9.1.6. Етапи реорганізації

Процедура реорганізації юридичної особи незалежно від форми такої реорганізації складається з чотирьох етапів:

про органи та особи, уповноважені приймати рішення про реор­ганізацію;

про форму та зміст рішення про реорганізацію.

відповідно до п. «а» ч. 1 ст. 36 Закону України «Про фермерське господарство» від 19.06.2003 p. № 973-IV рішення про припинення діяльності фермерського господарства приймається його власником;

відповідно до ч. 4 ст. 63 ГК України засновник унітарного підпри­ємства вирішує питання реорганізації такого підприємства;

відповідно до ч. З ст. 16 Закону України «Про дошкільну освіту» від 11.07.2001 р. № 2628-Ш ріїїіення про реорганізащю приватного дошкіль­ного навчального закладу приймається його засновником (власником);

відповідно до ч. 1 ст. 21 та ч. 1 ст. 27 Закону України «Про вищу освіту» від 17.01.2002 р. № 2984-ІП реорганізація вищих навчальних

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України «Про господарські това­риства» реорганізація товариства відбувається за рішенням вищого органу товариства.

Згідно з п. «і» ч. 5 та ч. 6 ст. 41 Закону України «Про господарські товариства» до виключної компетенції загальних зборів акціонерів AT віднесено лише прийняття рішення про припинення AT. В площині прийняття рішення про реорганізацію це означає, що до виключної компетенції загальних зборів акціонерів AT відповідно до закону на­лежить лише прийняття рішення щодо поділу, приєднання, перетворен­ня та злиття, прийняття ж рішення щодо виділу з AT нової юридичної особи до виключної компетенції загальних зборів акціонерів AT, що реорганізується, не належить. Разом з тим згідно з п. 21 ч. 2 ст. 33 За­кону Украши «Про акціонерні товариства» від 17.09.2008 р. № 514-VI до виключної компетенції загальних зборів АГ належить прийняття рішення про виділ та припинення товариства, крім випадку, передбаче­ного частиною четвертою ст. 84 вказаного Закону, що встановлює дея­кі особливості приєднання за спеціальних умов.

За змістом п. «і» ч. 5 ст. 41 та ч. 1 ст. 59 Закону України «Про гос­подарські товариства» прийняття рішення про припинення ТОВ на­лежить до компетенції загальних зборів учасникш ТОВ. При цьому за точним змістом закону прийняття рішення щодо виділу з ТОВ нової юридичної особи законом до компетенції загальних зборів учасників ТОВ не віднесено, хоча таке рішення й може бути прийнято загальними зборами відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України «Про господарські товариства». Показово при цьому, що легальним переліком виключної

Частина 2 ст. 15, ч. 1 ст. 28 Закону України «Про кооперацію» від 10.07.2003 р. та ч. 1 ст. 102 ГК України визначають, що прийняття рішен­ня про реорганізацію кооперативу незалежно від форм такої реорганіза­ції належить до компетенції загальних зборів членів цього кооперативу.

Згідно зч. 1 ст. 31 Закону Украши «Про колективне сільськогосподар­ське підприємство» від 14.02.1992 р. № 2114-ХІІ реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства провадяться за рішенням загальних зборш (зборш уповноважених) його членш.

Частини 1 та 2 ст. 18 Закону Украши «Про споживчу коопераціїо» від 10.04.1992 р. № 2265-ХІІ визначають, що реорганізація споживчого това­риства провадиться за рішенням загальних зборш його членш, а реоргані­зація спілки споживчих товариств - за рішенням конференції, з'їзду.

Частина 1 ст. 14тач. 1 ст. 37 Закону України «Про сільськогоспо­дарську кооперацію» від 17.07.1997 р. № 469/97-ВР установлюють, що питання про реорганізацію кооперативу вирішують загальні збори його членів.

Відповідно до ч. 1 ст. 10 та ч. 2 ст. 17 Закону України «Про благо­дійництво та благодійні організації» від 16.09.1997 р. № 531/97-ВР реорганізація благодійної організації здійснюється за рішенням її ви­щого органу управління, до компетенції якого саме й належить при­йняття такого рішення.

Згідно з ч. 2 ст. 9 Закону України «Про кредитні спілки» від 20.12.2001 р. № 2908-ИІ реорганізація кредитної спілки провадиться за ріїїіенням її вищого органу управління.

Частина 3 ст. 15 Закону України «Про професійних творчих пра­цівників та творчі спілки» від 07.10.1997 р. № 554/97-ВР установлює, що рішення про реорганізацію творчої спілки приймають загальні збори (з'їзд, конференція) творчої спілки.

210 &фь*~

Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15.09.1999 p. № 1045-XIV рішення про реорганізацію професійної спілки (об'єднання профспілок) при­ймається з'їздом (конференцією), загальними зборами відповідно до статуту (положення) профспілки, об'єднання профспілок.

Частина 2 ст. 23 Закону України «Про політичні партії в Україні» від 05.04.2001 р. № 2365-ІП визначає, що рішення про реорганізацію політичної партії приймається з'їздом (конференцією) політичної пар­тії відповідно до статуту політичної партії.

Відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону України «Про об'єднання співвлас­ників багатоквартирного будинку» від 29.11.2001 р. № 2866-ІП реор­ганізація житлово-будівельного кооперативу в об'єднання співвласників багатоквартирного будинку здійснюється за рішенням загальних зборів такого житлово-будівельного кооперативу.

Реорганізація господарського об'єднання (об'єднання підприємств) відповідно до ч. 4 ст. 124 ГК здійснюється за рішенням підприємств-учасників (крім державного чи комунального об'єднання). У свою чер­гу, за змістом ч. 1 ст. 122 ГК України учасники господарського об'єднання організовані у вищий орган управління - загальні збори учасників об'єднання підприємств. Саме у вказаному аспекті слід розуміти й при­писи ч. 1 ст. 37 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17.07.1997 р. № 469/97-ВР про прийняття рішення про реорганіза­цію кооперативного об'єднання його засновниками.

Згідно з ч. 1 ст. 26 Закону України «Про банки і банківську діяль­ність» від 07.12.2000 р. № 2121-ПІ реорганізація банку здійснюється добровільно за рішенням його власників. Поняття власників банку вказаний закон не визначає, а містить у ст. 2 лише визначення учасників банку: учасники банку - це засновники банку, акціонери банку, який є відкритим AT, і пайовики кооперативного банку. Зазначене повністю кореспондується з положеннями ч. 1 ст. 6 розглядуваного Закону, від­повідно до яких банки в Україні створюються у формі відкритого AT або кооперативного банку. Отже, банки в Україні можуть мати лише учасників, які є власниками акцій чи паю банку. Учасники ж банку від­повідно до статей 37,38 цього ж Закону об'єднані у вищий орган управ­ління банку - загальні збори учасників. Крім того, відповідно до прямої вказівки п. 7 ч. 2 ст. 38 вказаного Закону прийняття рішення щодо при-

-&*%&& 211

пинення банку (у тому числі у всіх формах реорганізації, крім виділу) належить до компетенції саме загальних зборів учасників банку. Тому положення ч. 1 ст. 26 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-ПІ про реорганізацію банку за рішенням його власників слід розуміти в тому сенсі, що банк добровільно реорганізу­ється за рішенням учасників, об'єднаних у вищий орган управління банку - загальні збори учасників.

У деяких випадках чинне цивільне законодавство України передбачає спеціальний порядок прийняття уповноваженим органом юридичної особи рішення про її реорганізацію, а саме:

Відповідно до ч. 11 ст. 15 Закону України «Про кооперацію» рі­шення загальних зборів членів (зборів уповноважених) кооперативу про реорганізацію кооперативу вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менш як 75 відсотків членів кооперативу, присутніх на загальних зборах кооперативу.

Згідно з ч. 5 ст. 42 Закону України «Про акціонерні товариства» рішення про реорганізацію AT приймається більш як трьома чвертями голосів акціонерів від загальної їх кількості.

Слід мати на увазі, що положення п. «б» ч. 1 ст. 42 Закону України «Про господарські товариства» визначають, що рішення загальних збо­рів акціонерів про припинення діяльності товариства приймаються більшістю у ³А голосів акціонерів, які беруть участь у зборах. Разом з тим президія Вищого господарського суду України в абз. 2 п. 2.10 рекоменда­цій від 28.12.2007 р. № 04-5/14 «Про практику застосування законодав-стваурозгляді справ, що виникають з корпоративнихвідносин» роз'яснила, що положення п. «б» ч. 1 ст. 42 Закону України «Про господарські това­риства» не підлягають застосуванню як такі, що суперечать ч. 4 ст. 159 ЦК України. Аналогічного висновку про обмеження диспозиції ч. 1 ст. 42 Закону України «Про господарські товариства» від 19.09.1991 р. № 1576-XII приписами ч. 4 ст. 159 ЦК додержувався ВГСУ й до оприлюднення вказаної рекомендації в постановах щодо окремих справ, зазначаючи (без посилань на Закон України «Про господарські товариства»), що відпо­відно до ч. 4 ст. 159 ЦК України рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю не менш як у % гологів акціонери?, які беруть участь у зборах, щодо внесення змін до статуту товариства та щодо лік­відації товариства (див. постанову ВГСУ від 01.08.2006 р. у справі

212 ^«gg^t-

№ 3/312¹). З інших питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах.

Водночас ДКЦПФР у своєму роз'ясненні від 06.09.2007 р. № 11 «Про порядок застосування частини четвертої статті 159 ЦК України та статті 42 Закону України «Про господарські товариства» при вирішен­ні питання про правомочність рішення загальних зборів акціонерів про реорганізацію акціонерного товариства» (затверджено згідно з рішен­ням ДКЦПФР від 06.09.2007 р. № 1937) дотримується діаметрально протилежного погляду, але з огляду на позиції судової практики погляд ДКЦПФР є практично сумнівним.

• Відповідно до ч. 4 ст. 14 Закону України «Про кредитні спілки» рі­ шення загальних зборів членів кредитної спілки про припинення діяль­ ності кредитної спілки (тобто й про її реорганізацію в усіх формах, крім виділу) вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менш як 75 відсотків членів кредитної спілки, присутніх на загальних зборах.

