залишення визначаються законом.

3. До неповнолітнього може бути застосовано кілька примусових заходів виховного характеру, що передбачені у частині другій цієї статті. Тривалість заходів виховного характеру, передбачених у пунктах 2 та 3 частини другої цієї статті, встановлюється судом, який їх призначає.

4. Суд може також визнати за необхідне призначити неповнолітньому ви­хователя в порядку, передбаченому законом.

1. Звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного харак­теру є специфічним заходом, який застосовується щодо неповнолітніх. Він передбачає більш вузькі умови застосування та більш суворі обмеження, ніж при звільненні від відбування покарання з випробуванням (ст. 104). Захід, передбачений ст. 105, повинен застосовуватися тоді, коли неповнолітній, на думку суду, може бути виправлений без реального виконання кримінального покарання, але лише за умови застосування при­мусових заходів виховного характеру.

2. Звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного харак­теру допускається за наявності сукупності низки умов:

1. неповноліття особи. Мається на увазі, що така особа має бути неповнолітньою на момент розгляду справи судом (див. коментар до ст. 97);

2. вчинення нею злочину невеликої або середньої тяжкості. Про поняття таких злочинів див. ст. 12 та коментар до неї. Із змісту ст. 105 випливає, що звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного харак­теру допускається, якщо особа засуджується за вчинення одного такого злочину. Вчинення двох чи більше злочинів, хоча б кожний із них був і невеликої тяжкості, виключає звільнення від покарання на підставі ст. 105. Водночас не вимагається, щоб такий злочин було вчинено вперше: звільнення від покарання із застосуванням при­мусових заходів виховного характеру може бути застосоване і до неповнолітнього, який має судимість;

3. щире розкаяння, на яке можуть зокрема вказувати: допомога потерпілому як од­разу ж після посягання, так і згодом; добровільне і повне усунення шкоди, заподіяної злочином; утримання інших учасників посягання від його продовження або повторен­ня; з’явлення із зізнанням до органів влади; викриття співучасників; правдиві показан­ня, дані в ході досудового слідства і судового розгляду справи;

4. подальша бездоганна поведінка (про її поняття див. коментар до ст. 74). Відпо­відні дії мають бути не вимушеними чи епізодичними, а свідчити про певну лінію по­ведінки неповнолітнього в період після вчинення злочину, його намагання спокутувати вину, виправитися.

3. На підставі таких об’єктивних даних суд може визнати, що неповнолітній на мо­мент постановлення вироку не потребує застосування покарання, однак до нього слід застосовувати примусові заходи виховного характеру. У такому разі суд визначає пока­рання, встановлює його вид і розмір і постановляє про звільнення від покарання на під­ставі ст. 105. Одночасно суд призначає вид примусового заходу виховного характеру, який має бути застосовано щодо неповнолітнього, визначає його зміст (обов’язки, які покладаються на неповнолітнього, тривалість застосування заходів).

4. Звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного харак­теру - це право суду. Водночас суд, за наявності формальних підстав (вік підсудного та ступінь тяжкості вчиненого злочину), повинен обговорювати можливість застосування щодо неповнолітнього звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру. При цьому слід звертати увагу на те, чи застосовувалися раніше до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру, і якщо застосовувалися, то чому вони виявилися неефективними.

5. У ч. 2 ст. 105 наведено вичерпний перелік примусових заходів виховного харак­теру, які застосовуються до неповнолітніх. Ці ж заходи застосовуються і при звільненні неповнолітнього від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових захо­дів виховного характеру на підставі ст. 97.

Примусові заходи виховного характеру, на відміну від кримінальних покарань, не поділяються на основні та додаткові. У ч. 2 ст. 105 примусові заходи вказані у певному порядку - в міру посилення їх суворості. їх перелік - вичерпний.

Застереження полягає в осуді поведінки неповнолітнього від імені суду, попере­дженні про неприпустимість порушення закону в подальшому. При цьому роз’яс­нюються наслідки повторного вчинення злочину, а також ухилення від застосування до нього інших примусових заходів виховного характеру.

Обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповноліт­нього означає, зокрема: обмеження перебування поза домівкою в певний час доби; за­борону відвідувати певні місця, змінювати без згоди органу, який здійснює за ним на­гляд, місце проживання, навчання чи роботи, виїжджати в іншу місцевість; вимогу продовжити навчання, пройти курс лікування при хворобливому потягу до спиртного або вживанні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів.

Передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їх прохання полягає у покладенні на неповнолітнього обов’язку зазнати посиленого виховного впливу та контролю за поведінкою з боку обраних судом осіб чи колективу (детальніше про зміст цього заходу див. у коментарі до ст. 104). При засто­суванні цього заходу слід звертати увагу на спроможність осіб чи колективів, яким пе­редається неповнолітній, забезпечити належний виховний вплив на таку особу.

Покладення на неповнолітнього, який досяг п ’ятнадцятирічного віку і має май­но, кошти або заробіток, обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків може бути застосоване лише за наявності певних умов: 1) злочином неповнолітнього заподіяна майнова шкода фізичній або юридичній особі; 2) неповнолітній має майно, яке належить йому на праві приватної власності, або отримує самостійний заробіток (зарплату, стипендію); 3) він погоджується відшкодувати заподіяні майнові збитки у розмірі та в строки, визначені судом, розуміючи, що це є умовою його звільнення від покарання.

Виховний характер цього заходу якраз і полягає у добровільності відшкодування, примус же виявляється у тому, що відшкодування здійснюється за приписом суду та під загрозою застосування призначеного судом покарання у випадку невиконання ви­мог суду.

Направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років, є найбільш суворим примусовим заходом виховного характеру і повинно застосовувати­ся тоді, коли неповнолітній не може бути виправлений застосуванням інших заходів такого роду. До такої установи повинні направлятися неповнолітні, котрі вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їх заміняють, не піддаються виховному впливу і не мо­жуть бути виправлені застосуванням інших примусових заходів виховного характеру. У таку установу не можуть направлятися особи, визнані інвалідами, а також ті, яким згідно з висновком відповідних спеціалістів перебування у ній протипоказане за станом здоров’я.

Види і статус спеціальних навчально-виховних установ для неповнолітніх визна­чені відповідними нормативно-правовими актами. Вказаними установами є загально­освітні школи соціальної реабілітації (для неповнолітніх віком від 11 до 14 років) та професійні училища соціальної реабілітації (для неповнолітніх віком від 14 до 18 ро­ків). При звільненні від покарання з застосуванням примусових заходів виховного характеру неповнолітній може бути направлений лише до професійного училища со­ціальної реабілітації.

Термін перебування у спеціальній навчально-виховній установі визначається су­дом. Він має бути достатнім для виправлення, але не може перевищувати трьох років. Вказаний строк має бути дотриманий і тоді, коли учні загальноосвітніх шкіл соціаль­ної реабілітації, яким виповнилося 15 років, але які не стали на шлях виправлення, переводяться за рішенням суду за місцем знаходження зазначеної установи до профе­сійного училища соціальної реабілітації. У таких випадках загальний строк перебу­вання у спеціальних навчально-виховних установах також не може перевищувати трьох років.

6. До неповнолітнього можуть бути застосовані одночасно кілька примусових за­ходів виховного характеру, якщо вони за своїм змістом не виключають один одного. Наприклад, направлення до спеціальної навчально-виховної установи унеможливлює встановлення обмежень дозвілля чи особливих вимог до поведінки неповнолітнього, його передачу під нагляд батьків, інших осіб чи колективів. Водночас доцільним є поєднання таких заходів, як застереження, покладення обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків з іншими видами примусових заходів виховного ха­рактеру.

7. Поряд з призначенням одного чи кількох примусових заходів виховного характе­ру, вказаних у ч. 2 ст. 105, суд може призначити неповнолітньому вихователя.

8. Правові наслідки звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру однорідні з тими, які передбачені стосовно звільнення від кримі­нальної відповідальності із застосуванням таких заходів (див. коментар до ст. 97). При вчиненні неповнолітнім нового злочину в період відбування примусових заходів вихов­ного характеру йому призначається покарання за сукупністю вироків на основі правил, установлених ст. 71, ч. 2 ст. 103.

Закон України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» від 24 січня 1995 р.

Закон України «Про основи соціального захисту бездамних громадян і безпритульних дітей» від 2 червня 2005 р.

