Розділ III злочин, його види та стадії

Стаття 11. Поняття злочину

1. Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.

2. Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малознач- ність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла запо­діяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

1. Наведене у ч. 1 ст. 11 поняття злочину є формально-матеріальним. Із нього ви­пливає, що злочином є діяння (дія або бездіяльність), якому властиві такі обов’язкові ознаки: 1) це діяння вчинене суб’єктом злочину; 2) воно є винним; 3) вказане діяння є суспільно небезпечним; 4) відповідне діяння передбачене чинним КК. Останнє, крім того, має на увазі, що обов’язковою ознакою злочину є також 5) кримінальна караність. Відсутність хоча б однієї з цих ознак вказує на відсутність злочину.

Водночас, не є обов’язковою ознакою злочину аморальність: поряд з аморальними КК передбачає як злочини діяння, що не суперечать сучасній суспільній моралі (так звані квазі-злочини), а також діяння, що є нейтральними щодо моралі (більшість необе­режних злочинів, низка злочинів у сфері господарської діяльності, деякі службові злочини, які можуть бути вчинені за мотивами неправильно зрозумілих інтересів служби, тощо).

2. .Діяння у кримінально-правовому розумінні, застосованому у ст. 11,- це вольова усвідомлена поведінка (вчинок) особи, безпосередньо спрямована на спричинення пев­них негативних наслідків. Відтак, для будь-якого діяння характерною є наявність об’єктивних і суб’єктивних ознак. Перші відображають фізичні рухи, здійснювані тими чи іншими органами людського організму (або утримання від таких рухів). До суб’єктивних належать інтелектуальна та вольова ознаки, а також умотивованість та цілеспрямованість. У багатьох інших статтях КК термін «діяння» застосовується для характеристики об’єктивної сторони як однієї із ознак складу злочину.

Той факт, що злочином є лише діяння, означає, що злочином не можуть бути ви­знані самі по собі: а) будь-які почуття, думки, побажання або ідеологічні, політичні, релігійні чи інші переконання особи, навіть і виявлені (наприклад, викладені в особис­тому щоденнику); б) вимова, написання чи висловлення в інший спосіб думки, поба­жання або переконання, якщо таким висловленням не здійснюється посягання на на­ціональну безпеку, територіальну цілісність, громадський порядок, здоров’я населення, репутацію або права інших людей, таємницю конфіденційної інформації, авторитет і неупередженість правосуддя (див. ст. 34 Конституції України); в) належність особи до тієї чи іншої расової, етнічної, національної, релігійної, мовної, політичної, майнової чи іншої подібної групи, навіть і незареєстрованої органами влади в установленому по­рядку; г) суб’єктивні якості особи (скажімо, погані риси характеру), наявність у неї су­димості у минулому, наявність родинних чи інших зв’язків з особою, яка вчинила зло­чин, тощо (загалом право України допускає визнання подібних якостей правопорушен­ням: вчинення неповнолітніми діянь, що містять ознаки злочину, відповідальність за які передбачена КК, якщо вони не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідаль­ність, згідно з ч. 4 ст. 184 КАП тягне за собою накладення адміністративного стягнення на батьків або осіб, що їх замінюють).

Зміст діяння має особливості при закінченому злочині і попередній злочинній діяльності, при вчиненні злочину однією особою і співучасті у злочині, при посеред­ньому виконанні, при вчиненні злочину і причетності до злочину-₉ при вчиненні одинич­ного злочину і множинності злочинів. Усі ці особливості мають бути враховані при визначенні того чи іншого діяння як злочинного.

КК прямо визначає перелік діянь, які не визнаються злочинами. До них віднесені:

а) дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, пе­редбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі (ч. 2 ст. 11);

б) готування до злочину невеликої тяжкості (ч. 2 ст. 14); готування до злочину або замах на злочин, від доведення яких до кінця особа добровільно відмовилася (стат­ті 17 і 31);

в) діяння, вчинене за обставин, що виключають його злочинність (статті 36^3);

г) деякі інші види діянь (ч. 2 ст. 385 і ч. 2 ст. 396).

Під дією у КК розуміється активна поведінка (вчинок) особи, в якій виражена зовні її воля і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків.

