6. Спрямованість правочину на настання правових наслідків

Правочин має бути спрямований на реальне настання правового результату (наслідків), що обумовлені ним. Оскільки правочин є юридичним фактом, він завжди повинен бути спрямований на реальне настання відповідного правового результату. Вчинення правочину без дійсного наміру створення правових наслідків або з наміром приховати бажаний правовий результат робить цей правочин недійсним¹⁵¹.

Увага! Ця умова дійсності правочину може бути сформульована, як обов’язковість реального настання правових наслідків, зумовлених укладеним правочином.

7. Правочин та права й інтереси дітей

Будь-які правочини, що вчиняються батьками (усиновлювачами), не можуть суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей. Це положення потребує певних пояснень. Хоча всі діти, у тому числі й малолітні та непрацездатні за життя батьків (усиновлювачів) не мають жодних прав на їх майно, але законодавець підкреслює, що батьки (усиновлювачі) при вчиненні будь-яких правочинів мусять ураховувати права та юридичні інтереси своїх дітей. До цього їх спрямовує не тільки Конвенція про права дитини¹⁵², згідно з якою в усіх діях щодо дітей незалежно від того, коли вони здійснюються, першочергова увага повинна приділятися як найкращому забезпеченню інтересів дитини¹⁵³, а й Закон України «Про охорону дитинства».

Таким чином, хоча великою мірою така вимога є різновидом загальної вимоги про те, що зміст правочину не може суперечити вимогам закону і моральним засадам суспільства, все ж ЦК України надає їй самостійного значення з урахуванням необхідності захисту прав та інтересів саме дітей – найменш захищених суб’єктів.

Увага! Ця умова дійсності правочину може бути сформульована як обов’язковість відповідності будь-яких правочинів, що вчинюються батьками (усиновлювачами), правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей.

Стаття 204. Презумпція правомірності правочину

1. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

1. Сутність презумпції правомірності правочину.

1.1. Стаття 204 ЦК закріплює презумпцію правомірності правочину. Це означає, що кожний вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню.

1.2. Спростування презумпції правомірності правочину має місце тільки тоді:

а) коли недійсність правочину прямо встановлена законом. Наприклад, правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов’язання, є нікчемним (ч. 3 ст. 614 ЦК України).

б) або, якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили.

Як наслідок, у першому випадку йдеться про нікчемні правочини, а у другому випадку – про оспорювані правочини¹⁵⁴.

1.3. Застосовується зазначений підхід законодавця й у судовій практиці, наприклад:

ВСУ відмітив, що визнаючи договори неукладеними у зв’язку з їх безгрошовістю, місцевий суд не уточнив вимог відповідачів, які зводилися до оспорювання правочину, і не звернув увагу на проголошену ст. 204 ЦК України презумпцію правомірності правочину, яка може бути спростована не шляхом визнання його судом неукладеним, а за позовом про визнання його судом недійсним з підстав, установлених законом¹⁵⁵;

ВГСУ вказав, що суди ж попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про відмову в позові, з посиланням на неможливість визначення в договорі санкцій за ненадання чи неналежне оформлення податкової накладної, оскільки це відноситься до сфери регулювання податковим законодавством, оскільки пункт 4.1.4 договору на даний час не визнаний недійсним, а отже, є чинним¹⁵⁶.