Положення про загальноосвітню школу соціальної реабілітації. Положення про професій- не училище соціальної реабілітації. Затверджені постановою КМ N2 859 від 13 жовтня 1993 р.

Положення про центр медико-соціальної реабілітації неповнолітніх. Затверджене поста­новою Кабінету Міністрів України N2 1072 від 6 вересня 1996р.

Положення про судових вихователів. Затверджене наказом Голови ВС, МЮ, Міністерства освіти N2 478/63/7/5 від 15 листопада 1996р.

Постанова ПВС N2 5 від 16 квітня 2004 р. «Про практику застосування судами законодав­ства у справах про злочини неповнолітніх» (п. 19).

Постанова ПВС N2 2 від 15 травня 2006р. «Про практику розгляду судами справ про засто­сування примусових заходів виховного характеру» (пункти 5—12).

Стаття 106. Звільнення від кримінальної відповідальності та відбуван­ня покарання у зв’язку із закінченням строків давності

1. Звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності до осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, застосовується відповідно до статей 49 та 80 цього Кодек­су з урахуванням положень, передбачених цією статтею.

2. Щодо осіб, зазначених у частині першій цієї статті, встановлюються такі строки давності:

1. два роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості;

2. п’ять років - у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

3. сім років - у разі вчинення тяжкого злочину;

4. десять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

3. Щодо осіб, зазначених у частині першій цієї статті, встановлюються такі строки виконання обвинувального вироку:

1. два роки - у разі засудження до покарання, не пов’язаного з позбавлен­ням волі, а також при засудженні до покарання у виді позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;

2. п’ять років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до покарання у виді по­збавлення волі на строк не більше п’яти років за тяжкий злочин;

3. сім років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше п’яти років за тяжкий злочин;

4. десять років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за особливо тяжкий злочин.

1. На неповнолітніх поширюються загальні умови застосування давності притяг­нення до кримінальної відповідальності та давності виконання обвинувального виро­ку з урахуванням особливостей, встановлених у ст. 106. Ці особливості полягають у скороченні строків давності та їхній меншій диференціації. Звільнення від криміналь­ної відповідальності у зв’язку з давністю, на відміну від звільнення за іншими підста­вами, можливе незалежно від того чи погоджується особа на закриття справи з цієї підстави.

2. Скорочені строки давності застосовуються щодо осіб, які вчинили злочин до до­сягнення повноліття. Тобто положення ст. 106 можуть застосовуватися і щодо осіб, які досягли повноліття на момент вирішення питання про їх притягнення до кримінальної відповідальності чи направлення для відбування покарання.

3. Особа, яка вчинила злочин у віці до вісімнадцяти років, звільняється від криміналь­ної відповідальності, якщо від дня вчинення злочину і до дня набрання вироком за­конної сили минули строки, вказані в ч. 2 ст. 106. Ці строки диференційовані з ураху­ванням лише ступеня тяжкості вчиненого злочину і не залежать від виду покарання, яке передбачене за нього. Вони значно менші, ніж загальні строки давності притягнення до кримінальної відповідальності, встановлені ч. 1 ст. 49.

4. Особа, яка вчинила злочин у віці до вісімнадцяти років, звільняється від відбу­вання покарання, якщо обвинувальний вирок не було виконано в строки, вказані в ч. З ст. 106.

5. Перебіг давності зупиняється у випадку ухилення особи, яка вчинила злочин у віці до вісімнадцяти років, від слідства чи суду або ж від відбування покарання. При цьому не має значення, чи досягла повноліття ця особа на момент такого ухи­лення.

Правило про подвоєння тривалості строку давності виконання обвинувального ви­року при його зупиненні, встановлене в ч. З ст. 80,, поширюється і на неповнолітніх.

6. При перериванні строків давності внаслідок вчинення нового злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину строки давності за злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, обчислюються відповідно до ч. 2 ст. 106.

7. Якщо протягом строків давності, встановлених ст. 106, але вже після досягнення повноліття, особа вчинить новий злочин, то строки давності притягнення до кримінальної відповідальності за нього обчислюються за загальним правилом, встановленим ст. 49.