Варте уваги те, що безпосередньо законом визначено порівняно не­велике коло випадків, коли для прийняття рішення про реорганізацію юридичної особи її уповноваженим колективним органом вимагається кваліфікована більшість голосів членів такого органу. Здебільшого об­меження прийняття рішення про реорганізацію юридичної особи фіксується в її установчих документах, вивчення змісту яких є в багатьох випадках вирішальним для висновку про належний порядок прийняття повноважним органом відповідної юридичної особи рішення про її реорганізацію.

Зазначене є тим більше актуальним, що досить часто чинне законо­давство України вимагає відображення певних питань щодо реоргані­зації юридичних осіб в їх установчих документах, а саме:

• включення до змісту установчих документів юридичної особи відо­ мостей (інформації) про порядок (або про умови і порядок) її реорга­ нізації вимагають:

ч. 2 ст. 4 Закону України «Про господарські товариства»;

ч. 2 ст. 12 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації»;

ч. З ст. 5 Закону України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки»;

¹ База даних «Ліга: Закон», файл SD061972.LHT.

п. 7 ч. 2 ст. 16 Закону України «Про банки і банківську діяль­ність»;

ч. 4 ст. 27 Закону України «Про вищу освіту»;

ч. Зет.57ГКУкраїни;

ч. 2 ст. 4 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство »;

. зазначення в установчих документах юридичної особи відомостей про умови її реорганізації вимагають:

ч. 2 ст. 5 Закону України «Про споживчу кооперацію»;

ч. 1 ст. 7 Закону Україїш «Про сільськогосподарську кооперацію»;

частини 2 та 4 ст. 57 ГК України;

• зазначення в установчих документах юридичної особи відомостей про порядок її припинення (тобто в тому числі й реорганізації у всіх формах, крім виділу) і вирішення пов'язаних з цим припиненням (а та­ кож з виділом) майнових питань вимагають:

п. 11 ч. 2 ст. 11 Закону України «Про організації роботодавців» від 24.05.2001 р. № 2436-Ш;

ч. 2 ст. 7 та ч. 4 ст. 24 Закону України «Про кредитні спілки»;

ч. 2 ст. 8 тач. 2 ст. 33 Закону України «Про кооперацію» (ці по­ложення цивільного законодавства приписують включати в уста­новчі документи відомості про порядок здійснення всіх форм реорганізації відповідної юридичної особи та вирішення пов'язаних із цим майнових питань);

• нарешті, положення ч. 1 ст. 7 та ч. 2 ст. 8 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» приписують включати до статутів об'єднання та асоціації об'єднань відомості про підстави та порядок реорганізації (злиття, поділу) цих юридичних осіб і вирішення майнових питань, пов'язаних з цим.

Положення ч. 1 ст. 106 ЦК (з урахуванням приписів ч. 2 ст. 109 ЦК) визначають, що реорганізація юридичної особи може бути здійснена, зокрема, за рішенням суду. Це означає примусову реорганізацію юри­дичної особи.

Примусова реорганізація (у тому числі і за рішенням суду) за змістом ч. 1 ст. 106 ЦК допускається лише у випадках, передбачених законом. Причомутермш «закон» вживається в розумінні «нормативно-правовий акт, що має юридичну силу закону України».

Для правильного тлумачення положень ч. 1 ст. 106 ЦК щодо допус­тимості примусової реорганізації юридичної особи за рішенням суду істотне значення має усвідомлення тієї обставини, що суд за чинним процесуальним законодавством України позбавлений права ініціювати судовий процес - це можуть зробити лише інші уповноважені на це про­цесуальним законом особи, які набувають при цьому статусу певної особи, яка бере участь у справі. Такий висновок однозначно випливає з прямих приписів ст. 2 ГПК, ст. З ЦПК, ч. 2 ст. 11 КАС. Тому приписи ч. 1 ст. 106 ЦК щодо реорганізації юридичної особи за рішенням суду слід розуміти в тому сенсі, що суд, якщо обов'язковість реорганізації юридичної особи прямо передбачена законом, може задовольнити звер­нення (позов, заяву, подання тощо) уповноваженої на це особи чи органу про примусову реорганізацію юридичної особи.

При цьому рішення суду для примусової реорганізації юридичної особи може мати одне з таких значень:

а) рішення суду може виступати владним актом, який є необхідною й достатньою первинною підставою для реорганізації юридичної особи. В цьому випадку рішення суду ініціює процес такої реорганізації, отже, має місце реорганізація за рішенням суду у вузькому розумінні;

б) в іншому випадку рішення суду є владним актом, який приймаєть­ ся стосовно рішення іншого повноважного органу державної влади про примусову реорганізацію юридичної особи, яке саме по собі ініціює процес реорганізації юридичної особи, будучи необхідною та достатньою підставою для здійснення такої реорганізації. Необхідність у рішенні суду в цьому разі виникає тоді, коли особи, зобов'язані виконати відпо­ відне рішення такого іншого повноважного органу державної влади, від його виконання ухиляються. Така потреба в судовому втручанні обумовлена тим, що чинне законодавство України про виконавче про­ вадження (зокрема, ст. З Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 p. № 606-XIV) не передбачає можливості примусового виконання рішень інших, крім суду, органів державної влади про реор­ ганізацію юридичної особи.

У вузькому розумінні юридична особа можу бути примусово реор­ганізована за рішенням суду в таких випадках:

• відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦК при перевищенні встановленої законом максимальної кількості ТОВ підлягає перетворенню на AT протягом

одного року¹. Примітно, що в цій нормі законодавцем використано конструкцію позитивного обов'язку (на відміну, наприклад, від одно­рідних ситуацій у ч. 1 ст. 132 та ч. 1 ст. 139 ЦК). Тому зацікавлена особа (учасник ТОВ чи, за певних умов, прокурор) має право звернутися до суду з позовом про примусове перетворення такого ТОВ на AT;

• відповідно до п. З розділу 11 «Прикінцеві положення» Закону Украї­ни «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвес­тиційні фонди)» від 15.03.2001 р. № 2299-Ш закриті інвестиційні фонди та закриті взаємні фонди інвестиційних компаній, які були створені у встановленому законодавством порядку до набрання чинності вказаним законом, здійснюють свою діяльність відповідно до Положення про інвес­тиційні фонди та інвестиційні компанії, затвердженого Указом Президен­та України від 19.02.1994 р. № 55/94 «Про інвестиційні фонди та інвес­тиційні компанії», протягом строку, на який вони були створені. У разі закінчення строку діяльності таких інвестиційних фондів та взаємних фондів інвестиційних компаній вони повинні ліквідуватися або прийняти рішення про реорганізацію в пайовий² або корпоративний інвестиційний фонд шляхом приведення своїх установчих документів та діяльності у від­повідність до вимог зазначеного Закону. Вказана реорганізація здійсню­ється відповідно до Положення про порядок реорганізації іїівестиційних фондів та іїівестицшних компанії*, створених відповідно до Указу Пре­зидента України від 19.02.1994 р. № 55 «Про швестиційні фонди та інвес­тиційні компанії», В інститути спільного інвестування, затвердженого рішенням ДКЦПФР від 08.07.2003 р. № 304.

Звернутися до суду з відповідним позовом може будь-яка заінтересо­вана особа, у тому числі (але не виключно): засновники чи учасники інвестиційного фонду, що підлягає за законом реорганізації, прокурор (за умови обґрунтування інтересів держави у відповідному позові). Особливо слід наголосити, що позивачем за відповідним позовом може

¹ Максимальну кількість учасників ТОВ - 10 юридичних та/або фізичних осіб - визна­ чено новою частиною другою ст. 50 Закону України «Про господарські товариства» від 19.09.1991 р. № 1S76-XII, якою вказаний Закон доповнено Законом України від 27.04.2007 p. № 997-V.

² Відповідь на питання, як можна реорганізувати закриті інвестиційні фонди в пайові інвестиційні фонди, що не є юридичними особами (ч. З ст. 22 Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.2001 р. № 2299-Ш), залишимо на совісті розробників указаного Закону, адже зв'язну відповідь на це питання дати досить важко.

виступити ДКЦПФР, яка відповідно до ст. 6 Закону України «Про ін­ститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.2001 р. № 2299-ІП уповноважена здійснювати дер­жавне регулювання у сфері спільного інвестування;

• відповідно до п. 2 Прикінцевих положень Закону України «Про не­державне пенсійне забезпечення» від 09.07.2003 p. № 1057-IV підпри­ємства, установи та організації, які займаються недержавним пенсійним забезпеченням або в назвах яких використовуються слова «недержавний пенсійний фонд» чи «пенсійний фонд» (крім Пенсійного фонду України та його органів, а також підприємств, установ і організацій, що перебува­ють в управлінні Пенсійного фонду України), можуть здійснити реорга­нізацію в пенсійні фонди, створені відповідно до вимог указаного Закону, у строки та в порядку, установлені ДКРРФП або ліквідуватися. Якщо такі особи не прийняли рішення про реорганізацію або ліквідацію, вони повинні виключити зі своїх найменувань слова «пенсійний фонд» та здійснити реорганізацію в один з видів небанківських фінансових установ відповідно до Закону України «Про фінансові послуги та державне регу­лювання ринків фінансових послуг». ДКРРФП встановлює індивідуаль­ний порядок реорганізації таких осіб.

Відповідно ДКРРФП (а також прокурор, за наявності для цього за­конних підстав), учасники або інші особи з вирішальним впливом таких юридичних осіб вправі звернутися до суду з позовом про примусову реорганізацію цієї юридичної особи або до пенсійного фонду, або до небанківської фінансової установи.

Варто зауважити, що положення абз. 4 п. 11.2 ст. 11 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податкш перед бюдже­тами та державними цільовими фондами» від 21.12.2000 р. № 2181-ПІ не є підставою для примусової реорганізації юридичної особи - податково­го боржника за рішенням суду. Указане положення Закону лише дозволяє податковому органу звернутися до органу державної влади чи місцевого самоврядування, до сфери управління якого належить податковий борж­ник, з пропозицією щодо реорганізації такого платника податків. Якщо ж згоди на таку пропозицію отримано не буде, то за змістом абз. 7 п. 11.2 ст. 11 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» по­датковий орган зобов'язаний звернутися до суду із заявою про визнання

такого платника податків банкрутом. Права ж звертатися до суду з по­зовом про примусову реорганізацію вказаний закон податковому орга­ну не надає. Немає в органів ДПС відповідного права й за змістом статей 10 та 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» від 04.12.1990 р. № S09-XII.

