§ 7. Відповідальність юридичних осіб Стаття 96. Відповідальність юридичних осіб

Юридична особа відповідає за зобов'язаннями їїучасників (за­сновників), що пов'язані з її створенням, тільки у разі наступного схвалення їхніх дій відповідним органом юридичної особи.

7.1. Принципи відповідальності юридич­ної особи

л к. Цивільно-правова відповідальність юридичної особи є

одним з найскладніших і найсуперечливіших питань право-застосовчої практики. Важливими для застосування відповідальності юридичної особи є загальні принципи, на яких ґрунтується притягнення певного суб'єкта до відповідальності. Принцип повного відшкодування шкоди існує поряд і змикається з принципом поступового обмеження відповідальності засновників юридичної особи залежно від ускладнення її організаційно-правової форми. Принцип рівної відповідальності неза­лежно від суб'єкта права власності (державного, комунального або при­ватного) стикується з проявом принципу збереження майна, необхідно­го для державних та суспільних потреб, унаслідок чого деякі державні юридичні особи (казенні підприємства, державні установи) не відповіда­ють своїм майном за власними зобов'язаннями, а субсидіарну відпові­дальність за них несе держава. Отже, принципи відповідальності є склад­ними і такими, що взаємопроникають та мають взаємоузгоджуватися.

7.2. Юридична особа як самостійний учасник

цивільних відносин і самостійний суб'єкт

відповідальності

Юридична особа як самостійний учасник цивільних відносин є й самостійним суб'єктом відповідальності. Із цього слідує, що за загаль­ним правилом до механізму притягнення юридичної особи до відпо­відальності не залучаються інші особи, зокрема учасники, засновники,

працівники тощо.

Самостійна цивільно-правова відповідальність є однією з ознак юри­дичної особи, що є виразником її сутності і однією зі складових цивіль­ної дієздатності або як деліктоздатність юридичної особи.

Разом з тим із загального правила про самостійну відповідальність юридичної особи є винятки, на існування яких вказують частини 3,4 ст. 96, частини 2,З ст. 1172 ЦК. Зазначені винятки із загального прави­ла можуть бути передбачені законом, установчими документами юри­дичної особи,договором.

Про відповідальність інших осіб (крім юридичної особи) може йти­ся в таких випадках: (а) коли зобов'язання виникло до державної реє­страції юридичної особи, але воно пов'язано з її створенням: (б) коли учасники господарського товариства (ТОВ, ТДВ або AT) не повністю сплатили вартість вкладів/акцій, тобто не було повністю сформовано статутний капітал юридичної особи; (в) коли правочин, який згідно зі статутом AT потребує затвердження загальними зборами (ст.41 Закону «Про господарські товариства»), не було ними затверджено; (г) коли керівник юридичної особи або інша особа, яка діяла від його імені, вступаючи до договірних стосунків, мала в цьому власну зацікавленість, що негативно відбилося на майновому становищі юридичної особи.

7.3. Відповідальність учасників (засновників)

юридичної особи

Як перший відомий приклад залучення до механізму відповідальнос­ті юридичної особи інших осіб є відповідальність учасників (засновни­ків) юридичної особи.

У той час, коли учасники ТОВ не відповідають за боргами товариства,

несуть ризик збитків, пов'язаних з його діяльністю, в межах вартості

своїх вкладів (ч. 2 ст. 140 ЦК), то для повного та командитного товариств

124 ®фь%^

відповідальність повного учасника за боргами товариства є істотною ознакою в характеристиці цих різновидів господарських товариств.

Законодавчим підтвердженням можливості залучення учасників юридичної особи до цивільно-правової відповідальності останньої за її зобов'язаннями є, зокрема ст. 124, ч. 1 ст. 135, ч. З ст. 1172 ЦК.

Можливість залучення до відповідальності юридичної особи її учас­ників може бути передбачена й установчими документами першої, що прямо допускає ч. З ст. 96 ЦК.

Учасники несуть субсидіарну відповідальність за боргами юридичної особи, тобто якщо в останньої не вистачить майна, власником якого вона є, лише тоді притягуються до відповідальності учасники. Водночас в законо­давстві йдеться про солідарну відповідальність учасників (наприклад, повно­го товариства). Це означає, що по відношенню між собою їх відповідальність солідарна, а по відношенню до юридичної особи - субсидіарна.