8. Оскільки особі, яка вчинила злочин у віці до вісімнадцяти років, не може бути призначене довічне позбавлення волі, то на неї не поширюється правило, встановлене в

ч. 4 ст. 49. У будь-якому разі давність притягнення такої особи до кримінальної відпо­відальності не може перевищувати десять років.

9. Положення про незастосування давності у разі вчинення злочинів проти миру і безпеки людства, передбачених статтями 437-439, ч. 1 ст. 442, чи засудження за них {ч. 5 ст. 49, ч. 6 ст. 80) поширюються і на осіб, які вчинили їх у віці від 16 до 18 років.

Постанова ПВС № 12 від 23 грудня 2005 р. «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності» (пункти 2, 10).

Стаття 107. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання

1. До осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі за злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, може бути застосоване умовно- дострокове звільнення від відбування покарання незалежно від тяжкості вчиненого злочину.

2. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути за­стосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою та ставленням до праці та навчання довів своє виправлення.

3. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути за­стосоване до засуджених за злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, після фактичного відбуття:

1. не менше третини призначеного строку покарання у виді позбавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості і за необережний тяжкий злочин;

2. не менше половини строку покарання у виді позбавлення волі, призна­ченого судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила у віці до вісімнадцяти років новий умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі;

3. не менше двох третин строку покарання у виді позбавлення волі, при­значеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі і була умовно-достро- ково звільнена від відбування покарання, але до закінчення невідбутої частини покарання та до досягнення вісімнадцятирічного віку знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі.

4. До неповнолітніх заміна невідбутої частини покарання більш м’яким по­каранням не застосовується.

5. У разі вчинення особою, щодо якої застосоване умовно-дострокове звіль­нення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання но­вого злочину суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими у статтях 71 і 72 цього Кодексу.

1. Особа, яка відбуває покарання за злочин, вчинений до досягнення вісімнадцяти­річного віку, як і дорослий засуджений, може бути умовно-достроково звільнена від покарання під час його відбування. Умовним звільнення є тому, що воно здійснюється за умови невчинення нового злочину в період, який відповідає невідбутій частині пока­рання (така сама умова висувається і щодо дорослих осіб), а достроковим - тому, що воно відбувається до повного закінчення строку, призначеного судом. Щодо осіб, які вчинили злочин до досягнення повноліття, ці строки є більш сприятливими.

2. Положення ст. 107 застосовуються щодо осіб, які відбувають покарання за зло­чин, вчинений у віці до вісімнадцяти років. На момент звільнення за правилами, вста­новленими цією статтею КК, особа може бути і повнолітньою.

3. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання на підставі ст. 107 за­стосовується лише при відбуванні покарання у виді позбавлення волі. Від інших видів покарань як основних, так і додаткових, особа, яка вчинила злочин до досягнення пов­ноліття, звільненню не підлягає.

4. КК передбачає дві умови застосування умовно-дострокового звільнення від від­бування покарання особи, яка вчинила злочин у віці до вісімнадцяти років: 1) виправ­лення засудженого; 2) відбуття обов’язкової частини призначеного судом покарання.

Виправлення засудженого свідчить про досягнення мети кримінального покарання і робить недоцільним його подальше відбування. Воно повинно встановлюватися на підставі об’єктивних даних, перелік яких щодо неповнолітнього ширший - доведене сумлінною поведінкою та ставленням до праці та навчання.

Сумлінне ставлення до навчання означає дотримання навчальної дисципліни, зокрема розкладу навчальних занять, виконання навчальних завдань на рівні своїх можливостей, прагнення підвищити свої оцінки тощо. Про поняття сумлінної пове­дінки див. коментар до ст. 81, а про поняття сумлінного ставлення до праці - комен­тар до ст. 91. Засуджений повинен довести своє виправлення - належно поводитись протягом усього строку відбування покарання, а не лише безпосередньо перед роз­глядом питання про можливість умовно-дострокового звільнення від відбування по­карання.

Фактичне відбуття обов’язкової частини покарання необхідне для того, щоб: 1) за­безпечити хоча б частковий каральний вплив на неповнолітнього і позбавити його ілю­зії про повне прощення, безкарність вчиненого посягання (особливо це потрібно тоді, коли неповнолітній раніше відбував покарання у виді позбавлення волі, тим більше, коли до нього вже застосовувалося умовно-дострокове звільнення від покарання);

2. протягом періоду відбування покарання адміністрація установи з виконання пока­рання мала можливість переконатися у його виправленні. Враховуючи, що неповноліт­ні легше піддаються виховному впливу, обов’язкова частина покарання, яку вони повин­ні відбути, є значно меншою, ніж встановлена для дорослих.

