1. Медицина і валеологія: реальні перспективи наукового і практичного вирішення проблем здоровая населення

Як відомо, прогрес людства визначається його духовним, інтелектуальним і фізичним потенціалом. Роль цих складових однаково велика, применшення значущості будь-якої з них — помилка, яка може призвести до непоправних наслідків.

Для збереження й розвитку духовного, інтелектуального і фізичного потенціалу людство протягом всього свого розвитку формує відповідні інститути. У збереженні духовності людини важко переоцінити роль мистецтва, літератури, релігії... Інтелектуальний потенціал зберігається і розвивається наукою, системою освіти і виховання.

Фізичний потенціал формують фізичне виховання, спорт, охорона здоров'я, система рекреаційних заходів тощо.

Цивілізований світ, у якому живе сучасна людина, настільки спеціалізований, що в ньому має місце тенденція довіряти ведення своїх справ і вирішення своїх складних проблем спеціалістам: владнати юридичну справу — адвокатам і нотаріусам, побудувати дім — будівельникам, поїхати в далеку подорож — водіям, різним турагенствам тощо. Ця тенденція стосується і найголовнішого для людини — здоров'я. В час недуги, хвороби людина звертається до лікаря, що досить природно, бо провідним, хоч і не єдиним соціальним інститутом, який відповідає за здоров'я людини, в нашій країні є охорона здоров'я — система державних і суспільних закладів із попередження і лікування захворювань.

Науково-практичною основою охорони здоров'я є медицина. Дійсно, проблема здоров'я людини до останнього часу була монополізована медициною, яка й сьогодні за своєю суттю є практично наукою про хвороби людини "людинопатологією". Сучасній медицині відомо 10 тисяч синдромів і нозологічних форм, хвороби діагностуються і лікуються представниками більш як 300 медичних спеціальностей. Вища медична школа продовжує готувати спеціалістів з патології і не готує спеціалістів у галузі здоров'я.

Недарма відомий лікар і вчений П.К.Анохін, вказуючи саме цю науково-практичну орієнтацію медицини, зазначив: "Ми дуже добре знаємо, чому хворіємо, але досить погано знаємо,чому здорові".

В існуючій клініко-профілактичній парадигмі медичних знань є два відповідних напрямки підтримки здоров'я населення: перший — через лікування хворих і другий — шляхом збереження здоров'я практично здорової людини. Реалізація першого привела до розробки вчення про хвороби (патологію) і клінічну медицину, другого комплексу гігієнічних дисциплін.

Неспроможність досягти здоров'я шляхом лікування хвороб очевидна:

вихід організму з хвороби є завжди вихід з поразкою (одним із винятків є створення імунітету).

Гігієнічна наука, яка очолила другий напрямок, також не спроможна розв'язати дану проблему. Адже в центрі її уваги не сама людина і її здоров'я, а умови, в яких вона існує. В той же час проблема здоров'я

12

невіддільна від проблеми самої дюдини, вона виникає разом з людиною і видозмінюється з розвитком людської культури. Відділи профілактики не знайшли свого усталеного місця в традиційній практиці повсякденної роботи медичних закладів і згодом, в умовах кризи, в числі найперших потрапили під скорочення.

Криза сучасної медицини частково пов'язана з вузькою спеціалізацією її фахівців. Безсумнівно, вузька спеціалізація — природний етап розвитку будь-якої науки, в тому числі й медицини. На даному етапі її розвитку немає і не може бути лікаря, який здатний одночасно надати кваліфіковану допомогу як уролога, невропатолог, окуліст і гінеколог... Однак ще Сократ вказував: "Хороші лікарі говорять, що неможливо лікувати тільки очі, а необхідно в той же час лікувати голову... Так само немає сенсу лікувати голову, не використовуючи при цьому всього тіла".

Прогресивна за своєю суттю спеціалізація призвела до неминучого звуження лікарського мислення. Окуліст досліджує тільки очі, отоляринголог — тільки носоглотку й вуха. Локальний підхід до хвороби, коли не враховують зв'язок будь-якого органу з загальним станом організму, приводить до того, що людина стає почергово пацієнтом лікарів різних спеціальностей, кожен з яких лікує свою хворобу, в той час, як вона у хворого одна. Ще Гіппократ уявляв організм як єдину, цілісну, гармонійну систему, здатну до саморегуляції у здоров'ї і у хворобі.

Як реакція на непродуктивність існуючої медичної методології, теорії та практики, ще в кінці 60-х років нашого століття була зроблена спроба сформулювати положення про механізми здоров'я і способи впливу на них (С.М.Павленко, С.Т.Олійник). Так, був створений новий науковий напрямок, який отримав назву "санологія" (від лат. "запо" — здоров'я, грец. "1о§о8" — наука). Але суто теоретичний прорахунок, суть котрого полягала в тезі про те, що динамічний комплекс захисно-пристосовних механізмів формується тільки за умови дії надмірних подразників, що викликають небезпеку захворювання, виявився слабким місцем у концепції саногенезу. Санологія була не сприйнята медичною громадськістю і забута на два десятиліття.

Сучасна методологічна база санології була обгрунтована у 1987 р. Ю.ГТ.Лісіциним. Санологія як медичний напрямок вивчає практичні аспекти валеології.