Утім, не виключаються й ситуації, коли учасники відповідають за боргами юридичної особи під час її діяльності. Це буває у випадку, коли учасники, запобігаючи банкрутству юридичної особи, вносять кошти на погашення її заборгованості.

7.4. Відповідальність юридичної особи

за зобов'язаннями^ що виникли до її державної реєстрації внаслідок дій засновників

Окрему увагу ЦК приділяє регулюванню відповідальності юридич­ної особи за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації внаслідок дій засновників.

Безумовно, в подібних випадках можна говорити про відповідальність засновників за власними зобов'язаннями, оскільки на момент виник­нення останніх юридичної особи не існує. Проте наявність подібної норми в межах ст. 96 ЦК, тобто позначення відповідальності заснов­ників там, де йдеться про відповідальність юридичних осіб, не є випад­ковим, оскільки після схваленням юридичною особою цих правочинів, суб'єктом відповідальності за цими зобов'язаннями є сама юридична особа. Подібна ситуація є цілком логічною, оскільки виникнення цих зобов'язань було обумовлено певною метою - створенням юридичної особи, а тому майнові витрати за цими зобов'язаннями має вигодона-бувач - яким можна розглядати створену юридичну особу.

Коли зобов'язання було пов'язано зі створенням юридичної особи, то вона його стороною бути не могла, оскільки вона як суб'єкт права

існувала до державної реєстрації. Це може бути договір з адвока-про надання послуг зі створення юридичної особи, розробки її установчих документів тощо, договір на оренду приміщення, в якому „„зміщуватиметься апарат управління юридичної особи. І хоча За­коном «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців» (ст. 24) сьогодні не передбачається надання докумен­та про юридичну адресу, де розміщуватиметься створювана юридична особа, укладання такого договору ще до її державної реє­страції можливе. У такому разі орендарем буде засновник (заснов­ники), який укладатиме договір оренди на користь створюваної юридичної особи. Після державної реєстрації AT і схвалення дій за­сновника з укладення договору оренди відбувається заміна сторони в договорі за правилами статей 520-522 ЦК.

Відповідальність за цими зобов'язаннями несуть учасники юридичної особи як сторона відповідного договору, і їх відповідальність має солідар­ний характер (ч. З ст. 153 ЦК,ч. 1 ст. 12 Закону України «Про акціонерні товариства»). Між тим у подальшому можлива заміна суб'єкта відпові­дальності - із засновників на юридичну особу. Це, зокрема, передбачаєть­ся в ч. 2 ст. 12 вказаного Закону, а в абз. 2 ч. З ст. 153 ЦК встановлюється, що це здійснюється за рішенням загальних зборів акціонерів. Отже, оче­видним є загальний підхід: відповідальність за договорами, укладеними засновниками юридичної особи, може нести юридична особа.

7.5. Відповідальність учасників, які не повністю

внесли свої вклади/сплатили вартість своїх акцій

Коли учасники не повністю внесли свої вклади/сплатили вартість своїх акцій, тобто не було повністю сформовано статутний капітал юридичної особи, згідно з абз. 2 ч. 2 ст. 152 ЦК (а також ст.12 Закону

«Про

акціонерні товариства»), учасники у випадках, установлених

татутом, відповідають за зобов'язаннями юридичної особи в межах

внесеної частини вкладу/неоплаченої вартості акцій.

Увага! Слід звернути увагу на певну суперечність такого

виразу про відповідальність учасників/акціонерів, адже вони

відповідають не за боргами юридичної особи, а за своїми

власними боргами перед юридичною особою. Це стає очевидним,

Щ° з ясувати питання, хто був порушником та за якими

126 £*&**- \

зобов'язаннями. Виявляється, що порушником є учасник/акціонер за власними зобов'язаннями щодо сплати ним протягомроку вартості акцій. І нестиме він відповідальність перед юридичною особою, а не перед її кредиторами.

