Синтаксичний статус апеляції (звертання)

Данилюк В.В., керівник ст. викл. Леонова Н.В.

Національна металургійна академія України

Практично з самого початку використання у граматичних описах поняття „звертання” з'являються й праці, автори яких, намагаючись втиснути різні види апеляції у поняття так званого звертання, жодним чином не пов'язаного з реченням, що його оточує, усвідомлювали неможливість такого процесу й вдавалися до спроб особливого тлумачення окремих проявів апеляції. Поступово в мовознавстві сформувалася думка про синтаксичну поліфункціональність проявів апеляції, про доцільність їх трактування як елементів з польовою структурою й відповідно такого ж опису. У сучасній лінгвістиці співіснують способи репрезентації конкретних проявів апеляції як так званих „звертань”, тобто елементів, вставлених у речення, але ніяк з цим реченням не пов'язаних. Такий погляд переважав у граматичних працях XIX століття та є основним у навчальній літературі до цього часу. Поряд з цим у XX столітті поширився погляд на більшу або меншу частину проявів комплексу апеляції як на особливий різновид речення, що значно розширювало можливості граматичного інтерпретування аналізованих компонентів, дозволяло подолати однобокість та вузькість раніше схарактеризованого погляду.

Серед усталених у мовознавстві точок зору на синтаксичний статус вокатива як репрезентанта предметної частини змісту апеляції (традиційна наука переважно користується терміном „звертання”) можна виділити той, що прийнято називати традиційним. За ним „звертання” - це елемент, що є чужим для речення, у яке просто вставляється і відповідно не пов'язаний ніякими зв'язками ні з цілим реченням, ні з його членами. Найкатегоричніше цей погляд сформулював О.М. Пєшковський, який відніс звертання до елементів „внутрішньо чужих реченню, що дало їм притулок, подібно до кулі, що потрапила у організм”.

Надалі подібний погляд переважав в російських, а відтак і українських граматичних описах, хоча досить часто його прибічники вдавалися до певних застережень, зауважень, які свідчать про неможливість увібгати всі наявні прояви звертання в прокрустове ложе його проголошуваної асинтаксичності. Зокрема, О.М. Пєшковський стверджував: „речово звертання може бути тіснішим чином зв'язане з мовленням, що залишилося.”

Деякі аспекти стилістики сулм

Резнік М.О., керівник ст. викл. Леонова Н.В.

Національна металургійна академія України

У наш час активно розвиваються різні напрями лінгвістичних досліджень: комунікативна лінгвістика, прагмалінгвістика, антропоцентрична лінгвістика. Посилюється увага до проблем функціональної стилістики, а саме до застосування функціонально-стилістичного підходу під час розгляду мовних явищ, який “передбачає вивчення мовних одиниць різних рівнів у процесі їхнього реального використання в певній комунікативній ситуації”.

Будь-який мовний текст належить до конкретного функціонального стилю. “Поняття тексту, текстової схеми, – зазначає С. Єрмоленко, – стосується стилю як цілісності, як певного динамічного явища, процесу, підпорядкованого комунікативним намірам, меті мовця”. Природа функціональних стилів зумовлена об’єктивною реальністю, але принципи виокремлення та класифікації функціональних стилів значною мірою залежать від погляду того чи іншого дослідника. “Те, що різні мовні засоби по-різному застосовуються у різних сферах спілкування, у різних сферах мовленнєвої діяльності – це безперечний факт, – пише Д.Шмельов, – він підтверджений численними спостереженнями над функціонуванням самої мови в суспільстві. Внаслідок цього виділення і визначення функціональних різновидів мови зумовлене об’єктивною дійсністю існування мови і не може залежати від сваволі дослідника. Але в самій мові не дано безпосередньо (виділив Д. Шмельов) критеріїв того, що ми можемо визначити як “функціональний стиль”

Лінгвісти одностайно констатують наявність у мові різних функціональних стилів. Розбіжності виникають у підходах до з’ясування характеру й ролі тих чинників, що формують функціональний стиль. Сьогодні існують різні підходи до класифікації функціональних стилів, кількість цих стилів та їх назви не збігаються. Академік В. Виноградов ґрунтується на суспільних функціях мови – спілкування, повідомлення та впливу, внаслідок чого розрізняє такі стилі: ужитково-побутовий стиль (функція спілкування); ужитково-діловий, офіційно-документальний і науковий (функція повідомлення); публіцистичний і художньо-белетристичний (функція впливу). У сучасній стилістиці одночасно існують понад шістнадцять стилістичних моделей.