Положення ч. 1 ст. 106 ЦК (з урахуванням приписів ч. 2 ст. 109 ЦК) визначають, що реорганізація юридичної особи може бути здійснена, зокрема, за рішенням відповідного органу державної влади. З урахуван­ням поширювального тлумачення вказаного положення закону анало­гічне рішення може бути прийняте також органом місцевого самовря­дування, але тільки в межах добровільної реорганізації; примусова ж реорганізація можлива лише за рішенням органу державної влади. При­мусова реорганізація (у тому числі і за рішенням відповідного органу державної влади) за змістом ч. 1 ст. 106 ЦК допускається лише у ви­падках, передбачених законом. Причому термін «закон» також вжива­ється в розумінні «нормативно-правовий акт, що має юридичну силу закону України».

Примусова реорганізація за рішенням інших, ніж суд, органів дер­жавної влади передбачається законами України в таких випадках:

• Примусова реорганізація юридичних осіб передбачається нормами антимонопольного законодавства України, а саме:

відповідно до ч. З ст. 40 ГК у разі якщо суб'єкти господарювання зловживають монопольним становищем на ринку, Антимонополь-ний комітет України має право прийняти рішення про примусовий поділ монопольних утворень;

відповідно до ч. 2 ст. 56 ГК суб'єкти господарювання можуть утво­рюватися шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів;

відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України «Про господарські това­риства» реорганізація товариства, що зловживає своїм моно­польним становищем на ринку, може здійснюватися також шляхом його примусового поділу в порядку, передбаченому чинним за­конодавством;

відповідно до ч. 1 ст. 53 Закону України «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 р. № 2210-ПІ, якщо суб'єкт господа­рювання зловживає монопольним (домінуючим) становищем на

ринку, органи Антимонопольного комітету України мають право прийняти рішення про примусовий поділ суб'єкта господарюван­ня, що займає монопольне (домінуюче) становище.

Із сукупності наведених норм випливає, що органами Антимонополь­ного комітету України може бути прийнято рішення як про поділ юри­дичної особи - монополіста, так і про виділ з неї іншої юридичної особи за умови усунення відповідного монопольного становища.

Сутність рішення органів Антимонопольного комітету України полягає саме у встановленні обов'язку юридичної особи - монополіс­та здійснити реорганізацію у формі поділу чи виділу. Конкретизувати далі вимогу про реорганізацію органи Антимонопольного комітету України не вправі, адже згідно з ч. 4 ст. 53 Закону України «Про захист економічної конкуренції» реорганізація суб'єкта господарювання, що підлягає примусовому поділу, здійснюється на його розсуд за умо­ви усунення монопольного (домінуючого) становища цього суб'єкта господарювання на ринку. Органи Антимонопольного комітету Укра­їни можуть лише оцінювати, чи досягнуто усунення монопольного становища, а також встановлювати строк реорганізації, що не може бути меншим за шість місяців (ч. З ст. S3 Закону України «Про захист економічної конкуренції»).

Відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України «Про банки і банківську ді­яльність» банк може бути реорганізований примусово за рішенням НБУ

Відповідно до ч. 2-3 ст. 43 Закону України «Про страхування» ре­організація страховика є одним з можливих елементів примусової санації страховика, що здійснюється за рішенням уповноваженого органу¹.

Реорганізація страховика за рішенням уповноваженого органу перед­бачає один з таких варіантів:

реорганізацію у страхового посередника відповідно до норматив­них актів, що регулюють діяльність страхових посередників;

об'єднання кількох страховиків із визначенням порядку передачі страхових зобов'язань за умови погодження на це власників стра­ховиків;

¹ За змістом абз. 4 ч. 1 ст. 21 Закону України «Про фінансові послуги та державне регу­лювання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 р. № 2664-Ш та абз. 2 п. 1 Положен­ня про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України, затвердже­ного Указом Президента України від 04.04.2003 р. № 292/2003, таким органом є ДКРРФП.

- залучення до числа учасників страховика інших страховиків (у то­му числі іноземних страховиків) за умови проведення ними всіх розрахунків за зобов'язаннями та боргами страховика, строк сплати яких уже настав.

Останній варіант, власне, не є реорганізацією в цивільно-правовому значенні взагалі.

У цілому процедура реорганізації страховиків відрізняється склад­ністю (див. вище).

Змістом ч. 1 ст. 106 ЦК (з урахуванням приписів ч. 2 ст. 109 ЦК) в частині можливості реорганізації за рішенням відповідного органу державної влади (місцевого самоврядування) охоплюються й випадки добровільної реорганізації юридичних осіб, що є юридичними особами пуб­лічного права або хоча й юридичними особами приватного права, але заснованими на державній (комунальній) власності. До вказаних ви­падків належать такі:

Відповідно до п. 30 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве само­врядування в Україні» від 21.05.1997 р. № 2210-ІП питання про реор­ганізацію підприємств, установ та організацій комунальної власності вирішуються виключно на пленарних засіданнях відповідної сільської, селищної, міської ради.

Відповідно до п. 1 ст. 19 Закону України «Про місцеві державні ад­міністрації» місцева державна адміністрація приймає рішення про реор­ганізацію підприємств, установ і організацій, що належать до сфери її управління. Зазначене кореспондується з положеннями п. 1 ч. 1 ст. 6 За­кону України «Про управління об'єктами державної власності», згідно з якими уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань приймають рішення про створення, реорганізацію і ліквіда­цію підприємств, установ та організацій, заснованих на державній влас­ності. Утім, при цьому якщо відповідна юридична особа має стратегічне значення для економіки і безпеки держави рішення про її реорганізацію повинно бути погоджене Кабінетом Міністрів України (п. 22 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» ).

• Відповідно до п. 8 ст. 23 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 09.04.1999 p. № 586-XIV місцева державна адміні­страція вирішує питання про реорганізацію спеціальних будинків-інтернатів для осіб похилого віку, осіб, які потребують медичної допо-

220 -®Bg&*^

моги у зв'язку із захворюванням на туберкульоз, та інвалідів першої і другої груп, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбав­лення волі на певний строк.

Частиною З ст. 22 Закону України «Про Національний банк України» від 20.05.1999 p. № 679-XIV визначено, що НБУ самостійно вирішує пи­тання реорганізації установ Національного банку та його підприємств.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 та ч. 1 ст. 8 Закону України «Про професійно-технічну освіту» від 10.02.1998 р. № 103/98-ВР державні професійно-технічні навчальні заклади реорганізуються за рішенням: і) спеціально уповноваженого центрального органувиконавчоївладиусфері професійно-технічної освіти¹; 2) міністерств та інших центральних органів виконавчої вдади, яким підпорядковані такі професійно-технічні навчальні заклади.

Відповідно до ч. 4 ст. 16 Закону України «Про дошкільну освіту» від 11.07.2001 р. № 2628-ІП рішення про реорганізацію дошкільного навчального закладу (дитячого будинку) інтернатного типу для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, дошкільного на­вчального закладу (ясел-садка) компенсуючого типу, приймаються Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за пого­дженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконав­чої влади у галузі освіти і науки.

Частиною 1 ст.273акону України «Про вищу освіту» від 17.01.2002 р. № 2984-ІП установлено, що реорганізація вищих навчальних закладів державної та комунальної форми власності здійснюється: і) реоргані­зація вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акре­дитації державної форми власності - Кабінетом Міністрів України; 2) реорганізація вищого навчального закладу першого і другого рівнів акредитації державної форми власності - спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки та інши­ми центральними органами виконавчої влади, які мають у своєму під­порядкуванні вищі навчальні заклади; 3) реорганізація вищого навчаль­ного закладу, що перебуває у власності Автономної Республіки Крим, - органами влади Автономної Республіки Крим; 4) реорганізація

¹ Згідно з п. 1 Положення про Міністерство освіти і науки України (Постанова Кабінету Міністрів України від 19.12.2006 р. № 1757) центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки є Міністерство освіти і науки України.

вищих навчальних закладів комунальної форми власності - органами місцевого самоврядування (щодо цього див. вище).

Відповідно до ч. 2 ст. 4 Закону України «Про залізничний транспорт» від 04.07.1996 р. № 273/96-ВР реорганізація залізниць здійснюється рішеннями Кабінету Міністрів України за поданням Міністерства тран­спорту України.

Відповідно до змісту ч. 2 ст. 76 ГК України реорганізація казенного підприємства здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України. Зазначене кореспондується з п. 7 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про управ­ління об'єктами державної власності», згідно з якими рішення про реорганізацію казенних підприємств приймає саме КМУ

Відповідно до ч. 4 ст. 124 ГК України реорганізація державного (комунального) господарського об'єднання здійснюється за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об'єднання. Зазначені при­писи слід застосовувати з урахуванням положень п. 5 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про управління об'єктами державної власності», згідно з якими рішення про створення та реорганізацію господарських структур в процесі управління державною власністю приймає КМУ.

Пунктом 21 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» визначено, що КМУ приймає рішення про реор­ганізацію підприємств, які не підлягають приватизації.

Відповідно до пп. «ґ» п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про управлін­ня об'єктами державної власності» ФДМУ приймає рішення про реор­ганізацію підприємств і організацій, заснованих на державній власнос­ті, що перебувають у його управлінні.

Форма рішення про реорганізацію юридичної особи залежить від особи (осіб) чи органу, які таке рішення прийняли. Це може бути рі­шення вищого органу управління (зокрема, загальних зборів учасників) чи іншого визначеного установчими документами органу юридичної особи, рішення учасників чи інших осіб з вирішальним впливом, по­станова, наказ чи розпорядження органу державної влади, рішення органу місцевого самоврядування, рішення (постанова) суду тощо.

