1. Необхідність нотаріального посвідчення одностороннього правочину

1.1. Чинне законодавство встановлює випадки, в яких односторонній правочин має нотаріально посвідчуватися. Прикладами законодавчих вимог щодо обов’язкового нотаріального посвідчення одностороннього правочину є вимоги про нотаріальне посвідчення: а) довіреності, що видається в порядку передоручення (ч. 2 ст. 245 ЦК України) та б) у випадках, коли вона видається на вчинення правочинів, які вимагають нотаріального посвідчення (ч.1 ст.245 ЦК України); в) заповіту (ст. 1247 ЦК України).

1.2. Оскільки вимога щодо нотаріального посвідчення правочину не може розглядатися як загальна умова чинності будь-якого правочину, учасникам цивільним відносин, нотаріусу, суду тощо, слід визначитися (з’ясувати), чи підлягає правочин нотаріальному посвідченню відповідно до вимог закону, чи це є наслідком бажання особи, яка його вчинила. Позначення на нікчемність одностороннього правочину, який нотаріально не посвідчений, стосується лише тих з них, що мали бути посвідчені відповідно до вимог закону. В подібного роду обмеженому, в порівняні з текстом ч. 1 ст. 209 ЦК України, формулюванні є сенс у зв’язку з тим, що вчинення одностороннього правочину та прийняття рішення щодо його нотаріального посвідчення не пов’язано з домовленістю сторін такого правочину у зв’язку з їх відсутністю. Адже односторонній правочин вчиняється за волею однієї сторони/особи.

Не спростовує зазначене вище судження й те, що односторонній правочин може бути вчинений не однією, а кількома особами (ч. 3 ст. 202 ЦК України), у зв’язку з тим, що ці кілька осіб в односторонньому правочині репрезентують одну сторону, а отже, можлива домовленість між ними стосовно спільного вчинення правочину не може бути розцінена як домовленість сторін.

1.3. У разі недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину він є нікчемним, тобто його недійсність виникає відповідно до закону й не потребує рішення суду про визнання такого правочину недійсним.

Необхідно відзначити, що формулювання закону щодо нікчемності одностороннього правочину у зв’язку з відсутністю його нотаріального посвідчення закріплено саме в ч. 1 ст. 219 ЦК України, а не у спеціальних нормах, якими регулюються відповідні односторонні правочини, що вимагають нотаріального посвідчення. Тобто ч. 1 ст. 219 ЦК містить санкцію, що застосовується до всіх цих правочинів.

2. Визнання одностороннього правочину, який не був посвідчений нотаріально, дійсним

2.1. Незважаючи на категоричність положень ч. 1 ст. 219 ЦК України стосовно встановлення наслідків недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину, в частині другій цієї статті міститься норма, відповідно до якої припускається можливість визнання одностороннього правочину, який не був посвідчений нотаріально, дійсним на підставі рішення суду.

Визнання одностороннього правочину, який не був посвідчений нотаріально, дійсним у судовому порядку, можливе за наявності двох умов: а) правочин відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, б) нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, що не залежала від волі особи, яка його вчинила.

2.2. Тлумачення першої умови для визнання правочину дійсним має бути здійснено в контексті положень ч. 3 ст. 203, статей 225 – 231 ЦК України, оскільки фактично йдеться про перевірку наявності однієї з загальних умов чинності правочину: відповідності волі та волевиявлення й вільному їх формуванню та здійсненню.

З огляду на останню обставину суд має за наявними у справі доказами дослідити не лише відповідність між волевиявленням особи та його справжньою волею, на що вказує ч. 2 ст. 219 ЦК України, а й інші обставини справи: вільне формування волі особи, вільне волевиявлення особи. Усунення суду від дослідження цих обставин, скоріше за все, свідчитиме про неповноту дослідження, що може бути причиною подальшого ухвалення у справі. незаконного та/або необґрунтованого рішення.