7.6. Відповідальність за договорами,

які не було затверджено загальними зборами

З приводу того, коли правочин, який згідно зі статутом AT потребує затвердження загальними зборами, не було ними затверджено, склалася різноманітна судова практика. Іноді суди визнавали такі правочини не­дійсними, але вже в п. 9.3 Роз'яснення Вищого господарського суду (на той час - Вищого арбітражного суду) від 12.03.1999 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» вказувалося, що відповідно до ст. 41 Закону України «Про господарські товариства» до компетенції загальних зборш AT віднесено затвердження (а не укладення) договорів, укладених на суму, що переви­щує вказану в його статуті. Тому якщо господарським судом буде з'ясовано, що статутом AT право органу цього товариства на укладення договору не обмежено, тобто такий орган підписав договір без порушення наданих йому повноважень, то лише факт незатвердження договору після його підписання не може бути підставою для визнання договору недійсним. Тоб­то в будь-якому разі відповідальність за такими договорами нестиме AT.

7.7. Відповідальність керівника AT або іншої особи, яка діяла від його імені, вступаючи в договірні відносини, мала в цьому власну зацікавленість, що негативно відбилося на майновому становищі AT

Згідно з ч. З ст. 92 ЦК орган юридичної особи або особа, яка виступає від її імені, зобов'язані діяти в іїітересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. При порушенні цього правила/принципу ч. 4 ст. 92 ЦК передбачається солідарна відповідальність членів колегіального органу юридичної особи та інших осіб, які відповідно виступають від її імені, за збитки, заподіяні ними цій юридичнії* особі.

При запровадженні до ЦК цієї норми до КЗпП відповідні зміни вне-ено не було. Тому, враховуючи ст. 9 ЦК і положення ст. 132 КЗпП, по­ширеним залишається підхід до матеріальної відповідальності будь-якого працівника (у тому числі й керівника або члена виконавчого органу юри­дичної особи) у межах середнього місячного заробітку. При цьому ви­кликає багато питань зіставлення цивільно-правової відповідальності та відповідальності за трудовим законодавством. Ця проблема є показовою для реформування всієї сукупності законодавства в Україні.

Отже, з наведених міркувань виходить, що і в цьому випадку відпові­дальність за укладеними договорами нестиме AT Навіть якщо ці догово­ри були збитковими для нього, їх невиконання тягне за собою відпові­дальність. А вже після цього в порядку регресу притягуватимуться до відповідальності відповідні посадові особи AT, про яких іїіілося вище.

7.8. Відповідальність засновників приватних

та дочірніх підприємств

Достатньо складним для правозастосовчої практики залишається пи­тання відповідальності засновників приватних та дочірніх підприємств.

Зазначені утворення мають статус юридичної особи, однак з огляду на їх особливості та суперечності їх правового регулювання може йтися про від­повідальність засновників цих підприємств. Передусім про це може зазна­чатися в установчих документах цих підприємств, хоча припущення про це маловірогідне. При вирішенні проблеми про відповідальність засновників вказаних підприємств у загальному порядку слід виходити з такого.

1. Потреба в закріпленні відповідальності для засновника(ів) при­ватного підприємства є нагальною у випадку, коли власником майна цього підприємства є засновник, адже в царині приватного права під­приємство, що не є власником, фактично не може бути реальним суб'єктом Цивільно-правової відповідальності. Виходячи з цього, логічно або ліквідувати саму законодавчу можливість створення приватних підпри-мств, або передбачати створення приватних підприємств виключно як ласників належного їм майна, або передбачити обов'язкову субсидіар-г відповідальність засновників приватних підприємств за зобов'язаннями нніх. Допущення ж того, що приватні підприємства і статутний італ не формуватимуть хоча б у мінімальному розмірі (як це перед-но для ТОВ та AT, учасники/акціонери яких не несуть відповідаль-за боргами цих товариств), і їх учасники не несуть відповідаль-

ності за боргами приватних та дочірніх підприємств - не відповідає загальній тенденції розвитку уявлення про юридичні особи.

Убачається, що критерієм залучення материнської компанії' до цивільно-правової відповідальності дочірнього підприємства має слугувати на­явність фактів активної участі першої в управлінні дочірнім підприєм­ством та повноважень щодо прийняття рішення стосовно майна дочірнього підприємства тощо.