5. Якщо неповнолітній відбуває покарання, призначене за сукупністю злочинів чи сукупністю вироків, то при визначенні обов’язкової частки покарання слід виходити з частки покарання, яке слід відбути за найбільш небезпечний із вчинених злочинів.

6. До неповнолітніх не застосовуються передбачені ст. 82 положення про заміну не­відбутої частини покарання більш м’яким покаранням.

7. Якщо особа, умовно-достроково звільнена від покарання, протягом невідбутої частини покарання не вчинить нового злочину, то вона вважається такою, що повністю виконала умову звільнення,- воно стає остаточним і безповоротним: особа ні за яких умов не може бути направлена в місця позбавлення волі для відбування частини пока­рання, від якої вона була звільнена у встановленому законом порядку.

При вчиненні будь-якого (незалежно від форми вини і ступеня тяжкості) нового злочину протягом невідбутої частини покарання суд до невідбутої частини покарання приєднує покарання за новим вироком за правилами, передбаченими статтями 71 і 72. Якщо обидва злочини вчинено до досягнення вісімнадцятирічного віку, то остаточне покарання у виді позбавлення волі не може перевищувати 15 років.

Постанова ПВС N2 2 від 26 квітня 2002 р. «Про умовно-дострокове звільнення від відбуван­ня покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м 'яким» (пункти 2, 4—5, 14, 21).

Стаття 108. Погашення та зняття судимості

1. Погашення та зняття судимості щодо осіб, які вчинили злочин до досяг­нення ними вісімнадцятирічного віку, здійснюється відповідно до статей 88- 91 цього Кодексу з урахуванням положень, передбачених цією статтею.

2. Такими, що не мають судимості, визнаються неповнолітні:

1. засуджені до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, після ви­конання цього покарання;

2. засуджені до позбавлення волі за злочин невеликої або середньої тяж­кості, якщо вони протягом одного року з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину;

3. засуджені до позбавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину;

4. засуджені до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом п’яти років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину.

3. Дострокове зняття судимості допускається лише щодо особи, яка від­була покарання у виді позбавлення волі за тяжкий або особливо тяжкий зло­чин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, за підставами, передбаченими в частині першій статті 91 цього Кодексу, після закінчення не менш як половини строку погашення судимості, зазначеного в частині другій цієї статті.

1. Правові наслідки судимості, які настають для дорослих осіб, повністю поширюються і на осіб, які вчинили злочин до досягнення 18-річного віку (див. коментар до ст. 88).

2. Судимість у осіб, які вчинили злочин до досягнення 18-річного віку, погашається відповідно до положень, визначених у ст. 108. Для таких осіб встановлено значно корот­ші строки погашення судимості, ніж для дорослих.

3. Дострокове зняття судимості щодо осіб, які до досягнення 18-річного віку вчини­ли злочин невеликої або середньої тяжкості, законом не передбачене, оскільки її трива­лість і так невелика.

Дострокове зняття судимості з особи, яка вчинила тяжкий або особливо тяжкий зло­чин у віці до вісімнадцяти років і відбула за нього покарання у виді позбавлення волі, допускається за наявності двох умов: 1) така особа зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення (див. коментар до ст. 91); 2) спливло не менше половини строку погашення судимості, зазначеного в пунктах 3 і 4 ч. 2 ст. 108.

4. Порядок зняття судимості та наслідки зняття судимості щодо осіб, які вчинили злочин до досягнення ними вісімнадцяти років, такі ж, як і щодо осіб, які вчинили зло­чин у повнолітньому віці (див. коментар до ст. 91).

5. Положення ч. 5 ст. 90 про переривання строків погашення судимості у разі вчи­нення нового злочину повністю поширюються і на осіб, які вчинили злочин до досяг­нення 18-річного віку.

Постанова ПВС N2 16 від 26 грудня 2003 р. «Про практику застосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості» (п. 4).