Увага! Оскільки встановлення відсутності вади (дефекту) волі правочину (згідно з ч. 2 ст. 219 ЦК України) з метою визнання правочину дійсним, є встановленням в судовому порядку однієї з загальних умов чинності правочину в аспекті положень ст. 203 ЦК України, суд, розглядаючи справу за позовом про визнання правочину, який не посвідчений нотаріально, дійсним, зобов’язаний також перевірити наявність інших загальних умов чинності такого правочину.

Останнє твердження ґрунтується на тому, що, по-перше, усунення від процесу легалізації цього правочину нотаріуса не спростовує потреби в перевірці законності змісту такого правочину (ч. 1 ст. 203 ЦК України), наявності в особи необхідного обсягу дієздатності (ч. 2 ст. 203 ЦК України) тощо, що має бути в цих випадках здійснено не нотаріусом, а судом, і, по-друге, суд своїм рішенням не повинен надавати юридичну силу правочину, щодо якого відсутні всі необхідні умови його чинності згідно зі ст. 203 ЦК України.

З огляду на наведене, повнота досліджень обставин справи та наявних доказів, вимагає від суду встановити значно більше фактів, ніж на це прямо вказує ч. 2 ст. 219 ЦК України.

2.3. Другою передумовою для визнання правочину дійсним є встановлення судом факту існування обставини, що перешкоджала нотаріальному посвідченню правочину й яка не залежала від волі особи, що його вчинила.

Встановлення факту існування такої обставини може бути здійснено з позицій, які визначив Пленум ВСУ в Постанові від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», а саме: слід з’ясувати обставини, які перешкодили нотаріальному посвідченню правочину та те, чи втрачена можливість нотаріального посвідчення (абз. 3 п.13).

Увага! Необхідно враховувати й те, що відсутність з тих чи інших причин у межах нотаріального округу нотаріуса не є нездоланною перешкодою для вчинення нотаріальної дії з огляду на положення Закону України «Про нотаріат», Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів України тощо.

2.4. Дослідження та встановлення подібних обставин має мінімізувати безпідставне звернення до суду у випадках, коли можливість здійснення цивільного права учасником цивільних відносин шляхом вчинення нотаріальної дії (посвідчення правочину) не втрачена й може та має бути здійснена в позасудовому порядку. Враховуючи ж те, що вчинення одностороннього правочину в більшості випадків залежить від дій однієї особи, то можливість вчинення правочину з додержанням вимоги щодо нотаріального посвідчення правочину, як правило, на майбутнє не втрачається.

2.5. Право подання позову про визнання правочину дійсним на підставі ч. 2 ст. 219 ЦК України має як особа, яка вчинила такий правочин, так і особа, на користь якої його вчинено.

2.6. Положення ч. 2 ст. 219 ЦК України є загальною нормою, що може бути застосована до більшості односторонніх правочинів.

Водночас ВСУ в своєму узагальненні про практику розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними, а в подальшому в п. 14 Постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», аналізуючи співвідношення норм ч. 2 ст. 219 та ст. 1257 ЦК України, дійшов висновку про спеціальний характер норми ст. 1257 ЦК України, що регулює порядок спадкування за заповітом, згідно з якою всупереч ч. 2 ст. 219 ЦК України не передбачена можливість визнання судом дійсним заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення. Норма ж ч. 2 ст. 219 ЦК України, якою передбачено право суду на визнання одностороннього правочину, щодо якого не дотримано вимог про нотаріальне посвідчення, дійсним, є загальною нормою і не регулює спадкові правовідносини.

З огляду на текстуальний виклад нормативного матеріалу в чинному ЦК України, специфіку регулювання спадкових відносин та потребу мінімізації ризику безпідставного усунення органів нотаріату від діяльності із забезпечення прав фізичних осіб на розпорядження належним їм майном шляхом складення заповіту, зазначена вище правова позиція ВСУ є виваженою.

Стаття 220. Правові наслідки недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору

1. У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

2. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.