Бездіяльність є пасивною поведінкою, в якій так само виражена зовні воля особи і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків; крім того, обов’язковою ознакою бездіяльності є наявність спеціального обов’язку і реальної можливості запо­бігти відповідним наслідкам. Наприклад, неповідомлення відповідних державних орга­нів особою, яка відповідно до чинного закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі з метою попередження чи розкриття її злочинної діяльно­сті (ст. 43), про підготовку учасників групи до диверсії, за умови реальної можливості зробити таке повідомлення, є злочинною бездіяльністю, а невиконання службовою осо­бою дій, які вона за своїми службовими обов’язками і не повинна була виконувати, або неперешкоджання викраденню майна з боку охоронника внаслідок його тяжкого пора­нення злочинною бездіяльністю визнані бути не можуть.

Окремі злочини можуть бути вчинені тільки шляхом дії (наприклад, крадіжка, роз­бій), деякі інші - тільки шляхом бездіяльності (наприклад, залишення в небезпеці, не- припинення військовим начальником злочину, що вчиняється підлеглим), більшість же - шляхом як дії, так і бездіяльності.

3. Поняття суб’єкта злочину розкривається у ст. 18. Його застосування у законодав­чому визначенні поняття злочину означає, що злочином є діяння, вчинене фізичною осудною особою, яка на момент його вчинення досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Відтак, не може бути визнане злочином прийняття (або неприйняття) певного рішення не фізичною, а юридичною особою, а так само діяння, вчинене: а) не особою, а іншою істотою (наприклад, твариною); б) фізичною особою, яка є неосуд­ною; в) фізичною осудною особою, яка на момент його вчинення не досягла віку, вста­новленого ст. 22.

Значна кількість злочинів може бути вчинена лише спеціальним суб’єктом, але це не є підставою для визнання спеціального суб’єкта загальною ознакою злочину. Вона є ознакою лише складу конкретного злочину.

4. Винність діяння означає, що воно вчинене умисно або з необережності, у т. ч. може мати складену (змішану) форму вини - умисел до діяння і необережність до на­слідків, або умисел чи необережність до діяння і необережність до наслідків тощо. За­стосування ознаки «винність» у законодавчому визначенні поняття злочину має за мету підкреслити той факт, що у КК діє принцип суб’єктивного ставлення у вину, і що діян­ня, вчинене за відсутності вини, тобто за відсутності психічного ставлення особи до дії чи бездіяльності, не може визнаватися злочином. Так, не є злочином: а) рефлекторні, імпульсні, інстинктивні або інші рухи тіла, які не є результатом вольової поведінки особи; б) рухи тіла або відсутність таких рухів, що є результатом тільки чужої волі чи впливу непереборної сили; в) діяння, можливість настання суспільно небезпечних на­слідків якого особа не передбачала і не могла передбачати (казус).

Винність у вчиненні конкретного діяння відсутня, якщо, наприклад: діяння у відпо­відній статті Особливої частини КК сконструйоване як таке, що може бути вчинене лише з прямим умислом, а фактично вчинене з непрямим умислом або з необережності (скажімо, особа відкрито чи таємно заволодіває насправді чужим майном, щиро вважа­ючи, що воно належить їй), або сконструйоване як таке, що може бути вчинене з пря­мим або непрямим умислом, а фактично вчинене з необережності (наприклад, особа в ситуації банкрутства не відобразила відомості про певне майно через забудькуватість).

Крім того, ознака обов’язкової винності діяння означає, що в процесі кваліфікації злочинів і призначення покарання мають чітко визначатися межі вини кожного із спів­учасників одного злочину (особливо у випадках ексцесу виконавця, добровільної від­мови одного із співучасників від доведення злочину до кінця, невдалої співучасті), межі вини особи, яка звинувачується у вчиненні злочину з двома наслідками, або у вчиненні злочину, суспільно небезпечні наслідки якого виникли в результаті вини не тільки об­винуваченого, а й інших осіб, у т. ч. потерпілого (так званої обопільної вини, яка най­частіше у практиці трапляється при транспортних подіях), або коли має місце фактична помилка тощо.

Відповідно до ст. 68 Конституції України незнання законів не звільняє від юридич­ної, у т. ч. кримінальної відповідальності. Але аналогічної вимоги щодо незнання осо­бою інших, крім законів, нормативно-правових актів, у Конституції України не існує. Тим часом, факт заборони певних дій не завжди прямо визначається в законі і є завідо- мо зрозумілим для кожного. Часто це питання є спірним і може бути вирішене лише на підставі висновку експерта або в інший спосіб. Тому незнання особою підзаконних нор- мативно-правових актів, до яких відсилає диспозиція статті КК, як правило, звільняє її від кримінальної відповідальності за відсутністю вини. Винятками є випадки, коли знання цих актів конкретною особою передбачається як необхідний юридичний факт. Останнє стосується, зокрема, окремих спеціальних суб’єктів злочинів, передбачених, наприклад, статтями 131, 132, 139, 140, 172 та ін.

