1. Людина в сучасному світі

З наближенням 2 000 року стає все більш очевидним, що світ, в якому ми живемо, невпізнанне змінився і продовжує нестримно змінюватися. Зросли наші знання про оточуючий світ і технічні засоби впливу на природу і саму людину. Силою свого розуму людина побудувала матеріальний світ, реальність якого перебільшила навіть мрії і образи казок та утопій. Людина стала підкорювачем фізичних енергій, здатних забезпечити роду людському умови, що необхідні для його плідного існування. І хоч багато з людських цілей ще не досягнуті, мало хто може сумніватися, що вони в межах досягнення, і проблема виробництва, яка була проблемою минулого, в принципі, вирішена. Тепер, вперше за свою історію, людина може відчути, що ідея єдності людства і завоювання природи на благо її — це більше не мрія, а реальність.

Проте сучасна людина збентежена і все більше ніяковіє. Вона постійно працює, але підсвідоме розуміє, що її трудові здобутки є марними. І хоч влада її над матеріальним зростає, людина відчуває безсилля, залежність від чогось і когось у своєму індивідуальному та суспільному житті.

Створюючи нові, кращі засоби для оволодіння природою, людина опинилася в тенетах цих засобів і загубила мету, яка тільки й дає цим засобам зміст — саму людину. Завойовуючи природу людина стала рабою машини, котру створила своїми руками. Незважаючи на всі свої знання про матерію, вона неграмотна стосовно найважливіших і найфундаментальніших питань людського існування: що таке людина, як вона повинна жити, як величезні енергії, що є в самій людині можна вивільнити і плідно використати, який спосіб життя людина повинна обрати, щоб прожити наділений їй відрізок часу, сповнений сенсом, відчуттям повноти, здоров'я, успіху та щастя.

Без розкриття цих питань, без усвідомлення сутності людини, її феноменальної природи, сенсу життя не можна зрозуміти і спланувати

42

стратегію зміцнення і відновлення її здоров'я. Це ще раз окреслює специфіку валеології як інтегративного курсу, що потребує включення знань з антропологічних дисциплін, філософії тощо. Оскільки завдання цього навчального посібника обмежуються певними рамками, то висвітлення питань людинознавства буде подаватися стисло і тільки в контексті завдань посібника.

2. Історичний розвиток уявлень про сутність людини і сенс її життя

Протягом усієї свідомої історії людину турбувало питання її сутності та сенсу життя на Землі. Воно й досі залишається актуальним, продовжує хвилювати її.

Кожна історична епоха пропонувала своє бачення і вирішення питання про те, що таке людина і в чому сенс її життя.

Сенс життя — світоглядне і філософське поняття, яке містить сукупність уявлень про сутність людини, цілі та цінності її існування, а також можливі і допустимі способи й шляхи їх реалізації. Як світоглядна настанова, "сенс життя" — це прийнятий людиною ідеал її буття.

Для уявлень Стародавнього Сходу і Греції основоположною була ідея про єдність буття людини і природи (з її духовними та матеріальними першоосновами). Призначення людини, сенс її життя уявлялися як пошук єдності та гармонії з вищими виявами зовнішнього світу. У зв'язку з цим у багатьох ученнях Стародавнього світу й Античності проблема буття людини, сенсу її життя не представлена як самостійна.

Античні (давньогрецькі) вчення розглядали людину як складову частину загального світопорядку, структурно та об'єктивно підпорядковану законам його функціонування.

Проблема сенсу життя, тобто відповідь на питання про мету, цінності та способи існування людини, знайшла своє вирішення через визначення сенсу буття світу. Можливість такого шляху була закладена в уявленні про те, що закони космосу — це розумні закони. Вони засновані на істинному знанні, прагненні до збереження прекрасного, доброго у світі. Мета законів світоупорядкування — благо людини.

У поглядах Платона і Арістотеля з'являється нова тенденція в оцінці сутності людини. Зберігаючи багато попередніх ідей про нерозривність зв'язку людини із світом природи, ці філософи звертають увагу на специфіку духовного і соціального буття людини. В ученнях Платона, а особливо Арістотеля увага акцентується на тому, що людина — істота суспільна, її життя проходить у спілкуванні з іншими людьми. Сенс життя Платон вбачає у пізнанні та служінні чеснотам, в яких поєднані вищі цінності — прекрасне, істинне, добре, справедливе.

Арістотель пов'язує поняття сенсу життя з вищим благом, яким він вважав щастя. Щастя людини — у її духовній і практичній діяльності для інтелектуального та функціонального (професійного) вдосконалення.

43

На тлі традиційного для античної філософії підходу до розгляду суті людини і сенсу її життя, виділяються погляди Сократа, софістів, Епікура і його послідовників, які характеризуються спробами розглядати проблему буття людини як відносно самостійну й основну.

Головним у бутті Сократ визначає пізнання, а сенс життя пов'язує з пізнанням доброчинності, яка на його думку, аналогічна знанню. Софісти звернули увагу на відмінності внутрішнього життя людини і її зовнішньої поведінки, поділяли норми життя на визначені природою і встановлені людиною. Найяскравіший представник софістів Протагор чітко сформулював головну ідею цієї школи: Людина — точка відліку у пізнанні та культурі. Початок його твору "Істина" проголошує: "Міра усіх речей — людина".

Учення Епікура, яке виникло на етапі занепаду, розпаду античного суспільства, спрямоване на визначення умов земного щастя людини. Сенс життя людини Епікур вбачає у досягенні земного щастя. Цим щастям він вважає духовну і тілесну гармонію.

У середньовіччі під впливом християнства відбувається суттєва коррекція уявлень про сутність людини і сенс її життя. Християнство відкидає античну ідею про переселення душ, природне походження і статус людини. У релігійному, офіційно теологічному розумінні людина — творіння Бога: тілесно — через створення роду людського, подібного до всіх земних створінь, духовно індивідуальним актом творення кожної людини.

Суперечливість природи людини виявляється у тому, що її життя — безперевний процес боротьби між прагненями плоті та духу.

У християнстві людське життя та його сенс розкривається через гріхопадіння, індивідуальне безсмертя та спасіння душі, її нове й вічне життя після возз'єднання з возкреслим тілом. Сенс земного життя людини полягає у прагенні до спасіння душі задля її вічного неземного життя.

Пізнє середньовіччя і епоха Відродження коригують догмати офіційної теології в уявленні про сенс і сутність земного життя з позицій гуманістичних ідей. Відродження вбачає його у гармонійності і повноті духовного і тілесного буття людини, в земних радощах і щасті.

Філософія нового часу деміфологізує уявлення про сутність людини, намагаючись пояснити її з позицій природознавства. Світоглядний акцент цього періоду робиться на тому, що розум — основна властивість людини, її творча сила.

Новим етапом у вивченні цієї проблеми стала німецька класична філософія. В ній людина інтепретується як суб'єкт свободи, активне, тобто діяльне явище, що саморозвивається.

Як і сутність людини, сенс її життя історично конкретний. Він визначається характером соціально-культурного середовища, ступенем розвитку суспільства й особи, окремих сфер їхнього буття. Людське буття — це багатогранна діяльність щодо визначення мети і сенсу життя. Тому сенс життя слід розуміти не як однозначну ціль чи цінність у бутті людини, а як процес особистісного розвитку, послідовної зміни цілей і цінностей життя,

44

еволюцію відповідей самому собі на запитання, як і для чого повинна жити людина.