1. Особливості недодержання вимог закону про форму правочину як підстави його недійсності

1.1. Особливе місце серед підстав для визнання правочину недійсним займає так звана вада (або дефект) форми, під якою розуміється недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимоги щодо форми, в якій має вчинятися правочин.

Підтвердження зазначеної особливості вимоги щодо форми правочину серед інших потенційних підстав для визнання останнього недійсним є вже те, що в ч. 1 ст. 215 ЦК України, яка фактично є основою нормою, що встановлює засади правового регулювання відносин з визнання правочинів недійсними, відсутнє посилання на потребу додержання вимоги щодо форми правочину (ч. 4 ст. 203 ЦК України) у сукупності з іншими загальними вимогами чинності правочину (ст. 203 ЦК України). З урахуванням же текстуального способу викладення норми ч. 1 ст. 215 ЦК України, що містить перелік окремих частин ст. 203 ЦК, відсутність посилання на ч. 4 ст. 203 ЦК не варто розглядати як випадковість.

1.2. Не усувають указану невизначеність з наявністю у вимозі щодо форми правочину (звісно, у випадку її недодержання) в якості підстави для визнання правочину недійсним, і положення частин 2 та 3 ст. 215 ЦК України, оскільки вони, по-перше, функціонально призначені не для доповнення переліку підстав недійсності правочинів, а для формулювання визначень понять нікчемного (ч. 2 ст. 215 ЦК України) та оспорюванного правочинів (ч. 3 ст. 215 ЦК України); по-друге, незважаючи на те, що вада (дефект) форми є однією з найпоширеніших підстав для нікчемності правочину, останній може набути ознак нікчемного й на інших підставах, наприклад, у зв’язку з іншими вадами. Так, на підставі ч. 2 ст. 228 України нікчемним є правочин, що порушує публічний порядок.

1.3. З наведеного слід зробити висновок, що в частинах 2 та 3 ст. 215 ЦК України відсутня чітка вказівка, що недодержання стороною (сторонами) вимоги щодо форми правочину є підставою для визнання такого правочину недійсним.

1.4. Власне, з факту застосовування у вітчизняній юриспруденції парних філософських категорій «зміст» та «форма» в контексті формулювань статей 203 та 215 ЦК України є підстави припустити, що відсутність посилань у ч. 1 ст. 215 ЦК на ч. 4 ст. 203 ЦК України ґрунтується на тому, що у випадку вчинення правочину в неналежній формі останній як самостійне явище не існує (не є чинним), оскільки зміст правочину не одержав необхідного формального вираження. Тобто спрацьовує достатньо відоме у вітчизняній філософській традиції правило: «не існує форми, що не має свого змісту, й не існує змісту, що не має певної форми».

1.5. Квінтесенцією легального вираження подібного концептуального підходу в тексті чинного ЦК України може розглядатися положення ч. 1 ст. 638, згідно з якою договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Оскільки сукупність істотних умов в доктрині цивільного права визнається змістом договору, то подібне формулювання процитованої норми ЦК України достатньо логічно втілює наведене вище філософське судження.

На підставі цього на доповнення положень ст. 640 ЦК України можна стверджувати, що договір є укладеним в момент відповідного поєднання змістовної та формальної сторони цього різновиду правочинів.

1.6. З огляду на подібного роду розмірковування, здавалося, можна було б сформулювати припущення, що правочин з вадою форми не може бути визнаний недійсним, оскільки він у випадку неналежності форми вчинення об’єктивно не існує, тобто є не вчиненим, а якщо йдеться про такий правочин, як договір, то – неукладеним.

1.7. Однак аналіз чинного ЦК України та практики його тлумачення й застосування не підтверджує істинність подібного припущення. Поняття невчиненого правочину або неукладеного договору до цього часу не віднайшло свого гідного легального закріплення в ЦК України та інших актах цивільного законодавства²⁸⁷, а отже, їх застосування до випадків недодержання сторонами (стороною) вимоги закону стосовно форми вчинення правочину не має надійного законодавчого підґрунтя.

Прикладом інтерпретування поняття «укладений правочин» може бути Постанова Пленуму ВСУ від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними». Однак і в ній (зокрема, в п. 8) відсутня вказівка на поняття форми як явища, пов’язаного з фактом визнання правочину вчиненим (укладеним) або невчиненим (неукладеним).

Інші положення ЦК фактично нівелюють особливість питання щодо недодержання вимоги закону про форму правочину в систематиці підстав визнання правочинів недійсними, що окреслена в ч. 1 ст. 215 ЦК України, у зв’язку з чим вада форми правочину фактично є лише однією з ординарних підстав для визнання правочину недійсним або за рішенням суду (оспорюваний правочин) або в силу прямої вказівки закону (нікчемний правочин).

1.8. Достатньо тривалий проміжок часу у вітчизняній цивілістиці вада (дефект) форми правочину розглядався в можливих двох варіантах свого прояву:

а) недотримання вимоги про письмову форму правочину, що вимагається законом;

б) недотримання вимоги закону про нотаріальне посвідчення правочину, що було наслідком розмежування письмової форми правочину на так звану просту та складну або нотаріальну письмову форму.

З огляду на положення чинного ЦК України, який достатньо обґрунтовано не використовує поняття нотаріальної форми правочину, виокремлення зазначених вище різновидів прояву вади форми буде помилковим.

Оскільки мовний спосіб волевиявлення учасника цивільних відносин може бути здійснений з використанням або вербальних, або літеральних мовних засобів, то форма правочину може бути відповідно або усною, або письмовою. Нотаріальне ж посвідчення правочину слід розглядати як додатковий елемент механізму надання правочину достовірності, який не змінює суті вчинення цього правочину як письмової форми.²⁸⁸

З урахуванням наведеного недодержання сторонами (стороною) вимоги щодо нотаріального посвідчення правочину у випадках, установлених законом або домовленістю сторін (статті 209, 219, 220 ЦК України) не слід визнавати вадою форми цього правочину. Оскільки ж у ст. 203 ЦК України відсутнє згадування про необхідність додержання вимоги про нотаріальне посвідчення окремих правочинів, зазначену вимогу (яка, до речі, може бути встановлена й домовленістю сторін) можна визнати спеціальною²⁸⁹ (як і вимогу щодо державної реєстрації правочину), додержання якої є необхідним для чинності окремих правочинів.