Вплив материнської компанії на дочірнє підприємство не обмежуєть­ся правом на створення останнього та одержання майна після його ліквідації, а є більшим: материнська компанія впливає на прийняття рішень щодо відчуження майна дочірнього підприємства. Відтак, цілком логічним та справедливим буде висновок, що в таких ситуація материн­ська компанія має брати відповідний (еквівалентний) обсяг цивільно-правової відповідальності за діяльність дочірнього підприємства.

4. У питаннях відповідальності учасників (засновників) приватних та дочірніх підприємств за діяльність останніх є свого роду й зворотний бік, пов'язаний з тим, що як субсидіарні суб'єкти цивільно-правової відповідальності вбачаються вже й самі ці підприємства, однак вже за боргами учасників (засновників).

Такі ситуації пов'язані з тим, що певна алогічність сутності організаційно-правових форм таких юридичних осіб, як приватне та дочірнє підприємства, істотно впливає на ознаку самостійності цих учасників цивільних відносин. Відтак, як учасники (засновники) цих підприємств залучаються до виконання обов'язків створених ними під-

ємств, так і останні мають залучатися в певному порядку до відносин відповідальності своїх учасників (засновників).

Прикладом є притягнення до субсидіарної відповідальності дочірньо-о підприємства за боргами материнської компанії-банкрута. У противному разі після ліквідації материнської компанії залишиться існувати дочірнє підприємство, яке не матиме засновника. Іноді на практиці для уникнення подібних казусів приватні та дочірні підприємства залучаються до відпо­відальності за боргами їх учасників (засновників). Для вирішення цієї проблеми необхідний аналіз кількох понять через їх зіставлення.

Так, ст. 26 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»¹ встановлюється, що до скла­ду ліквідаційної маси включаються всі види майнових активів банкрута, які належать йому на праві власності або повного господарського віда­ння, за окремими винятками. Як майнові активи Закон визначає майно та майнові права.

Використання цієї норми не дає вичерпної відповіді на питання про можливість притягнення до відповідальності дочірнього підприємства за боргами материнського, оскільки важливо не тільки те, чи має материнське підприємство майнові права по відношенню до дочірнього, але й те, які це майнові права. Адже в наведеній нормі вказується, що до складу ліквіда­ційної маси включаються майнові активи, що належать банкруту на речо­вих правах (власності або господарського відання) і нічого не зазначаєть­ся ані про договірні, ані про корпоративні права. Навряд чи взагалі такий підхід є вірним, оскільки до активів належать і права вимоги.

5. Майно ж у материнського і дочірнього підприємств, безсумнівно, різне, незалежно від права, на якому воно передане дочірньому підпри­ємству - у власність чи господарське відання (як це сьогодні поширене на практиці). А відтак, повинна діяти норма про самостійну майнову відповідальність материнського підприємства і неможливість притяг­нення до відповідальності дочірнього за його боргами.

Водночас таке міркування викликає складнощі при визначенні долі дочірнього підприємства, адже воно настільки тісно пов'язане з материн­ським, що після припинення останнього самостійно існувати не може.

Між тим не викликає сумнівів і те, що материнське підприємство має по відношенню до дочірнього майнові права як в тому випадку, коли воно є власником майна дочірнього підприємства, так і тоді, коли дочірнє під-

відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 42-43. - Ст.378.

ізо &&«**

приємство вважається власником, а материнське залишає за собою кор­поративне право на управління створеним ним підприємством. При тако­му підході застосування ст. 26 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» приводить до діаметрально протилежного висновку про можливість притягнення до відповідальності дочірнього підприємства за боргами материнського.

Таке становище викликає багато непорозумінь і неминуче приводить до напівправомірних способів вирішення проблем правового статусу дочірнього підприємства. Це стає можливим через відсутність належно­го правового регулювання, тим більше, що чинне законодавство України не містить перешкод до перетворення в процесі банкрутства дочірніх підприємств на інші види, незалежні від материнського. Так, у Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» установлюється низка заходів, покликаних зберегти майно боржника від необгрунтованого відчуження не в інтересах креди­торів. Проте ані в п. 13 ст. 13 зазначеного Закону, в якій передбачається перелік дій керівника або органу управління боржника, які вони здійсню­ють виключно за погодженням з розпорядником майна, ані в ст. 17 щодо повноважень керуючого санацією заборон проти прийняття рішення про зміну статусу дочірнього підприємства не міститься.

