3. Феномен людини, її природна, діяльна, предметна, мисленнєва та суспільна сутність

Сьогодні існує багато різноманітних поглядів на людину як досить складну та особливу істоту. Не будемо вдаватися до критичного аналізу цих точок зору, а візьмемо лише твердження, притаманні більшості теорій. Ці твердження з найбільшою вірогідністю і будуть вірними, найближчими до істини.

Головними ознаками людини є те, що вона являє собою природну, діяльну, предметну, мислячу та суспільну істоту.

Як природна істота, людина має тіло, що складається із органів, які утворюють єдину структурно-функціональну систему. Ця система через численні зв'язки та процеси здійснює обмін речовин та енергії з природним середовищем.

Як діяльна істота, людина є творцем матеріальної та духовної культури. Вона виготовляє різноманітні предмети, в яких втілює своє бачення світу, свій розум, властивості, потреби, прагнення та почуття.

Людина здатна мислити, свідомо ставиться до свого буття, пізнавати світ. Людська свідомість грунтується на понятійному мисленні, опредмечена в мові, має писемні форми існування.

Як суспільна істота, людина, разом з іншими людьми належить до спільного природно-предметного світу і протистоїть умовам цього світу внаслідок взаємодії та поєднання спільних з іншими людьми зусиль.

4. Людина, особистість та індивідуальність

Багатовимірність такої реальності, як людина, знайшла своє відображення у великій кількості наукових понять, за допомогою яких фіксуються різні аспекти, вияви сутності людини. До найбільш уживаних серед них можна віднести поняття "особистість" та "індивідуальність".

Як і поняття "людини", поняття "особистість" мало й має різний зміст, різну інтерпретацію. Існують трактування, що ототожнюють поняття "людина" і "особистість", ставлять між ними знак рівності. Особливо це притаманне античним уявленням про людину, матеріалістичній філософії та природознавству ХУП-ХУШ століть.

Поряд з цим уже в релігійно-філософських поглядах Середньовіччя, а пізніше й філософських школах Нового часу, що орієнтувалися на визнання духовності людини як автономної та самостійної реальності відбувається розмежування понять "людина", "особистість". Під особистістю головним чином розумілись свідомість людини, центр людського "Я", який здатний до самопізнання, вияву свободи і дотримання моральних законів.

Проте у такій інтерпретації особистість (як внутрішній світ людини) протиставлялася зовнішньому світу, буттю в природі та суспільстві. По суті, проводилася нездоланна межа між індивідуальним у людині і тим загальним, яке визначали в ній природа та суспільство.

45

Поява концепції, в якій сутність людини почала пояснюватися соціально-історично, як процес і результат соціалізації, матеріальної та духовної діяльності індивіда, дала змогу протиставлення соціального і природного, індивідуального та суспільного в людині. Це трактування збагатило категоріальний апарат науки й розмежувало поняття "людина", "особистість", "індивідуальність".

У сучасній науковій мові поняття "людина" використовується як найзагальніше, родове для позначення істот виду Ното заріепз. Тому

' *-* а ?? '

традиційно в тлумаченнях поняття людина зазначається, що це істота, яка уособлює нерозривну єдність таких сторін її існування, як біологічна, соціальна, духовна, психічна.

Поняття "особистість", як правило, використовується для відображення соціальності людини, різних її виявів.

В існуючій літературі з проблем особистості знаходило чимало різнопланових визначень. Умовно їх можна поділити на три групи.

До першої слід віднести філософські визначення особистості. Для них характерне розуміння особистості як суб'єкта соціальних відносин і свідомої діяльності, як "персоніфіковану соціальну діяльність".

До другої групи належать визначення, які використовуються соціологією. Їм властиве виявлення соціальних функцій індивідів у суспільстві, тому й дається визначення особистості як сукупності соціальних ролей окремої людини,

Третя група — це психологічні трактування особистості, які (в силу спеціфіки предмета вивчення психології) акцентують увагу на внутрішній єдності та стійкості психічних процесів індивідів. З цієї причини особистість у психології визначається як стійка сукупність соціальна значущих рис, що характеризують індивіда як представника певної спільності або суспільства.

Якщо поняття "особистість" фіксує передусім загальне для окремих

• • • // • • • •• • /* • •

індивідів, то поняття індивідуальність відображає конкретне і унікальне втілення загального в людині (в тому числі тілесних і духовних особливостях, рисах характеру, поведінці, діяльності). Це поняття використовується для позначення неповторності властивостей і виявів особистості. Іноді воно вживається в оціночному значенні, акцентуючи увагу на яскраво виражених властивостях особистості, нестандартності її поведінки та рис характеру, що виокремлюють індивіда з його соціального середовища.

"Особистість" та індивідуальність — це діалектичне взаємозв'язані поняття, що розкривають співвідношення загального, особливого та одиничного в індивіді. При цьому поняття "особистість" розкриває зміст людини, а поняття "індивідуальність" — форму вияву її. Як зазначає відомий психолог С.Рубінштейн, "властивості особистості аж ніяк не зводяться до її індивідуальних особливостей. Вони включають і загальне, і особисте, і одиничне. Особистість тим значніша, чим більше в індивідуальному відбитті представлено в ній загальне. Індивідуальні властивості особистості — це не

46

одне й те саме, що особистісні властивості індивіда, тобто властивості, які характеризують його як особистість".