1. Застереження

1.1. Стаття, що коментується, має назву «Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину». При цьому звертає на себе увагу вираз про чинність (а не дійсність) правочину. Тому слід передусім застережити наявність певних термінологічних розбіжностей між термінами «дійсний», «чинний» та «недійсний» правочин. Так, традиційне використання дихотомічної пари «дійсний» – «недійсний» правочин, наштовхується на вислів про «вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину» (ст. 203 ЦК України), що певною мірою є алогічним, оскільки наслідком порушення таких вимог є недійсність правочину.

Видається, що чинність і дійсність є взаємопов’язаними поняттями, які в аспекті правочину, у розумінні ст. 203 ЦК мають однакове смислове навантаження і несуть ідентичні правові наслідки. Отже, нечинність правочину прирівнюється за підставами, наслідками, іншими ознаками до його недійсності. Крім того, перелік загальних вимог має і суто практичне значення, оскільки стосується критеріїв як при формуванні правочину, так і для подальшої його оцінки.

Увага! Дійсність правочину – це визнання за ним властивостей юридичного факту, який породжує правовий наслідок, до якого прагнули суб’єкти правочину при його вчиненні.

1.2. Таке можливе лише у випадку, коли правочин відповідає сукупності вимог, визначених законом, які іменуються умовами дійсності правочинів. Ці вимоги (умови) можуть бути різноманітними залежно від особливостей окремих видів правочинів. Але існують загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності будь-якого правочину. Сукупність таких вимог цього переліку для окремих видів правочинів може мати свої особливості, бути «еластичним».

Зокрема, у площині заповіту загальні вимоги його дійсності як правочину (ст. 203 ЦК України) набувають якісно іншого звучання. Це стосується перш за все ч. 6 ст. 203 ЦК України, за якою правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Безумовно, заповіт, в якому діти не згадані, не відповідає їх інтересам, однак не можна говорити про недійсність такого заповіту саме з цієї підстави. Якщо заповіт порушує права та інтереси осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, включаючи малолітніх, неповнолітніх, непрацездатних дітей, він у цій частині не підлягає виконанню. Як зазначено в ч. 1 ст. 1241 ЦК України суб’єкти права на обов’язкову частку спадкують незалежно від змісту заповіту, однак це не свідчить про недійсність такого заповіту¹⁴⁴.

2. Зміст правочину

2.1. Першою умовою дійсності правочину є відповідність його змісту вимогам ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Увага! Ця умова дійсності правочину може бути визначена як законність змісту правочину.

Зміст правочину – це сукупність його умов, сформульованих однією стороною, якщо вчинюється односторонній правочин, або узгоджених усіма сторонами при двосторонніх або багатосторонніх правочинах. З урахуванням того, що ст. 4 ЦК України закріплює систему актів цивільного законодавства, умови правочину не можуть суперечити вимогам будь-якого акта, що охоплюється цією системою.

2.2. Водночас постає питання: правочин має відповідати лише актам цивільного законодавства, чи й нормативно-правовим актам іншої галузевої належності?

Це важливо, наприклад, якщо йдеться про правочини (або цілі системи правочинів), з якими пов’язано злиття і поглинання компаній, або про правочини, які покликані «мінімізувати оподаткування», у зв’язку з чим можна угледіти порушення ними податкового законодавства. Нарешті, можливе укладення договорів без попереднього узгодження, що вимагається законодавством про приватизацію або оренду державного та комунального майна тощо.

2.3. Слід ураховувати й те, що закони не можуть бути виключно цивільно-правовими, а, як правило, вони покликані здійснити комплексне регулювання і тому містять разом із цивільними нормами, норми іншої галузевої належності. Більше того, у законах (а) можуть міститися переважно цивільно-правові норми, (б) цивільно-правових норм може бути приблизно порівну з публічно-правовими нормами, (в) а можуть цивільно-правові норми складати й лише незначну кількість в порівнянні з публічно-правовими. У цих випадках вельми сумнівно відносити такі закони до цивільного законодавства. Однак не виникає сумнівів у тому, що при вчиненні правочину сторони повинні керуватися цими законами як такими, що містять цивільно-правові норми.

Прикладом законів, в яких переважно містяться цивільно-правові норми, можна назвати Закони України «Про господарські товариства», «Про акціонерні товариства», «Про кооперацію», «Про заставу», «Про іпотеку» та ін.

Прикладом другої групи є Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок», в якому, поміж іншим, ідеться й про здійснення діяльності з управління активами інституційних інвесторів, андерайтингової діяльності. Як приклад третьої групи можна назвати Закони України «Про державну реєстрацію (прав на нерухомість, юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців)», «Про електронний цифровий підпис», «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні», в якому, зокрема, регламентуються питання депозитарного договору, договорів клірингу, договорів про обслуговування емісії цінних папері та ін.

Слід зазначити, що у всіх названих законах (будь то виключно цивільно-правовий, «змішаний» або публічно-правовий акт) мають місце ті вимоги, які відносяться до змісту правочину. Оскільки саме спеціальні закони покликані детально регламентувати ті дії, які охоплюються сферою їх регулювання. Керуючись цими вимогами, сторони можуть, уклавши правочин, досягти потрібного правового результату.