Неможливо однозначно стверджувати, що передбачений в них механізм укладення угод щодо розпорядження майном боржника, балансова вартість якого складає понад один відсоток балансової вартості активів боржника або визнання недійснимиугод боржника, у тому числі укладених до прийнят­тя господарським судом рішення про санацію, поширюються на заборону перетворення дочірнього підприємства з метою уникнення від урахування його майна в ліквідаційній масі материнського підприємства.

Дійсно, при перетворенні дочірнього підприємства не відбувається розпорядження майном боржника в розумінні цього Закону, оскільки майно дочірнього підприємства належить останньому. Проте, якщо уповноваженими органами материнського підприємства приймається таке рішення відносно надання права власності дочірньому підприємству на закріплене за ним майно з можливістю подальшого перетворення вже за рішенням самого дочірнього підприємства на якийсь інший вид підприємства, то тим самим здійснюється розпорядження власністю материнського підприємства.

Відповідь на питання, чи можливо звернути стягнення на майно до-• нього підприємства, тісно пов'язана з попередніми висновками про авовий режим майна останнього і з розумінням поняття майнових і корпоративних прав.

Ситуація І.Якщо дочірнє підприємство є власником свого майна, а материнське має по відношенню до нього корпоративні права, то вони повинні реалізуватися у складі ліквідаційної маси:

а) якщо дочірнє підприємство створено у формі AT, практично не виникає питань щодо реалізації його акцій, які належать материнському підприємству;

б) якщо дочірнє підприємство являє собою ТО В, права материнсько­ го підприємства як учасника слід реалізувати з урахуванням вимог ст. 53 Закону України «Про господарські товариства», п. 12 ст. 17, п. 2 ст. 19 і п. 6 ст. ЗО Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Отже, слід ураховувати пере­ важне право учасників товариства на придбання частки (її частини) учасника, яким є материнське підприємство, пропорційно їх часткам у статутному фонді товариства або в іншому погодженому між ними розмірі. При відсутності бажань учасників на придбання цієї частки вона може реалізуватися на конкурентних засадах;

в) якщо дочірнє підприємство визначене як власник майна, що має одного засновника - материнське підприємство, якому відповідно на­ лежать 100 відсотків корпоративних прав по відношенню до дочірньо­ го підприємства, ці права слід реалізувати на конкурентних засадах. Особа, що придбає ці корпоративні права, набуде права засновника Дочірнього підприємства.

Ситуація 2. Якщо дочірнє підприємство не є власником свого майна, а материнське має по відношенню до його майна право власності, мож­ливо ставити питання про:

^aJ реалізацію майна дочірнього підприємства на конкурентних за­ездах як власності материнського, у результаті чого дочірнє підприємство припинить своє існування. Однозначне застосування цього способу ирщіення проблеми потребує доповнень п.2 ст. 19 Закону України «Про Дновлення платоспроможності боржника або визнання його банкру-

^Іл) оскільки в ньому йдеться тільки про цілісний майновий комплекс

'РЖника. Тобто поняття «інших прав, які належать боржнику, за ви-

нятком прав і обов'язків, які не можуть бути передані іншим особам» потребує деталізації. До його складу слід включити право власності на майно дочірнього підприємства;

б) ліквідацію дочірнього підприємства через неможливість його існу­вання без материнського. У такому випадку становлять труднощі визна­чення підстав для його ліквідації і співвідношення порядку задоволення вимог кредиторш дочірнього і материнського підприємств. Вбачається за можливе застосувати таку підставу для ліквідації дочірнього підприємства, як закшчення строку, на який його було створено, але варто зауважити, що вона стосується добровільної, а не примусовоїліквідації. Дшсно, ство­рення дочірнього підприємства, що має одного засновника, який є влас­ником його майна, обумовлює пов'язаність і строку існування дочірнього і материнського підприємств. Зрозуміло, що при цьому робиться певне припущення, яке потребує конкретизації в чинному законодавстві.

Увага! При ліквідації дочірнього підприємства на зазна­ченій підставі слід ураховувати, що його майно буде спрямо­ване на задоволення вимогу першу чергу його членів трудово­го колективу, за його платежами до бюджету і розрахунками з його кредиторами, тобто з дотриманням вимог cm. 112 ЦК. І тільки кошти, що залишилися після проведення розрахунків з кредиторами дочірнього підприємства, можуть направлятися на задоволення вимог кредиторів материнського.