Детальніше про поняття вини див. коментар до ст. 23.

5. Оскільки винність у ч. 1 ст. 11 названа як окрема ознака злочину, то, на відміну від становища, яке існувало за чинності КК 1960 р., суспільна небезпека як ознака зло­чину не включає суб’єктивну шкідливість діяння й означає лише об’єктивну шкідли­вість його.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 КК «Кримінальний кодекс України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили». Із цього положення випливає, зокрема, те, що існують й інші, крім злочинів, суспільно небезпечні діяння. Тому шкідливість діяння, яке визнається злочином, розкривається у ч. 2 ст. 11 через узагальнене формулювання об’єктів кримінально-правової охорони, якими визнаються: 1) особа (фізична чи юридична); 2) суспільство; 3) держава,- і через два різновиди наслідків посягання: 1) реальне заподіяння істотної шкоди; 2) ство­рення реальної загрози заподіяння істотної шкоди.

Фізична особа - це людина. Юридичними особами визнаються організації, які ма­ють відокремлене майно, можуть мати майнові та особисті немайнові права і нести обов’язки, бути позивачами та відповідачами у суді. Суспільство - це сукупність людей, об’єднаних історично обумовленими соціальними формами спільної життєдіяльності. Державою є основна політична організація суспільства, яка уповноважена здійснювати управління загальними справами суспільства, охорону його економічних, політичних, соціальних, духовних та інших цінностей. До об’єктів кримінально-правової охорони слід відносити, як це випливає із ст. 1 КК, також і людство - населення земної кулі.

Не є злочином діяння, яке: а) посягає на об’єкти, що не охороняються КК (наприклад, благочинність, благоустрій, порядок користування ресурсами Місяця); б) не заподіює шкоди об’єктам кримінально-правової охорони і не створює реальної загрози її запо­діяння; в) заподіює шкоду об’єктам кримінально-правової охорони або створює реаль­ну загрозу заподіяння їм шкоди, але ця шкода не є істотною.

Щодо істотної шкоди, яка заподіяна чи могла бути заподіяна тим чи іншим діян­ням, то порядок її визначення у різних випадках різний. Якщо істотність матеріальної (майнової чи фізичної) шкоди часто визначається безпосередньо в законі на підставі заздалегідь визначених критеріїв (кількість нмдг, тяжкість тілесних ушкоджень тощо), то визнання чи невизнання істотною нематеріальної шкоди (політичної, моральної, ор­ганізаційної, психологічної тощо), як правило, здійснюється у межах судової дискреції без урахування вказаних критеріїв. Однак в останньому випадку при визначенні істот­ності шкоди, яка заподіяна чи могла бути заподіяна, враховуються такі додаткові об’єктивні ознаки, як спосіб, місце, час, засоби, обстановка вчинення злочину, які мо­жуть бути, а можуть і не бути включені до складу конкретного злочину як його обо­в’язкові ознаки.

Створення реальної загрози заподіяння істотної шкоди у випадках, коли йдеться про матеріальну шкоду, визначається за тими самими критеріями, за якими визначаєть­ся сама матеріальна шкода. Що ж до створення реальної загрози заподіяння нематері­альної шкоди, то у багатьох випадках така загроза сама по собі є істотною шкодою - моральною, психологічною, політичною, організаційною тощо.

Указані вище та інші критерії суспільної небезпеки мають значення для віднесення конкретних складів злочинів до того чи іншого їх виду відповідно до встановленої ст. 12 класифікації злочинів.

З огляду на те, що наявність істотної шкоди є обов’язковою властивістю будь-якого злочину, застосування в окремих нормах Особливої частини КК таких формулювань, як, наприклад: «якщо це спричинило істотну шкоду здоров’ю потерпілого» (ч. 1 ст. 137), «якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності» (ст. 231), «якщо воно завдало істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності» (ст. 232), «якщо це заподіяло істотну шкоду» (ч. 1 ст. 244, ст. 246, ч. 1 ст. 248, ч. 1 ст. 249, ч. 1 ст. 364,

ч. 1 ст. 365, ч. 1 ст. 367, ч. 1 ст. 423, частини 1 і 2 ст. 424, ч. 1 ст. 425, ч. 1 ст. 426), у т. ч. для характеристики кваліфікуючих обставин, наприклад: «ті самі дії, якщо вони потяг­ли істотну шкоду для здоров’я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини» (ч. 2 ст. 150), «ті самі дії, якщо вони потягли істотну шкоду» (ч. 2 ст. 361, ч. З ст. 362, ч. 2 ст. 363, ч. 2 ст. 410, ч. 2 ст. 359, ч. 2 ст. 382), слід розглядати передусім як уточнюючі характеристики певних суспільно небезпечних наслідків, а також спосіб акцентування того факту, що суспільно небезпечним наслідком відповідних діянь є реальне заподіян­ня істотної шкоди, а не створення загрози її заподіяння.

