2. Види недійсних правочинів

2.1. Виявлення неправомірності дій осіб відбувається як шляхом зіставлення правочину і вимог закону без звернення до суду (у випадку нікчемності правочинів), так і судом зі з’ясуванням і доведенням того, щó потягло за собою недійсність правочину (для оспорюваних правочинів). У цьому якраз і полягає істотна різниця між двома названими видами недійсних правочинів.

2.2. Отже, нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не потрібно рішення суду (ч. 2 ст. 215 ЦК України).

У ЦК України відсутня окрема стаття, в якій би перелічувалися всі нікчемні правочини, але за текстом ЦК можна відшукати норми про нікчемність тих або інших правочинів.

Нікчемними ЦК України та інші закони визнають такі правочини: (1) вчинені з порушенням їх форми насамперед нотаріального посвідчення (статті 219, 220 ЦК), а в окремих випадках – простої письмової форми; (2) вчинені без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224 ЦК); (3) які порушують публічний порядок (ст. 228 ЦК); (4) вчинені малолітніми особами (ст. 221 ЦК); (5) вчинені недієздатними особами (ч. 1 ст. 226 ЦК).

За ч. 2 ст. 207 ГК України нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що:

виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов’язану сторону певних обов’язків;

допускають односторонню відмову від зобов’язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;

вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

2.3. На відміну від нікчемного, оспорюваний правочин визнається недійсним лише судом, якщо одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, установлених законом (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Ураховуючи загальне правило про презумпцію правомірності правочину, виходить, що діє загальне правило: оспорюваний правочин є дійсним, доки ніхто не доведе зворотне. Отже, поки ніхто не звернеться до суду, і не буде прийняте рішення про визнання правочину недійсним, він буде дійсним і наслідки, породжені ним, є юридично значущими. Хоча великою мірою тут явна суперечність законодавства, оскільки такі правочини є одночасно дійсними і одним з видів недійсних правочинів²⁵⁰.

Увага! На відміну від нікчемного правочину, є причини для спору з приводу дійсності правочину, який оспорюється.

Вони досить різноманітні. Це і помилка (ст. 229 ЦК України), і обман (ст. 230 ЦК України), і насильство (ст. 231 ЦК України), й інші вади волі, суб’єктного складу, мети правочину. ЦК України окремо регулює певні підстави для оспорення правочинів (статті 222, 223, 225, 227, 229–233), хоча вичерпного переліку підстав не надає. Це означає, що будь-який правочин може опинитися під загрозою недійсності, тобто будь-який правочин можна оспорити, якщо він не відповідає вимогам дійсності правочину (ст. 203 ЦК).

Увага! Виключення становить недодержання вимог щодо форми правочину (ч. 4 ст. 203 ЦК України), адже якщо правочин усупереч вимозі закону не посвідчено нотаріально, то він буде нікчемним. Недодержання ж простої письмової форми правочину за загальним правилом не має наслідком його недійсність, а позбавляє сторони права посилатися на показання свідків для доведення факту вчинення правочину (ч. 2 ст. 218 ЦК України).

2.4. Законодавець установив правило, що тільки оспорювані правочини визнаються недійсними судом, а нікчемні самі по собі є правопорушенням, яке не вимагає доведення цього в судовому порядку.

Втім, незважаючи на такі здавалось би прості правила, у реаліях має місце їхнє перекручення. Переважно це має місце в практиці господарських судів, які ще до прийняття ЦК України 2003 року підтримували позицію, що в будь-якому разі (не важливо, чи правочин оспорюється, чи він нікчемний) слід заявляти позов про визнання його недійсним²⁵¹. Це було явним резонансом з позицією ВСУ, який додержувався прямо протилежної думки²⁵².

І ГК України допускає визнання недійсним будь-якого правочину. Щоправда, у ст. 207 цього Кодексу йдеться про недійсність господарських зобов’язань, але зміст цієї статті свідчить якраз про те, що в ній ідеться не про зобов’язання у звичайному його розумінні як правовідносин, а про правочин, яким започатковується це зобов’язання.

Враховуючи численні помилки та вади юридичної техніки в ГК України, потрібно цю статтю розцінювати як таку, що містить інший підхід, ніж передбачений у ЦК України щодо недійсності правочинів. Так, у ч. 1 ст. 207 ГК передбачається недійсність тих господарських зобов’язань, що не відповідають вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, тобто тут міститься та підстава недійсності правочину, що й в ст. 228 ЦК. Однак за ЦК України цей правочин нікчемний, а за ГК України він визнається недійсним судом. Крім того, прямо про можливість визнання недійсною «нікчемну умову господарського зобов’язання» вказується в ч. 2 ст. 207 ГК України. Як й інші численні суперечності між ЦК та ГК України, це породжує різну судову практику.

На підтримку можливості заявлення позову про визнання нікчемного правочину недійсним зважали на те, особа може обирати будь-який спосіб захисту своїх прав, і якщо вона хоче заявити позов про визнання нікчемного правочину недійсним, то перешкод для цього не має бути²⁵³. Тим більше, як вказують судді, є формальні підстави для цього, бо норма ст. 16 ЦК України, якою передбачається як один зі способів захисту визнання правочину недійсним, не обмежується тільки оспорюваними правочинами, а відтак цей спосіб захисту може застосовуватися і для нікчемних правочинів²⁵⁴.