Навряд чи останній запропонований спосіб вирішення проблеми стосунків «материнське - дочірнє» підприємство можна визнати при­йнятним, оскільки він не забезпечує задоволення вимог кредиторів материнського і не зберігає існування дочірнього підприємства як юридичної особи, що знаходиться в правовідносинах зі своїми креди­торами, які не зацікавлені в його ліквідації. До того ж, воно могло б достатньо прибутково працювати і в подальшому.

Слід також відзначити, що дочірнє підприємство в останньому ви­падку не відповідатиме за боргами материнського, а несе ризик свого існування як пов'язане з ним.

Структурні підрозділи (філії, представництва), не є самостійним, субсидіарним чи іншим суб'єктом відповідальності за юридичну особу, оскільки учасниками цивільних відносин можуть бути лише особи. Подібне твердження неспростовне й у тих випадках, коли зазначені та інші

_шгпурні підрозділи юридичної особи мають власний код державного „У _окремий баланс, рахунки в банківській установі тощо. Ці струк-vvni підрозділи юридичної особи не є суб'єктами в розумінні положень 2 ЦК України, а тому не можуть відповідати взагалі.

7.9- Особливості цивільно-правової відповідальної юридичних осіб; щодо яких або щодо майна

яких наявна заборона (мораторій)

Потенційними суб'єктами цивільно-правової відповідальності можуть бути юридичні особи, механізм притягнення яких до такої відповідаль­ності обумовлений рядом обмежень чи застережень. Одним з таких обмежень є застосування мораторію щодо задоволення вимоги креди­торів або щодо окремих суб'єктів, або щодо їх майна.

Прикладами дії мораторію щодо майна окремих видш юридичних осіб є:

Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» від 29.11.2001 p., згідно з яким встановлено мораторій на за­стосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків;

Закон України від 15.01.2009 р. «Про мораторій на відчуження від редакцій державних та комунальних засобів масової інформації при­міщень та майна».

Увага! Учинення нотаріальних дій при визначенні порядку чи фактичному притягненні зазначеного кола суб'єктів до цивільно-правової відповідальності потребує врахування по­ложень зазначених нормативно-правових актів, що встанов­люють обмеження в застуванні цього інституту.

7.10. Особливості цивільно-правової відповідаль­ної юридичних осіб публічного права

часниками цивільних відносин можуть бути також юридичні особи

У лічного права, основною проблемою участі яких у цих відносинах

' ^ш,° ^в°ни не є власниками належного їм майна, що значною мірою

аднює процес притягнення цих осіб до цивільно-правової відпо-

^ВіДальності.

^{^4 в^Р5м-}

Порядок та обсяг цивільно-правової відповідальності цих осіб без сумнівів потребує належного врегулювання. При цьому потребує вдо­сконалення залучення цих осіб до відповідальності як за зобов'язаннями держави Україна, територіальної громади, що в загальних рисах перед­бачена в статтях 174,175, 1173-1177 ЦК, так і за свого роду власними зобов'язаннями.

З метою узагальнення судової практики господарських судів Вищий господарський суд України Листом від 27.06.2001р. № 01-2.2/165 «Що­до відповідальності юридичних осіб, за якими майно закріплено на праві оперативного управління» зазначив на певному механізмі цивільно-правової відповідності окремих видів юридичних осіб публічного пра­ва - державних установ та казенних підприємств, у яких майно пере­буває на праві оперативного управління.

Відповідно до цієї правової позиції ВГСУ юридична особа, що фінан­сується власником, і за якою майно закріплено на праві оперативного управління (установа, казенне підприємство), відповідає за зобов'язаннями коштами, які є в її розпорядженні. У разі їх недостатності, відповідальність за її зобов'язаннями несе власник відповідного майна.

7.11. Умови притягнення юридичної особи до відповідальності

Умовами притягнення юридичної особи до відповідальності є: про­типравна поведінка; негативні наслідки, які нею спричинені; відтак -причинний зв'язок між ними; вина. Не вдаючись до характеристики кожної з них, розглянемо найважливіші моменти.