6. Вимога ст. 11 про те, що відповідне діяння повинно бути передбачене чинним КК, відображає кримінальну протиправність злочину. Ця вимога ґрунтується на ві­домому принципі пиііит сгітеп пиііа роепа зіпе 1е§е, безпосередньо випливає із поло­ження п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України, відповідно до якого діяння, які є злочина­ми, та відповідальність за них визначаються виключно законами України, і уточнює вказане положення.

Відтак, не є злочином вчинене суб’єктом злочину винне діяння, для якого характер­на фактична суспільна небезпека, на що навіть може існувати пряма вказівка в іншому законі України, але яке не передбачене чинним КК. Наприклад, за КК не є злочином виробництво зброї масового знищення, щодо виробництва якої ще не міститься заборон у міжнародних договорах, або, якщо такі заборони і містяться, то ці міжнародні дого­вори не ратифіковані Верховною Радою України.

КК встановлює вичерпний перелік злочинів. Тому ознака кримінальної протиправ­ної заперечує можливість застосування норм КК за аналогією. Наприклад, особа не може нести відповідальність за КК за шпигунство на шкоду інтересам іншої держави,

крім України, за ухилення від сплати аліментів на утримання інших осіб, крім прямо визначених законом, за інші діяння, які прямо не передбачені КК як злочини.

Водночас, принцип пиНиш сгітеп пиІІа роепа зіпе 1е§е не виключає можливості іс­нування у КК так званих бланкетних норм - юридичних норм, що відсилають до пев­них правил, інструкцій тощо, іншим чином дозволяють державним органам, посадовим особам впливати шляхом прийняття відповідних нормативно-правових актів на конкретні ознаки складу злочину і, фактично, на визнання чи невизнання того чи іншого діяння злочином. До вказаних державних органів та посадових осіб можна віднести Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України, міністерства і відом­ства, керівників підприємств, установ і організацій тощо. До них не належать судді, адже вони не приймають нормативно-правових актів, а їхні дискреційні повноваження щодо диспозицій статей КК можуть стосуватися лише так званих оціночних ознак і не мають нічого спільного з бланкетністю норми.

7. Діяння не є злочином, якщо його вчинення не передбачає можливості кримінально­го покарання. Проте кримінальну караність як обов’язкову ознаку злочину слід розумі­ти не як реальне застосування покарання, а як загрозу, можливість його застосування у разі вчинення забороненого КК діяння. Той факт, що особа, яка вчинила злочин, відповід­но до КК може бути звільнена не тільки від покарання, а й від кримінальної відповідаль­ності, не суперечить вимозі кримінальної караності. Адже посткримінальна поведінка особи і посткримінальна оцінка судом її особистості і вчиненого нею діяння не перетво­рюють фактично вчинений злочин у незлочин. Інший підхід до цього питання створив би підстави для усвідомлення можливої безкарності певних діянь.

8. Відповідно до ч. 2 ст. 11 не є злочином вчинене суб’єктом злочину винне діяння, прямо передбачене КК, якщо воно через малозначність не становить суспільної небез­пеки. Крім того, що це положення конкретизує зміст суспільної небезпеки як загальної ознаки злочину, метою його введення до КК є намагання законодавця підкреслити, що правосуддя в Україні має здійснюватися на засадах принципів справедливості та інди­відуалізації кримінальної відповідальності, за яких формальний момент - кримінальна протиправність типового діяння - не може превалювати над фактичним - відсутністю суспільної небезпеки конкретного діяння.

Малозначне діяння слід відмежовувати від діяння, яке не містить складу злочину.

Так, якщо істотність матеріальної (майнової чи фізичної) шкоди визначена безпосе­редньо в законі через певну кількість нмдг, тяжкість тілесних ушкоджень тощо, то недосягнення певного рівня шкоди є свідченням відсутності складу злочину, а не малозначності діяння.

