2. Види забруднювачів.

Фахівці класифікують забруднення природнього середовища на основі різних принципів, але загалом нині ці забруднення можна об'єднати в такі групи:

> механічні, хімічні, фізичні та біологічні (за типом походження);

^ матеріальні, енергетичні (теж за типом походження);

> стійкі, середньотривалі і нестійкі (за часом взаємодії з довкіллям);

> прямого та непрямого впливу на біоту (за способом впливу);

> навмисні, супутні, аварійно-випадкові.

За іншою класифікацією всі антропогенні забруднення поділяються на дві великі групи — матеріальні і енергетичні. До першої належать такі:

атмосферні забруднення (газоподібні, пароподібні, тверді, у вигляді туману і змішані); стічні води (оборотні, умовно чисті й забруднені, зі значним перевищенням концентрації шкідливих речовин); тверді відходи (токсичні та нетоксичні). До другої групи віднесені теплові викиди, шуми, вібрації, ультразвук та інфразвук, електромагнітні поля, світлове, лазерне,

263

інфрачервоне, ультрафіолетове випромінювання, іонізація, електромагнітне випромінювання.

Обговорюючи шкідливу дію різних шкідливих речовин на здоров'я людини та навколишній живий світ, варто звернути увагу ще на один факт. До впливу існуючих у природі здавна токсичних речовин усі організми були еволюційно підготовлені, бо пристосувалися тисячі і тисячі років. А до дії нових, які людство почало у великих кількостях продукувати - еволюційно не встигли підготуватися. Ці нові токсичні речовини, що раніше не існували в природі, чужі усьому живому за своєю фізико-хімічною структурою. Вони не можуть перероблятися, розкладатися, окислюватися організмами. Їх дія, а також вплив різних нових фізичних випромінювань, шумів, вібрацій призвели до виникнення невідомих раніше в природі генетичних, токсикологічних, алергічних, ендокринних та інших захворювань.

Такими небезпечними новими токсичними речовинами є поліхлоровані біфеніли (ПХБ), полібромовані біфеніли (ПББ), поліциклічні ароматичні вуглеводні (ПАВ), яких нині виробляється близько 600 видів, нітрозоаміни (нітрозометилсечовина — особливо), вінілхлориди (містяться в різних плівках, поліетиленових упаковках та трубах, пластиках).

Так, ПХБ стали широко відомі з 1968 року, коли сталися масові отруєння людей рисовим маслом, забруднення ПХБ (хвороба юшо). Тоді мали місце масові захворювання шкіри, шлунково-кишкового тракту, нервової системи, народжувалися мертві діти. Дуже негативно ПХБ впливає на печінку, нирки, селезінку, органи розмноження. Перші ознаки отруєння -похудіння, підвищена стомлюваність, біль у суглобах, випадіння волосся.

Нині ПХБ у біосфері поширилися майже так само, як сумнозвісний ДДТ, бо містяться навіть в органах птахів на Алеутських островах, у пташиних яйцях в Антарктиді. У багатьох морських організмах (планктон, креветки, деякі риби), коефіцієнт накопичення ПХБ становить десятки і сотні тисяч.

3. Методи визначення якості та обсягу забруднень.

Для визначення ступеня забруднення довкілля та впливу того чи іншого забруднювача (полютанта) на біоту і здоров'я людини, оцінки шкідливості забруднювачів, проведення екологічних експертиз стану середовища або окремих об'єктів чи районів у всьому світі користуються такими поняттями, як гранично допустимі концентрації (ГДК) шкідливих речовин, гранично допустимі викиди (ГДВ) забруднювачів, гранично допустимі екологічні навантаження (ГДЕН), максимально допустимий рівень (МДР), кризисні екологічні ситуації (КЕС), санітарно-захисні зони (СЗЗ), тощо.

В Україні стан довкілля нині контролюється кількома відомствами. Основний контроль здійснюють Міністерства охорони здоров'я та природи, санітарно-епідеміологічні служби, гідрометеослужба та її відділи в областях і районах. Допоміжний екологічний контроль здійснюється службами міністерства комунального господарства, рибнагляду, геології, товариства охорони природи, "зеленими", службами Управління екологічного

264

моніторингу Міністерства охорони навколишнього середовища,

В основу нормування всіх забруднювачів покладено визначення ГДК у різних середовищах. За основу приймають найнижчий рівень забруднення, який грунтується на санітарно-гігієнічних нормах.

Слід зазначити, що ГДК забруднювачів у нормативах різних країн часто різняться.

Вважається, що ГДК полютанта — це такий його вміст у природньому середовищі, який не знижує працездатності та самопочуття людини, не шкодить її здоров'ю у разі постойного контакту, а також не викликає небажаних негативних наслідків у нащадків.

Під час визначення ГДК враховують не лише ступінь впливу забруднювачів на здоров'я людини, але і їх дію на диких та свійських тварин, рослини, гриби, мікроорганізми й природні угруповання в цілому.

Для всіх об'єктів встановлюють норми на ГДВ. Гранично допустимі викиди — це кількість шкідливих речовин, яка не повинна перевищуватися під час викиду в повітря за одиницю часу, щоб концентрація забруднювачів повітря на межі санітарної зони не була вищою від ГДК. З метою контролю за якістю газодимових викидів підприємств провадиться інвентаризація джерел забруднення атмосфери для кожного підприємства, а також екологічна паспортизація усіх об'єктів, які забруднюють довкілля.

Санітарно-захисні зони - це ділянки землі навколо підприємств, які створюють з метою зменшення шкідливого впливу цих підприємств на здоров'я людини. Їх розташовують з підвітряного боку підприємств і засаджують деревами і чагарниками. Вони мають вигляд парків чи лісопарків. У цих зонах можна розміщувати адміністративно-службові приміщення, склади, гаражі, депо, лазні, торгові центри.

Ступінь забрудненості довкілля розраховують, виходячи з даних про стан забруднення атмосфери, грунтів і природних вод, стан здоров'я людей, здатність екосистем до самовідтворення, особливості біопродукції.