Дещо модифікованою є пропозиція вважати нікчемний правочин таким, що не порушує право, а тільки є підставою для заперечення однією особою права іншої особи. Тому позов про визнання недійсним нікчемного правочину вчиняється з метою захисту не порушеного права, а такого, що оспорюється²⁵⁵.

З цим перекликається обґрунтування можливості заявлення позову про визнання нікчемного правочину недійсним тим, що він вчиняється не для захисту порушеного суб’єктивного права, а є способом захисту охоронюваного законом інтересу²⁵⁶.

На розвиток цього заявляється, що позов визнати нікчемний правочин недійсним насправді має предметом встановлення факту, з яким закон пов’язує настання нікчемності правочину²⁵⁷. При цьому вказується, що такий позов є декларативним і спрямований на констатацію судом нікчемності як вже існуючого стану²⁵⁸, і що це рішення необхідне, оскільки тільки суд може встановити умови, які відповідно до закону тягнуть за собою недійсність правочину²⁵⁹.

2.5. Однак рішення суду не є підставою для недійсності нікчемних правочинів, бо вони не судом визнаються недійсними, а є такими із самого їх вчинення. Тобто вони самі по собі є правопорушенням, що не потребує доведення цього в судовому порядку. Рішення ж суду є підставою застосування наслідків недійсності нікчемних правочинів, про що й слід заявляти, звертаючись до суду.

У цьому разі висновок суду про нікчемність правочину є лише правовою оцінкою, місце якій (як і будь-яким іншим правовим оцінкам) у мотивувальній, а не резолютивній частині рішення²⁶⁰. Це сприйнято й ВСУ, який тим самим вирішує протиріччя між ЦК та ГК України в цьому питанні на користь ЦК, зазначаючи в Постанові від 26.09.2006 р., що положення статей 207 та 208 ГК України повинні застосовуватись з урахуванням того, що не вимагається визнання недійсним за рішенням суду правочину, який є нікчемним відповідно до положень ЦК України; у разі задоволення позову висновок суду про нікчемність правочину має міститись у мотивувальній частині судового рішення, а не в резолютивній²⁶¹.

2.6. Втім це твердження сприймається безперечно для тих правочинів, вчинення яких з порушенням вимог ст. 203 ЦК України є очевидним і встановлення цього чи підтвердження цього факту в суді не вимагається. Наприклад, при недодержанні вимоги про нотаріальне посвідчення правочину, якщо це обов’язково вимагається законом (ч. 1 ст. 219, ч. 1 ст. 220 ЦК України), в разі вчинення правочину малолітньою (ч. 2 ст. 221 ЦК України) або недієздатною особою (ч. 1 ст. 226 ЦК України), а також без дозволу органу опіки та піклування (ч. 1 ст. 224 ЦК України).

Однак існують і правочини, нікчемність яких встановлено законом, але цей факт не можна вважати об’єктивним, як у попередніх випадках. Насамперед це стосується правочинів, що порушують публічний порядок (ст. 228 ЦК України), адже не безспірною є та умова, яка слугує підставою вважати цей правочин нікчемним, а саме: спрямованість на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Попри всі спори стосовно складу правопорушення та різноманітних дискусійних аспектів, які властиві цим правочинам²⁶², очевидно одне – вони потребують доведення і не є (або не завжди є) очевидними²⁶³.

Увага! Правочини є безспірно нікчемними, якщо усувається оціночність їх сприйняття і абсолютно ясно, що вони вчинені з таким порушенням закону, яке позначається як підстава їх нікчемності. Тому ніякого спору виникнути не може.

Відтак, суд не розглядає справи за відсутності спору. Між тим іноді є необхідність у зверненні до суду для встановлення факту, який слугує підставою нікчемності правочину. Останнє й викликало пропозицію вважати такі категорії справ окремим провадженням, що не відповідає чинному господарсько-процесуальному та цивільно-процесуальному законодавству.

2.7. Основу поділу недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані складає характер інтересів, які порушуються правочином. Нікчемні правочини, вчинені всупереч нормам публічного права, порушують публічний інтерес (зокрема, ті, що порушують публічний порядок – ст.228 ЦК України), а ті правочини, якими порушуються приватні інтереси, вважаються оспорюваними (наприклад, правочини, вчинені під впливом обману, помилки, насильства тощо). Висловлюються й інші бачення стосовно поділу недійсних правочинів: вади нікчемних правочинів є більш сутнісними, а тому ці правочини є більшою мірою протизаконними, ніж оспорювані.

2.8. Між тим видається, що не варто застосовувати ступінь протизаконності як критерій такого поділу, адже сам по собі факт порушення закону, наявний при вчиненні правочину, не може пов’язувати цю дію особи з тими наслідками, які виходили б з аналогічного правочину, вчиненого без правопорушень.

Узагалі підхід до визначення видів недійсних правочинів є неоднозначним. Класики висловлювались за правочини умовно дійсні та дійсні безумовно, відвертаючи існування нікчемних правочинів взагалі і вказуючи на те, що нікчемним може бути не самий правочин, а волевиявлення²⁶⁴. Уразливість класифікації недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані вбачали і в тому, що заперечення правочину приводить до його нікчемності, тим більше, з моменту вчинення правочину²⁶⁵. Пропонувалося іменувати оспорювані правочини відносно дійсними²⁶⁶ на відміну від абсолютно недійсних (нікчемних) правочинів.