Увага! Законодавство практично не приділяє уваги змісту рішення про реорганізацію юридичної особи. За логікою рішен­ня про реорганізацію має щонайменше містити вказівку на форму реорганізації (злиття, приєднання, поділ, перетворення

чи виділ), на кількість нових юридичних осіб, що мають бутиутворе-ні внаслідок такої реорганізації, та на організаційно-правову форму таких нових юридичних осіб.

Рішення щодо реорганізації юридичної особи має містити відомості про склад комісії з припинення (з виділу) юридичної особи, у тому числі зазначення ідентифікаційних номерів членів цієї комісії. В іншому ви­падку державний реєстратор має право залишити без розгляду докумен­ти, які подані для внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноважено­го ними органу щодо припинення юридичної особи чи здійснення ви­ділу (абз. 6 ч. 7 ст. 34 Закону України «Про державну реєстрацію юри­дичних осіб та фізичних осіб - підприємців» від 15.05.2003 p. № 75S-IV). Якщо відповідно до абз. 2 ч. 2 ст. 105 ЦК виконання функції комісії з припинення (виділу) покладається на орган управління юридичної осо­би, то за логікою припису абз. 6 ч. 7 ст. 34 Закону України «Про дер­жавну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» у рішенні про реорганізацію повинні бути вказані усі члені такого органу із зазначенням їх ідентифікаційних кодів.

За приписами ч. З ст. 34 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» у разі припинення юридичної особи шляхом злиття або приєднання рішення щодо при­пинення юридичної особи підписується уповноваженими особами юридичної особи або юридичних осіб, що припиняються, та юридичної особи - правонаступника. Зміст цього положення досить загадковий. Але якщо тлумачити його буквально, можна зазначити, що в разі здійс­нення реорганізації у формі злиття чи приєднання рішення про це може бути оформлене або кожною з юридичних осіб, що беруть участь у реорганізації, окремо, або усіма ними спільно як єдиний документ. Звичайно, вимога про підписання рішення про злиття представником юридичної особи - правонаступника була б позбавлена сенсу, тому інше тлумачення, крім наведеного, навряд чи можна встановити.

Нарешті, рішення про реорганізацію має бути викладене державною мовою (ч. 1 ст. 8 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»).

Чинне законодавство не містить приписів щодо обов'язковості ви­значення порядку та строків реорганізаціїюридичної особи (вклю-

чаючи порядок та строки заявления вимог кредиторами) у самому рі­шенні про реорганізацію - орган чи особи, що прийняли рішення про реорганізацію, лише зобов'язані за законом визначити такий порядок та строки (абз. 1 ч. 2 ст. 105 ЦК). Звичайно, зазначення цього порядку та строків у самому рішенні про реорганізацію є найбільш доцільним, але можна допустити їх визначення окремим рішенням.

Слід також зауважити, що зазначення в рішенні про реорганізацію на найменування юридичних осіб, що мають бути створені внаслідок такої реорганізації, не є обов'язковим. Тому відповідні найменування (одне чи декілька) можуть бути вказані безпосередньо в рішенні про реорганізацію або в окремому рішенні того ж органу чи осіб. Повноваження на визна­чення найменування (в частині назви) може бути навіть делеговано орга­ном чи особами, що прийняли рішення про реорганізацію, іншим органам, включаючи спеціальний орган зі здійснення реорганізаційних заходів.

Етап здійснення реорганізаційних заходів. На цьому етапі створе­ний на попередньому етапі спеціальний орган повністю або частково (відповідно до змісту рішення про реорганізацію) інвентаризує майно, права та обов'язки юридичної особи, що реорганізується, виконує ви­значені законодавством та рішенням про реорганізацію інформаційні та інші обов'язки, вирішує претензії кредиторів, учиняє інші дії, необ­хідні для проведення реорганізації юридичної особи відповідно до за­конодавства та рішення про реорганізацію.

Здійснення реорганізаційних заходів має починатися з виконання інформаційного обов'язку з доведення інформації про реорганізацію до відома зацікавлених осіб. Зазначений обов'язок визначено законо­давством таким чином:

• Відповідно до ч. 1 ст. 105 ЦК учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв ршіення про припинення юридичної особи, зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реє­страцію, який вносить до єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення. Водночас ч. 4 ст. 105 ЦК визначено, що комісія з припинення юридичної особи поміщає в друко­ваних засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, що припиняється, повідомлення про припинення юридичної особи та про порядок і строк заявления креди­торами вимог до неї. Слід зазначити, що хоча ЦК позначає ці інформацій-

ні обов'язки як різні, на практиці відповідно до законодавства про дер­жавну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців вони реалізуються однією дією спеціального органу з реорганізації юридичної особи. Невиконання зазначеного інформаційного обов'язку тягне за со­бою істотний наслідок - без цього не допускається державна реєстрація припинення та створення нових юридичних осіб у результаті реорганізації (ч. З ст. 32, ч. 1 ст.37 Закону України «Про державну реєстрацію юридич­них осіб та фізичних осіб - підприємців»).

Відповідно до ч. 8 ст. 59 ГК оголошення про реорганізацію чи лік­відацію господарської організації підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур'єр» та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарю­вання протягом десяти днів з дня припинення діяльності суб'єкта гос­подарювання. Утім, слід зазначити, що недодержання вказаного 10-денного строку жодних негативних правових наслідків не тягне. Крім того, вели­ке розмаїття можливих місць опублікування оголошення про реоргані­зацію юридичної особи абсолютно нівелюється приписами спеціаль­ного законодавства про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (див. нижче).

Відповідно до ч. 1 ст. 22 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» підлягає обов'язковому опублікуванню в спеціалізованому друкованому засобі масової інфор­мації інформація про:

прийняття засновниками (учасниками) або уповноваженим ними органом або судом рішення про виділ;

прийняття засновниками (учасниками) або уповноваженим ними органом рішення щодо припинення (в тому числі в порядку ре­організації) юридичної особи;

постановления судового рішення щодо припинення юридичної особи, якщо таке рішення не пов'язане з банкрутством юридичної особи.

Примітно, що у вказаному переліку не міститься посилань на обов'язковість публікації інформації про прийняття рішення про реорга­нізацію юридичної особи іншим, ніж суд, органом державної влади чи орга­ном місцевого самоврядування. Утім, таку прогалину можна заповнити системним тлумаченням приписів ч. 1 ст. 22 Закону України «Про дер-

жавну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» разом з положеннями ч. 1 ст. 106 ЦК, відповідно до змісту яких рішен­ня про реорганізацію може бути прийняте також і державним органом (органом місцевого самоврядування). Тим більше, що без такої публі­кації (незалежно від того, який саме орган чи особи прийняли рішення про реорганізацію) не допускається державна реєстрація припинення та створення нових юридичних осіб в результаті реорганізації (ч. З ст. 32, ч. 1 ст. 37 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»).

Спеціалізованим друкованим засобом масової інформації, в якому підлягає публікації відповідна інформація про реорганізацію юридичної особи, є видання спеціально уповноваженого державного органу з питань державної реєстрації. З питання ідентифікації вказаного засобу масової інформації Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва у своєму листі від 16.08.2004 р. № 5530 офіційно повідомив, що такий спеціалізований друкований засіб масо­вої інформації з назвою «Бюлетень державної реєстрації» Держпідпри-ємництвом відповідно до чинного законодавства офіційно зареєстро­вано в Державному комітеті телебачення і радіомовлення України як: а) вид видання - «бюлетень»; б) за цільовим призначенням - «офіцій­не»; в) за сферою розповсюдження та категорії читачів - «загальнодер­жавне»; г) за статусом - «вітчизняне»; д) програмні цілі (основні принципи) або тематична спрямованість - публікація відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб - підпри­ємців, публікація нормативно-правових актів, інформаціїшо-довідкових, методичних матеріалів з питань державної реєстрації юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців та іїшіе. Держпідприємництвом 02.07.2004 р. отримано свідоцтво про державну реєстрацію «Бюлетеню державної реєстрації» серії KB № 8926.

• Форма заяви, з якою спеціальний орган з реорганізації звертається до державного реєстратора для внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб - підприємцю запису про рішення щодо припинення юридичної особи чинним законодавством України не визна­чена. Власне, окремої заяви про це державному реєстратору можна вза­галі не подавати, адже згідно з ч. 1 ст. 34 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» для вне­сення такого запису необхідно й достатньо подати лише два документи:

а) нотаріально посвідчену копію рішення засновників (учасників) або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи;

б) документ, що підтверджує внесення плати за публікацію повідом­ лення про прийняття засновниками (учасниками) або уповноваженим ними органом рішення щодо реорганізацію юридичної особи у спеці­ алізованому друкованому засобі масової інформації.

Утім, у будь-якому випадку подані державному реєстратору докумен­ти повинні містити інформацію, достатню для формування повідомлення, що підлягає публікації у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації. Зміст же зазначеного повідомлення визначено самим За­коном України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», а саме:

а) відповідно до ч. 6 ст. 22 вказаного Закону повідомлення про при­ йняття засновниками (учасниками), уповноваженим ними органом або судом рішення про виділ повинно містити відомості про:

найменування юридичної особи;

ідентифікаційний код юридичної особи;

місцезнаходження юридичної особи;

дату прийняття рішення про виділ, підставу для його прийняття;

місце та дату внесення запису щодо прийняття рішення про виділ;

дату призначення та відомості про комісію з виділу;

порядок і строк заявления кредиторами вимог до юридичної осо-

би у процесі виділу.

б) відповідно до ч. 7 ст. 22 вказаного Закону повідомлення про при­ йняття засновниками (учасниками) або уповноваженим ними органом рішення щодо припинення юридичної особи повинно містити відо­ мості про:

найменування юридичної особи;

ідентифікаційний код юридичної особи;

місцезнаходження юридичної особи;

підставу для прийняття рішення щодо припинення (злиття, при­єднання, поділ, перетворення або ліквідація) юридичної особи;

місце та дату внесення запису про прийняття рішення засновни­ками (учасниками) або уповноваженим ними органом про при­пинення юридичної особи;

дату призначення та відомості про комісію з припинення (лікві­датора, ліквідаційну комісію тощо);

- порядок і строк заявления кредиторами вимог до юридичної осо­ би, що припиняється;

в) відповідно до ч. 8 ст. 22 вказаного Закону повідомлення про по­становления судового рішення щодо припинення юридичної особи, якщо таке рішення не пов'язане з банкрутством юридичної особи, по­винно містити відомості про:

найменування юридичної особи;

ідентифікаційний код юридичної особи;

місцезнаходження юридичної особи;

дату та підставу для прийняття рішення щодо припинення юри­дичної особи;

місце та дату внесення запису про судове рішення щодо припи­нення юридичної особи;

дату призначення та відомості про комісію з припинення (лікві­датора, ліквідаційну комісію тощо);

порядок і строк заявления кредиторами вимог до юридичної осо­би, що припиняється.

• Унесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців запису про прийняття рішення про реорганізацію юридичної особи має істотні приватноправові наслідки для неї. Від­повідно до ч. 2 ст. 35 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» з дати внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб - під­приємців запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи забороняється:

проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, щодо якої прийнято рішення щодо припинення;

внесення змін до Єдиного державного реєстру щодо відомостей про відокремлені підрозділи;

проведення державної реєстрації юридичної особи, засновником (учасником) якої є юридична особа, щодо якої прийнято рішення щодо припинення.

Ці самі обмеження застосовуються у випадку, коли рішення про реорганізацію юридичної особи прийнято судом (ч. 4 ст. 38 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців»).

228^g$*J%^

Указані обмеження в аспекті реорганізації юридичних осіб стосують­ся лише випадків, коли до Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців вноситься запис про прийняття рішення про одну з трьох форм реорганізації, що мають наслідком припинення юридичної особи, що реорганізується (поділ, приєднання, злиття). На випадки ж унесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців запису про прийняття рішення (крім рі­шення суду) про виділ зазначені обмеження не поширюються, адже ч. 4 ст. 32 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» передбачено поширення на виділ лише передбачених ст. 34 вказаного Закону процедур внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців за­писів про прийняття рішення про припинення юридичної особи, а не передбачених ст. 35 вказаного Закону наслідків внесення такого запису до зазначеного Єдиного державного реєстру.

Разом з тим, якщо рішення про виділ прийняте судом, то передбачені ч. 2 ст. 35 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» обмеження повинні застосовуватися в повному обсязі на підставі ч. 5 ст. 32 та ч. 4 ст. 38 вказаного Закону.

Також відповідні обмеження не поширюються на випадки внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб - під­приємців запису про прийняття рішення про реорганізацію юридичної особи шляхом перетворення, адже таке виключення прямо передбачено ч. 15 ст. 37 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців».

Крім охарактеризованого вище публічного повідомлення про при­йняття рішення про реорганізацію юридичної особи, цивільне законо­давство покладає на спеціальний орган з реорганізації обов'язок щодо особистого письмового повідомлення про таке рішення кожного ви­явленого ним кредитора юридичної особи, що реорганізується (абз. 2 ч. 4 ст. 105 та ч. 2 ст. 109 ЦК).

• Спеціальний орган з реорганізації за буквальним змістом абз. 2 ч. 4 ст.105 ЦК повинен повідомити кредиторів лише про факт припинення юридичної особи, а не про факт прийняття рішення про таке припинен­ня. Разом з тим буквальне тлумачення вказаної правової норми, очевид­но, схиляється до порушення прав кредиторів юридичної особи, що

реорганізується (зокрема, права вимагати припинення або достроково­го виконання зобов'язання - ч. 1 ст. 107 ЦК), що суперечило б засадам справедливості, добросовісності та розумності (п. 6 ст. З ЦК). Тому по­ложення абз. 2 ч. 4 ст. 105 ЦК слід тлумачити так, що спеціальний орган з реорганізації юридичної особи повинен персонально письмово повідо­мити кожного виявленого ним кредитора відповідної юридичної особи саме про рішення про реорганізацію, а не про факт припинення чи завер­шеного виділу. Тим більше, що спеціальний орган з реорганізації є орга­ном тимчасовим й припиняє своє існування в момент завершення реор­ганізації, через що повідомити кредиторів реорганізованої юридичної особи про факт такого завершення ніяк не може.

Навряд чи можна погодитися з висловленим у літературі поглядом, що законодавством узагалі не встановлено будь-яких негативних право­вих наслідків порушення спеціальним органом з реорганізації передба­ченого абз. 2 ч. 4 ст. 105 ЦК обов'язку персонального повідомлення кредиторів¹. Справа в тому, що неповідомлення кредитора про прийнят­тя рішення про реорганізацію боржника в усякому випадку розглядати­меться як неповідомлення свідоме, адже послатися на незнання при­писів ч. 4 ст. 105 ЦК члени спеціального органу з реорганізації не зможуть з огляду на загальну презумпцію правознайомства. (Ніхто не може ви­правдати свої незаконні дії посиланням на незнання норм чинного за­конодавства.) Через це такі дії спеціального органу з реорганізації з високою вірогідністю можуть бути визнані судом недобросовісними й такими, що порушують приписи ч. 2 ст. 13 ЦК, відповідно до якої при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Як кінцевий наслідок подібного спору не виключається навіть зміна за рішенням суду правовідносин у вигляді скасування юридичних осіб, утворених у процесі реорганізації, віднов­лення існування припиненої внаслідок реорганізації юридичної особи (осіб) і скасування інших юридичних наслідків реорганізації.

Форма персонального повідомлення кредиторів визначена законом як письмова. Утім, спеціальному органу з реорганізації слід потурбува­тися про те, щоб у разі виникнення спору факт повідомлення кредито­рів міг бути доведений письмовими доказами. Через це оптимальним

¹ Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: У 4 т. / А.Г. Ярема, ВЛ. Карабань, В.В. Кривенко, В.Г Ротань. - Т. 1. - К.: А.С.К.; Севастополь: Ін-т юрид. дослідж., 2004. - С 300.

230 6qgM^ I

способом інформування кредиторів про прийняття рішення про реор­ганізацію юридичної особи - боржника є направлення їм відповідного повідомлення цінним листом (з описом вкладення) чи безпосереднє передання повноважній посадовій особі кредитора, в канцелярію чи інший подібний підрозділ кредитора, особисто кредитору, його пред­ставнику відповідного повідомлення з проставленням кредитором чи його повноважним представником відмітки про отримання на примір­нику повідомлення, що залишається у спеціального органу з реоргані­зації. Відмітка про отримання повідомлення кредиторами - юридични­ми особами має бути скріплена їх печаткою або спеціальним (чи іншим) штампом, з тексту якого однозначно б випливало, яка саме юридична особа прийняла відповідне повідомлення. В іншому випадку доведення виконання інформаційного обов'язку щодо особистого повідомлення кредитора в порядку абз. 2 ч. 4 ст. 105 ЦК істотно ускладнюється.

• Строк повідомлення виявлених кредиторів про прийняття рішен­ ня про прийняття рішення про реорганізацію юридичної особи законом не визначений, через що спеціальний орган з припинення має в цьому випадку достатньо простору для власного огляду.

Направленням державному реєстратору документів для внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб - підпри­ємців запису про прийняття рішення про реорганізацію юридичної особи та окремим письмовим повідомлення про таке рішення кожного виявленого кредитора юридичної особи, що реорганізується, вичерпу­ється універсальний, властивий усім випадкам реорганізації усіх видів юридичних осіб інформаційний обов'язок щодо доведення інформації про реорганізацію до загального відома. Разом з тим спеціальний орган щодо реорганізації також повинен у деяких випадках виконати спеці­альні інформаційні обов'язки, визначені законом, а саме:

• Відповідно до ч. 1 ст. 21 Закону України «Про мобілізаційну під­ готовку та мобілізацію» від 21.10.1993 р. № 3543-ХИ підприємства, установи і організації зобов'язані в разі їх ліквідації (реорганізації) своєчасно сповіщати про це відповідні органи державної влади, інші державні органи та органи місцевого самоврядування, з якими укладе­ но договори (контракти) на виконання мобілізаційних завдань (замов­ лень). Поняття «своєчасності» законом не розкривається, але є під­ стави вважати, що повідомлення відповідних органів одночасно з державним реєстратором буде у всякому випадку своєчасним.

. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про спеціальні економічні зо­ни та спеціальний режим швестиційної діяльності в Донецькій області» від 24.12.1998 p. № 356-XIV у разі реорганізації (за рішенням власника або уповноваженого ним органу) підприємства, створеного на території спеціальної економічної зони та на території пріоритетного розвитку, до строку, зазначеного в контракті між інвестором та органом місцевого самоврядування, швестор (уповноважена ним особа) зобов'язаний^/ де­сятиденний строк після прийняття відповідного рішення повідомити органи управління спеціальної економічної зони і території пріоритет­ного розвитку про причини реорганізації підприємства.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про спеціальну економічну зону «Закарпаття» від 22.03.2001 р. № 2322-ІП у разі реорганізації (за рішенням власника або уповноваженого ним органу) підприємства, створеного на території спеціальної економічної зони «Закарпаття», до строку, зазначеного в договорі (контракті) між інвестором та органом господарського розвитку, інвестор (уповноважена ним особа) зо­бов'язаний у десятиденний строк після прийняття відповідного рішен­ня повідомити органи управління спеціальної економічної зони про причини реорганізації підприємства.

Відповідно до п. 13.2 ст. 13 Закону України «Про порядок погашен­ня зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21.12.2000 р. № 2181-ІН платник податків, активи якого передані в податкову заставу, або той, хто скористався правом реструктуризації податкового боргу, зобов'язаний завчасно повідомити податковий орган про прийняття рішення щодо проведен­ня будь-яких видів реорганізації та надати податковому органу план такої реорганізації. Поняття «завчасності» законом не визначається, але є підстави вважати, що не буде порушенням повідомлення податко­вого органу одночасно з державним реєстратором, адже до прийняття відповідного ріїїіення про реорганізацію повідомити про нього немож­ливо, а державний реєстратор за змістом ч. 1 ст.105 ЦК повинен бути повідомлений про таке рішення негайно.