Щодо нематеріальної шкоди, то визначення її істотності, як уже зазначалося, здійс­нюється в межах судової дискреції, а тому визнання конкретного діяння таким, що ста­новить суспільну небезпеку або не становить її через малозначність, залежить від конк­ретних обставин справи та їх оцінки судом. При цьому відсутність умислу в діях особи може бути однією із зазначених обставин лише у разі, якщо відповідне діяння може бути вчинене як умисно, так і через необережність (якщо воно може бути вчинене лише умисно, то відсутність умислу означає відсутність складу злочину). Так само і відсут­ність таких ознак, як спосіб, місце, час, засоби, знаряддя, обстановка вчинення злочину можуть бути зазначеними обставинами лише у разі, якщо такі ознаки не є обов’язко­вими ознаками складу злочину (в іншому випадку їх відсутність означає відсутність складу злочину).

Усі необережні злочини в КК сформульовані як злочини з матеріальним складом. Ненастання відповідних суспільно небезпечних наслідків необережного діяння означає відсутність складу злочину. Тому малозначне діяння не може бути необережним. Воно завжди умисне. Проте, це не стосується діянь, які являють собою порушення певних правил, наслідки яких не є конструктивною ознакою складу (як приклад надмірної і помилкової криміналізації див. ст. 333. Іншими такими прикладами були статті 419 і 420, але ці помилки законодавець усунув при прийнятті Закону від 15 квітня 2008 р.).

У цих випадках ставлення до діяння і до наслідків може бути як умисним, так і необереж­ним, а діяння, незалежно від форми вини, може бути визнане малозначним.

Важливим при віднесенні конкретних діянь до малозначних є встановлення змісту умислу. Малозначним може бути визнане тільки таке діяння, шкідливість якого не тільки об’єктивно, а й за змістом умислу винного є незначною (мізерною). Тому не мо­же бути визнане малозначним діянням, наприклад, збирання з метою передачі інозем­ній державі відомостей, що становлять державну таємницю, якщо внаслідок фактичної помилки винного ці відомості виявились не таємними або були передані не іноземній державі, а представникам спецслужб України, які видавали себе за представників іно­земної держави.

Готування до вчинення злочину невеликої тяжкості не містить складу злочину, а тому не може визнаватися малозначним діянням. Замах же на такий особливо тяжкий злочин, як, наприклад, вбивство, якщо його фактичним наслідком не стало навіть за­подіяння фізичного болю, залишається злочином, а не малозначним діянням. Але за­значене не виключає, що готування до злочину середньої тяжкості, а в окремих випад­ках і до тяжкого злочину чи навіть до особливо тяжкого злочину або замах на такі злочини за певних обставин можуть бути визнані малозначним діянням. Наприклад, малозначними діяннями можуть бути визнані угон річкового судна або заподіяння судді чи його близькому родичу побоїв - тяжкі злочини, передбачені ч. 1 ст. 278 і ч. 2 ст. 377, незначне пошкодження споруди, технологічно пов’язаної з магістральним нафтопроводом, якщо це призвело до пожежі, яка була швидко погашена,- особливо тяжкий злочин, передбачений ч. З ст. 292.

Щодо співучасті у злочині, то слід мати на увазі, що суспільно небезпечні наслідки діяння, вчиненого у співучасті, є спільними для всіх співучасників, умислом яких вони охоплювались, і не можуть ділитися на частки. А тому не може бути такого, що дії од­ного із співучасників визнаються злочином, а дії іншого - малозначним діянням. Вод­ночас, незначна роль одного із співучасників, яку він відігравав для досягнення спіль­ного злочинного результату, може бути врахована при призначенні покарання або ви­рішенні питання про можливість звільнення від покарання чи від кримінальної відповідальності.

Так само причетність до злочину, яка визнається злочином, не може сама по собі, без урахування конкретних обставин справи, визнаватися малозначним діянням. В окремих випадках, визначених КК, приховування злочину не містить складу злочину (прихову­вання злочину невеликої та середньої тяжкості, приховування тяжкого злочину та особ­ливо тяжкого злочину членом сім’ї чи близьким родичем особи, що вчинила злочин).

Не є малозначним діянням вчинок (подія), який взагалі не містить ознак злочину, а так само діяння, вчинене у стані необхідної оборони, крайньої необхідності, під впли­вом фізичного примусу та через інші обставини, що виключають злочинність діяння.