Звичайно, правочин повинен відповідати й вимогам, що встановлюються публічним законодавством, прикладом яких може слугувати п. 11.2.3 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», згідно з яким у договорі має зазначатися статус особи як платника податків.

Увага! Однак невідповідність правочину таким публічним вимогам не повинна спричинювати певних цивільно-правових наслідків, зокрема визнання правочину недійсним, які настають тільки у випадку порушення цивільно-правових норм.

Тому в цьому контексті навряд чи виправданим є підхід ВСУ, який вказує, що зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України)¹⁴⁵.

2.4. Існує ще один важливий аспект, під кутом якого слід розглядати законність змісту правочинів, це регулювання цивільних відносин іншими кодексами, а також законодавством іншої галузевої належності (ст. 9 ЦК України).

У цілому структура національного законодавства, регулюючого майнові відносини між рівними суб’єктами (цивільні відносини) з приводу тих або інших об’єктів (земельних ділянок, інших природних ресурсів, житла, майна подружжя, діяльністю, що іменуються «підприємницька» або «господарська діяльність» та ін.) дуже суперечлива. Різні кодекси, що містять цивільно-правові за своєю природою норми (Земельний, Сімейний, Господарський, Житловий кодекси, Кодекс торговельного мореплавства та ін.) допускають дублювання в регулюванні майнових відносин. Унаслідок цього неминучі «накладки», бо, скажімо, земля (земельна ділянка) залучена у відносини, врегульовані не лише ЗК, але і ЦК, і ГК (не кажучи вже про цілий пласт земельного законодавства у вигляді окремих законів і підзаконних актів). Зміст правочину, що укладається при здійсненні підприємницької діяльності, багато в чому корегується ГК, спеціальним законом, що вважається, по відношенню до норм ЦК¹⁴⁶.

Увага! Вимоги до змісту правочину слід шукати не лише в цивільному законодавстві, а й в сімейному, господарському, земельному та ін., що регулюють цивільні по своїй суті майнові відносини.

2.5. Під законністю змісту правочину слід розуміти дві вимоги законодавства: негативні та позитивні. Тоді зміст визначатиметься не лише заборонами, але й іншими вимогами до нього, яких слід дотримуватись.

Негативними умовами, що пред’являються законодавством до змісту правочину, є заборони. Для дійсності правочину необхідно, щоб його зміст відповідав заборонним нормам, тобто в ньому не повинні міститися ті умови, які нормативно-правові акти забороняють включати у правочин. Навпаки, якщо норма диспозитивна або прямо не сприймається такою (наприклад, не містить виразу «інше може бути передбачене в договорі» або аналогічних йому), то сторони в договорі можуть передбачити ті умови, які різняться від норми цивільного законодавства.

Стосовно позитивних вимог закону до змісту правочину, то під ними слід розуміти те, щó слід передбачати в самому правочині. Прикладом є істотні умови договору, вимоги про які містяться не лише в ЦК, але й в ГК, і в інших законах України.

2.6. Крім загальних вимог до змісту правочину, законодавець висуває й спеціальні, що містяться в главах ЦК України, зокрема, у главі 52, що так і йменується «Поняття та умови договору», а також у главах, присвячених окремим видам договорів, недоговірних зобов’язань, спадковим відносинам, та в інших законах.

2.7. Умови правочинів не можуть суперечити моральним засадам суспільства, оскільки врахування їх робить і саме право морально змістовним. Право – це лише мінімум моралі, остання ж вимагає здійснювати діяння по совісті і за власним переконанням. Моральні засади цивілізованого суспільства – це певні загальнолюдські цінності як-от: добро, розумність, справедливість, чесність, повага до іншої особи та її інтересів тощо.

Закон України «Про захист суспільної моралі» встановлює правові основи захисту суспільства від розповсюдження продукції, що негативно впливає на суспільну мораль. У цьому Законі не лише встановлюються заборони вчинення окремих правочинів відносно друкованої та відеопродукції сексуального чи еротичного характеру, а й забороняються виробництво та розповсюдження продукції, яка: (а) пропагує війну, національну та релігійну ворожнечу, зміну шляхом насильства конституційного ладу або територіальної цілісності Україні; (б) пропагує фашизм та неофашизм; (в) принижує або ображає націю чи особистість за національною ознакою; (г) пропагує бузувірство, блюзнірство, неповагу до національних і релігійних святинь; (ґ) принижує особистість є проявом знущання з приводу фізичних вад (каліцтва), з душевнохворих, літніх людей; (д) пропагує невігластво, неповагу до батьків; (е) пропагує наркоманію, токсикоманію, алкоголізм, тютюнопаління та інші шкідливі звички.

Тобто за допомогою цього Закону не лише надаються чіткі вказівки відносно того, що не може бути предметом правочину, але і передбачаються більш-менш ясні орієнтири відносно суспільної моралі в цілому.

2.8. Варто ще вказати на те, що для змісту договору часто використовуються міжнародні акти та звичаї, наприклад правила Інкотермс.¹⁴⁷