Відповідно до абз. 7 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою праце­здатності та витратами, зумовленими похованням» від 18.01.2001 р.№ 2240-III у разі ліквідації (реорганізації) юридичної особи страхувальник зобов'язаний провести повний розрахунок щодо сплати страхових внесків

до Фонду по день ліквідації (реорганізації) та звернутися за місцем здійс­нення його обліку як страхувальника для отримання довідки про відсутність заборгованості. Обов'язковість зазначеного звернення сама по собі перед­бачає спеціального повідомлення відповідних органів соціального стра­хування про реорганізацію юридичної особи - платника внесків.

• Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України «Про споживчу коопера­цію» реорганізація спілки споживчих товариств провадиться за рішен­ням конференції, з'їзду з повідомленням про це спілки, до складу якої вона входить.

Суттєвими є питання про правовий статус спеціального органу з реорганізації юридичної особи, у тому числі про характер та межі його повноважень.

Відповідно до ч. 2 ст. 105 ЦК учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, призначають комісію з припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквіда­тора тощо) чи покладають виконання функцій комісії з припинення юри­дичної особи на орган управління юридичної особи. Проведення в законі такої ясно вираженої функціональної аналогії (майже функціональної тотожності) між спеціальним органом з припинення (реорганізації) юридичної особи та органом управління цієї юридичної особи дозволяє стверджувати, що спеціальний орган з реорганізації за своєю правовою природою є спеціальним тимчасовим органом відповідної юридичної особи, функції якого полягають у здійсненні усього комплексу заходів щодо реорганізації юридичної особи.

Зазначене підтверджується й матеріалами практики ВГСУ, який у п. 2 інформаційного листа від 14.12.2007 р. № 01-8/973 «Про деякі питан­ня практики застосування у вирішенні спорів окремих норм процесу­ального права» зазначив, що ліквідаційна комісія не має статусу ні юридичної, ні фізичної особи, ані державного чи іншого органу, а тому не може бути стороною (і взагалі учасником) судового процесу й ви­ступати в ньому від власного імені.

Відповідно до викладеного вище про правовий статус спеціального органу з реорганізації юридичної особи його повноваження є повно­важеннями органу юридичної особи. Проте питання про межі цих пов­новажень та їх співвідношення з повноваженнями інших органів юридичної особи є досить складним. Справа в тому, що відповідно до ч. З ст. 105

ЦК з моменту призначення комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Комісія виступає в суді від імені юридичної особи, яка припиняється¹.

Ключовим для розуміння зазначеної нормі є питання про зміст по­няття «управління справами юридичної особи», адже за змістом статей 97 та 101 ЦК органи юридичної особи управляють юридичною особою, а не її справами.

У судовій практиці тлумачення положень ч. З ст. 105 ЦК є неодно­значним. Найбільш показовими в цьому аспекті є такі правові позиції судів України вищих інстанцій з розглядуваного питання:

а) за змістом ч. З ст. 105 ЦК до комісії з припинення повноваження щодо управління справами юридичної особи переходять лише частко­ во, тобто лише ті повноваження, які пов'язані з припиненням юридичної особи (постанова ВГСУ від 11.04.2007 р. у справі № 266/5-23²);

б) відповідно до ч. З ст. 105 ЦК до комісії з припинення переходять повноваження з управління юридичною особою взагалі (а не повноважен­ ня з управління справами юридичної особи!), через що, зокрема, голова виконавчого органу юридичної особи після призначення комісії з її при­ пинення не уповноважений підписувати угоди від імені такої юридичної особи (постанова ВГСУ від 25.07.2007 р. у справі № 14/ 18пд³);

в) за змістом ч. З ст. 105 ЦК перехід до комісії з припинення повно­ важень з управління справами юридичної особи позбавляє виконавчий орган цієї юридичної особи права укладати від її імені договори (по­ станова ВСУ від 12.02.2008 р. у справі № 7/94⁴);

г) згідно з ч. З ст. 105 ЦК до комісії з припинення переходять повно­ важення з управління справами юридичної особи, через що прийняття після призначення комісії з припинення зборами власників майнових паїв колективного сільськогосподарського підприємства рішення про передачу майна цього підприємства іншій особі є неправомірним (по­ станова ВГСУ від 22.05.2007 р. у справі № 10/293⁵).

' Розглядуваний аспект проблеми не стосується реорганізації шляхом виділу, адже за змістом ч. 2 ст. 109 ЦК на правовідносини з виділу положення ч. З ст. 105 ЦК не поши­рюються.

^г Див.: Санація та банкрутство. - 2007. - № 2.

³ Див.: База даних «Ліга: Закон», файл SD071675.LHT.

⁴ Див.: Юридична практика. Судовий випуск. - 2008. - № 3.

⁵ Див.: Архів господарського суду Полтавської області, справа № 10/293.

234 4**фи&^

Увага! Практика судів України схиляється до позиції, що перехід до комісії з припинення повноважень з управління спра­вами відповідної юридичної особи у всякому випадку позбавляє повноважень виконавчий орган такої юридичної особи.

Це слід ураховувати нотаріусу при посвідченні правочинів від імені юридичної особи, яка перебуває у процесі реорганізації.

Однак необхідно зробити щодо цього питання два істотних заува­ження:

Відповідно до ч. З ст. 105 ЦК з моменту призначення комісії з при­пинення вона виступає в суді від імені юридичної особи, яка при­пиняється. При цьому, як зазначив ВГСУ у своїй постанові від 11.04.2007 р. у справі №266/5-23, за змістом ч. З ст. 105 ЦК в суді від імені юридичної особи, яка припиняється, виступає ліквідаційна ко­місія в особі її голови або ліквідатор. Повноваження ж членів ліквіда­ційної комісії чинним законодавством не визначені, тому право члена ліквідаційної комісії на підписання процесуальних документів від імені юридичної особи, яка припиняється, має бути встановлено від-

¹ Див.: Санація та банкрутство. - 2007. - № 2.

повідним положенням про ліквідаційну комісію, затвердженим орга­ном, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, або належно оформленою довіреністю.

До основних завдань комісії з реорганізації належать:

а) визначення майнового стану юридичної особи, що реорганізуєть­ ся, для чого він повністю або частково (відповідно до змісту рішення про реорганізацію) інвентаризує майно, права та обов'язки юридичної особи, що реорганізується;

б) виконання визначених законодавством та рішенням про реорга­ нізацію інформаційних обов'язків, про що докладно йшлося вище;

в) задоволення або відхилення вимог кредиторів юридичної особи, що реорганізується;

г) складення, належне оформлення підсумкового документа реорга­ нізації юридичної особи (роздільний (передавальний) акт (баланс)) та подання його на затвердження органу, який прийняв рішення про ре­ організацію.

Основним заходом в межах визначення комісією з реорганізації майно­вого стану юридичної особи, що реорганізується, є проведення інвента­ризації майна, прав та обов'язків юридичної особи, що реорганізується. Здебільшого має проводитися повна інвентаризація по юридичній осо­бі в цілому. Однак у випадку, коли, наприклад, прийнято рішення про виділ у самостійну юридичну особу певного структурного підрозділу юридич­ної особи, достатнім буде проведення інвентаризації майна, прав та обов'язків юридичної особи, закріплених за відповідним підрозділом.

При проведенні інвентаризації комісія з реорганізації має керуватися відповідним законодавством з питань бухгалтерського обліку, а саме:

а) Інструкцією по інвентаризації основних засобів, нематеріальних активів, товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів і документів та розрахунків, затвердженою Наказом Міністерства фінансів України від 11.08.1994 р. №69;

б) Положенням про інвентаризацію майна державних підприємств, що приватизуються (корпоратизуються), а також майна державних підприємств та організацій, яке передається в оренду (повертається після закінчення строку дії договору оренди або його розірвання), затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 02.031993 р. № 158;

236 ^g|«^

в) Інструкцією з інвентаризації матеріальних цінностей, розрахунків та інших статей балансу бюджетних установ, затвердженою наказом Головно­го управління Державного казначейства України від ЗО. 10.1998 р. № 90.

Слід особливо зазначити, що комісія з реорганізації не повинна під­ходити до завдання з інвентаризації суто формально, обмежуючись лише даними бухгалтерського обліку, адже реальними є ситуації, коли, напри­клад, спірні права та обов'язки юридичної особи не відображаються в її бухгалтерському обліку, однак вони все одно повинні бути враховані при складенні підсумкового документа реорганізації (ч. 2 ст. 107 ЦК).

В окремих випадках комісія з реорганізації повинна організувати проведення незалежної оцінки майна юридичної особи, що реоргані­зується, а саме:

відповідно до абз. З ч. 2 ст. 7 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12.07.2001 р. № 2658-ІП проведення незалежної оцінки майна є обов'язковим, зокрема, у випадку реорганізації державних, комунальних підприємств та підприємств (господарських товариств) з державною часткою майна (часткою комунального майна);

відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону України «Про оцінку земель» від 11.12.2003 p. №1378-IV експертна грошова оцінка земельних ділянок проводиться, зокрема, у разі визначення вартості земельних ділянок при реорганізації господарського товариства (підприємства) з держав­ною часткою чи часткою комунального майна, яке є власником земель­ної ділянки;

у всякому випадку комісія з реорганізації юридичної особи повинна організувати проведення незалежної оцінки майна цієї юридичної особи у випадках та межах, визначених рішенням про реорганізацію відповідної юридичної особи та/або пізніше прийнятим з цього питання рішенням органу, що прийняв рішення про реорганізацію юридичної особи.

Вимоги кредиторів до юридичної особи, що реорганізується, заявля­ються ними у строк, визначений рішенням про реорганізацію, який у всякому випадку не може бути меншим двох місяців від дня публікації по­відомлення про реорганізацію юридичної особи (абз. 1 ч. 4 ст. 105 ЦК).

При заявленні вимог кредиторам належить у всякому випадку вра­ховувати порядок такого заявления, що має бути оприлюднений у по­відомленні про прийняття рішення про припинення (реорганізацію) юридичної особи на підставі абз. 1 ч. 4 ст. 105 та ч. 2 ст. 109 ЦК.

-^%S^37

У процесі реорганізації юридичної особи її кредиторами можуть бути заявлені ординарні та екстраординарні вимоги.

