1. Об’єктивність тлумачення правочину

1.1. Зміст зобов’язання іноді може бути викладено настільки складно та незрозуміло і сторонам, і третім особам, на яких покладено його виконання або яке виконується на користь третьої особи, що виникає питання про його з’ясування шляхом тлумачення.

Тлумачення правочину - це з’ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін).

1.2. Слід підкреслити, що правила про тлумачення змісту правочинів (як односторонніх, так і двосторонніх чи багатосторонніх, тобто договорів), що передбачені у ст. 213 чинного ЦК України, є новими. ЦК УРСР 1963 року не передбачав можливості тлумачення правочинів. Це не є випадковим з огляду на те, що в умовах планової (директивної) економіки не існувало потреби у тлумаченні правочинів (договорів). Дійсно, переважна більшість правочинів в тих умовах укладалася на підставі відповідних планових завдань і згідно зі ст. 152 ЦК УРСР 1963 р. зміст їх повинен був відповідати в повному обсязі змісту зазначених планових завдань. За таких умов тлумачення правочинів одночасно було б і тлумаченням планових актів, а це вже було абсолютно неможливим, так би мовити, за визначенням.

1.3. Закріплення правил про тлумачення правочинів у чинному ЦК України пов’язане з низкою таких обставин.

По-перше, визнання об’єктивного характеру поділу права на приватне і публічне зумовило закріплення в ст. 3 ЦК України як кодексі приватного права, кодексі громадянського суспільства такої засади цивільного законодавства, як свобода договору²³⁶. Сутність свободи договору полягає в тому, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України та інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості²³⁷.

По-друге, закріплення в ЦК України свободи договору надало можливість розглядати договір (правочин) не тільки як юридичний факт (підстави виникнення, зміни та припинення цивільних прав та обов’язків), а й як соціальний регулятор цивільних відносин.

1.4. Отже, чинний ЦК України відмовився від визнання властивості регулятора цивільних відносин лише за нормативними приписами актів цивільного законодавства, як це було за часів радянського права. Якщо нормативні приписи, що містяться в актах цивільного законодавства, забезпечують зовнішнє (державне) регулювання цивільних відносин, то договори (правочини) забезпечують їх саморегулювання. Про це красномовно свідчать правила про співвідношення актів цивільного законодавства і договору, закріплені в ст. 6 ЦК України. Згідно з ними сторонам надано право укладати не тільки зазначені в актах цивільного законодавства договори, а й ті, що не передбачені актами цивільного законодавства, за умови, що вони відповідають загальним засадам цивільного законодавства, закріпленим у ст. 3 ЦК України.

Крім того, сторони при укладанні понайменованого договору мають право врегулювати в ньому ті відносини, які неврегульовані актами цивільного законодавства. Нарешті, сторонам надано право в договорі відступати від положень, що містяться в актах цивільного законодавства і самостійно врегульовувати відносини на власний розсуд, крім випадків, коли в зазначених актах прямо вказано на неможливість відступати від їх вимог, а так само в разі, якщо обов’язковість для сторін положень цих актів випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Відповідно до ч. 4 ст. 6 ЦК України зазначені положення застосовуються і до односторонніх правочинів²³⁸.

Зазначені обставини, з одного боку, сприяють розширенню диспозитивних засад у регулюванні правочинних (договірних) відносин, надають їх учасникам можливість вирішувати всі питання на свій розсуд, а з іншого боку, ускладнюють адекватне відтворення в правочині (договорі), як документі власної (спільної) волі сторони (сторін) правочину (договору).

1.5. Слід мати на увазі, що чинний ЦК України, крім загальних норм про тлумачення змісту правочину, наведених у ст. 213, містить і спеціальні норми щодо тлумачення умов договорів (ст. 637) та тлумачення такого одностороннього правочину, як заповіт (ст. 1256). Оскільки спеціальні норми є виключенням із загального правила, вони унеможливлюють застосування загальних норм.²³⁹