Не може визнаватися малозначним одне із сукупності вчинених особою діянь, яке містить ознаки злочину невеликої тяжкості, лише на тій підставі, що всі інші вчинені нею діяння мають ознаки тяжких та особливо тяжких злочинів.

Визнання того чи іншого діяння малозначним не залежить від факторів, які мають другорядне кримінально-правове значення або взагалі не мають такого, наприклад: збі­гу тяжких особистих обставин, факту прощення потерпілим винного, позитивних харак­теристик винного тощо. Водночас, скажімо, відносно незначне пошкодження чужого майна у сукупності з обставинами, які відповідно до КК пом’якшують покарання (щире каяття, добровільне відшкодування завданого збитку тощо), можуть стати підставою для визнання діяння малозначним.

Не можуть бути визнані малозначними діяння, передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126, ст. 356 КК, оскільки припинення кримінального переслідування у випадках, коли подія злочину і склад злочину є наявними, можливе лише за примиренням сторін, а можли­вість закриття справи про такі злочини через малозначність суперечить самій суті про­вадження у справах приватного обвинувачення.

Таким чином, малозначне діяння - це така формально передбачена КК, як правило, умисна дія або бездіяльність суб’єкта злочину, яка через малозначність заподіяної шко­ди не є суспільно небезпечною. При цьому відсутність суспільної небезпеки у даному випадку означає, що така дія або бездіяльність: а) заподіяла охоронюваному КК об’єкту посягання шкоду, яка не є істотною, або б) створила загрозу заподіяння вказаному об’єкту шкоди, яка не є істотною.

Не є малозначним діяння, яке посягає на об’єкт, що взагалі не охороняється КК (ска­жімо, справа про скотолозтво або некрофілію не може бути порушена за відсутності події злочину), або хоча й посягає на об’єкт, який перебуває під кримінально-правовою охоро­ною, але не заподіяло йому і не могло заподіяти не тільки істотної, а й будь-якої шкоди (справа про непоправне знівечення обличчя, порушена за ознаками злочину, передбаче­ного ст. 121, має бути закрита за відсутності події злочину у разі встановлення факту добровільної згоди цивільно дієздатного пацієнта на проведення пластичної операції).

Як правило, малозначними визнаються діяння, що містять ознаки злочинів невели­кої і середньої тяжкості. Кримінальні справи про малозначні діяння не можуть бути порушені, а порушені підлягають закриттю на підставі ч. 2 ст. 11.

Конституція України (статті 1-5, 8, 13, 15, 17, 19, 21-24, 34, 55-68, 92, 111, 140).

Рішення КСу справі про депутатську недоторканність від 27 жовтня 1999р. N9 9-рп/99.

Постанова ПВС N9 9 від 1 листопада 1996р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя».

Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 21 грудня 2006р.

Стаття 12. Класифікація злочинів

1. Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невели­кої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

2. Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м’яке покарання.

3. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років.

4. Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді по­збавлення волі на строк не більше десяти років.

5. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлен­ня волі.

1. Відповідно до ст. 12 критерієм класифікації злочинів є ступінь їх тяжкості, який характеризує обсяг (кількість) суспільної небезпеки злочинів, що посягають на один і той самий об’єкт і заподіюють йому шкоду одного і того самого виду - фізичну, майнову, організаційну, психологічну тощо.

Роль формального класифікатора за таким критерієм виконують санкції статей Особливої частини КК, а точніше - розмір санкцій у виді позбавлення волі, що обумов­лює необхідність і значно підвищує актуальність їх наукового обґрунтування.

Характер суспільної небезпеки - її якісна властивість - при цій класифікації злочи­нів до уваги не береться. Водночас, він слугує критерієм рубрикації злочинів в Особли­вій частині КК за розділами.

Так само не має значення для класифікації злочинів форма вини: особливо тяжки­ми, тяжкими злочинами, злочинами середньої та невеликої тяжкості можуть бути як умисні, так і необережні злочини. Такий підхід законодавця можна пояснити тим, що злочини, передбачені окремими статтями КК, можуть бути вчинені як умисно, так і з необережності, а також зі складеною (змішаною) формою вини.

