1. Види правових наслідків недійсності правочинів

1.1. Згідно з ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. Це означає, що його вчинення не є підставою набуття тих прав та обов’язків, на що спрямовано правочин, зокрема, особа не стає власником майна, переданого їй за правочином, визнаним недійсним.

1.2. Наслідки недійсності правочину залежать від того, чи було його виконано. Якщо сторони не приступили до виконання правочину, то він і не підлягає виконанню, тобто жодна зі сторін не вправі вимагати його виконання.

Якщо ж правочин уже виконано повністю або частково (передано майно, сплачені кошти), то наслідки такі:

а) повернення кожною зі сторін недійсного правочину другій стороні в натурі всього, що вона одержала на його виконання. Загальноприйнятим терміном який позначає цей наслідок є реституція, тобто поновлення сторін у первісному стані, в якому вони перебували до вчинення правочину. Часто вживають термін «двостороння реституція», що підкреслює те, що обидві сторони повертають одержане ними за недійсним правочином одна одній;

б) при неможливості такого повернення, зокрема, тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі – відшкодування вартості того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Такі випадки мають місце в разі, якщо для правовідносин між сторонами правочину характерна відсутність уречевленого результату дій сторін, про повернення якого можна було б вести мову (наприклад, при послузі), або передача речі другій стороні не у власність, а в користування. В останньому випадку річ може залишатися у сторони правочину, тому йдеться не про її повернення, а про відшкодування сум, що складають плату за користування нею, рівно як і за надані послуги або виконані роботи;

в) відшкодування збитків, завданих стороні правочину або третій особі, вчиненням недійсного правочину;

г) відшкодування моральної шкоди стороні недійсного правочину або третій особі;

д) інші правові наслідки, передбачені ЦК або іншими законами.

1.3. Майно, передане за правочином, вчиненим під впливом помилки, обману тощо, потрапить у власність набувача. А вже при доведенні наявності обману, помилки тощо за рішенням суду таке майно повертається його колишньому власнику – стороні недійсного правочину. В цьому разі право власності набувача припиняється, і відновлюється право власності у відчужувача майна.

1.4. Якщо ж правочин нікчемний, то, не зважаючи на його виконання, це не породить юридичних наслідків. І для визнання його недійсним не потрібно рішення суду, бо цей наслідок правопорушення випливає із закону²⁷¹. Візьмемо за приклад укладення договору з порушеннями вимог закону про нотаріальне посвідчення. Він є нікчемним. Нічого не треба доводити чи спростовувати. Сам факт порушення сторонами цієї вимоги закону вже робить його недійсним. Інша справа, що в подальшому не виключається можливість його визнати дійсним, для чого за наявності підстав слід звернутися до суду (ч. 2 ст. 219 та ч. 2 ст. 220 ЦК України).

1.5. При цьому слід мати на увазі таке.

По-перше, повернення сторін у первісний стан є загальним наслідком недійсності правочину і тому має настати завжди, тобто у всякому випадку недійсності правочинів – як нікчемних, так і визнаних недійсними судом. Відшкодування збитків і майнової шкоди може відбуватися лише за їх наявності та доведеності їх розміру.

По-друге, сторона правочину або інші заінтересовані особи звертаються до суду з позовом про визнання правочину недійсним та застосування наслідків, передбачених ст. 216 ЦК України. Якщо має місце нікчемний правочин, позовною вимогою є застосування наслідків недійсності правочину.

По-третє, трапляються непоодинокі випадки звернення до суду з позовом про недійсність правочину без вимоги застосування наслідків його недійсності (реституції); або позивач вимагає повернення йому одержаного другою стороною правочину. Це можна пояснити тим, що позивач захищає своє право і дбає про себе і про відновлення саме свого становища. Проте це вже позов інший, він є немовби проміжним між реституцією та віндикацією, хоча нагадує обидва.

Спільним з реституцією тут є те, що позивач намагається повернутися в попередній стан (що існував до вчинення правочину). Спільним із віндикацією є те, що одна сторона правочину (відчужувач) зберігає право власності на майно, передане нею за недійсним правочином, оскільки такий правочин не створює юридичних наслідків (ч. 1 ст. 216 ЦК України), а відтак, за ним не може набуватися право власності. Виходить, що така сторона поводиться як власник майна, переданого нею за недійсним правочином і вимагає повернення його до її володіння.

По-четверте, реституція являє собою взаємне повернення переданого за недійсним правочином. У випадку ж винесення судом рішення про повернення майна лише одній стороні правочину на її вимогу ми матимемо специфічну односторонню реституцію. Її своєрідність полягає в тому, що вона не відображає розуміння, яке закладалося в це поняття за радянських часів, в які сформувалося уявлення про односторонню реституцію як певну санкцію, коли одній стороні правочину повертається майно, а з другої на користь держави стягується одержане за недійсним правочином .

По-п’яте, реституція може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається в його сторони. Як тільки це майно переходить до третьої особи, може йтися не про реституцію, а про віндикацію. При цьому важливе значення має добросовісність набувача (статті 387, 388 ЦК України).