Ординарні вимоги - це вимоги, строк виконання яких настав згідно зі змістом відповідних зобов'язань. Екстраординарні вимоги - це ви­моги про припинення або дострокове виконання зобов'язання, що можуть бути заявлені кредитором на підставі ч. 1 ст. 107 ЦК. Визна­чений рішенням про реорганізацію строк для заявления вимог креди­торів обмежує кредиторів у заявленні лише екстраординарних вимог, адже зобов'язання юридичної особи не припиняються її реорганізацією, і тому ординарні (звичайні) вимоги можуть бути висунуті до юридичної особи, що реорганізується, чи її правонаступника (правонаступників) у будь-який час, оскільки закон цього прямо не виключає.

Надання ч. 1 ст. 107 ЦК кредиторам права вимагати припинення зобов'язання є досить неоднозначним. Справа в тому, що саме по собі припинення зобов'язання - це зникнення правового зв'язку кредитора і боржника. У цьому сенсі традицшно й саме виконання зобов'язання має наслідком його припинення (ст. 599 ЦК). Проте екстраординарні ви­моги кредитора з припинення зобов'язання та його дострокового вико­нання положеннями ч. 1 ст. 107 ЦК розрізняються. Тому слід вважати, що говорячи про право кредитора вимагати припинення зобов'язання, ч. 1 ст. 107 ЦК має на увазі припинення з інших підстав, ніж виконання. Методом виключення розглянемо відповідні підстави, а саме:

а) оскільки вимога кредитора в порядку ч. 1 ст. ст. 107 ЦК є вимогою односторонньою й такою, що виникає безпосередньо на підставі за­ кону, то в цьому випадку не може йтися про договірну підставу припи­ нення зобов'язання (відповідні положення ст. 598 ЦК);

б) для припинення зобов'язання в розглядуваному випадку необхідне висунення кредитором відповідної вимоги. Про припинення відповідного зобов'язання поєднанням боржника в однш особі (ст. 606 ЦК), немож­ ливістю виконання (ст. 607 ЦК), смертю боржника (ст. 608 ЦК) та лік­ відацією юридичної особи (ст. 609 ЦК) в такому разі йтися не може;

в) для припинення зобов'язання відповідно до ч. 1 ст. 107 ЦК кредитор має висунути відповідну вимогу, через що не може йтися про підстави припинення зобов'язання, які залежать від односторонніх дій кредитора і не потребують згоди боржника - прощення боргу (ст. 605 ЦК) та за­ рахування вимоги в рахунок боргу за іншим зобов'язанням. Крім того, ці

підстави є звичайними і можуть за належних умов бути застосовані креди­тором незалежно від знаходження боржника у стані реорганізації, а у ч. 1 ст. 107 ЦК йдеться саме про екстраординарну вимогу кредитора про припинення зобов'язання, право на пред'явлення якої саме й виникає внаслідок прийняття боржником рішення про реорганізацію.

Отже, з усієї ланки можливих підстав припинення зобов'язання за­лишається лише остаточне припинення зобов'язання за домовленістю сторін (ч. 1 ст. 604 ЦК), передання відступного (ст. 600 ЦК) та новація (частини 2-4 ст. 604 ЦК). Саме припинення зобов'язання за однією з цих підстав може вимагати кредитор у боржника за змістом ч. 1 ст. 107 ЦК. Усі зазначені підстави є за своєю природою договірними й мають базуватися на вільній згоді сторін зобов'язання. Але зазначення в ч. 1 ст. 107 ЦК на право кредитора вимагати припинення зобов'язання (тобто, окрім його виконання) дає підстави вважати, що відповідна норма закону створює для боржника в подібних випадках певний обов'я­зок задовольнити відповідну вимогу кредитора.

При цьому вибір підстави та обрання конкретних умов такого при­пинення залишаються за кредитором, але при відмові боржника від надання відступного чи здійснення новації на умовах кредитора спо­нукання його до цього в судовому порядку є проблематичним, адже цивільне законодавство не передбачає обов'язку боржника в таких ви­падках погоджуватися з умовами надання відступного чи новації, за­пропонованими кредитором.

Так само не зарадить інтересам кредитора в цьому випадку й госпо­дарське законодавство, адже в ньому не міститься права суду (крім пе­редбачених ч. 7 ст. 181 ГК двох основних винятків) примушувати гос­подарюючих суб'єктів до укладення договору на умовах, визначених судом. Отже, обов'язку боржника щодо задоволення вимог кредитора про надання відступного чи новацію практично не існує.

Навпаки, якщо кредитор вважає для себе доцільним висунути ви­могу про остаточне припинення зобов'язання (так, як воно припини­лося б за згодою сторін на підставі ч. 1 ст. 604 ЦК), то боржник таку вимогу зобов'язаний задовольнити (наприклад, орендар повинен по­вернути орендодавцю орендоване майно й виконати усі інші обов'язки, передбачені на випадок розірвання договору оренди, якщо орендодавець на підставі ч. 1 ст. 107 ЦК висуне вимогу про припинення відповідного

договору), а у випадку небажання боржника це зробити суд має право на вимогу кредитора припинити зобов'язання своїм рішенням (зокре­ма, розірвати договір).

Зазначені висновки підтверджуються також тим, що за змістом ч. 2 ст. 107 ЦК комісія з реорганізації має розглянути кожну вимогу креди­тора (включаючи рівною мірою вимоги про дострокове виконання та припинення зобов'язання) та прийняти рішення про їх задоволення чи відхилення. Якщо комісія з реорганізації задовольняє вимогу кредито­ра про дострокове виконання існуючого зобов'язання, немає потреби укладати з цього приводу будь-який додатковий договір. Але якщо буде задоволено вимогу кредитора про припинення зобов'язання з інших підстав (остаточне припинення зобов'язання за домовленістю сторін, передання відступного чи новація) сторони мають оформити таке при­пинення зобов'язання укладанням відповідної угоди, що зафіксує їх права та обов'язки в цьому аспекті.

Сплив визначеного рішенням про реорганізацію строку для заявлен­ия вимог кредиторами не дає комісії з реорганізації підстав для зали­шення заявлених в межах цього строку, але не розглянутих з різних причин екстраординарних вимог без розгляду: за змістом ч. 2 ст. 107 ЦК комісія з реорганізації повинна розглянути та вирішити (задоволь­нити чи відхилити) усі заявлені кредиторами вимоги.

• Способом захисту права кредитора в разі відхилення комісією з реорганізації його вимог чи ухилення від розгляду цих вимог є звернен­ня з позовом до суду.

Відповідачем при цьому має виступати юридична особа, що реорга­нізується, адже спеціальний орган з реорганізації не має процесуальної правосуб'єктності.

Предмет позову кредитор формулює самостійно, але слід ураховува­ти, що предметом позову не може бути вимога про спонукання роз­глянути вимогу, адже судова практика в Україні вважає відповідну ви­могу такою, що не підлягає задоволенню як не передбачена визначеним законом переліком способів захисту права (див. постанову ВГСУ від 02.09.2008 р. у справі № 11/4-08¹).

Наявність судового спору з приводу відхилених чи нерозглянутих вимог кредиторів сама по собі не є підставою для зупинення процедури ' Архів господарського суду Вінницької області, справа № 11/4-08.

240 ^^^%^

реорганізації юридичної особи, адже відповідно до ч. 2 ст. 107 ЦК до підсумкового документа реорганізації включаються також і спірні зобов'язання. Утім, якщо судом за відповідною справою було вжито заходів щодо забезпечення позову, що виключають продовження про­цедури реорганізації, така процедура має бути призупинена без скла­дення чи зі складенням відповідного розпорядчого документа спеціаль­ним органом з реорганізації.

Реорганізація юридичної особи не припиняє її зобов'язань. Тому якщо кредитори не заявили протягом визначеного строку в процесі реорганізації екстраординарних вимог чи такі вимоги були відхилені (або навіть взагалі на порушення закону не розглянуті) і кредитори не звернулися до суду за захистом свого права, такі кредитори залиша­ються кредиторами правонаступника (правонаступників) реорганізова­ної юридичної особи за відповідними зобов'язаннями.

Етап складення і затвердження підсумкового документа реорга­нізації. Вирішивши всі заявлені кредиторами екстраординарні вимоги, спеціальний орган з реорганізації переходить до наступного етапу ре­організаційної процедури - етапу складення і затвердження підсумко­вого документа реорганізації.

На стадії реорганізаційного процесу на підставі даних, що отримані на попередньому етапі, спеціальним органом, уповноваженим на здійс­нення реорганізаційних заходів, складається та належним чином оформ­люється підсумковий документ реорганізації юридичної особи (роздільний (передавальний) акт (баланс) ), який подається на затвердження і затвер­джується органом, який прийняв рішення про реорганізацію. Отже, ключовими для характеристики цього етапу мають бути питання про: а) документ, що має бути складений за результатами реорганізації; б) зміст та оформлення такого документа; в) порядок його затвердження.

Відповідно до ч. 2 ст. 107 ЦК спеціальний орган з реорганізації за результатами проведення реорганізаційних заходів складає передаваль­ний акт (уразі злиття, приєднання або перетворення) або розподільчий баланс (у разі поділу). У разі виділу за змістом ч. 1 ст. 109 ЦК складаєть­ся розподільчий баланс.

Разом з тим ч. 4 ст. 59 ГК приписує складати в разі реорганізації юридичної особи шляхом поділу чи виділення роздільний акт (баланс), не уточнюючи, чи слід складати обидва вказані документи або ж один з них і який саме.

На практиці слід складати підсумковий документ реорганізації таким чином, щоб формально виконати вимоги всіх вказаних законодавчих при­писів. При цьому слід мати на увазі певні особливості форми та змісту підсумкового документа реорганізації.

Справа в тому, що баланс як такий є документом встановленої форми бухгалтерської звітності. Його форма, а також вимоги щодо складання визначені Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 2 «Баланс», затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 31.03.1999 р. № 87. Звичайно, вказаним положенням затверджено форму просто ба­лансу, а не розподільчого балансу, але форма останнього взагалі не визна­чається законодавством, через що іншого орієнтиру щодо форми при складанні розподільчого балансу немає. Тим більше, що в тих окремих нормативно-правових актах, видавники яких спромоглися дати хоча б якісь вказівки з методики складання розподільчих балансів, прямо зазна­чається на необхідність їх складання за загальними правилами та за формами, установленими для бухгалтерського обліку та звітності (див., наприклад, додаток 5 до пункту 1.2 Типового плану реструктуризації та досудової санації господарських товариств, у статутних фондах яких державна частка становить більше ніж 50 відсотків, затвердженого На­казом Фонду державного майна України від 17.11.2004 р. № 2502).