Водночас, КК дає можливості для інших класифікацій злочинів. Так, із статей 6-8, 10 випливає, що дещо різними є правові наслідки злочинів, вчинених громадянами України, іноземцями та особами без громадянства на території України і за її межами; статті 24 і 25 визначають умисел і необережність, що все ж таки дає підстави для поді­лу злочинів на види за формою їх вини; ст. 13 поділяє злочини на закінчені і незакінче- ні; назви двадцяти розділів Особливої частини КК дають підстави класифікувати усі злочини за їх родовим і спеціальним об’єктом. При цьому ст. 401 дає окреме поняття військового злочину, ст. 8 виділяє таку групу злочинів, як особливо тяжкі злочини про­ти прав і свобод громадян України або інтересів України, ч. 5 ст. 49 і ч. 6 ст. 80 - зло­чини проти миру та безпеки людства (статті 437—439, ч. 1 ст. 442), а ч. 2 ст. 59 - корис­ливі злочини.

2. У практиці застосування КК класифікація злочинів залежно від ступеня тяжкості має значення для:

1. визначення чинності закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених за межами України іноземцями та особами без громадянства, які не прожи­вають постійно в Україні (ст. 8); вирішення відповідно до міжнародних договорів України питання про видачу особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, та осо­би, яка засуджена за вчинення злочину (ст. 10); визначення підстав кримінальної від­повідальності за готування до злочину (ст. 14); визначення поняття злочинної органі­зації (ст. 28);

2. визначення обставин, що виключають злочинність діяння, зокрема такої, як виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, а також визначення міри покарання особі, яка виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності, і вчинила пев­ний особливо тяжкий або тяжкий злочин (ст. 43);

3. визначення підстав і умов звільнення від кримінальної відповідальності, зокрема: звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45), при­миренням винного з потерпілим (ст. 46), передачею особи на поруки (ст. 47), зміною обстановки (ст. 48); визначення строків давності притягнення до кримінальної відпові­дальності, умов, за яких перебіг давності переривається, а також питання про застосу­вання давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із зако­ном може бути призначено довічне позбавлення волі (ст. 49); строків давності притяг­нення до кримінальної відповідальності щодо неповнолітніх (ст. 106);

4. застосування покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, конфіскації майна, а також довічного позбав­лення волі (статті 54, 59 і 64); застосування покарання щодо неповнолітніх у виді по­збавлення волі на певний строк (ст. 102);

5. призначення покарання, зокрема: більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69); покарання за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків (стат­ті 70 і 71);

6. визначення підстав і умов звільнення від покарання та його відбування, зокрема: звільнення від покарання особи, яку з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпеч­ною (ст. 74); звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років (ст. 79); звільнення від відбування покаран­ня у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку, а також визначення підстав, за яких перебіг давності переривається (ст. 80); умовно-достро- кового звільнення від відбування покарання (ст. 81); заміни невідбутої частини пока­рання на більш м’яке (ст. 82); звільнення від відбування покарання у виді позбавлення волі жінок, які стали вагітними або народили дітей під час відбування покарання (ст. 83); звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97); звільнення неповнолітнього від пока-

рання із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105); строків дав­ності виконання обвинувального вироку щодо неповнолітніх (ст. 106); умовно-достро- кового звільнення неповнолітнього від відбування покарання (ст. 107);

7. встановлення строків погашення судимості (ст. 89), у т. ч. щодо неповнолітніх (ст. 108);

8. визначення підстав кримінальної відповідальності за створення злочинної органі­зації (ст. 255), притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності (ст. 372), завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383), завідомо неправдиве показання (ст. 384), приховування злочину (ст. 396) та деяких інших (наприклад, суб’єк­том злочину, передбаченого ст. 395, може бути тільки особа, щодо якої встановлено адміністративний нагляд. Відповідно ж до законодавства України такий нагляд встанов­люється, зокрема, щодо осіб, засуджених до позбавлення волі за тяжкі злочини).

Відповідно до п. 18 розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК 2001 р., при вирішенні питання про віднесення злочинів, передбачених КК 1960 р., які були вчинені до набрання чинності КК 2001 р., до злочинів невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких слід керуватися ст. 12 КК 2001 р., якщо це пом’якшує кримінальну відповідальність осіб, які вчинили злочини до набрання чинності цим КК.

