4. Конкуренція позовів

4.1. При заявленні позову про повернення одній стороні речі, отриманої другою стороною недійсного правочину, вбачається схожість з віндикацією. Остання усталено розуміється як позов неволодіючого власника до володіючого невласника. А оскільки право власності за недійсним правочином не перейшло, бо він не породжує тих наслідків, на які був спрямований, то володіє майном невласник. Тому виходить, що заявляється віндикаційний позов у той час, коли мав би заявлятися реституційний згідно з ч. 1 ст. 216 ЦК України.

Однак можливі й інші міркування. Частина 1 ст. 216 ЦК України надає сторонам правочину право діяти відповідним чином, аби повернути собі все передане за недійсним правочином. Але те, як саме це зробити, може вирішувати кожна особа на свій розсуд, тобто прийняти рішення, який позов їй вчиняти.

4.2. Слід зазначити, що проблематика співвідношення різних видів позовів, конкуренція позовних вимог є надто складною. Щодо реституції та віндикації, то звертає на себе увагу те, що превалює підтримка добросовісного набувача навіть у випадках, коли заявлені реституційні вимоги²⁸⁰. Однак погодитися з цим важко з таких підстав.

Увага! Реституція може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається в його сторони. Як тільки це майно переходить до третьої особи, уже йдеться не про реституцію, а про віндикацію. При цьому для останньої важливе значення має добросовісність набувача.

4.3. До того ж варто згадати, що реституція покликана відновити колишнє становище, а мети захисту права власності вона не переслідує. Можна сказати, що реституція відповідає більшою мірою призначенню захисту володіння, що не виключає того, що вимагати захисту може не тільки добросовісний набувач, але й недобросовісний²⁸¹.

Увага! Часто виходить, що особа, яка добросовісно набула майно, захищена більшою мірою, ніж власник, який його передав за недійсним правочином.

Власник, який передав майно за недійсним правочином далеко не завжди може витребувати його від добросовісного набувача, а лише коли він це майно передав на підставі правочину з вадами волі (під впливом обману, погрози тощо). Адже в цих випадках він доведе, що відчужував майно поза волею, а саме це є умовою повернення власнику майна, що передбачена ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Якщо ж виявляться інші порушення дійсності правочину (наприклад, вимог до його суб’єктного складу, коли правочин вчинено недієздатною особою), а майно вже перейшло від набувача за недійсним правочином до третіх осіб, то повернути його стає майже неможливим. Проте недієздатна особа не є виразником своєї волі, бо вона не усвідомлює значення своїх дій. Тоді правочини, вчинені такими особами, мають вважатися не тільки такими, що мають вади суб’єктного складу, а й такими, що мають вади волі. Виходить, що можна вести мову про віндикацію.

4.4. Отже, презумпція правомірності правочину (ст. 204 ЦК України) є тим каменем спотикання, до якого звертаються, аби завадити захисту власника. Вона часто спрацьовує не на користь, а являє собою зворотне. Покликана захищати цивільний оборот, у дійсності (особливо в сучасні, далекі від додержання правових засад, часи) ця презумпція використовується для того, щоб унеможливити для власника захист його прав. Приклади численні: вчиняється правочин з порушенням умов дійсності правочинів, майно за яким декілька разів перепродається, й останній його володілець, посилаючись на свою добросовісність, стає власником на підставі ст. 330 ЦК України. А власник цього майна (відчужувач за недійсним правочином) вважається таким, що діяв за своєю волею і, хоча й мали місце правопорушення, то вони вже втратили своє значення, бо ніяких наслідків не породили.

4.5. Наскільки є вірним таке твердження? Справді, недійсний правочин не породив права власності в набувача на майно, одержане ним за недійсним правочином. Незважаючи на це, набувач його відчужив. Добросовісний набувач придбав майно не у власника, і це також містить вади, бо можна передати лише право, котре маєш, а якщо відчужувач власником не був, то й право власності передати не міг. Попри це, право власності в добросовісного набувача виникає, але не на підставі правочину, а внаслідок прямої вказівки закону і факту наявності в нього майна, переданого йому особою-невласником. Так чи інакше, але наслідки існують, вони нівелюють правопорушення і є свідченням того, що правопорушення породжує право, як це не парадоксально.

Більше того, це вимушує замислитися й ще над одним питанням: чи можна стверджувати, що при цьому матиме місце правомірне і добросовісне володіння, адже воно виникло з правопорушення, бо недійсний правочин є правопорушенням? Тоді може виникнути сумнів і щодо можливості набуття права власності на це майно зі спливом набувальної давності.

Увага! У таких випадках стає зрозуміло, що хоча цивільний оборот вимагає впевненості в тому, що відчужувач речі мав право на такі дії, а також при безперечності необхідності захисту добросовісного набувача, однак слід ураховувати й те, що нехитрі дії з перепродажу майна дозволяють залишити власника абсолютно не захищеним. Адже він позбавляється як права на віндикацію, так і можливості заявляти про реституцію. У нього залишається лише право на відшкодування збитків, що само по собі не видається ефективним способом захисту його права.

4.6. Ще одне застереження: «реституція» – це повернення, тобто взаємне повернення майна, переданого за недійсним правочином. Однак за ГК допускається й одностороння реституція, тобто коли лише одній стороні правочину повертається передане нею майно, а з іншої все, що мала б вона отримати, стягується в дохід державного бюджету. На підтримку односторонньої реституції висловлювалися й цивілісти²⁸². Однак схвалити таку позицію не можна, оскільки вона не вписується в приватноправові засади, на яких ґрунтується ЦК України. Навіть якщо вести мову про конфіскацію, що настає в певних випадках правопорушень, яких припустились сторони правочину, то вона застосовується як окремий наслідок недійсності правочинів, а не як одностороння реституція.