Усі зазначені умови виявляються та доводяться стосовно юридичної особи як сторони за договором, невиконання якого (або неналежне ви­конання) і тягне за собою її відповідальність. Тому викладене вище сто­совно суб'єкта відповідальності, яким є юридична особа, а не її учасники (засновники, акціонери), якраз і підтверджується ще й аналізом умов притягнення до відповідальності конкретної особи, тобто визначення належного відповідача. Учасники/акціонери ніяк не проявляють і не можуть демонструвати свою протиправну поведінку у відносинах з контр­агентами юридичної особи. Навіть якщо, скажімо, договір з

боку AT було

укладено головою правління, який є й акціонером, то відповідати за цим договором буде AT, а не його акціонер, який уклав цей договір.

Учасники/акціонери не мають до цих процесів жодного відношен-

скільки відсутній безпосередній причинний зв'язок між наслідком

вопорушення, яке вчинила юридична особа, та протиправними

ями які призвели до нього, оскільки це були не їх дії, а дії юридич­ної особи.

Дещо по-іншому це відбувається в повних та командитних товариствах, в яких повні учасники діють активно і діють від імені юридичної особи.

Аналогічні розсуди можна навести й стосовно вини. Очевидно, що учаснику/акціонеру не можна аж ніяк поставити за вину те, що юри­дична особа притягується до відповідальності, за виключенням вказаних вище випадків (повного товариства, командитного товариства, залеж­ного товариства/дочірнього підприємства).

7.12. Негативні наслідки при відповідальності

юридичної особи

Негативні наслідки, які були спричинені протиправною поведінкою, також мають бути в юридичної особи. Вони проявляються у зменшен­ні її майна внаслідок сплати ним коштів як відповідачем. Це може потягти за собою необхідність зменшення розміру статутного капі­талу ТОВ та AT за правилами, передбаченими в ч. З ст. 155, ст. 157 ЦК, якщо вартість чистих активів буде меншою за розмір статутного ка­піталу. Найнегативнішим наслідком для юридичної особи може бути її ліквідація або якщо вартість чистих активів буде меншою за статут­ний капітал, який і так є мінімальним чи стане нижче мінімального при виконанні вимог ст. 155 ЦК, або в разі банкрутства юридичної особи. У першому випадку це може призвести до зниження курсу акцій, а в другому - взагалі до неможливості їх продати внаслідок їх знецінення.

Ьезумовно, це не може не відбитися на майновому становищі учас-

иків/акціонерів, які таким чином утрачають свої кошти, що були

кладені в акції. Однак такі негативні для них наслідки могли й не бути

езультатом протиправних дій, які були просто ризиковими, оскільки

и є підприємницька діяльність, яку здійснює AT. Акціонери ж, вкла-

^ чи кошти в акції, були про це поінформовані. Аналогічна ситуація

икає й в ТОВ. Звичайно, що в повних та командитних товариствах

овідальність цих юридичних осіб безпосередньо відбивається на

вому становищі повних учасників, про що йшлося вище.

7.13. Процесуальні питання відповідальності осіб, які діяли від імені AT та своїми діями завдали збитки товариству

Цікавими є процесуальні питання щодо відповідальності осіб, які діяли від імені AT та своїми діями завдали збитки товариству.

Відповідно до положень ч. 4 ст. 92 ЦК такі збитки повинні бути від­шкодовані. Однак ці положення мають вкрай обмежену сферу застосу­вання, оскільки не можуть застосовуватися до випадків прийняття ко­легіальними органами юридичної особи рішень про укладення договорів, а тим більше - інших господарських рішень. Вони застосо­вуються тільки при порушенні членами виконавчого органу юридичної особи своїх обов'язків щодо представництва.

Утім, у будь-якому випадку відповідальність перед кредиторами за дії посадових осіб юридичної особи за укладеними нею договорами (або за інші дії) нестиме сама юридична особа. Лише після відшкодування нею шкоди третім особам - контрагентам за правилами ЦК починає діяти правило ч. 4 ст. 92 ЦК. Це вказує на те, що настає регресна відповідальність. Передувати цій регресній відповідальності повинні положення статей 35, 36 ЦПК, за якими у справі, де юридична особа була відповідачем за по­зовом кредитора щодо відповідальності, особи, які діяли від імені цієї юридичної особи, в обов'язковому порядку повинні притягатися до учас­ті у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог, на сторо­ні відповідача. У даному випадку їх участь у такій справі передбачається двома умовами: по-перше, рішення у справі може вплинути на їх права і обов'язки щодо відповідача, у якого може виникнути право вимоги до цієї третьої особи, по-друге, їх обов'язок у процесі довести, що їхні дії, внаслідок яких виник судовий спір, є законними.