3. У практиці застосування законодавства України зазначена класифікація злочинів має також значення для вирішення питання про: 1) визначення виду кримінально-вико­навчої установи, в якій особа має відбувати покарання; 2) провадження у криміналь­них справах, зокрема, про: колегіальний чи одноосібний розгляд справи; підсудність справ; порядок провадження дізнання та його строки; застосування застави тощо;

3. застосування амністії; 4) визначення підстав застосування вогнепальної зброї пра­цівниками міліції та інших правоохоронних органів; 5) здійснення оперативно-розшу- кової діяльності, зокрема: про право оперативних підрозділів негласно виявляти та фік­сувати сліди злочину, документи та інші предмети, що можуть бути доказами його підготовки, провадити візуальне спостереження; продовження строку ведення операти- вно-розшукової справи тощо; 6) порядок тримання осіб, взятих під варту; 7) наявність підстав для встановлення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі; 8) дозвіл чи відмову у наданні допуску до державної таємниці; 9) прийняття до громадянства України, поновлення у громадянстві України і надання статусу біженця; 10) зняття з військового обліку; 11) особисту недоторканність і мож­ливість затримання та арешту консульських посадових осіб у разі вчинення злочину; 12) можливість надання ліцензій на здійснення певних видів діяльності тощо.

4. Ступінь тяжкості злочину у КК застосовується і як оціночна ознака, яка визначає межі судової дискреції. Так, вона є обставиною, що має враховуватися судом при:

1. призначенні покарання як один із елементів загальних засад призначення покарання (ст. 65 КК, статті 367, 372, 374 КПК), а також при призначенні покарання за незакінче- ний злочин (ст. 68), призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69), при визначенні розміру штрафу (ст. 53) і, зокрема, штрафу, який застосовуєть­ся до неповнолітніх (ст. 99); 2) звільненні від відбування покарання з випробуванням (ст. 75) і звільненні від покарання за хворобою (ст. 84); 3) застосуванні конкретного виду примусових заходів медичного характеру (ст. 94).

Ступінь тяжкості злочинів певним чином зумовлює також поділ складів злочи­нів на прості, привілейовані, кваліфіковані й особливо кваліфіковані (див. коментар до ст. 2).

5. Під більш м’яким покаранням у ч. 2 ст. 12 слід розуміти будь-який із передба­чених ст. 51 видів покарання, крім позбавлення волі на певний строк і довічного позбавлення волі.

6. Формулювання «не більше двох років» (ч. 2 ст. 12) означає, що злочин визнаєть­ся злочином невеликої тяжкості, якщо за нього законом передбачена можливість при­значення покарання у виді позбавлення волі на строк від одного до двох років включно, а формулювання «понад десять років» (ч. 5 ст. 12),— що злочин визнається особливо тяжким, якщо за нього законом передбачена можливість призначення покарання у виді позбавлення волі на строк, що перевищує десять років, незалежно від того, на якому рівні встановлено нижню межу цього виду покарання (наприклад, особливо тяжкими злочинами є злочини, передбачені ч. 2 ст. 267, ч. З ст. 404, ч. З ст. 414, за які передбаче­но покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох до дванадцяти років).

Норми частин 3 і 4 ст. 12 слід розуміти так, що злочином середньої тяжкості є злочин, верхня межа покарання у виді позбавлення волі за який перевищує два роки, але не пере­вищує п’яти років (злочини, передбачені ч. 2 ст. 109, ч. 1 ст. 130 тощо), а тяжким злочи­ном - злочин, верхня межа покарання у виді позбавлення волі за який перевищує п’ять років, але не перевищує десяти років, незалежно від того, якою є нижня межа цього виду покарання (наприклад, злочини, передбачені ч. З ст. 130, ч. 2 ст. 187, ч. 2 ст. 276).

КПК (статті 6, 7, 10, 11-1, 17, 34, 36, 46, 104, 108, 154-1, 157, 237\ 407, 447).

КВК (статті 14-16, 18, 89, 99, 101, 140, 141, 162).

Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. (ст. 15).

Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р. (статті 8, 9, 9-1, 12).

Закон України «Про попереднє ув ’язнення» від ЗО червня 1993 р. (ст. 8).

Закон України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місінь позбавлення волі» від 1 грудня 1994р. (ст. 3).

Закон України «Про застосування амністії в Україні» від 1 жовтня 1996р. (ст. 3).

Закон України «Про військовий обов ’язок і військову службу» в редакції від 4 квітня 2006 р. (статті 14, 37).

Закон України «Про державну таємницю» у редакції від 21 вересня 1999 р. (ст. 23).

Закон України «Про громадянство» від 18 січня 2001 р. (п. 2 ч. 5 ст. 9, ч. 1 ст. 10).

Закон України «Про біженців» від 21 червня 2001 р.

Закон України «Про захист суспільної моралі» від 20 листопада 2003 р. (ст. 9).

Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні. Затверджене Указом Президента України від 10 червня 1993 р. № 198 (п. 25).

Стаття 13. Закінчений та незакінчений злочини