При цьому баланс характеризує склад майна юридичної особи, по-перше, лише за вартісними показниками, а по-друге, лише щодо певних облікових груп. Тому безпосередньо Ь самого балансу, якщо тільки його форма буде використана для складення розподільчого балансу, з'ясувати індивідуалізований склад майна, прав та обов'язків, що до нього включені, є неможливим.

Отже, у всякому випадку крш суто розподільчого балансу, що скла­дається за формою балансу загального з певною модифікацією рекві­зитів (найменування «розподільчий баланс», позначка про затвер­дження тощо), при поділі та виділі має складатися додаток до розподільчого балансу, який буде індивідуалізовано, так би мовити, «поштучно», перераховувати усе майно, права та обов'язки, які фор­мують статті балансу. Такий додаток доцільно іменувати «Роздільний акт» (така термінологія побічно дозволить також виконати вимоги ч. 4 ст. 59 ГК) із вказівкою в його тексті, що він є невід'ємною частиною відповідного розподільчого балансу. Тільки за таких умов можливе точ-

не додержання при поділі та виділі вимог ч. 2 ст. 107 та ч. 2 ст. 109 ЦК, відповідно до яких усі підсумкові документи реорганізації мають містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов'язань юридичної особи, що припиняється (реорганізується шляхом виділу), стосовно всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов'язання, які оспорюються сторонами.

Підсумковий документ з реорганізації оформлює правонаступництво передусім у цивільних правовідносинах. Разом з тим, якщо певні право­відносини іншої галузевої належності допускають правонаступництво в разі реорганізації юридичної особи, відповідні права та обов'язки також доцільно відображати в підсумковому документі реорганізації.

Підсумковий документ з реорганізації юридичної особи має забез­печувати абсолютно точну ідентифікацію включених до нього майна, прав та обов'язків. Унаслідок цього він має містити щодо кожної речі всі її індивідуалізуючі ознаки (а щодо речей, визначених родовими ознаками, індивідуалізувати їх сукупність), а щодо кожного зобов'язання - усі його індивідуальні реквізити (сторони, дата виникнення, номер (за на­явності), предмет, сума тощо). Нерухомі речі мають включатися до підсумкового документа з реорганізації за тими найменуваннями, що зазначені у відповідних правовстановлювальних та реєстраційних до­кументах на таку нерухомість.

Відповідно до ч. 4 ст. 37 Закону України «Про державну реєстраціїо юридичних осіб та фізичних осіб - підприємцю» у випадку реорганіза­ції шляхом поділу, злиття, перетворення та приєднання передавальний акт або розподільчий баланс повинен бути затверджений засновниками (учасниками) юридичної особи або органом, який прийняв рішення про припинення юридичної особи.

Увага! Підписи голови та членів комісії з припинення юри­дичної особи на передавальному акті або розподільчому балан­сі повинні бути нотаріально посвідчені. Аналогічна вимога щодо нотаріального посвідчення підписів на розподільчому балансі, що складається при виділі, законом не встановлена.

Слід принагідно вказати на неточність формулювання ч. 4 ст. 37 За­кону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», адже має відбуватися засвідчення підпису. Мініс-

терство юстиції України з цього приводу у своєму Листі від 07.10.2004 р. № 31-32/1761 роз'яснило, що нотаріуси здійснюють засвідчення справж­ності підписів на реєстраційних картках, ліквідаційних балансах, розпо­дільчих балансах та установчих документах без використання спеціаль­них бланків документів. Порядок засвідчення нотаріусам і справжності підпису на документах встановлено розділом 28 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 р. № 20/5. Усі документи, справжність підписів на яких засвідчується нотаріально, повинні бути підписані у присутності нотаріуса. Якщо правочин, заява чи інший до­кумент підписані за відсутності нотаріуса, громадянин повинен осо­бисто підтвердити, що документ підписано.

Увага! Якщо підсумковий документ з реорганізації на по­значення його затвердження містить крім підписів голови та членів спеціального органу з реорганізації також підписи заснов­ників (учасників) юридичної особи, представника органу, який прийняв рішення про припинення юридичної особи, то такі підписи нотаріальному засвідченню справжності не підлягають.

Підсумковий документ з реорганізації затверджується учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про реорганіза­цію юридичної особи.

Форма та порядок прийняття рішення про затвердження підсумко­вого документа з реорганізації в цілому аналогічні формі та порядку прийняття ріїпення про реорганізацію юридичної особи. Утім, рішення про реорганізацію все ж не є тотожним рішенню про затвердження її підсумкового документа, тому якщо чинне законодавство чи установчі документи юридичної особи встановлюють кваліфіковану більшість колегіального органу для прийняття ріїпення про реорганізацію, а не для прийняття рішення про затвердження підсумкового її документа, то останнє рішення приймається в загальному порядку й вимоги про кваліфіковану більшість на нього не поширюються.

Етап державної реєстрації. На цьому етапі здШснюється державна реєстрація юридичних осіб, які створені в результаті реорганізації, та державна реєстрація припинення юридичних осіб, які в результаті такої реорганізації припиняються. Процедура такої державної реєстрації в її

244 ^gfe*^

особливостях передбачена статтями 32 та 37 Закону України «Про дер­жавну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»:

• Для проведення державної реєстрації припинення юридичної осо­би в результаті злиття, приєднання, поділу або перетворення голова комісії з припинення або уповноважена ним особа після закінчення процедури припинення, яка передбачена законом, але не раніше двох місяців з дати публікації повідомлення про прийняття рішення про припинення у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації, повинні подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору такі документи:

заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстра­ції припинення юридичної особи в результаті злиття, приєднання, поділу або перетворення (форма № 8, затверджена Наказом Дер­жавного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 20.04.2007 р. № 54);

свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи, що при­пиняється;

оригінал установчих документів юридичної особи, що припиня­ється;

нотаріально посвідчену копію передавального акта, якщо припинен­ня здійснюється в результаті злиття, приєднання або перетворення, або нотаріально посвідчену копію розподільчого балансу (з усіма додатками), якщо припинення здійснюється в результаті поділу;

довідку архівної установи про прийняття документів, які відпо­відно до закону підлягають довгостроковому зберіганню, крім реорганізації шляхом перетворення;

документ про узгодження плану реорганізації з органом держав­ної податкової служби (за наявності податкового боргу), крім реорганізації шляхом перетворення;

довідку відповідного органу державної податкової служби про відсутність заборгованості щодо податків, зборів (обов'язкових платежів), крім реорганізації шляхом перетворення;

довідку відповідного органу Пенсійного фонду України про відсут­ність заборгованості, крім реорганізації шляхом перетворення;

довідки відповідних органів фондів соціального страхування про від­сутність заборгованості, крім реорганізації шляхом перетворення.

. У випадках, що встановлені законом, крім документів, які передбаче­ні частиною першою цієї статті, додатково подається висновок аудитора щодо достовірності та повноти передавального акта або розподільчого балансу. Утім, слід зазначити, що на сьогодні випадків обов'язкового під­твердження достовірності та повноти підсумкового документа з реорга­нізації висновком аудитора законом не передбачено.

Зміни до установчих документів юридичної особи, що не припиня­ється в результаті приєднання, підлягають державній реєстрації після державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті при­єднання в загальному порядку. Приєднання вважається завершеним з моменту державної реєстрації припинення юридичних осіб, що при­пиняються в результаті приєднання, та державної реєстрації відповідних змін до установчих документів юридичної особи, яка в результаті при­єднання не припиняється.

Державна реєстрація юридичної особи, яка утворена в результаті злиття або поділу, здійснюється в загальному порядку. Злиття вважаєть­ся завершеним з моменту державної реєстрації новоутвореної юридич­ної особи та державної реєстрації припинення юридичних осіб, що припиняються в результаті злиття. Поділ вважається завершеним з моменту державної реєстрації новоутворених юридичних осіб та дер­жавної реєстрації припинення юридичної особи, що припиняється в результаті поділу.

Державна реєстрація юридичної особи, яка утворена в результаті перетворення, здійснюється в загальному порядку. Перетворення вва­жається завершеним з моменту державної реєстрації новоутвореної юридичної особи та державної реєстрації припинення юридичної осо­би, що припиняється у результаті перетворення.

Реорганізація юридичної особи тягне певні приватноправові наслід­ки, основним з яких є, безумовно, універсальне чи парцелярне правонас-тупництво. Разом з тим існують певні істотні особливості у приватно­правових наслідках реорганізації юридичних осіб в окремих випадках, що потребують спеціального зазначення, а саме:

1. Відповідно до ч. 1 ст. 55 та ч. З ст. 69 Закону України «Про госпо­дарські товариства» внаслідок реорганізації юридичної особи, що була учасником ТОВ чи повного товариства, у її правонаступника (звичайно, якщо реорганізація призвела до припинення учасника товариства й

246 в-gfrO-

відповідні корпоративні права увійшли до підсумкового документа реорганізації щодо такого правонаступника) виникає переважне право на вступ до відповідного товариства.

а) відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 10.04.1992 р. № 2269-ХП та ч. З ст. 284 ГК ¹ Див.: База даних «Ліга: Закон», файл SD0718S5.LHT.

^Щ^247

реорганізація орендодавця не є підставою для зміни умов чи розірвання договору оренди. Цей же аспект, очевидно, охоплює й більш широкий зміст ст. 770 ЦК;

б) відповідно до ч. 4 ст. 32 Закону України «Про оренду землі» від

06.10.1998 р. № 161-XIV перехід права власності на орендовану земель­ ну ділянку до іншої особи, а також реорганізація юридичної особи - орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання договору, якщо інше не передбачено договором оренди землі;

в) відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України «Про концесії» від

16.07.1999 p. № 997-XTV реорганізація концесіонера - юридичної особи не є підставою для зміни умов або розірвання концесійного договору.