У літературі правова суть відповідальності працівника перед юридичною особою є дискусійною. Є бачення, що вона не має регресного характеру, оскільки юридична особа відповідає за свої дії, які виражаються у винних діях її працівників¹. Є й протилежне: що таку відповідальність слід визна­ти як регресну, розмір відшкодування за якою визначається законодавством, що регулює відносини працівника з юридичною особою - трудовою, корпоративною, цивільною. Так, статті 132, 134 КЗпП, як і ст. 1191 ЦК, вказують саме на регресний характер відповідальності винної особи, яка завдала шкоди, перед особою, яка цю шкоду відшкодувала. Це суть права

¹ Див.: Кравчук В.М. Корпоративне право. - К.: Істина, 2005. - С.132.

ротної вимоги (регресу). При цьому юридична особа відшкодовує AV саме за дії їхніх працівників, а підприємницькі товариства - за дії • іх учасники* під час здшснення підприємницької діяльності від імені вариства (ст. 1172 ЦК), а не за свої дії. Тобто юридична особа відшко-_овує шкоду, яку не завдавала, і цією особою є працівник (учасник). Цю відповідальність можна ще назвати делегованою законом відповідальніс­тю адже законом фактично визнається, що вина працівника є виною юридичної особи, однак дії вчинялися не юридичною особою.

Не виникає питання щодо суб'єктного складу сторін у судовому спорі, коли юридична особа пред'являє регресний позов до осіб, винних у спри­чиненні збиткш юридичній особі, які нею відшкодовано кредитору. По­зивачем буде юридична особа, а відповідачем - посадова особа, яка діяла від імені юридичної особи,, і у справі вона виступає як фізична особа.

Однак, як правило, особою, яка завдала шкоди юридичній особі за вка­заних вище обставин, є посадові особи (кершники) цієї юридичної особи, які й повинні подати до суду позов (тобто до себе). Таких випадків судова практика не знає (мається на увазі розгляд справи по суті з ухваленням рішення, оскільки позови подаються, однак провадження у справі не від­кривається на підставі п. З ч. З ст. 121 або п. 1 ст. 122 ЦПК, а якщо про­вадження у справі відкрите, то воно закривається на підставі п.1 ст. 205 ЦПК, або позов залишається без розгляду згідно з п. 2 ст. 207). На жаль, ані закони «Про господарські товариства» та «Про акціонерні товари­ства», ані процесуальні закони (ЦПК, ГПК) не надають права учасникам/ акціонерам пред'явити такі вимоги до суду в інтересах юридичної особи.

В інших країнах для таких випадків застосовується конструкція не­прямого (похідного) позову, тобто позову акціонера, що подається в інтересах товариства про притягнення посадових осіб цього товариства До відповідальності у випадках, передбачених законом¹. Зокрема, у США, -Японії, Канаді та деяких європейських країнах право на пред'явлення похідного позову розглядається як одне з важливих суб'єктивних кор­поративних прав міноритарного акціонера, яке забезпечує його мож-

априклад, у Рф інститут похідного позову ґрунтується на нормах ч. З ст. 53 ЦК РФ та -т. /1 Федерального закону РФ «Про акціонерні товариства» від 26.12.1995 р. Разом з в російській юридичній літературі неодноразово відмічалось, що відповідне про­хальне законодавство не передбачає процесуального порядку розгляду вказаних вів, тому відповідної судової практики практично не має. З цього питання див.: _п ^{онин г}-°- Групповые иски. - И.: Изд-во НОРМА, 2001. - С. 45-47; Чугунова ЕМ. зводные иски в гражданском и арбитражном процессе: Автореф. дис. ... канд. ^ЮРИД. наук. - Екатеринбург, 2003. - С. 4,6,11.